mozok.click » Трудове навчання » Українське національне вбрання
Інформація про новину
  • Переглядів: 8518
  • Автор: admin
  • Дата: 27-12-2017, 14:40
27-12-2017, 14:40

Українське національне вбрання

Категорія: Трудове навчання

Залежно від природних, культурно-історичних умов у людей, що тривалий час проживають на одній території, з’являється особлива манера одягатися. Як правило, традиції та звичаї людської спільноти знаходять своє відбиття в національному вбранні. Історія національного вбрання бере початок з тих часів, коли одяг розглядали передусім як захист від негоди. Це вже потім він почав засвідчувати соціальний статус людини та її родову належність. А різні прикраси, вишивки тощо охороняли від злих сил.

Будь-який національний одяг має практичний фасон (щоб не витрачати зайвої тканини); вільний крій (щоб завжди було зручно), він яскравий і рясно прикрашений. І, звісно, національний одяг — це лише натуральні тканини, оскільки тоді, коли він зароджувався й розвивався, штучних і синтетичних тканин не було.

Український національний одяг*

А чи знаєте ви, з чого складається український національний одяг? Мабуть, кожен з вас на це запитання відповість ствердно. Вишита сорочка, шаровари, плахта, віночок... Хтось пригадає крайку чи кептар. Однак ніхто й нічого не скаже про жупан, кобеняк, чамару — хоча все це теж наше, українське.

Традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання. Він також розрізнявся за сезонними ознаками, статево-віковими й функціональними: одяг для повсякденного носіння, святковий та обрядовий.

Традиційним чоловічим одягом українців були конопляна або лляна сорочка та штани.

Головною особливістю сорочки є наявність пазушки — невеликого розрізу спереду з вишитими візерунками. Чоловічі вишиванки могли бути з низьким стоячим або широким відкладним коміром, застібалися вони на ґудзики або зав’язувалися на шворки.

Рис. 14.2. Українець, 1865 р.



Сорочка до уставки збиралася біля шиї на нитку, утворюючи численні складки, зверху пришивався високий м’який комір або відкладний. Рукави були також широкі, зібрані внизу на нитку та призбирані у чохли.

Сорочка-чумачка шилася у дві пілки, з двох боків примережувалися бочки. Рукава такої сорочки були прямі, зі складеного вдвоє полотнища та пришивалися просто до стану сорочки. Комір у сорочках цього типу був низьким — 1-2 см. Сорочки-чумачки переважали у степовій зоні. Вишивали їх лляною небіленою ниткою.

Комір сорочки зав’язували стрічками (часто шовковими, чорного чи червоного кольору) або защіпали.

Там, де побутували широкі штани, сорочку заправляли в них — це здебільшого території нинішньої Східної та Центральної України. З вузькими штанами сорочку носили навипуск — у південних та західних частинах України.

Вузькі штани залежно від регіону називали гачі, ногавиці, гащі, холошви. А широкі — шаровари.

Давні шаровари були близькі формою до турецьких. Закріплювалися на тілі за допомогою пояса або шнурка (шворки).

Широкий крій штанів зберігся у Центральній та Східній Україні до кінця XIX ст. Хоча у другій половині XIX ст. в Україні вже вийшли з широкого вжитку шаровари, які, за висловом Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели».

Шили штани з грубого саморобного полотна, причому ширина полотна зумовлювала й ширину штанів. Зимові штани робили з нева-ляної білої вовняної тканини.

Ще в середині XIX ст. носіння штанів вважали ознакою зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років.

Основу жіночого костюма становила жіноча вишиванка, яка була трохи довшою, ніж чоловіча, і складалася з двох частин. Нижню частину шили з більш щільної та грубої тканини. Поверх сорочки одягали запаску або плахту. Плахта — полотно до 4 метрів завдовжки, яке пряли з фарбованої вовни. Плахту обмотували навколо талії, прив’язуючи зверху поясом. Поверх спереду одягали запаску.

Верхній одяг поділяли на прямий і приталений. Серед найпоширеніших, залежно від території та кліматичних умов, були гуня, гуля, свита, кирея, кожух, жупан тощо.

Традиційною частиною плечового одягу українців був кожух. Шили його з овечих шкір. Кожухи були різної довжини, з рукавами чи без, переважно білого кольору. Їх могли оздоблювати вишивкою шовковими або вовняними нитками.

Регіональні ознаки українського етнічного стилю одягу

Ті самі компоненти одягу часто мають різний крій, назви та принципи поєднання у цілісні комплекси в різних місцевостях України. Для кожного регіону України також характерне своє оздоблення, традиційні кольори тощо.

Наддніпрянщина

Чоловічий одяг складався з вишитої білої сорочки, яку заправляли в широкі штани, білої або коричневої свити, кобеняка (киреї), чемерки, каптан-ки, куртки-куцини, кожуха, шапки із смуха, солом’яного бриля, чобіт. Сорочки вишивали білими нитками, рідше червоними і чорними нитками на манишці й унизу рукавів. Талію оперізували червоним поясом. Верхній одяг обшивали на комірі-стійці, полах і манжетах кольоровою тканиною, шнуром.

