Радикалізація настроїв українства. Буковина та закарпаття на початку ХХ століття » mozok.click
 

mozok.click » Історія України » Радикалізація настроїв українства. Буковина та закарпаття на початку ХХ століття
Інформація про новину
  • Переглядів: 325
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 19:24
25-01-2018, 19:24

Радикалізація настроїв українства. Буковина та закарпаття на початку ХХ століття

Категорія: Історія України

Поміркуйте, яку роль у житті відіграють радикально налаштовані люди й сили.

1. Радикалізація українського політичного руху

Радикалізація українського руху, тобто його схильність до рішучих дій, формувалася під впливом багатьох історичних причин. Упродовж 1890-1914 рр. вирішальну роль відіграло небувале загострення українсько-польських відносин. Цьому посприяло декілька чинників: 1) припинення «новоерівської» політики польсько-українського примирення; 2) сваволя австрійської жандармерії та польських поміщиків під час виборів; 3) масові судові процеси між українськими сільськими громадами та польськими поміщиками щодо користування сервітутами (з понад 3000 справ лише 32 були вирішені на користь українських селян); 4) боротьба за демократичну виборчу реформу та відкриття українського університету у Львові.

Радикальність українського руху посилювалася через ворожість до українства, починаючи з найвищої владної сходинки краю. Так, намісник Галичини граф Казимир Бадені «уславився» брутальними зловживаннями на виборах до Галицького сейму 1895 р. та кривавими виборами 1897 р. до Віденського парламенту. Унаслідок збройного антиукраїнського терору під час виборів загинуло 10 осіб, 19 було важко поранено й кількасот заарештовано, а з 63 депутатів від Галичини обрали всього трьох українців.

Саме «криваві баденівські вибори», на думку І. Франка, підштовхнули все «чесне й народолюбне» в українському середовищі до пошуку радикальних

засобів боротьби. «Усі нині стали радикалами, — писав він. — Пролита кров була тим чинником, який підштовхнув українців до активнішого опору полякам і до підвищення рівня українських домагань».

Основними питаннями українського руху були: домагання адміністративного поділу Галичини на Західну (польську) і Східну (українську) з наданням кожній із них автономного статусу; відкриття у Львові українського університету; прийняття закону про загальні й рівні вибори. Відповіддю на їхні вимоги стали арешти, побиття, смерть, кульові поранення. Репресивні заходи невідворотно підштовхували учасників українського руху до радикальних форм захисту.

Радикалізації руху посприяв селянський страйк 1902 р. Він продемонстрував іншим верствам, що українське суспільство й насамперед селянство стали потужною суспільною силою, здатною рішуче захищати свої інтереси. Натхненниками страйку були українські партії радикалів, націонал-демократів і соціал-демократів. Вони створювали в селах страйкові комітети, вели роз’яснювальну роботу.

Страйки показали силу й організованість українських селян, дієвість роз’яснювальної роботи політичних партій. Український національний рух перестав бути справою одинаків, груп, товариств і партій. Він став масовим і поступово радикалізувався.

Піком протистояння стали події у Львові в 1908-1910 рр. Під час виборів до крайового сейму польська влада традиційно вдавалася до махінацій з виборчими округами, фальсифікацій із бюлетенями, чинила розправу над виборцями. У день голосування жандарми застрелили селянина Марка Каганця. На «кривавих» перших демократичних виборах українці здобули 12, москвофіли — 8, а поляки — 138 місць. У відповідь на насильства й фальсифікації студент Мирослав Січинський 12 квітня 1908 р. застрелив намісника графа А. Потоцького. «Це за кривди, зроблені українському народові, і за смерть Каганця», — заявив месник.



Убивство намісника стало для польських шовіністів приводом для погромів українських книгарень, «Просвіт», кооперативів, шкіл, гімназій, побиття українців, які заходили в польські квартали. Нова хвиля насильства польських шовіністів прокотилася Галичиною в 1910 р. після сутичок у Львові між польськими й українськими студентами. Лише заклики митрополита А. Шептиць-кого, українських і польських політиків до примирення тимчасово вгамували напруження.

