mozok.click » Історія України » Початок українського національного відродження
Інформація про новину
  • Переглядів: 10025
  • Автор: admin
  • Дата: 19-09-2017, 22:35
19-09-2017, 22:35

Початок українського національного відродження

Категорія: Історія України

1. Як козацька старшина боролася за відновлення державних прав україни у XVIII ст.? 2. Яким був національний склад населення Наддніпрянської україни?

3. Що таке національне відродження? На які етапи його поділяють?

Початок формування української національної ідеї. Наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. в Наддніпрянщині розвивалися і взаємодіяли кілька визвольних рухів, опозиційних політиці царизму. ^ Польський напрямок визвольного руху об’єднував польських патріотів, які боролися за відродження своєї державності, знищеної наприкінці XVIII ст. Своєю метою вони вважали відновлення Речі Посполитої в кордонах від Балтійського до Чорного морів. Прибічники цих поглядів переважали в середовищі польської шляхти на Правобережжі. Українське населення краю майже не підтримувало цей напрямок.

Російський напрямок ототожнювався з тими представниками російського дворянства, які домагалися лібералізації імперських порядків. Переважну більшість членів таємних організацій, утворених ними в Наддніпрянщині, становили офіцери розташованих тут частин російської армії. Серед них були й українці, що вступали до цих товариств із власних патріотичних почуттів. Однак представники російського напрямку, як правило, не визнавали за народами, що населяли імперію, права на окреме державне існування.

Український напрямок об’єднував прихильників ідеї боротьби проти імперського панування за права українського народу. На його розвиток впливали тогочасні європейські суспільно-політичні ідеї, діяльність представників польських та російських опозиційних організацій у Наддніпрянщині, а також історична пам'ять народу.

Поступово в середовищі українських патріотів формувалися основи національної ідеї українців.

Упродовж кінця XVIII — першої половини XIX ст. українська ідея еволюціонувала від намагання відновити автономію українських земель нащадками козацької старшини до першої спроби висунути програму національного визволення українського народу, здійсненої представниками Кирило-Мефодіївського братства.



Заходи українського дворянства щодо відновлення автономії' України. «Історія Русів»*. На Лівобережжі після ліквідації російським урядом Гетьманщини серед колишньої козацької старшини було чимало незадоволених цим рішенням. Демонстративним виявом протесту став вчинок вихідця з Полтавщини Василя Капніста (1758—1823), який у 1782 р. залишив державну службу на високій посаді в Петербурзі й повернувся на Батьківщину.

Коли в 1785 р. імператриця Катерина II поширила на колишню козацьку старшину права й привілеї російського дворянства, опозиційні настрої серед української еліти пішли на спад. Проте залишалося чимало опозиційно налаштованих малоросійських дворян, яких за їхні погляди називали автономістами. Із ними пов’язано виникнення наприкінці

XVIII ст. на території колишньої Гетьманщини патріотичних гуртків дворян-автономістів. Найвідомішим був гурток у Новгороді-Сівер-ському. Члени цих організацій поширювали публіцистичні твори антиімперської спрямованості (так звані «промови» гетьманів П. Полуботка та І. Мазепи).

У 1791 р. В. Капніст, імовірно, за дорученням дворян-автономістів поїхав до Берліна. Він намагався знайти підтримку для боротьби проти імперського панування в Україні. Однозначної відповіді в Берліні В. Капніст не отримав, але цей вчинок став свідченням його рішучості боротися за долю своєї Батьківщини. Наприкінці XVIII — на початку

XIX ст. в середовищі дворян-автономістів було створено історико-політичний твір «Історія Русів». У напівхудожній формі автор твору подає огляд історії українського народу та його державності від найдавніших часів до 1769 р. Провідною ідеєю «Історії Русів» є проголошення невід’ємного права українського народу на самостійний розвиток.

У творі стверджувалося, що, ліквідувавши автономію Гетьманщини, російська влада порушила умови Переяславської угоди 1654 р.


У цьому відображалася обмеженість поглядів дворян-автономістів, які виступали лише за дотримання Російською імперією підписаного договору. Проте й через століття, коли з’явилися перші обґрунтування державної незалежності України, їх автори також посилалися на порушення імперією угоди 1654 р.

