mozok.click » Історія України » Розвиток української літератури. Становлення сучасної української літературної мови
Інформація про новину
  • Переглядів: 163
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 18:51
25-01-2018, 18:51

Розвиток української літератури. Становлення сучасної української літературної мови

Категорія: Історія України

Чи можна досягнути успіху в якійсь справі, якщо не вірити у власні сили? Пригадайте добу протестантизму. Які верстви розпочали творення мов сучасних європейських націй?Які верстви продовжили цю справу?

Наприкінці XVIII ст. староукраїнська літературна мова разом з українським книжним письменством перебували в глибокій кризі. Від старої української літературної традиції поступово віддалялися її вчорашні носії — українське панство й вище духовенство.

Після втрати української козацької держави вчорашні старшини, щоб зберегти свої маєтки й провідне становище в суспільстві, прагнули отримати новий статус дворянства Російської імперії, піти на службу в імперські державно-адміністративні установи. При цьому вони відмовлялися чи поволі віддалялися від творчості староукраїнського красного письменства й поступово ставали прихильниками нових літератур: французької, німецької та російської.

Здавалося, що, утративши державність, українство також утрачає й літературу та мову.

Історичне джерело

Гнітючі настрої, які оволоділи українськими патріотами, допомагає зрозуміти П. Гулак-Артемовський, який і сам, бувало, утрачав надію й із відчаєм вдивлявся в безрадісне майбутнє: «Думка про те, що, напевно, недалекий той час, коли назавжди зникнуть не лише сліди малоросійських звичаїв і старовини, а й сама мова зіллється з величезною рікою могутньої й панівної російської мови, не залишивши по собі жодних слідів свого існування, породжує в мені такий відчай, що є миті, коли мені хочеться відмовитися від усіх своїх намірів і сховатися в мирному затишку простого селянина, щоб зловити останні звуки рідної мови, що вмирає з кожним днем».

«Енеїда» І. Котляревського. І саме в час гнітючої задушливої безпросвітності, як дар Божий, ковток свіжого повітря, з’явився провісник життєдайного майбуття — поема Івана Котляревського «Енеїда» (1798).

Ця подія стала віхою рішучого повороту від минувшини до розвитку нової літератури й, зрештою, нової культури. Використавши живу мову українського народу в літературному творі, І. Котляревський вивів українську літературу з кризи, визначив шлях розвитку сучасної літературної мови.

Вибір І. Котляревським мови народу став незворотним явищем не тільки для красного письменства. Протягом ХІХ ст. народну мову почали використовувати в публіцистиці, літературній критиці й гуманітарних науках.



«Енеїда» І. Котляревського є продовженням національних культурних традицій, сформованих козацькою добою: незнищенний дух вільнодумства; національне самоусвідомлення, історичний оптимізм; готовність шукати й знайти нову, як говорив Г. Сковорода, «духовну вітчизну».

Водночас «Енеїда» відображає тенденції й потреби суспільного розвитку. Насамперед це яскраве свідчення звільнення літератури від церковних регламентацій. Автор зайняв позицію вільного художнього творення й цим відобразив загальне прагнення підприємливих людей до свободи діяльності в різних сферах життя. Суспільство потребувало життєвого завзяття, і письменник, тісно спілкуючись з людьми, перейнявся цим духом.

І. Котляревський порівняв український народний побут з реаліями античного римського світу й цим досягнув не лише комічного ефекту, а й підштовхнув читачів до переосмислення перипетій історичної долі народів, закликав пам’ятати про власну гідність, спонукав змагатися з долею.

Якби після зруйнування Трої її мешканці тільки те й робили, що тужили за втраченим, ганьбили себе за поразку, якби не відродили здоровий дух бадьорості, чи стали б вони засновниками Риму?

«Енеїда» І. Котляревського поклала край занепадницьким настроям українських патріотів, спрямувала їхню увагу на життя й культуру свого народу, показала їм шлях до професійної творчості, ґрунтованої на рідній культурі, продемонструвала невичерпні багатства української народної мови.

І. Котляревський також створив новий жанр української театральної п’єси. «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» були написані на безпосереднє соціальне замовлення українців, незадоволених нав’язуваним «культурним продуктом» російського автора О. Шаховського «Казак-стихотворец», де вкрай неточно й спотворено було відтворено мову та звичаї українського простолюду, над яким «за його ж гроші ще й насміхаються». П’єси І. Котляревського стали тим митецьким дзеркалом, якого потребував народ, щоб подивитися на себе збоку й усвідомити свою сутність.

За допомогою своїх персонажів засновник українського театру засуджує витіснення традиційних народних цінностей псевдоосвіченістю, пристосуванське зречення рідної культури. Він також чітко розрізняв національно-культурні типи українця й росіянина, наголошуючи при цьому на гідності українців, їхній ролі в житті імперії.