Однак уже влітку 1911 р. під час виборів до Віденського парламенту ситуація знову загострилася. За допомогою жандармерії та військ польська влада вирішила не допускати до виборів українців, які не підтримували кандидатів від влади. У Дрогобичі кількатисячний натовп пішов на військових... 28 осіб було вбито, 26 — тяжко поранено, травмовано майже 100 осіб. Розслідування поклало провину на русинів, які криками «Ганьба!» нібито спровокували військових відкрити вогонь.

Лише загроза майбутньої війни з Росією змусила австрійський уряд і польську владу шукати порозуміння з українством.

2. Народні віча

Окрім радикальних засобів політичної боротьби, українські політичні й громадські сили використовували й мирні засоби, зокрема народні віча. Віча скликали партії, щоб виявити народні потреби й з’ясувати ставлення людей до своєї діяльності. Віча скликали й студенти, щоб обговорити засоби боротьби щодо створення українського університету.

Нездатність австрійської імперської й польської крайової влади реагувати на потреби українців робила віча малоефективним інструментом захисту інтересів народу. Однак вони не були даремними, бо завдяки вічам політичні й громадські сили мали змогу поширювати в масах свої ідеї, залучати до українського руху дедалі ширші верстви населення, давати їм необхідні знання й переконання щодо мети та засобів боротьби за національні інтереси.

3. Митрополит Андрей Шептицький

У 1900 р. галицьку митрополичу кафедру очолив молодий монах-василіанин граф Андрей Шептицький. Чимало українців побоювалося, що він, як нащадок давнього українського, але спольщеного роду, сприятиме польському впливові на українські справи, на що, власне, розраховували поляки. Однак митрополит швидко включився в боротьбу за права українського народу. Багато священиків греко-католиків під його впливом порвали зв’язки з москвофільством і приєдналися до народовецького табору.

А. Шептицький першим із греко-католицьких ієрархів звернув увагу на Східну Україну. У 1907 р. він здійснив подорож у Центральну Україну, налагодив зв’язки з ученими й громадськими діячами Києва. Митрополит був прихильником об’єднання церков слов’янських народів і для порозуміння між церковними діячами організовував щорічні з’їзди.


Історичний факт

У 1887 р. 22-річний польський аристократ із Галичини Роман Шептицький, у майбутньому — митрополит Андрей Шептицький, відвідав Київ, де зустрівся з відомим професором-істориком Володимиром Антоновичем, який запропонував юнакові познайомитися з видатним літературознавцем, етнографом і експертом з іконопису професором Миколою Петровим.

«І знаєте що? — сказав Антонович. — Петров — москаль, “справжній” москаль з Костромської губернії. Чи не цікаво? Ви — поляк, я — поляк, Петров — москаль, а всі ми разом — українці. І чи не чудово було, коли українці вимислили прислів’я: “Хто ступить на цю землю, хоч турок, хоч лях, хоч москаль, усі українцями стають”?»

Народні в^ча — за доби племінного устрою вияв народоправного ладу слов’ян; у Русі-Україні загальні збори містян, що вирішували громадські справи; у часи політичного дроблення конкурували з владою князя та бояр; на межі ХІХ та ХХ, на початку ХХІ ст. — масові збори, мітинг, вияв політичної волі народу.

Митрополит вважав церковника не тільки пастирем у духовних справах, а й провідником громади, який не покидає парафіян у світському житті. Так, в одному з послань він прямо зобов’язував священиків очолити кооперативи у своїх парафіях. Митрополит опікувався й народною культурною спадщиною. У 1913 р. А. Шептицький заснував у Львові Український національний музей і став його головним меценатом.

Своєю відданою працею митрополит А. Шептицький здобув довіру народу й ще до початку Першої світової війни заслужив ім’я українського патріота.

4. Особливості українського руху на Буковині та в Закарпатті

На Буковині українська інтелігенція належала до народовців. На початку ХХ ст. вона сформувала мережу з 590 студентських, жіночих, учительських, церковних, драматичних, музичних, наукових, спортивних українських товариств і установ. У 112 селах діяли гімнастично-пожежні товариства «Січ», об’єднані в «Союз січей». Загалом український рух на Буковині доволі успішно протистояв румунізації та германізації, підтримував міцні зв’язки з іншими українськими землями, доводив історичні права українців на Буковину.