Жіночий одяг складався із сорочки, плахти, запаски, корсетки, юпки, свити, кожуха, кожушанки, намітки, хустки, чобіт, прикрас. Сорочку найчастіше вишивали білими нитками. Крім білих ниток, застосовували червоні й чорні, інколи вкраплювали сині або зелені кольори. Запаски також були різноманітні: сині, червоні (Київщина, Чернігівщина), яскраві жовто-червоні, парчеві (південні райони Чернігівщини, центральні райони Київщини, Полтавщина).

Костюм доповнювала яскрава ткана або вишита крайка. Верхній одяг із саморобного сукна — юпка.

Узимку носили кожух. Костюм завершувався головним убором — очіпком, наміткою, хусткою.

Слобожанщина

Чоловічий одяг вирізнявся білою сорочкою, вишитою на комірі-стійці, чохлах і широкій манишці, яка защіпалася збоку; широкими в клітинку («пістряковими») штанами, стягнутими в талії; солом’яним брилем, смушевою шапкою; чорними шкіряними чоботами («пришвами»); сукняною киреєю, шерстяною чемеркою або розкішним кожухом; яскравим тканим поясом.

Жіночий одяг складався з білої сорочки, вишитої на вставках, уздовж рукавів та на вузькому комірі. Низ рукавів збирали у зморшки (на нитку). Низ сорочки оздоблювали мережкою прутиком. Очіпок, корсетку, запаску шили з парчі. Характерною була парчева або сатинова корсетка.

Плахту ткали у клітини жовтогарячої гами з вкрапленням червоного та чорного кольорів. Верхній одяг — свиту — оздоблювали кольоровим шнуром, аплікацією. Завершували костюм парчевий очіпок і велика квітчаста хустка. До такого вбрання взували чоботи-чорнобривці, орнаментовані на швах і задниках.

Українське Причорномор'я та Приазов'я

Чоловіки носили вишиті сорочки з розрізом посередині грудей, сорочку-чумачку, лоцманську сорочку. Штани — полотняні, а також із фабричної тканини. У степовій частині регіону були поширені шкіряні штани без зовнішніх бокових швів. Узимку чоловіки носили свитки, гуньки з грубого сукна, кирею, пальто із сукна, коротку кожушанку, кожух вільного крою до роботи, просторий кожух або бурку з каптуром у дорогу.

Поширеними головними уборами були смушева шапка і солом’яний бриль, взуттям — чоботи, в степу — постоли.

Жіночий одяг складався з білої сорочки, вишитої білими нитками; сорочки, вишитої чорними нитками (Херсонщина, Миколаївщина); короткої сорочки («до талійки»), оздобленої вишивкою; клітчастої плахти; сукняної джерги (на щодень); широкої спідниці з фабричної тканини; корсетки з клинами. На Одещині побутувало пальто з фабричної тканини — «пальтіссак». Верхнім одягом слугували також бурнуси і кожухи. Завершував костюм головний убір — яскрава квітчаста велика хустка і червоні або чорні чоботи.


Полісся

В одязі переважав білий колір, також використовували червоний та чорний, природні сріблясті тони льону і вовни.

Чоловічий одяг не багатоколірний, декор виразний, але скромний. Полотняні білі сорочки вишивали білими або червоними нитками. У північних районах Полісся віддавали перевагу штаням з вузьким кроєм штанин, у південних — із широким. Узимку носили білий або коричневий кожух. Верхній одяг підперізували шкіряним або вовняним поясом, переважно червоним. На голову одягали шапку з битого сукна (північні райони Центрального і Східного Полісся), сукняну шапку-рогатівку, шоломок (західні, північні райони Центрального Полісся), смушеву шапку, влітку — солом’яний капелюх. На ноги взували личаки, а у свято — чоботи.

Жіночий поліський одяг вирізнявся тим, що декорування виконувалося різними техніками ткання; вишивання було менш поширене. Жіночі поліські сорочки прикрашали червоним тканим орнаментом (Західне і Центральне Полісся). Якщо вдавалися до вишивання, то вишивали білими нитками, інколи — з вкрапленням червоних і чорних кольорів. Характерною ознакою жіночого костюмного комплексу було полотняне вбрання.

Верхній одяг — свити — оздоблювали кольоровими шнурами, а в західних районах Полісся — ще й кольоровою тканиною і вовняними кульками. Інший одяг — бурнус, гуню, сак — декорували за допомогою строчки. Колоритно виглядала дівчина або жінка у білому чи червоному вишитому кожусі, червоних чобітках і великій квітчастій хустці. Декоративним акцентом на вбранні була крайка. З жіночих головних уборів слід відзначити старовинні намітки - серпанок (суцільно біла), убрус (з тканими узорами на кінцях).

Волинь

Традиційний чоловічий одяг на Волині передбачав білу полотняну довгу сорочку, яку носили навипуск, чорні або сині штани, чоботи. На сорочку одягали чорну безрукавку.

Верхнім одягом слугували коричневі свити, кожухи, сукняні пальта з каптуром — «бурки».

