mozok.click » Історія України » Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин в другій половині XIX століття
Інформація про новину
  • Переглядів: 4986
  • Автор: admin
  • Дата: 8-10-2017, 21:08
8-10-2017, 21:08

Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин в другій половині XIX століття

Категорія: Історія України

 

За цим параграфом ви зможете:

  • характеризувати зміст українського питання в другій половині XIX ст. та його місце в тогочасних міжнародних відносинах;
  • аналізувати передумови, привід Східної (Кримської) війни та перебіг її подій на українських землях;
  • пояснювати, яким був вплив війни на становище в Наддніпрянській Україні;
  • визначати особливості селянського руху під час Східної (Кримської) війни.

Пригадайте

  1. Якими були місце та роль Наддніпрянської України в міжнародних відносинах першої половини XIX ст.?
  2. Визначте наслідки російсько-турецьких війн, що відбувалися наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
  3. Як Російська імперія використовувала потенціал українських земель у цих війнах?
  4. Якими були найбільші селянські виступи кінця XVIII — першої половини XIX ст. у Наддніпрянщині?

Українське питання в контексті європейської міжнародної політики.

Протягом XIX ст. українські землі, як і раніше, залишалися об’єктом міжнародної політики. Проте розгортання українського національно-визвольного руху впливало на поширення серед європейських політиків розуміння того, що чимало українців прагнуть змінити підвладне становище свого народу.

У другій половині XIX ст. зовнішня політика Російської імперії непокоїла країни Європи, передусім Пруссію. Вони вбачали небезпеку в прагненні Росії вирішити долю європейських володінь Османської імперії на свою користь. Тогочасні прус-ські політики розробляли ідею союзу Пруссії, Англії та Франції з метою протидії спробам Росії посилити свої позиції шляхом чергової війни проти Османської імперії.



У 1853 р. Росія розпочала Східну (Кримську) війну, і деякі впливові прусські політики стали відверто висловлюватися, що для Пруссії буде корисною «тільки така політика, яка приведе до розчленування та ослаблення Росії». Вони планували відібрати в Російської імперії Фінляндію, землі Прибалтики, Польщу, Південну Україну та Бессарабію. Ці заклики прусських політиків для історичної долі Наддніпрянської України означали насамперед можливість звільнитися з-під влади Російської імперії.

Однак плани прусських політиків залишилися нереалізованими. Незважаючи на те що Східна (Кримська) війна завершилася поразкою Російської імперії, держави-переможниці не бажали розпочинати проти неї нову війну, а мирних шляхів для здійснення планів розділу імперії не існувало.

Українське питання повернулося до міжнародної політики в часи, коли канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк став домагатися для своєї країни гідного місця в європейській політиці. Крім того, Німеччина бажала закріпити свій вплив в Османській імперії, що одразу призвело до зіткнення з російськими інтересами.

Українське питання — сукупність проблем, пов'язаних із національним і політичним існуванням українського народу.

Балканська криза 1875 р. спричинила російсько-турецьку війну 1877—1878 рр., яка була надзвичайно успішною для Російської імперії. О. фон Бісмарк побачив у цих подіях небезпеку для інтересів Німеччини. У 1879 р. Австро-Угорщина та Німеччина уклали союз проти Росії. Водночас канцлер ініціював появу статті, у якій висувалися плани відторгнення від Російської імперії загарбаних нею земель. Зокрема,

зверталася увага на українські землі, де передбачалося утворити незалежну державу — Київське королівство, на чолі якого мав стати представник династії Габсбургів.


Цей план знайшов підтримку також в офіційних колах Австро-Угорщини. Російський уряд у відповідь розгорнув широкомасштабну кампанію протидії. У російській пресі з обуренням писали про нахабні наміри німецького канцлера. Діячі українського національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні, боячись переслідувань із боку російського царизму, не могли висловити свого ставлення до цих планів.

Значення німецького плану створення Київського королівства було досить вагомим як для європейської міжнародної політики, так і для розвитку українського національного руху.

Наміри створити Київське королівство унаочнювали досягнення українського національно-визвольного руху. Європейські політики вже непогано орієнтувалися в українській проблематиці. У 1869 р. французький політик, близький приятель імператора Наполеона III, сенатор К. Делямар вніс до французького сенату петицію щодо прав українців.