На початку ХХ ст. відбулася швидка політизація українського руху Буковини. Провідні позиції займали політичні партії національно-демократичного спрямування, які підтримували тісні зв’язки з Національно-демократичною партією Галичини. У 1909 р. націонал-демократи провели в Чернівцях з’їзд усіх активних українських діячів — сільських війтів, голів читалень «Просвіт» і товариства «Січ» та ін. На з’їзді було створено Руську раду, відому також під назвою Селянська партія на чолі з професором С. Смаль-Стоцьким. У 1913 р. націонал-демократи поділилися на дві конкуруючі партії: Українську народну (очолював С. Смаль-Стоцький) та Українську національно-демократичну (голова М. Василько). У 1907 р. представники переважно буковинського вчительства створили другу за впливовістю Українську радикальну партію Буковини, яка організаційно й ідейно наслідувала радикалів Галичини.

Третьою політичною силою стала Соціал-демократична партія Буковини (лідер Й. Безпалко). Створена ще в 1896 р., вона функціонувала як частина потужної Австрійської соціал-демократичної партії.

У найгірших умовах розвивався національний рух у Закарпатті. Принижене й злиденне становище українців Закарпаття спонукало мукачівського єпископа

Юлія Фірцака у квітні 1896 р. звернутися до угорського уряду з проханням провести перевірку неприйнятного економічного стану, у якому перебувають його співвітчизники. Для перевірки ситуації до Закарпаття було відряджено вищого урядовця міністерства хліборобства Едмунда Егана. Не чекаючи ні від кого офіційних звітів, Е. Еган подорожував від села до села, вивчаючи життя закарпатських селян. У спеціально підготовленому до угорського уряду меморандумі

урядовець засвідчив правдивість розпачливих звернень українців до уряду. Він стверджував, що катастрофічне становище українців зумовлене систематичним визиском місцевих корчмарів-лихварів. Шукаючи порятунку, населення масово емігрує за океан.

На завершення урядовець закликав уряд до дій: «Цей народ буде поволі занепадати матеріально й морально щораз нижче, доки не загине зовсім. Якщо уряд думає допомагати русинам і хоч би частину їх урятувати від смерті, необхідно терміново взятися за оздоровлення всього недужого організму».

Історичне джерело

Угорський урядовець Е. Егантак писав про становище закарпатців: «Міг би хто думати, що в сих сторонах, забитих дошками від світу, бодай прожиток дешевший. Куди! Якраз навпаки! До половини зими з’їв кожний господар свої хліборобні запаси, а до жнив живе дорого купленою стравою. За все платить він на 8-10 % дорожче від міської ціни... Руський селянин не бачить цілий рік ані м’яса, ані яйця, хіба що вип’є кілька крапель молока, а на ве-ликосвятечний день з’їсть кусень житнього чи пшеничного хліба. Зрештою його поживою є вівсяний ощіпок і — коли не бракує — бульба. Не дивно, що коли в інших гірських сторонах бачимо людей рослих, міцних і здорових, у мадярському Підкарпатті подибуємо недокрівні, марні, пожовклі лиця, безсильні, хиткі, нездалі до військової служби, карликуваті, золотушні, призвичаєні з розпуки до пиятики, зниділі, ліниві й темні. Розпука бере дивитися на цей умираючий народ. Нині можна би навіть предбачити день, коли останній русин утече з краю.»

Угорський уряд відреагував низкою реформ, спрямованих на покращення економічного стану закарпатських русинів, які отримали загальну назву «Рутенська акція». Керівником акції було призначено Е. Егана. Вийшов закон про позики й розмір лихви (тобто відсотків), а Е. Еган наглядав за його виконанням. Безземельних селян почали наділяти землею. Уряд відкривав сільськогосподарські курси, промислові школи. У Закарпаття завозили племінну худобу, на пасовищах будували державні стайні й колиби (сезонне житло для пастухів і лісорубів). У краї створювали сільськогосподарські кооперативи, кредитні спілки, позикові каси, де можна було брати дрібні кредити. Перетворення активно підтримував єпископ Ю. Фірцак. 18 серпня 1898 р. в усіх церквах видано виголошене його послання, у якому владика закликав священиків: «Не відвертайтеся від цієї праці, станьте апостолами акції, здійснюваної в інтересах народу... Візьміть на себе відання кредитними кооперативами й майстернями домашнього промислу. Допомагайте Егану в його починах!»