На голові носили смушеві високі шапки, капелюхи, кашкети.

У районах Волині, що межують з Поділлям, чоловіки одягали білу сорочку, низ якої заправляли у широкі штани, свиту, бурку. Носили солом’яний капелюх, циліндричну смушеву шапку з оксамитовим або сукняним верхом, яку називали «почаївська шапка», кашкет.

Жіночий одяг на Волині — це сорочка з домотканого полотна з вилогим коміром; коротка, до талії, безрукавка; спідниця-літник, ткана у поздовжні червоні, зелені, білі, сині вузенькі стрічки; вовняна запаска, ткана у поперечні смуги або візерункову зі складним геометричним орнаментом; ко-роткопола куртка («кусан»), яскраво розшита кольоровими нитками та аплікацією із зеленого сукна; свита, оздоблена аплікацією і підв’язана крайкою; хустка, пов’язана під підборіддям, чоботи, черевики.

Опілля

Чоловічий одяг низовинних районів Львівщини передбачав білу сорочку з широкими рукавами, білий полотняний «кабат» (коротка кофта з рукавами), вишитий спереду чорними нитками хрестиком і стебнів-кою, білі полотняні штани, білу «полотнянку» — верхній полотняний одяг типу свити, чорний капелюх, оздоблений червоною стрічкою, чоботи, в будні — постоли. Сорочку оздоблювали на вилогому комірі, манишці, манжетах. В Опіллі були поширені білі

свити з коміром-стійкою, прикрашені голубим, зеленим шнуром; світло-сірі опанчі з коміром-стійкою і каптуром, прикрашені червоним шнуром; білі опанчі, прикрашені чорним шнуром і чорною тканиною на комірі, манжетах, швах, сині капоти. Зимою носили кожухи, криті синім сукном, підперезані високим шкіряним поясом. Поширеними головними уборами були дуже високі й низькі циліндричні смушеві шапки з синім або зеленим верхом. Носили також шапки з квадратним верхом, облямовані в нижній частині хутром. Побутували голубі в’язані у поперечні стрічки вовняні циліндричні шапки, які щільно облягали голову. На ноги вбирали чоботи або постоли.

Жінки вбиралися у білу сорочку, спідницю-шорц, ткану у поздовжні смуги, або спідницю-мальованку, запаску, пояс, полотняну вишиту безрукавку, однотонну вишиту камізельку, короткий кабат, білу свитку.

Поділля

Чоловічий костюм складають біла сорочка, білі, чорні або сині штани, чугаїна, опанча, кожух, конічна смушева шапка, смушева висока циліндрична шапка, капелюх, чоботи. Верхній одяг — чугаїну рудого кольору — вишивали яскравими вовняними нитками на комірі, лацканах, нагрудній частині, вертикальних кишенях, краях піл. Крім вишивки, застосовували кольорові вовняні нитки і кульки, які повторювалися на тулії парубочого капелюха. Чоловічий костюм Східного Поділля завершувала чорна смушева шапка і чорні чоботи, а одяго-вий ансамбль Західного Поділля — висока циліндрична шапка із сукна. Для чоловічого костюма характерна яскрава, насичена, але обмежена гама кольорів, притале-ний силует.

Жіночий подільський костюм — це сорочка, полотняна чи ситцева спідниця, вовняна запаска, червоний пояс. Верхнім жіночим одягом була свита (зі смугастої біло-чорної, біло-синьої тканини) або капот, а також кожух. На голові носили очіпки, хустки, намітки. Своєрідними в цьому етнографічному регіоні є сорочки, в яких виділяється покритий вишив

кою від плеча до чохла рукав. Крім того, вишивали комір, манишку, вздовж якої прокладали вишивані смуги-погрудки. Низ сорочки також був вишитий. Верхній одяг оздоблювали кольоровим шнуром, а кожухи — вишивкою. Взуття — чоботи, черевики — декорували на задниках головками цвяхів.

Північна Буковина

Чоловічий буковинський костюм утворюють сорочка без коміра тунікоподібного крою, штани («портяниці», «гачі»), хутряна безрукавка, манта, кожух, постоли, капелюх, солом’яний бриль, шапка зі смуха — кучма. Повсякденну сорочку декорували вздовж пазухи, а святкову — ще й унизу рукавів і долішню частину.

Нагрудний одяг — безрукавка («цурканка»,

«мунтян») — характерний лише для буковинців. Хутряна безрукавка-цурканка має видовжені пропорції, оздоблена по краях піл хутром та аплікацією із сап’яну.

Своєрідною особливістю буковинського строю є широкі холодних відтінків ткані вовняні пояси.

Локальну особливість становить поясне вбрання. Святкові вузькі білі полотняні штани вишивали внизу штанин найчастіше білими, іноді — вохристими нитками. Головні убори — капелюхи — тут оздоблювали ґерданами, виплетеними з бісеру, вовняними китицями, пір’ям.

Взуття — постоли («морщениці») — прикрашали металевими капелями, намистинами, пряжками.