Українське питання поступово перетворювалося з проблеми внутрішнього життя Австро-Угорської та Російської імперій на складову європейської геополітики. План О. фон Бісмарка унаочнив початок визнання окремими європейськими політиками права українців створити власну державність.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Європі склалися два політичні блоки держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Велика Британія, Франція, Росія). Країни Троїстого союзу позитивно ставилися до українського національного руху, оскільки вбачали в ньому чинник ослаблення свого противника. Через це для українських діячів, які боролися за визволення своєї Батьківщини з-під влади Російської імперії, орієнтація на союз із її противниками була історично обумовленою. Тому на території країн — членів Троїстого союзу українські діячі мали змогу діяти досить активно, не зустрічаючи значних перешкод із боку урядових структур.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

із петиції К. Делямара в українській справі, внесеної на розгляд французького сенату

У Європі існує народ, забутий істориками, — народ Русинів, із якого 12,5 млн живе під владою російського імператора, а 2,5 млн осіб — у складі Австро-Угорської монархії. Цей народ за своєю кількістю дорівнює іспанцям, утричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони св. стефана (населення Угорщини —

Авт.). Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Московії. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської та польської, має виразну індивіду

альність, за збереження якої бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра I цей народ, який ми сьогодні називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю, або Рутенією, а той народ, який ми нині називаємо руським, називали тоді московитами, а їхню землю — Московією...

1. На чому наголошує автор звернення? 2. Про що свідчила поява таких публікацій у тогочасній Європі?

Прикордонну смугу від Одеси до гирла Дунаю під час Східної (Кримської) війни захищали три полки Дунайського козацького війська. Обороною самої Одеси також керував наказний отаман дунайських козаків. Особливо відзначилися нащадки козаків-задунайців під час оборони міста у квітні 1854 р. спільно із залогою міста вони вели двобій з англо-французькою ескадрою та брали участь у здобутті англійського пароплава «тигр». Козацькі човни підійшли до корабля, який наскочив на мілину, і взяли його в полон. «Небувала справа,— писали очевидці,— козаки взяли в полон пароплав!» Гармата з англійського фрегата донині прикрашає Причорноморський бульвар Одеси, нагадуючи про хоробрість коза-ків-задунайців, які захищали місто під час війни. сотні дунай-ців несли також службу в Миколаєві та Херсоні, відбивали спроби ворога висадити пошукові групи в гирлах Дунаю та Дніпра.

ЧЕРГОВА СПРОБА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ РОЗВ'ЯЗАТИ ТУРЕЦЬКЕ ПИТАННЯ. східНА (кримська) війНА 1853—1856 рр. Після придушення революційних подій 1848—1849 рр. вплив і авторитет Російської імперії в Європі значно посилилися. Спираючись на це, імператор Микола I дедалі наполегливіше намагався розв’язати на свою користь питання перерозподілу європейських володінь Османської імперії. Проте плани російського імператора викликали негативну реакцію та сприяли згуртуванню європейських країн.

У роки Східної (Кримської) війни 1853—1856 рр. Росія воювала проти Османської імперії та її союзників — Великої Британії, Франції та Сардинського королівства. Завдяки війні Росія намагалася розширити свої володіння, зміцнити вплив на Близькому Сході та Балканському півострові. Вона, зокрема, претендувала на протекторат над Дунайськими князівствами (Молдавією та Валахією), Болгарією та Сербією. Водночас планувалося встановити контроль над протоками, які вели із Чорного до Середземного моря.

Проте Росія не врахувала, що в розвитку західноєвропейської цивілізації протягом першої половини XIX ст. відбулися зміни. Процеси становлення індустріального суспільства в державах Західної Європи спричинили посилення їхнього економічного потенціалу та бажання захопити нові ринки, джерела сировини та сфери впливу. За таких умов вони прихильно сприймали допомогу Росії в придушенні революційних виступів, але не хотіли погоджуватися з її утвердженням у тих регіонах, на які претендували самі.

Оскільки територія Наддніпрянщини була найближчим тилом російської армії, а на Півдні безпосередньо відбувалися бойові дії, то на український народ знову випав основний тягар війни.

Приводом до війни стали суперечки між католицькою та православною церквами навколо права опіки над християнськими святинями в Палестині. Російський імператор вдав сильну образу на турецького султана, коли той передав це право католикам. У червні 1853 р. раптово, без оголошення війни, Росія окупувала залежні від Османської імперії Дунайські князівства.

