mozok.click » Історія України » Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.
Інформація про новину
  • Переглядів: 5544
  • Автор: admin
  • Дата: 20-09-2017, 16:15
20-09-2017, 16:15

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

Категорія: Історія України

1. Яким було становище українців під владою Габсбургів? 2. Як вплинули на розвиток західноукраїнських земель реформи Марії Терезії та Йосифа II? 3. Що було характерним для розвитку соціально-економічних відносин на західноукраїнських землях протягом першої половини XIX ст.?

Населення та умови життя на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст Протягом другої половини XIX ст. кількість населення західноукраїнських земель зросла. За даними австрійських та угорських державних переписів 1857 і 1900 рр., тут проживало відповідно 2,6 і 3,8 млн українців. Проте питома вага українців серед населення західноукраїнських земель зменшилася. Причинами цього були: збільшення української трудової еміграції до Америки, переселення на ці землі поляків, угорців, німців, євреїв та інших народів. Зростання кількості населення все більше загострювало місцеві соціально-економічні проблеми. Усе відчутніше поставала проблема аграрного перенаселення. У Галичині густота населення в сільській місцевості за цей час збільшилася із 32 до 102 осіб на 1 км2.

На кінець XIX ст. 95 % населення працювало на землі, а близько 1 % — на промислових підприємствах. Західноукраїнська інтелігенція, у тому числі місцеве духовенство, була нечисленною. Так, у Східній Галичині вона складала близько 0,5 % від загальної кількості українського населення. Для порівняння: поляки становили 22 % жителів Східної Галичини, а польська інтелігенція — понад 3 %.

Національний склад населення західноукраїнських земель наприкінці XIX ст.



Особливості економічного розвитку Галичини, Буковини та Закарпаття.

Революційні події 1848—1849 рр. були важливим етапом у розвитку європейських країн. Незважаючи на те що революція завершилася поразкою, вона прискорила процеси подальшого становлення індустріального суспільства. У європейських країнах зникли залишки кріпосництва, новий імпульс отримав розвиток ринкових відносин.

Зовсім іншою була ситуація на західноукраїнських землях. Після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали економічному розвитку. Однак тут не спостерігалося такого бурхливого зростання продуктивних сил, як в інших частинах імперії Габсбургів. Економічне становище навіть погіршилося. Це було спричинено тим, що з 1861 р. (поява залізниці Львів — Відень) почалося широке залізничне будівництво, яке поєднало західноукраїнські землі з провідними промисловими центрами імперії. Здавалося, це мало б сприяти економічному піднесенню, як це відбувалося в інших країнах Європи. Однак у край хлинув потік товарів з індустріально розвинених регіонів імперії (Австрія, Чехія), який розорив місцеві промисли та зруйнував усю традиційну систему господарювання. Усе це відбувалося на тлі швидкого зростання кількості населення.

Місцева адміністрація краю намагалася урятувати ситуацію шляхом розвитку банківської й кредитної систем та залучення інвестицій.

Іноземний капітал цікавили родовища нафти, мінеральних солей, величезні масиви лісу. Унаслідок цього стали швидко розвиватися нафтодобувна та лісозаготівельна галузі промисловості. Наприкінці XIX ст. іноземний капітал посів провідні позиції в економіці західноукраїнських земель. Великі фірми прибрали до своїх рук торгівлю, банки, цілі галузі промисловості.


Величезні земельні масиви перебували у власності поміщиків, тоді як більшість селянства страждала від малоземелля, незважаючи на деяке розширення посівних площ. Неможливість існувати змушувала селян шукати роботу в інших країнах.

Розвиток промисловості. Становище західноукраїнських робітників.

Промисловість на західноукраїнських землях розвивалася сповільненими темпами. Переважна більшість робітників працювала не у великій фабричній промисловості, а на дрібних підприємствах і в майстернях. За офіційними даними на 1885 р., у Східній Галичині із 55 тис. робітників на 175 підприємствах обробної промисловості із числом робітників понад 20 тис. осіб працювало лише 10 тис. осіб. У Закарпатті таких підприємств було кілька, а в Буковині їх узагалі не існувало.