Жіночий костюм мав довгу сорочку — тунікоподібну або зі складками біля шиї — «морщанку», поясне вбрання — одноплатову горботку, двопла-тову запаску, фартух, фоту, фуету, спідницю, кептар, кацавейку, свиту, сердак, кожух, чоботи, черевики, постоли, туфлі, головний убір.

Своєрідним у жіночих строях Буковини є застосування у вишивці великої кількості кольорового бісеру. Бісером вишивали сорочки, які були покриті суцільним візерунком на грудях, рукавах, іноді на спині. Вага такої вишитої бісером сорочки сягала чотирьох-п’яти кілограмів.

Гуцульщина

Гуцульський одяг вирізняється серед вбрання інших регіонів України ширшим застосуванням виробів зі шкіри, кольорового сукна та металевих прикрас.

Чоловіки вдягали білу полотняну тунікоподібну сорочку з розрізом посередині спереду, широкими, зібраними біля зап’ястя рукавами і коміром-стійкою. Сорочку носили поверх штанів і підв’язували широким шкіряним поясом — «чересом». Своєрідність гуцульського вбрання становлять також зимові суконні червоні штани («гачі», «холошні»), вишивані внизу або вздовж бокових швів. Своєрідними були головні убори гуцулів. Улітку вони носили чорні фетрові капелюхи — «кресані». Взимку носили смушеву шапку — «джумері» або з хутра лисиці — «клепаню». На ноги взували гостроносі шкіряні постоли, які також прикрашали металевими капелями, аплікацією.

Жіночий гуцульський одяг ще барвистіший. У деяких місцевостях жіночі сорочки були прикрашені багатою вишивкою. Своєрідності й колориту одягу гуцулок надавало поясне вбрання — запаска та обгортка, виткані з вовняних і металевих ниток. Поверх сорочки надягали кептар. Його декорували, як і чоловічий.

Гуцулки дуже любили різноманітні прикраси. У вухах носили ковтки, на пальцях — персні. Носили також браслети з мідного ланцюжка («ретязі») або плетені з різнокольорової вовни («наруквиці», «наручні»). Шию прикрашали намистом («монистом») із срібних монет-дукачів або металевими монетами і хрестиками, нанизаними на дротик («згарди»), а також маленькими дзвіночками («шелести», «колокільця»). Жіночі постоли, як і чоловічі, були також декоровані. Декорували навіть чоботи.

Бойківщина

Чоловіки носили довгу сорочку-оплічу поверх штанів. На талії сорочку підперізували широким шкіряним поясом. Біля коміра її прикрашали червоною стрічкою або металевою запонкою-шпонькою з дзеркальцем. Спереду сорочку декорували дрібними складочками-брижами. В оздобленні сорочок переважав чорний, синій колір вовняних ниток. Чоловіки носили полотняні вузькі довгі штани — гачі. Взимку одягали сукняні білі штани —

холошні. Безрукавки з темно-сірого або брунатного сукна оздоблювали петлицями на грудях.

Верхній одяг — темно-сірі або темно-коричневі (гірські райони), білі «сіраки» — оздоблювали на швах вовняними шнурами, китицями. Головні убори декорували скромніше від гуцульських. На бойківському підгір’ї парубки прикрашали капелюхи стрічками, які ззаду пучком звисали на плечі, як у дівочих вінках.

Жіночі сорочки, як і чоловічі, декорували навколо шиї та на манжетах щільно укладеними складочками-брижами. У бойкинь побутували полотняні спідниці-фартухи, кабат, сукня («мальованка»), прикрашені внизу вишивкою і мереживом. Безрукавний і верхній одяг оздоблювали вовняними шнурами.

Невід’ємну частину бойківського жіночого вбрання становили прикраси — шийні, нагрудні, для вух і пальців. Різноманітними були прикраси, виготовлені з бісеру технікою плетіння, — «криза», «силянка», «ланка», «очко», «драбинка», «плетінка». Жінки і дівчата носили справжні кора-лі-мониста, у вухах — металеві ковтки, на пальцях — мідні персні.

Лемківщина

Чоловічий лемківський костюм передбачав лляну безуставкову сорочку («опліча») без оздоб, яку заправляли у лляні штани — «ногавки», голубу безрукавку («лейбик», «друшляк»), шкіряні постоли («керпці»), високі чоботи або черевики. Поширеним чоловічим вбранням були білі вовняні «гуні», оздоблені чорним сукном, білі вовняні штани, шкіряний пояс-югас, «чуга» з великим прямокутним ко-міром-галереєю, фетровий капелюх («калап»), узимку — шапка («копач») з сукняним верхом і смушевими навушниками. Найбільшої своєрідності чоловічому одягу надавав верхній одяг — «чуга», характерний тільки для лемків.

Жіночий одяг складався з короткої безуставкової сорочки — «чехлик», спідниці з кольорової тканини — для дівчат, а з темно-синьої або чорної — для старших жінок. Спідниці рясовані в дрібні складочки-збиранки, запаски оздоблені вузькими кольоровими стрічками («фарбітками») у дівчат, кольоровою тасьмою — у жінок. Як нагрудний одяг використовували приталену безрукавку («лейбича») з чорної, синьої, зеленої тканини, кожушки («кожушниці»), сукняну куртку, або «гуньку», хустку-«фацелик», плахтину, шкіряні ходаки, чоботи.