Початок українського національного відродження на Лівобережжі та _ Слобожанщині. Поштовхом до національного відродження на Лівобережжі стало прагнення нащадків козацької старшини знайти документи, які могли підтвердити їхні претензії на отримання привілейованого статусу російського дворянства. Чимало колишніх українських шляхтичів і козацьких старшин стали шукати відповідні документи в родинних архівах: грамоти литовських князів, укази польських королів, універсали українських гетьманів та їхні договори з московськими царями. Українські дворяни-автономісти В. Полетика, Р. Маркович, А. Чепа, М. Милорадович, Т. Калинський, В. Черниш та інші не мали потреби доводити власне походження, але «по усердію й любові до своєї нації» охоче допомагали в цьому іншим.


Боротьба лівобережної шляхти й старшини за визнання прав на російське дворянство, що тривала до 1835 р., мала далекосяжні наслідки.

Необхідність звернення до власної історії сприяла пробудженню національної самосвідомості українців Лівобережжя.

У цей час почали з’являтися перші етнографічні та історичні праці, написані дослідниками-аматорами.

На Слобожанщині розгортання українського національного відродження пов’язане з відкриттям у 1805 р.

Харківського університету. Це був перший вищий навчальний і науковий заклад європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії. Ініціатором створення університету став слобідський дворянин, вчений, громадський діяч і просвітитель

Василь Каразін (1773—1842). Викладати в новоствореному університеті В. Каразін запросив найвідоміших тогочасних європейських вчених. У перше десятиліття діяльності Харківського університету тут працювали 29 професорів західноєвропейського походження. Вони знайомили студентів із поширеними тоді в Європі суспільно-економічними та ідейно-політичними течіями. Із випускників Харківського університету сформувалося нове покоління патріотів, яке наприкінці 20-х рр. XIX ст. посіло чільне місце в українському національному русі в Наддніпрянщині.

Українське національне відродження у Наддніпрянщині. Змістовими складовими першого етапу українського національного відродження в Наддніпрянщині стали матеріали з історії, мовознавства й фольклору, що були підтвердженням національної самобутності українців. Зокрема, відтворенню минулого українського народу сприяли праці Олександра Рігельмана «Літописна оповідь про Малу Росію, її народ і козаків узагалі», Якова Марковича «Записки про Малоросію, її мешканців і твори», Дмитра Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії», Миколи Маркевича «Історія Малоросії». Першим наважився написати літературний твір народною мовою українців Іван Котляревський, переклавши нею поему «Енеїда» (була надрукована в 1798 р.). Мовознавець Олексій Павловський у своїй «Граматиці малоросійського наречія» першим розробив граматичну будову української мови, принципи її розмовного та літературного використання.

Першим дослідником-аматором українського фольклору став грузинський князь Микола Цертелєв, що видав у 1819 р. зібрані ним українські історичні думи. Три збірки народних пісень українців створив та опублікував перший ректор Київського університету Михайло Максимович.

Досягнення дослідників-аматорів, здійснені протягом першого етапу українського відродження, стали основою для його подальшого розвитку й переходу до наступної культурницько-літературної стадії.

Із кінця 20-х рр. XIX ст. до 1861 р. видання власних періодичних журналів у Наддніпрянщині було заборонено. Тому у 20—30-х рр. XIX ст. українські альманахи й збірки друкувалися на Харківщині. У них розміщувалися твори й переклади українською мовою Петра Гу-лака-Артемовського. Українське народне життя описував у своїх повістях Григорій Квітка-Основ'яненко. Поетів Левка Боровиковського та Амвросія Метлинського називали «останніми бандуристами» за їх романтичні балади про славне минуле, написані українською мовою.

У 30-х рр. XIX ст. українські літературні гуртки з’явилися в імперській столиці — Петербурзі. Під впливом «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, який там жив і працював, українські народні

пісні здобули багато прихильників серед місцевої еліти. У 1831 — 1845 рр. тут перебував також Тарас Шевченко. У 1840 р. в Петербурзі вийшло перше видання його «Кобзаря». Велике значення мало видання в Петербурзі у 1841 р. письменником Євгеном Гребінкою альманаху «Ластівка», у якому вперше всі твори було написано українською мовою.