Структура промисловості краю була однобічною за своїм розвитком. Так, основну частину продукції давали галузі з видобування й переробки місцевої сировини — лісова, лісопильна, нафтова, бурову-гільна, соляна. Найбільшою галуззю промисловості була нафтова, яка почала розвиватися із 70-х рр. XIX ст. Центром нафтової промисловості став Борислав. Контроль за розвитком цієї галузі одразу встановили австрійські та німецькі підприємці. Зацікавленість у збільшенні експорту галицької нафти спонукала їх до застосування технічних вдосконалень. Результатом цього стало зростання видобутку нафти з 20 тис. тонн на рік у 1874 р. до 326 тис. тонн у 1900 р., що становило 4 % світового видобутку. Переробляли галицьку нафту на австрійських та угорських заводах. Хоча видобуток нафти й виробництво гасу постійно зростали, селяни не мали коштів, щоб його купити, й освітлювали свої оселі скіпкою.


Великі площі лісів (дуб, смерека та бук) сприяли в другій половині 60-х — на початку 70-х рр. XIX ст. стрімкому розвитку лісопильної промисловості. Іноземні підприємці за безцінь скуповували або орендували в поміщиків лісові масиви та вирубували їх. До лісових районів Карпат було підведено залізничні колії, і цінна деревина вивозилася до Німеччини, Австрії, Італії, Англії, Франції та інших країн.

Якщо лісопильна промисловість розвивалася швидко, то темпи розвитку меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Потреби населення західноукраїнських земель у меблях, папері й картоні задовольнялися за рахунок інших регіонів імперії або імпортної продукції.

До найменш розвинених галузей належали легка й металообробна промисловість. Легка промисловість залишалася на стадії дрібного

ремесла. Місцеві ткачі, шевці та кравці забезпечували одягом і взуттям лише сільське населення, а міщани носили одяг із тканин західноєвропейських текстильних фабрик.

Найбільшими підприємствами краю були залізничні ремонтні майстерні у Львові, Стрию та Станіславі. Однак для капітального ремонту паровози й вагони відправляли до Німеччини, Австрії, Чехії.

Становлення фабрично-заводської промисловості у краї відбувалося надзвичайно повільно. У другій половині XIX ст. тут діяли лише п’ять великих державних тютюнових фабрик (у Східній Галичині — чотири, Закарпатті — одна).

Розвиток промисловості був пов’язаний із виникненням нової суспільної верстви — промислових робітників. Джерелами поповнення робітництва ставали ремісники й селяни, що розорилися.

Становище західноукраїнських робітників було одним із найгірших у Європі. Вони працювали в жахливих умовах, а їхні сім’ї жили в бараках. Робочий день тривав 12—18 годин. Заробітна платня промислових робітників у краї була в 1,5 разу меншою, ніж у центральних районах імперії. За офіційними даними, платня робітників у Львові становила 48—58 % заробітку їхніх колег у Відні. Нерідко (а особливо в Бориславі та на лісозаготівлях) заробіток видавали не грошима, а талонами, за якими робітники могли отримати продукти лише в крамниці підприємця за вищими цінами. Набуло поширення штрафування робітників під різними приводами. Розмір платні кваліфікованих промислових робітників не забезпечував їм прожиткового мінімуму.

Розвиток сільського господарства та становище селян. Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848—1849 рр., звільнили селян від панщини, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. За своє звільнення селяни мали протягом 50 років сплачувати щорічні платежі. Їхні розміри були в декілька разів більшими, ніж в інших частинах імперії.

На користь поміщиків вирішувалося й земельне питання. Хоча згідно з реформою за селянами мали зберігатися ті землі, якими вони користувалися, поміщики відібрали в них більш родючі угіддя.