Локальну особливість становлять сукняні лейбики, оздоблені спереду мідними ґудзиками і червоною тасьмою. Були лейбики, вишиті кольоровими нитками технікою гладі на полах і спідниці. В оздобленні переважав рослинний орнамент. Своєрідним у жіночому лемківському строї був головний убір — фацелик. Це велика біла хустка, зав’язана на потилиці під великим, опущеним уздовж спини іншим кінцем.

Аксесуари

Пояси — обов’язкова складова традиційного українського одягу. Вони не тільки закріпляли одяг, а й стягували м’язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали різні дрібні речі. Коштовні пояси заможні люди передавали у спадок. І, звісно, пояс прикрашав і чоловіче, й жіноче вбрання.

На поясах традиційно зображали обереги, символи тощо. Відрізнялися традиційні пояси матеріалом, розміром, технікою виготовлення, орнаментацією і колоритом, а також способами пов’язування. Українські пояси виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Ширина пояса коливалася від 3 до 30 см.

Пояси були ткані та плетені. Пояси ткали на дощечках (бердечці), вони могли бути однотонними або різнокольоровими, з геометричним або рослинним орнаментом. Закінчувалися пояси різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями (кутасами). Наприкінці XIX ст. здебільшого носили саморобні вовняні пояси, пофарбовані в

яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані пояси або ж просто лико чи мотуззя. Крім саморобних були поширені й пояси, виготовлені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінюються фабричними.

Найпоширенішими в Україні були такі різновиди поясів.

Крайки — вузькі пояси (ширина 3—15 см, довжина — до 3 м), що утримували стегновий нез-шитий, а пізніше зшитий одяг.

Очкур — вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (оч-курню) широких штанів.

Пояс-рушник обов’язково використовували під час весільного обряду. Дівчина дарувала його нареченому, щоб оберігав від нещастя.

Слуцькі пояси з’явилися у XVIII ст. в заможного населення, зокрема козацької старшини. Їх виготовляли з дорогих тканин, які завозили з Китаю,

Туреччини та Персії, у місті Слуцьку (Білорусь) на великій мануфактурі. Пояси були двобічними, але кожен бік мав свій колір і візерунок.

Черес — чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь — на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, ґудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку череса звичайно кріпили гаманець, кресало і протичку для люльки. До «великого ременя» підвішували пристрій для розв’язання вузлів, складаний ніж і металевий топірець.

Черес із калитою — шкіряний пояс, який використовували чумаки. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка із пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому.

Ще одним з елементів доповнення українського костюма є убір голови. Це могла бути як зачіска, що мала вікові, статеві та соціальні особливості, так і безпосередньо традиційні головні убори.

Як правильно зав’язати (підперезати) крайку?

Способи заперізування були різними в різних регіонах. В деяких місцинах жінки одночасно носили дві крайки, зав’язуючи вужчу крайку поверх ширшої.

І спосіб

Візьміть у пучок усі торочки з одного кінця крайки і, притримуючи однією рукою, туго оперізуйте крайку навколо талії. Вільний край має припадати під пахвою, тому місце, з якого починати перезати, треба визначити самостійно (адже крайки бувають різної довжини). Коли завершили обмотувати крайкою талію, розділіть торочки вільного краю навпіл: одну частину сховайте під намотані шари крайки знизу, іншу частину — зверху.

ІІ спосіб

Один край опустіть донизу з одного боку, далі туго обгортайте крайку навколо талії. Для іншого краю є два варіанти: або закріплюємо з того ж боку, де припущений початковий кінець крайки, чи з іншого боку — симетрично. Для будь-якого обраного способу необхідно запустити вільний кінець крайки під всі шари крайки та витягти через гору назовні. Намотані шари крайки можна закріпити за допомогою звичайної англійської шпильки (в Україні її називали «агафкою»).

Головні убори. Жіночі головні убори — очіпки, кибалки, намітки, хустки. За жіночим головним убором найчастіше визначали як статки родини, її соціальний статус, так і вік власниці. Одним з поширених жіночих уборів була хустка. Поверх неї часто одягали кибалку, яка слугувала каркасом для верхнього головного убору. Спочатку заміжні жінки одягали на голову очіпок, який щільно охоплював голову, поверх нього — хустку, кінці якої зав’язували на лобі.

Молоді дівчата традиційно носили вінок із живих і штучних квітів, прикрашений стрічками. Майже в кожному етнографічному районі вінок мав

іншу назву. Крім загальнослов’янських вінок, вянок, перев’язка, чільце, з ХІХ — початку ХХ ст. побутували такі назви, як коробуля, лубок (Поділля), теремок (Чернігівщина), капе-люшиня, фес (Буковина), корона, перта (Закарпаття), цвіток, квітка (Наддніпрянщина), косиця, плетінь (Гуцульщина), коруна (Лемків-

щина), гібалка (Переяславщина, Подніпров’я). Гуцулки носили жінкоподібне чільце — нанизані на дріт або ремінець мідні пластинки у формі пелюсток, а буковинки — коди — вінкоподібні прикраси, що кріпилися на тімені й пишно піднімалися вгору, волосся при цьому розпускали.