З великою шаною ставилися до І. Котляревського молоді харківські літератори, які продовжували утверджувати право України на власну мову й літературу. Першим серед них підхопив естафету Петро Гулак-Ар-темовський (1790-1865). Поет народився на Черкащині в родині священика, закінчив факультет словесності Харківського університету. У 1841-1848 рр. обіймав посаду ректора університету. Найвідоміший твір поета — байка «Пан та Собака», надрукована 1818 р. У його доробку вагоме місце посідає етико-філософське послання «Справжня добрість», у якому автор стверджує, що Добрість — це поєднання моральної стійкості, почуття справедливості, готовності відстоювати свої позиції.

Усі дослідники української літератури визнають поетичний талант П. Гулака-Артемовського та шкодують, що він зарано залишив заняття літературою.

Євген Гребінка (1812-1848) народився на Полтавщині, перші твори написав ще в Ніжинській гімназії вищих наук.

Поступивши на службу в Петербурзі, Є. Гребінка відіграв помітну роль у згуртуванні чималої української громади.

Він приятелював із Т. Шевченком, брав участь у викупі поета з кріпацтва. Внеском Є. Гребінки в українську літературу є піднесення української байки до класичних зразків.

Байки «Ведмежий суд», «Віл», «Рибалка», «Вовк і Огонь» вирізняються оригінальним динамічним сюжетом, критичним поглядом на тогочасні суспільні порядки.

В останній байці в алегоричній формі автор наголошує на необхідності берегти особисту незалежність.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843), засновник сучасної української прози, народився в родовому

помісті Основі поблизу Харкова. Здобув домашню освіту, певний час перебував у монастирі. Усе життя прожив у Харкові, брав активну участь у громадському й культурному житті міста. Протягом 1817-1828 рр. обіймав виборну посаду повітового предводителя дворянства. У 1812 р. був директором харківського театру. За його участю видавався журнал «Украинский вестник» і пізніші харківські альманахи. 1833 р. з-під його пера вийшла «Супліка до пана іздателя» — справжній маніфест на захист української літератури.

Згодом побачила світ гумореска «Салдацький патрет» і пейзажний фрагмент «Украинское утро». У наступні роки з’являються дві повісті — «Маруся» і «Конотопська відьма». Усі ці твори стали визначальними для відповідних жанрів української прози. Г. Квітка-Основ’яненко продовжив справу І. Котляревського — формування української театральної комедії. Він написав п’єси «Сватання на Гончарівці», «Шельменко — волосний писар», «Шельменко-денщик», які надовго прописалися на сцені українського театру.

У повістях «Маруся», «Козир-дівка», «Щира любов», «Сердешна Оксана» письменник блискуче довів, що українська мова придатна не лише для зображення комічних ситуацій і персонажів, а й для серйозної літератури, для передання зворушливих і ніжних почуттів, піднесених настроїв, глибокої духовності українського народу.

На думку вченого

П. Куліш щиро зізнавався, що «Квітка здивував нас усіх, показавши велику героїчну душу в тихому, смирному образі пахарському, у сільському житті простому».

Є. Гребінка розповідав, що навіть ті, хто вважав українську мову непридатною для глибокої літературної творчості, «збираючись реготатися до упаду при самому імені Марусі, тихо плакали під кінець повісті».

Тарас Шевченко та його «Кобзар». Вершиною української літератури ХІХ ст. стала творчість пророка національного відродження України Тараса Шевченка. У своїх творах він осягнув глибини народного світогляду. 1840 р. вийшла друком його славнозвісна збірка «Кобзар». Здавалося, що вустами поета говорив український народ, який не приймав неправди, неволі, насильства над людською душею.

Творчість Т. Шевченка насамперед порушує актуальну для українства тему любові до рідної Батьківщини — запоруку надії й розради. Громадянин з широким

політичним мисленням, поет загальнонародного масштабу, Т. Шевченко показав, як кріпосництво зав’язало всі українські верстви у вузол непримиренних суперечностей, як гальмує поступ українського суспільства.

Поет широко висвітлював жіночу тему. У творах «Катерина», «Наймичка», «Слє-пая», «Відьма», «Марія», «Княжна» описані трагічна доля материнства, зраджені довіра й кохання, самотність.

Крилом слави поет оповив українську історію. Починаючи з «Івана Підкови»

і «Тарасової ночі», з незнаною до того часу художньою силою митець звеличує героїчну боротьбу козацтва. Трагічність нашої історії Т. Шевченко розкрив у поемі «Гайдамаки». Правдиво зобразивши картини нещадної помсти гнобителям, поет не міг прийняти такі відносини між народами:

Отаке-то було лихо По всій Україні!

А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти — Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз’єднаться...

Шевченковим творам притаманний гнівний соціальний і національний протест проти поневолювачів України, висловлений у віршах «Розрита могила», «Холодний Яр», поемах «Сова», «Єретик», «Кавказ», комедії «Сон», містерії «Великий льох». Національний протест поет висловив із максимальною гостротою та відвагою, на яку не був здатний жодний митець Російської імперії. Про пам’ятник Петру І він з болем писав:«Де той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала // Вдову сиротину. // Кати! кати! людоїди! // Наїлись обоє...»