Турецькі війська спершу воювали вкрай невдало й зазнавали поразок від російської армії. Турків розбили в Закавказзі, їхня чорноморська ескадра була розгромлена російським флотом у Синопській бухті. Росіяни почали просуватися до кордону з Болгарією.

Оскільки такий розвиток подій викликав занепокоєння в Європі, Велика Британія, Франція і Сардинське королівство вирішили прийти на допомогу Туреччині. Вимоги до російського імператора вивести війська з території Дунайських князівств висували також Австрія та Пруссія.

Об’єднана англо-французька ескадра розпочала воєнні дії проти Росії в Чорному морі атаками на її узбережжя.

У червні-липні 1854 р. російські війська змушені були залишити Дунайські князівства, і їхнє місце одразу зайняли

австрійські війська. Головний театр воєнних дій перемістився до Південної України. На початку вересня англо-французькі війська заблокували чорноморські порти й висадилися в Криму. Після кількох поразок, завданих російській армії, союзники розпочали облогу головної військово-морської бази імперії на Чорному морі — Севастополя.

Озброєння російської армії за своїми технічними характеристиками значно поступалося військам союзників. Відсутність у Росії парового флоту та мережі залізниць робила забезпечення армії всім необхідним нерозв’язною проблемою.

В обороні Севастополя брали участь сформовані в Наддніпрянській Україні Одеський, Полтавський, Кременчуцький, Житомирський, Подільський та Волинський полки. За значної кількісної переваги союзників і гострої нестачі боєприпасів (на десять гарматних пострілів союзників захисники міста відповідали одним) вони протрималися 349 днів. 30 серпня 1855 р. останні захисники залишили місто. Втрата Севастополя, загроза окупації Бессарабії, Півдня й навіть Правобережжя змусили Російську імперію піти на укладення в 1856 р. Паризького миру на умовах, продиктованих союзниками. Гирло Дунаю поверталося Османській імперії, Росія позбавлялася права тримати військово-морський флот і фортеці на Чорному морі.

вплив Війни НА СТАНОВИЩЕ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ.

Оскільки Наддніпрянська Україна частково була територією воєнних дій, її господарство зазнало значних втрат. Звідси також поповнювалася рекрутами та ополченцями російська армія. Усього з Наддніпрянщини було взято 750 тис. осіб.

Через відсутність залізниць весь тягар забезпечення російської армії ліг на чумаків та селян, мобілізованих зі своєю худобою й підводами. У самій лише Таврійській губернії в 1856 р. для військових потреб у селян було вилучено близько 150 тис. підвод. Українськими землями пролягали основні шляхи переміщення частин російської армії до театру воєнних дій. Усе необхідне для постачання армії на шляху її просування реквізовувалося в місцевого населення.

На Півдні, який був прифронтовою зоною, оголосили воєнний стан. Селян забирали до війська, населення мусило утримувати військових під час постоїв, доглядати поранених, доставляти худобу, виконувати різноманітні роботи. Усе це руйнувало економіку Півдня. Припинили роботу порти, через які Росія здійснювала експорт товарів. Почалися стихійні бунти. Загроза смерті від голоду й хвороб спричиняла численні втечі селян до інших губерній.

Тяжким залишалося становище жителів Криму. Російські військові, підозрюючи місцевих татар-мусульман у прихильності до турків, знущалися з них, виганяли їх із власних осель, примушуючи залишати Крим, або вбивали. Політика імперії на півострові була спрямована на те, щоб під приводом воєнних дій очистити його від кримських татар. Зокрема, восени 1854 р. був виданий наказ військового міністра про

те, що «імператор звелів переселити всіх прибережних мешканців магометанського віросповідання». Переслідування кримських татар російськими військовими призвели не до їх переселень, а до суцільної втечі. Вони масово, цілими сім’ями й селищами емігрували до Туреччини. Усього після Кримської війни туди, за офіційними даними, переселилося близько 192 тис. осіб, що становило на той час дві третини всього татарського населення півострова. У Криму залишилося дещо більше ніж 100 тис. татар.

Унаслідок еміграції, на думку тогочасних істориків, кримськотатарський народ, як населення півострова, залишив його, загубився в масі мусульманського світу Туреччини й фактично зник на певний період з історичної карти.