Спочатку вінок мав обрядове та релігійне значення. Пізніше став загальнонародним символом дівування. Носили його тільки незаміжні жінки.

Серед інших різновидів дівочих головних уборів відомі стрічки, хустки, шматки срібної або золотистої парчі, металевий дріт з підвісками чи квітами, розфарбоване картонне коло та інші. Усі вони не закривали голову, залишали відкритою косу.

Найдавнішим типом чоловічих головних уборів були шапки (капелюхи). Узимку носили шапки з овечого хутра або суконні з хутровою опушкою. Носили їх залежно від місцевих звичаїв — прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю або набакир.

Кресаня — чорний фетровий капелюх гуцулів, дно якого оздоблене золотавим галуном, узорною бляхою або різнокольоровими шнурками. Кресаню підтримував ремінець із червоного сап’яну, вибитий заклепками. Оздоблювали її пір’ям глухаря або павиними хвостами. Збоку кресані звисали кулясті вовняні китиці.

Клепаня — зимова шапка гуцулів із червоного або темно-синього сукна, підбита овчиною та облямована лисячим хвостом.

На всій території України була відома кучма — висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра.

Мазниці — великі чорні смушкові шапки із суконним дном (синього, зеленого, чорного кольорів), циліндричної форми, з розрізом збоку, де завжди була кольорова стрічка. На Чернігівщині взимку носили круглу хутря

ну шапку з навушниками — малахай. Досить популярним в Україні був шлик — зимовий головний убір, дно і верх якого виготовляли з червоного сукна, а широке облямування (ковнір) — із чорної овчини.

Важливе місце серед літніх головних уборів українських селян займали брилі (солом’яники). Їх плели різними способами: рівною широкою стрічкою, в зубчики, в луску, косичкою тощо. Залежно від регіону оздоблювали стрічками, півнячим чи павиним пір’ям, саморобними квітами.

Традиційне взуття українців. Форми і матеріал взуття розвивалися в різних регіонах України залежно від природних умов, характеру господарської діяльності, економічного становища населення. В домашніх умовах взуття виготовляли переважно з рослинних стеблин або кори дерев (лика), зі шкіри чи повсті. Техніка виготовлення взуття зумовлювалася використовуваними матеріалами: воно було плетеним, стягнутим або зшитим. Влітку здебільшого ходили босоніж.

З кори дерев українці плели личаки. Це взуття складалося з прямопле-теної підошви та петель, розміщених по обидва боки ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Таке взуття було недовговічним, і тому в селян завжди був запас матеріалу для його виготовлення.

Постоли (моршні, ходаки) шили з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри. Залежно від конфігурації носової частини постоли могли бути тупоносі та гостроносі.

На території України ще з князівської доби було відоме зшите шкіряне взуття — чоботи. Проте у селянський побут вони ввійшли лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення.

Більш вишуканим було жіноче взуття. Святкові жіночі чоботи з особливої шкіри — сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів) мали назву сап’янців, або чорнобривців. Вони мали трохи задерті носи, невисокі халявки і вищі, ніж у чоловічих чоботях, підбори. Сап’янці з орна-

ментом носили дуже заможні жінки. У бідних людей, як правило, була одна пара чобіт на всю родину. Взували їх лише на свята.

Шили також черевики — жіночі шкіряні туфлі на невисоких підборах. Вони могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнурівку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Прикраси. Жіночі прикраси поділялися на вушні, шийні та нагрудні.

Вушними прикрасами були сережки. Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки — срібні, позолочені, зрідка золоті сережки, їхня форма була дуже різноманітною (великі дуті каблучки або площинні у формі напівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією, у вигляді кільця, уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — з вічком), маківки (у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині), грушоподібної форми (у гуцулів), часом сережки були з привісками.

До шийних та нагрудних прикрас належали намисто з різного матеріалу (найбільше цінилося з коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти), вироби з бісеру (ґердани, силянки), а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Хрестики були срібними, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті.

Український етнічний стиль інтер’єру. Основа українського стилю в дизайні інтер’єру — простота, барвистість, природність, ошатність і затишок. Сучасний український стиль в інтер’єрі має такі особливості.

• Використання натуральних будівельних матеріалів і тканин: деревини, металу, глини, кераміки, скла, льону і бавовни. Підлога дерев’яна або викладена керамічною плиткою. Стеля побілена та прикрашена дерев’яними балками.

• Варіанти оздоблення стін: побілка чи декоративна штукатурка білого та кремового відтінків; традиційні українські орнаменти або стилізовані зображення птахів, квітів, фруктів тощо; яскравий розпис, який додасть святковості й водночас створить традиційний вигляд.

Гармонійна стилізація. Елементи народного житла та побуту не копіюють буквально, а делікатно використовують, щоб створити національний колорит. Зазвичай це деякі предмети меблів та текстилю — стільці, столи, комоди, килими, рушники та штори з національним малюнком. В інтер’єрі заміського будинку можна використати більш автентичні елементи: білену піч з українським орнаментом, дерев’яні лавки, дзеркало, прикрашене рушником, розписний керамічний посуд.