Західноукраїнські землі стали краєм, де в сільському господарстві основну частину становили дрібні селянські господарства площею 2—5 га (80 % господарств), які навіть не забезпечували мінімальні потреби селянина, і великі земельні володіння по 15—20 тис. га.

Унаслідок цього розвиток сільського господарства відбувався дуже повільно. В економічних відносинах між селянами й поміщиками переважали відробітки — за позичене зерно, за оренду землі, за дрова тощо. Лише наприкінці XIX ст. відробітки стали змінюватися вільнонайманою працею.

Одним із найголовніших питань для селянина на той час було право користуватися сервітутами. Неможливість ведення господарства без використання лісів і пасовищ була очевидною. Проте землевласники призначали заздалегідь надмірну ціну за користування ними, розуміючи, що в селян немає виходу. Сподівання тисяч селян знайти справедливість у судах були марними.

Неможливість більшості селян забезпечити себе всім необхідним завдяки праці у власному господарстві змушувала їх шукати додаткових заробітків. Чимало з них йшли наймитувати до великих землевласників.

Проте за свою працю вони отримували в чотири рази менше, ніж сільськогосподарські робітники в інших провінціях імперії Габсбургів.

Новою проблемою в житті західноукраїнського селянства стало лихварство. Селяни, змушені позичати гроші для сплати численних податків,

швидко опинялися в залежності від лихварів. Ті, вдаючись до відвертого шахрайства, під приводом сплати боргу й відсотків на нього (у середньому 150—250 %) відбирали їхні господарства.

Провідною галуззю сільського господарства в краї було землеробство. Проте нова сільськогосподарська техніка фабричного виробництва навіть наприкінці XIX ст. застосовувалася лише в деяких заможних господарствах. Велика кількість дешевої робочої сили безземельних селян робила невигідним використання технічних нововведень. У той самий час повільне впровадження цих досягнень та відстала техніка обробітку землі обумовлювали низькі врожаї.

І все ж, хоч і поступово, вигляд західноукраїнського села змінювався. Почав формуватися новий суспільний стан західноукраїнських селян-підприємців. На відміну від міської буржуазії та поміщиків, се-ляни-підприємці були переважно українцями.

Протягом другої половини XIX ст. в сільському господарстві західноукраїнських земель відбувалася аграрна революція, унаслідок якої воно переходило на ринковий шлях розвитку. Цей процес був дуже повільним і супроводжувався зубожінням більшості селян.

Початок трудової еміграції українців. Загострення соціально-економічних проблем у краї призвело до масової трудової еміграції західноукраїнських селян до країн Європи, Північної та Південної Америки. Мізерні заробітки або повна їх відсутність, зубожіння більшості селянства, нестача землі, тягар національного гноблення й політичного безправ’я стали основними причинами еміграції.

Масова еміграція селянства розпочалася у 80-х рр. XIX ст., а найбільших розмірів досягла на початку XX ст. Вона відбувалася у формах постійної переселенської (переважно до Бразилії, Аргентини, США та Канади) й тимчасової заробіткової еміграцій. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн — Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції тощо.

Протягом другої половини XIX ст. зі Східної Галичини й Північної Буковини в пошуках кращої долі до Америки виїхало близько 250 тис. осіб. Закарпаття упродовж 1871—1900 рр. залишили 170 тис. переселенців.

Перша хвиля трудової еміграції із західноукраїнських земель тривала до початку Першої світової війни. У цілому вона була частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на межі XIX—XX ст. за масштабами вона переважала всі наступні хвилі української еміграції. Її результатом стала поява на Американському континенті значної української діаспори. Трудова еміграція мала й деякі позитивні наслідки: мігранти переказували своїм родичам на батьківщину значні кошти, що сприятливо впливало на розвиток економічного життя краю.