Відкриття в Києві університету Св. Володимира сприяло тому, що на початку 40-х рр. XIX ст. сюди перемістився центр українського національно-культурного життя. Навколо університету згуртувалися молоді українські патріоти, серед яких були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак та інші. У 1845 р. посаду викладача університету отримав Тарас Шевченко. На відміну від попередників, серед яких переважали дворяни, представники нової хвилі українського національного руху належали до різних соціальних верств.

Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського братства. Уособленням нового покоління українських діячів 40-х рр. XIX ст. стало Кирило-Мефодіївське братство. Його виникнення пов’язане з Київським університетом, одним із викладачів якого став випускник Харківського університету історик Микола Костомаров. Серед його однодумців у грудні 1845 р. зародилася думка про перетворення їхнього гуртка на таємне товариство з метою пропаганди ідей слов’янської єдності. Ініціаторами також були полтавський вчитель В. Білозерський, державний службовець П. Гулак, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, етнограф О. Маркович. Організаційне оформлення товариства відбулося на початку наступного року. Його назвали Кирило-Мефодіївським братством на честь братів Кирила і Мефодія — проповідників християнства серед слов’янських народів. Знаком братчиків став перстень із написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846 р.».

У квітні 1846 р. до братства, як припускають, після переїзду з Петербурга до Києва приєднався Т. Шевченко. Кількість членів організації в 1846 р. становила 12 осіб, а зв’язки з нею підтримували ще 100.

Члени братства здійснювали наукову діяльність, виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, поширюючи свої ідеї щодо майбутнього українців. Велику увагу кирило-мефодіївці приділяли просвітницькій діяльності, збирали кошти на відкриття народних шкіл, працювали над створенням підручників для них. Зокрема, П. Куліш написав перший підручник з історії України «Повість про український народ» (1846 р.).

Погляди та мета боротьби членів братства відрізнялися. Так, М. Костомаров головними вважав християнські ідеали й створення спілки слов’янських народів. Т. Шевченко наполягав на першочерговості знищення кріпацтва й визволення з-під російської влади. П. Куліш віддавав пріоритет ідеї національного визволення. Усі ці погляди знайшли відображення в «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов'янського братства Св. Кирила і Мефодія» — програмових документах братства, автором яких був М. Костомаров.

Викладена в них програма була першою в історії спробою поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та соціальною ідеєю. Реалізація національної ідеї пов’язувалася зі створенням слов’янської спілки християнських республік. Україна, на думку М. Костомарова, могла бути вільною лише в «союзі слов’янськім».

Християнська ідея знайшла відображення в проголошенні необхідності перебудови всього суспільного життя на основі християнських ідеалів. Із цим також була пов’язана ідея українського месіанства: визволяючи слов’янські народи, українці виконують Божу волю. Реалізація соціальної ідеї пов’язувалася насамперед із ліквідацією кріпацтва та станової нерівності.

Програмові ідеї братства в скороченому вигляді були викладені у відозвах «До братів українців» та «До братів великоросів і поляків».

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало близько 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом провокатора його членів заарештували. Слідство тривало протягом трьох місяців. Більш за все імперських урядовців збентежили ідеї, викладені в документах братства. За вироком, затвердженим імператором Миколою I, усі 12 братчиків були покарані засланням до різних місць імперії. Найбільше постраждав Т. Шевченко, якого відправили солдатом окремого Оренбурзького корпусу до Орської фортеці із забороною писати й малювати.

Із довідки III відділення про діяльність учасників Кирило-Мефодіївського братства

У 1847 р. виявлено, що слов'янофільство може набути злочинного напряму: у Києві кандидат Гулак, ад'юнкт-професор Костомаров і кандидат Білозерський заснували таємне товариство під назвою «Товариство Св. Кирила і Мефодія...».