Характерна колірна гама — природні кольори і відтінки: колір натурального дерева, білий, червоний, чорний. Допускається використання в невеликих кількостях жовто-синьої кольорової палітри. Використання текстильних виробів з яскравими візерунками і ручною вишивкою: серветки та скатертини, рушники і прихвати, подушки й покривала, штори і накидки.

Традиційний орнамент в оздобленні стін, предметів побуту. Характерний візерунок — рослинний (маки та волошки, соняшники і колосся, яблуневі й горобинові гілки). Доречний і геометричний орнамент (ромби, смуги, трикутники).

Декор. В оздобленні сучасного інтер’єру в українському етнічному стилі широко використовують техніки декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема:

- різьблення по дереву і каменю, ткацтво, вишивку, килимарство, настінний і декоративний живопис.

— розпис, лозоплетіння і соломоплетіння, гончарство, кераміку, художню обробку металу.

Інтер’єр української хати

Покуття (покуть) — куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього. Тут зберігали домашні ікони, прикрашені рушниками.

Піч — оберіг домівки, невід’ємний елемент багатьох народних обрядів; саме в ній випікали святиню — весільний коровай, паски та інше. Піч часто білили, прикрашали декоративним розписом (Поділля), витинанками (Хмельниччина), розмальовками на папері (Петриківка). Категорично заборонялося плювати в палаючий вогонь та лаятися біля печі.

Жердка — горизонтально підвішена чи прикріплена перекладина, на яку вішають одяг.

Лежанка — дерев’яний чи мазаний настил біля печі, на якому у холодну пору спали діти і старі люди.

Рядно — різнокольоровий килим або ковдра із грубого волокна.

Скриня — великий ящик із кришкою для зберігання одягу, коштовних предметів, приданого тощо.

Мисник — полиця для посуду, іноді для продуктів.

Сволок — брус, на якому трималася стеля хати.

Він символізував міцність оселі, довговічність, був оберегом; на ньому записували імена, важливі дати, події з життя родини, вирізали хрести.

Колиска — невелике ліжечко для спання і колисання дитини. У давнину колиску плели із священних дерев — верби, дуба, верболозу, явора. Форма колиски була подібна до кола (овалу). І форма колиски, і слово «колискова» були надійними оберегами для дитини від злих сил. Колиску кріпили до сволока на гачку чотирма мотузками, які символізували чотири сторони світу і також були оберегами.

Лава — зазвичай дерев’яна, на ній не тільки сиділи, а й спали.

Ліжко — зазвичай дерев’яне, як і інші меблі, зроблене хазяїном власноруч.

Комин — передня (нижня) частина димоходу печі.

Долівка — утрамбована, вирівняна та помазана глиною земля в приміщенні, тобто підлога.

Українська символіка

Символи у широкому розумінні — це образи, наділені невичерпно багатою значущістю. Вони виникають як результат пізнання людиною навколишнього світу та нероздільно пов’язані зі світоглядом і життєвою практикою.

На території України мова символів сягає доби трипільської культури. Зображене на трипільських виробах Дерево Життя є одним з найулюбленіших сюжетів українців, зокрема у вишивці.

Візерунки прийнято поділяти на три типи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Значення геометричних візерунків:

— ромбічний орнамент з крапками всередині асоціюється з родючістю та засіяним полем;

— коло — знак Сонця і символ гармонії;

— хвилясті лінії — водоймища, джерела, води;

— меандрові мотиви, які ще називають «килимовими», означають добробут, ситість, довголіття, продовження життя.

Значення рослинних візерунків:

— виноградні ґрона уособлюють радість, пов’язану зі створенням сім’ї;

— мак захищав людей та їхню худобу від усілякого зла. Також мак символізує народну пам’ять, скорботу, любов і сум за загиблими;

— троянда — давній мотив, що означає оновлення та безперервність сонячного руху;

— дуб і калина належать до символіки, яку найчастіше зображують на дівочих і парубочих вишиванках. Дуб — це розвиток і життя, а калина — краса та процес зародження Всесвіту. Ягідки калини мають значення крові невмирущого та непереможного народу.

Значення зооморфних візерунків:

— пава — цей орнамент завжди зображується в парі та означає молодість і розквіт сил. Поважних і красивих пав або жар-птиць навіть сьогодні вишивають на весільних рушниках;

— голубки та яскраві півні є характерними символами весільного рушника;

— ластівка — знак добрих новин, пов’язаних зі створенням сім’ї та зміцненням і розширенням господарства.

У ХХ ст. національне вбрання почали вдягати переважно з нагоди урочистих подій, зокрема на весілля.

Здавалося б, у ХХІ ст. потреба в національному вбранні відпала — будь-який одяг ми можемо купити в магазині. Чому ж тоді щороку дедалі більше людей одягають вишиванки? Вишита сорочка сьогодні — це не лише мода, а й спосіб національної ідентифікації. І люди намагаються свою ідентичність підтвердити і демонструвати для всіх. Бо ж національний костюм — дзеркало народної душі, так само, як українська мова, пісні, народні звичаї, традиції.