«Рутенська акція». Серед усього західноукраїнського населення ста_ новище закарпатських русинів було найтяжчим. Земельна реформа

початку 50-х рр. XIX ст. на кінець століття вже вичерпала свій потенціал. 51 % селянських господарств (58 тисяч) володіли земельними ділянками (телеками) площею до 1 гектара (2 гольди), тоді як для нормального ведення господарства потрібно було близько 3—5 гектарів. 128 великих землевласників мали 32,2 % земель, а найбільшими з-поміж них були Шенборни і Телекі (відповідно 466 тис. і 74 тис. гектарів).

За наполяганням мукачівського греко-католицького єпископа Ю. Фірцака, занепокоєного становищем селян, угорський уряд вислав у Закарпаття спеціаліста із сільського господарства Едмунда Егана для перевірки. Він відповідально поставився до своїх обов’язків і склав докладну картину становища русинів краю, яка виявилась гіршою, ніж уявлялося спочатку.

Розроблені Е. Еганом заходи стали основою організації «Верховинської господарської акції», яка розпочалась із середини 1897 р. Також її називали «рутенською акцією». Спочатку було арендовано у графа Шен-борна 12,6, а згодом 40 тис. га землі, переважно пасовищ, на яких розводили завезену з Німеччини та Швейцарії худобу високопродуктивних молочних порід і роздавали місцевим селянам. Для переробки молока, що здавали селяни, у селі Нижні Ворота було створено спеціальне молочне господарство. Крім скотарства, «рутенська акція» сприяла розвитку кролівництва, птахівництва, бджолярства та народних промислів.

Важливим заходом Е. Егана було обмеження свавілля лихварів. У 1899 р. було створено кредитну спілку, яка під низькі відсотки надавала селянам позики. Хоча ці заходи мали поверховий характер, вони певною мірою сприяли покращенню життя населення. Проте не всіх влаштовувала діяльність Е. Егана, і 20 вересня 1901 р. за таємних обставин його було смертельно поранено. «Рутенська акція» зійшла нанівець.

Зі звіту угорського чиновника Е. Егана про умови життя закарпатських селян

Міг би хто подумати, що в сих сторонах, забитих дошками від світу, бодай прожиток дешевий. Куди! Якраз навпаки! До половини зими з'їв кожний господар свої хліборобні засоби, а до жнив жив дорого купленою стравою. За все платить він 18—20 % дорожче за міської ціни...

Русинський селянин не бачить цілий рік ні м'яса, ні яйця, хіба вип'є кілька крапель молока, а у великосвяточний день з'їсть кусень житнього або пшеничного хліба. Зрештою, його поживою є вівсяний ощіпок і — коли не бракне — бульба. Не дивниця, що коли в інших гірських сторонах бачимо людей рослих і здорових, у русинському Підкарпатті подибуємо хіба недокровні, марні, пожовклі мари, безсильні, хиткі, нездалі до військової служби.

1. Якими були умови життя закарпатських селян? 2. Чим, на вашу думку, були спричинені такі умови?

Кооперативний рух. Злиденне становище західноукраїнського селянства стало проблемою для української національної боротьби. Єдиним реальним шансом вирвати українське населення краю зі злиднів стало розгортання кооперативного руху.

У Галичині він зародився у 60-ті рр. XIX ст. й набув свого розвитку у 80—90-ті рр. На західноукраїнських землях його започаткував Василь Нагірний (1847—1921). Ознайомившись з особливостями кооперативного руху у Швейцарії, він розгорнув активну діяльність по створенню мережі кооперативних спілок у краї. Спочатку це були кредитні спілки, що мали врятували селянство від грабіжницьких відсотків лихварів і шинкарів (150—250 %). У 1883 р.

В. Нагірний заснував споживчий кооператив «Народна торгівля», який створював мережу крамниць у селах і містах, де за помірними цінами можна було придбати необхідні речі для господарства селянина, оминаючи посередників. Таким чином заощаджувалися кошти селян. У 1892 р. було заснована страхова компанія «Дністер», що надало кооперативному руху стабільності.