Мета цього товариства спочатку полягала в тому, щоб, відновлюючи народність, мову і літературу слов'янських племен, підготувати ці племена до об'єднання в одну державу, але оскільки всі члени товариства були з Малоросії, то незабаром слов'янофільство перетворилося на українофільство й вони перейшли до припущень про відновлення Малоросії у тому вигляді, як вони були до приєднання до Росії. У творах Куліша і частково Костомарова описувалися розпорядження імператора Петра I і його наступників у вигляді гноблення та придушення прав народних, а дух попереднього козацтва вони зображували із захопленим схваленням. славу часів Гетьманщини називали всесвітньою, наводили пісні українські, у яких оспівується любов до волі, натякаючи, що цей дух не зник і досі зберігається в малоросіянах. Шевченко у своїх віршах, окрім схвалення попередніх часів і лаяння існуючих порядків, із надзвичайною зухвалістю висловлював наклепи і жовч на все святе для Росії. Були знайдені статут товариства і рукопис «Закон божий» надзвичайно революційного змісту, і вони свідчать, що товариство могло набути напряму, небезпечного для державного спокою.

1. Як російський уряд визначив мету діяльності Кирило-Мефодіївського братства? 2. У чому влада вбачала небезпеку товариства?

Суворе покарання кирило-мефодіївців перешкодило розвитку українського відродження. Однак це не зупинило їх наступників від подальшої боротьби за українську справу.

Багато зусиль для того, щоб визволити Т. Шевченка, докладала княгиня Варвара Рєпніна-Волконська, яку сам поет називав своїм «добрим ангелом». Проте шеф жандармів граф О. Орлов відмовив їй і попередив, що подальші «клопотання» матимуть неприємні для неї наслідки.

Висновки. Наприкінці XVIII ст. в українському русі на Лівобережжі провідні позиції посідали дворяни-автономісти. Найвагомішим їхнім досягненням стало сприяння пробудженню в тогочасному українському суспільстві зацікавленості до мови, культури та історії свого народу. Саме з дворян-автономістів вийшли ті, хто започаткував українське національне відродження на Лівобережжі. На Слобожанщині центром українського відродження став Харків. Завдяки діяльності університету Харків зі звичайного провінційного міста перетворився на першу столицю відродження Наддніпрянської України.

• У 20—40-х рр. XIX ст. в українському національному русі відбувся перехід від першого, фольклорно-етнографічного етапу збирання матеріалів з історії, звичаїв і культури українців до наступного, літературного — боротьби за поширення сфери вжитку української мови й набуття нею ознак літературної.

• Значний вплив на подальший розвиток українського національного руху мало Кирило-Мефодіївське братство. Його члени першими розробили політичну програму, що стала прикладом для нащадків. Завдяки цьому став можливим перехід до політичного етапу боротьби, але він не був реалізований через переслідування влади.

Запитання та завдання

1. Що таке національна ідея? 2. Чому українських дворян Лівобережжя називали автономістами? 3. Коли відбулася місія В. Капніста до Берліна? 4. Якою була провідна ідея «Історії Русів»? 5. Коли утворилося Кирило-Мефодіївське братство?

6. Хто був автором програмних документів братства?

7. у яких умовах відбувалося формування української національної ідеї наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст.? 8. Охарактеризуйте боротьбу українського дворянства Лівобережжя за відновлення автономії україни. 9. у чому, на вашу думку, полягає значення діяльності Новгород-сіверського патріотичного гуртка? 10. Із якими подіями пов'язаний початок українського національного відродження на Лівобережжі та слобожанщині? 11. Охарактеризуйте розвиток українського національного руху в 30—40-х рр. XIX ст. 12. Як утворилося й діяло Кирило-Мефодіївське братство? 13. Розкрийте зміст ідей, сформульованих у програмових документах братства.

14. складіть ланцюжок подій, пов'язаних із розгортанням українського національного руху в Наддніпрянщині в цей період. 15. Об'єднайтеся в малі групи й обговоріть характерні риси українського національного руху в Наддніпрянщині. сформулюйте та запишіть їх у вигляді тез.

16. Підтвердьте або спростуйте за допомогою фактів наведені судження: 1) Новго-род-сіверський патріотичний гурток став зародком українського відродження на Лівобережжі; 2) Харків — центр першої хвилі українського відродження в Наддніпрянщині.






^