На думку вченого

Академіки І. Дзюба та М. Жулинський, аналізуючи творчість Т. Шевченка, окремо підкреслюють відвагу поета: «Сьогодні нам навіть важко уявити всю міру безстрашності такої думки, таких слів для того часу... Мабуть, крім глибини політичної думки та зрілості оцінки, тут позначилися ще й “козацький” темперамент, традиція демократизму, відчуття незалежності й гідності, суто народне внутрішнє почуття вищості над панством і владою, яке знайдемо в народних казках, анекдотах, прислів’ях, піснях, у всій народній творчості».

Осмислюючи стан українського суспільства, критично оцінюючи його спроможність до поступу, Т. Шевченко створив послання «Імертвим, і живим.». Поет з болем визнає, що культурна й політична еліта, яка могла б повести свій народ шляхом історичного поступу, тримається осторонь власного народу. Саме в цьому він убачав головну причину занедбаності національної справи. Тому послання до еліти поет завершує закликом: «Обніміте ж, брати мої, // Найменшого брата!» Адже лише увага та любов до рідного народу дозволить відродити Україну.

Творчість Т. Шевченка міцно пов’язує українську культуру з європейською. Прометей — вічний образ європейської поезії — у митця виступає символом боротьби народів проти царату. Його поезії свідчать про знання творчості Дж. Г. Байрона, Р. Бернса, А. де Віньї, історії та філософії Європи.

Історичне джерело

З листа П. Куліша до Т Шевченка: «Оце ж я, виконуючи свою обіцянку, запевняю Вас, що ніде у світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у Полтаві. Тут-бо не то [що] пани та паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим “Кобзарем”, наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші вірші напам’ять і, тривайте, чи не по “Кобзареві” вже й Богу моляться».


Пантелеймон Куліш (1819-1897) народився в містечку Воронежі на Сумщині. Протягом 1839-1840 рр. навчався в Київському університеті, але мусив покинути навчання, бо не зумів документально підтвердити дворянського походження. Кілька років учителював на Волині, у Києві та Петербурзі. Повернувшись до Києва, став членом Кирило-Мефодіївсько-го братства. Одразу після одруження з О. Білозерською був заарештований за підозрою в причетності до таємного товариства. І хоча підозру так і не було доведено, письменника на три роки заслали до Тули й заборонили друкуватися.

Дозвіл на публікацію власних творів П. Куліш отримав лише в 1856 р. й протягом цього та наступного років видав два томи етнографічної збірки «Записки о Южной Руси».

У 1857 р. вийшов друком і перший український історичний роман «Чорна рада», написаний на десятиліття раніше. У романі автор засуджує демагогію та авантюризм політиків, заперечує право «черні» на прийняття політичних рішень і більше симпатизує «козацькому аристократизму». Роман став переконливим доказом спроможності української літератури до творення високохудожніх творів, висвітленням важливих історичних, суспільних та етичних проблем.

Микола Гоголь (1809-1852) — прозаїк, який писав російською мовою й посів визначне місце в російській, українській та зарубіжній літературах, народився в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині в родині українського поміщика. Навчався в знаменитій Ніжинській гімназії. Уже перші його твори «Басаврюк, або ж Вечір проти Івана Купала», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», хоча й написані російською мовою, але за своїм змістом є українськими. У них М. Гоголь змальовує український побут, історію й демонологію, визначальними ознаками яких є жартівливість, фантастика й глибоке морально-етичне підґрунтя.

Уособленням українського національного духу став Тарас Бульба — український богатир, натура широкої душі, прямого характеру, невгамовної бадьорості. І хоча цей герой був з нещасливого історичного минулого, він став символом національної перспективи.

На думку вченого

Високо оцінював внесок М. Гоголя в російську літературу М. Костомаров. Разом з тим він із жалем зазначав, що багато з того, що письменник написав російською, звучало б природніше українською.

Запитання та завдання

1. Починаючи з І. Котляревського, вибудуйте ланцюжок творців сучасної української мови й літератури.

2. Поміркуйте, про кого йдеться у висловлюванні І. Франка: «Він був сином мужика і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим...»

3. Якими вагомими здобутками в справі розвитку сучасної української мови й літератури відзначилися Є. Гребінка, Г Квітка-Основ’яненко, П. Куліш?

4. Які культурні традиції продовжила й на які нові ідеї надихнула українство творчість І. Коляревського?

5. Визначте теми й напрями, що піднесли творчість Т Шевченка на вершину розвитку української літератури ХІХ ст.

6. Яку роль відіграла «Енеїда» І. Котляревського в розвитку сучасної української мови й літератури?

7. Як ви вважаєте, чому П. Гулак-Артемовський залишив заняття літературою?

8. Поміркуйте, які умови розвитку української культури не дозволили М. Гоголю писати твори українською мовою.

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^