Крім кредитування і страхування селян, кооперативи запроваджували сучасні методи господарювання (товариство «Сільський господар», 1899 р.), підтримували освіту, сприяли поширенню громадсько-політичної, навчальної та іншої літератури.

Міста і міське населення. Західноукраїнські міста упродовж тривалого часу зберігали свій традиційний вигляд, що склався за часів Середньовіччя. Кількість міського населення зростала поступово. Швидше за інші розвивалися Львів і Чернівці, а також міста, що були значними залізничними центрами, — Станіслав, Стрий тощо. Зростала також кількість населення Дрогобича й Борислава, де виникли нафтодобувні підприємства.

У цілому частка міського населення західноукраїнських земель залишалася досить невеликою. У Галичині жителі міст становили 10 % від усього населення. Українців у складі міського населення налічувалося лише 14—25 %. У містах Східної Галичини переважали поляки та євреї. Проте навіть невеликі за кількістю українські міські громади відігравали значну роль у розвитку українського національного життя. У другій половині XIX ст. містами — осередками української культурної і політичної діяльності в краї були Чернівці, Перемишль, Станіслав, Коломия, Тернопіль, Ужгород. Загальноукраїнським центром національно-визвольного руху став Львів.

Львів, заснований у XIII ст. князем Данилом Романовичем Галицьким, був культурним, адміністративним, економічним центром східної Галичини та історичною столицею краю. Протягом другої половини XIX ст. кількість його населення зросла найбільше серед усіх західноукраїнських міст — із 70 тис. у 1857 р. до 160 тис. у 1900 р. та понад 200 тис. жителів у 1910 р. Наприкінці XIX ст. Львів був п'ятим за кількістю населення містом імперії Габсбургів (після Відня, Будапешта, Праги та трієста) й четвертим на українських землях (після Одеси, Києва та Харкова).

Щодо економічного розвитку, західноукраїнські міста залишалися центрами ремесла й торгівлі. Однак у складі місцевого купецтва

українців майже не було. Абсолютну більшість у цьому секторі економіки становило єврейське купецтво. Завдяки їхній діяльності в краї було налагоджено економічні зв’язки між містами й селами.

Єврейські купці скуповували в селах сільськогосподарську продукцію та привозили на продаж селянам необхідні товари. У містах вони мали численні крамниці, де продавалися продукти й готові товари, вироблені місцевими ремісниками або завезені з інших регіонів імперії. Одночасно з торгівлею єврейські купці здійснювали інші комерційні операції: позичали гроші, продавали товари в борг тощо. Завдяки їхній діяльності західноукраїнське селянство залучалося до товарно-грошових відносин.

Друга половина XIX ст. для західноукраїнських земель, на відміну від Наддніпрянщини, не стала часом докорінних змін.

Висновки. Економічне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини, як і раніше, залишалося дуже тяжким. Регіон був ринком збуту готової продукції із центральних регіонів імперії і джерелом надходження сировини та дешевої робочої сили на закордонні ринки праці.

Запитання та завдання

1. Якими були склад населення та умови життя західних українців? 2. Які галузі промисловості розвивалися на західноукраїнських землях? 3. Коли почалося масове будівництво залізниць у краї? 4. до яких регіонів світу і як саме відбувалася еміграція західних українців? 5. Яке місто на західноукраїнських землях було найбільшим? 6. Хто був засновником українського кооперативного руху в Галичині? 7. Що таке «рутенська акція»?

8. охарактеризуйте особливості економічного розвитку західноукраїнських земель. 9. Визначте характерні риси розвитку міст на західноукраїнських землях. 10. Якими були причини трудової еміграції українців? 11. Якою була мета українського кооперативного руху в краї?

12. Складіть план пункту параграфа «Розвиток сільського господарства та становище селян». 13. заповніть таблицю «Економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.».

14. Чому масове залізничне будівництво на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. (було збудовано 3,7 тис. км) негативно позначилось на економічному розвитку регіону? 15. Як ви розумієте гасло кооперативного руху в Галичині: «Свій до свого по своє!»?






^