Тягар війни відчували й робітники промислових підприємств. Луганський чавуноливарний завод постачав російській армії артилерійські снаряди. Шост-кинський пороховий завод за роки війни збільшив обсяг випуску своєї продукції в 6 разів. В українських губерніях з ініціативи імперської адміністрації створювалися комітети, які збирали кошти на воєнні потреби. Для праці в польових лазаретах Півдня направляли лікарів з інших губерній Наддніпрянщини.

СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ Під ЧАС СХІДНОЇ (КРИМСЬКОЇ) Війни. Наприкінці війни в Наддніпрянській Україні відбувалися численні виступи селян. Приводом до селянських заворушень стало оголошення маніфесту від 29 січня 1855 р. про формування «рухомого суходільного ополчення», а також отримане київським генерал-губернатором від військового міністра розпорядження організувати чотири кінні козацькі полки. Для українських селян слова «ополченець» і «козак» були тотожними поняттю «вільна людина». Серед селян поширювалися чутки, що тих, хто запишеться в козаки, звільнять від кріпацької залежності.

Особливого поширення рух набув у 1855 р. в Київській губернії, звідки й виникла його назва — «Київська козаччина». Це обумовлювалося тим, що на Київщині була зосереджена найбільша в Наддніпрянській Україні кількість кріпосних селян — понад 1 млн осіб. Рух охопив повіти, у яких проживало близько 180 тис. селян-кріпаків. Для придушення «Київської козаччини» російському уряду довелося використовувати значну кількість регулярних військ.

Останнім етапом пов’язаного з війною селянського руху став похід селян «у Таврію за волею». Його спричинили розмови про те, що для заселення спустошеного внаслідок примусової еміграції татар Криму російський уряд закликає переселятися туди всіх бажаючих. Поширювалися чутки, що кожен селянин-пере-селенець стане вільним, отримає землю та значну грошову допомогу на розбудову свого господарства або зможе стати вільнонайманим працівником та отримувати добру платню.

Навесні та влітку 1856 р. розпочалося масове стихійне переселення селян, які з усім своїм майном рушали до Перекопа. На боротьбу з переселенцями уряд спрямував кілька дивізій та полків регулярної армії, створив заслони й перекрив шляхи через Перекоп. Однак селяни не вірили російським урядовцям, які роз’яснювали «усю безпідставність поширюваних чуток про вигадану свободу», і чинили опір тим, хто намагався силою повернути їх додому. Влітку 1856 р. поблизу Перекопа зосередилися десятки тисяч селян. Лише наприкінці 1856 р. військовим загонам вдалося придушити селянський рух.


Висновки

У другій половині XIX ст. українське питання було складовою європейської міжнародної політики. Проте якщо українські діячі очікували допомоги у визволенні своєї Батьківщини, то європейських політиків більше цікавила можливість здійснення своїх планів.

Поразка Російської імперії у східній (Кримській) війні наочно показала її військово-технічну відсталість, спричинену існуванням кріпосницької системи, що мало без

посередній вплив на підготовку селянської реформи

1861 р.

У ході східної (Кримської) війни, як і під час війн у попередні періоди, Росія активно використовувала людський і матеріальний потенціал українських земель. селянські виступи, що відбувалися в цей час у Наддніпрянщині, унаочнили напруженість ситуації в краї.

Запитання та завдання

1. Що таке українське питання? 2. Що стало приводом до східної (Кримської) війни? 3. Назвіть дату східної (Кримської) війни. 4. скільки днів тривала оборона севастополя? 5. Якими були результати війни? 6. Коли відбувся селянський рух «У таврію за волею»?

7. Охарактеризуйте зміст і роль українського питання в європейській міжнародній політиці другої половини XIX ст. 8. Охарактеризуйте вплив війни на становище в Наддніпрянській Україні. 9. Якими були особливості селянських рухів у цей період?

10. складіть характеристику східної (Кримської) війни за планом: 1) передумови; 2) привід; 3) перебіг; 4) результати; 5) історичне значення. 11. Прослідкуйте за картою перебіг подій війни. 12. Проведіть дискусію за проблемою «спільне й відмінне в місці та ролі Наддніпрянської України в першій та другій половині XIX ст.».

13. За додатковими джерелами підготуйте повідомлення за темою «Оборона севастополя в роки східної (Кримської) війни». 14. Чи могли, на вашу думку, українці в роки східної (Кримської) війни вибороти державну незалежність? Чому?

 

Це матеріал з підручника Історія України за 9 клас Гісем, Мартинюк (поглиблений рівень)

 






^