1. Схарактеризуйте український національний костюм.

2. Які традиційні українські прикраси актуальні і сьогодні?

3. Назвіть ознаки сучасного українського етнічного стилю одягу.

4. Поясніть символічне значення традиційних українських візерунків, кольорів.

5. Схарактеризуйте український етнічний стиль інтер’єру, його ознаки та особливості.

6. Які ви знаєте види українських етнічних виробів? Де їх використовують?

7. Дослідіть особливості народного одягу свого регіону.

8. Створіть фотоальбом аксесуарів та прикрас для інтер’єру в українському стилі.

Практична робота КРОК ЗА КРОКОМ:

ВИКОНАННЯ ЕСКІЗУ СУЧАСНОГО ОДЯГУ В УКРАЇНСЬКОМУ ЕТНІЧНОМУ СТИЛІ

Види робіт (на вибір): рисунок, аплікація, колаж, комп’ютерна графіка.

Матеріали та інструменти: аркуш паперу, акварельні фарби, олівець, гумка, пензлі, фломастери, кольорові олівці та ін.

Приклади виконання ескізів: ескізи костюмів ведучих Євробачення-2017, створені українськими дизайнерами

КРОК 1. Вибір джерела творчості.

1. Для вибору джерела творчості перечитайте матеріал параграфа та скористайтеся схемою на с. 195.

2. Аналіз моделей-аналогів.

Проаналізуйте моделі українського бренду «Спас». Що слугувало джерелом творчості у створенні цих моделей?

3. Підберіть колекцію зображень одягу в етностилі. З’ясуйте джерела, які надихали їхніх авторів.

КРОК2. Трансформація джерела творчості.

Ґрунтуючись на накопиченій інформації, сформулюйте своє бачення моделі. Пам’ятайте, що ви маєте не копіювати джерело, а зберегти з ним асоціативний зв’язок - на рівні форми, кольорів, фактури, декору тощо.

КРОК3. Розробка ескізу.

КРОК 4. Аналіз та коригування ескізу.

У процесі аналізу ескізу заповнюйте таблицю.

Практична робота КРОК ЗА КРОКОМ: ВИГОТОВЛЕННЯ КРАВАТКИ-МЕТЕЛИКА

КРОК 1. Розгляньте фото моделі. Підготуйте все необхідне для виготовлення виробу. Поміркуйте, які інструменти і пристосування вам знадобляться.

Оберіть тканину та деревину. Тканину обирають з урахуванням кольору одягу (сорочка, піджак), а деревину — в тон тканині.

Зважайте, що на вибір деревини впливає техніка оздоблення. Якщо ви вирішили декорувати свій виріб дрібними отворами або випалюванням, то деревина має бути м’якою, без чітко спрямованих волокон. Якщо ж основною окрасою є текстура, то вона має бути максимально вираженою.

КРОК2. Виконайте ескіз бажаної моделі та кресленик основи.

КРОК 3. Виготовте шаблон на основі базового кресленика.

КРОК 4. Виріжте заготовку.

КРОК5. Закріпіть шаблон на заготовці.

КРОК 6. Виріжте заплановані елементи та зніміть шаблон.

Для виконання оздоблення можна обрати одну з таких технік: випалювання, ажурне випилювання, інкрустація, різьблення — або ж опанувати нову, наприклад вишивання на деревині (детальніше про цю техніку — у наступній практичній роботі).

КРОК 7. Оформіть метелик текстилем чи шкірою та закріпіть застібку.

КРОК 8. Для зберігання виготовте коробку. Також вона стане у пригоді, якщо цей виріб ви виготовили для подарунка.


Практична робота

КРОК ЗА КРОКОМ:

ВИГОТОВЛЕННЯ ВИРОБУ В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ СТИЛІ У ТЕХНІЦІ ВИШИВАННЯ ПО ДЕРЕВУ

КРОК 1. Підготуйте все необхідне для виготовлення виробу. Вам знадобиться шматок деревини (можна використати фанеру чи ДСП), повсть — щоб наклеїти на зворот виробу; голки для вишивання й нитки муліне (або інші — залежно від величини отворів) потрібних вам кольорів; клейовий пістолет чи клей; дриль з тонким свердлом, лобзик, ножиці, наждачний папір.

КРОК2. Виготовте шаблон (зручніше це зробити на комп’ютері і роз-друкувати) відповідно до обраного виробу й візерунка.

КРОК 3. Виріжте заготовку.

КРОК 4. Закріпіть шаблон на заготовці та просвердліть отвори. Виконайте необхідну обробку поверхні виробу.

КРОК 5. Вишивайте в обраній вами техніці. Не забудьте закріпити нитку зі зворотного боку на початку і після закінчення роботи.

КРОК 6. Виріжте деталь із повсті відповідно до розміру вашого виробу. Приклейте повсть на зворот виробу.

 

Це матеріал з підручника Трудове навчання 9 клас Терещук (технічні види праці)

 






^