З 1898 р. угорський уряд почав видавати народною мовою тижневик «Неділя». І хоча газета мала духовно прив’язати закарпатців до угорської держави, вона працювала й на пробудження свідомості народу. Керовані гре-ко-католицькими священиками, селяни організовували просвітні гуртки й читальні.

Незадоволені лихварі й торговці намагалися всіляко перешкоджати «Ру-тенській акції». Вони написали Е. Егану кілька анонімних листів, у яких погрожували смертю. Проте «затятий ірландець», як називали Е. Егана за його походження, пройнявся солідарністю до українців і продовжував свою справу. Тоді в угорських газетах з’явилося понад 250 наклепницьких статей. Виникла загроза усунення Е. Егана. Ю. Фірцак поїхав до Відня, домігся аудієнції в імператора Франца-Йосифа, і той особисто заступився за чиновника. У 1901 р. Е. Еган видав новий меморандум, у якому вказав на нові проблеми, які потребують вирішення, зокрема на змову поміщиків з орендарями й підприємцями, які використовували сіножаті, пасовища й інші угіддя собі на користь, але на шкоду селянам.

20 вересня 1901 р. Е. Егана застрелили, коли він їхав з Ужгорода до Му-качева. Уряд поступово охолов до «Рутенської акції». Паралельно недоброзичливці повели наступ на товариство св. Василія, яке підтримував єпископ Ю. Фірцак.

Наступні роки перед світовою війною характеризувалися посиленням мадярського наступу на українство. Так, під час перепису 1910 р. до угорського населення було зараховано всіх карпатських русинів, які хоч трохи розуміли мадярську мову, в офіційних документах було занижено відсоток українського населення. Міністерство внутрішніх справ видало розпорядження про перейменування українських сіл мадярськими назвами. В одному лише Ужанському комітаті було перейменовано 76 сіл. Від українців вимагали змінити слов’янські прізвища на мадярські. Проте на цей заклик відреагували здебільшого німці та євреї краю.

Угорським наступом скористалися москвофіли й посилили в Закарпатті москвофільську пропаганду. Проте, незважаючи на вкрай несприятливі умови, у краї продовжували працювати українські патріоти, зокрема о. Василь Чопей,

о. Юрій Жаткович, Євменій Сабов, Августин Волошин, Михайло Врабель.

Запитання та завдання

1. Розтлумачте поняття «радикальний», «радикалізація», «Рутенська акція».

2. Визначте піки радикалізації українського руху на початку ХХ ст.

3. Охарактеризуйте причини радикалізації українського національного руху на початку ХХ ст.

4. Яку роль відігравали народні віча в політичній боротьбі на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях?

5. Охарактеризуйте особливості українського руху на Буковині та в Закарпатті.

6. Визначте засоби боротьби, які застосовують реакціонери проти реформаторів, використавши для прикладу долю Е. Егана.

7. Поясніть, як селянський страйк 1902 р. посприяв радикалізації українського політичного руху.

8. На прикладі вчинків митрополита А. Шептицького сформулюйте життєві цінності духівника, які роблять його видатним.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 7

ВПЛИВ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПІДНЕСЕННЯ

національної свідомості населення українських земель

1. Знання, необхідні для виконання практичних завдань

Надзвичайно важливу роль у національному відродженні західних українців відіграла Українська греко-католицька церква. Хоча вона й зазнавала тиску польської влади Галичини, однак могла спиратися на законодавчі акти Австрійської імперії про рівність усіх церков.

Греко-католицька церква охоплювала найширші маси населення. Рівень національної свідомості в галицьких селах залежав від сільського священика, який зазвичай був єдиною освіченою людиною в селі. До нього зверталися за порадою як до батька, і він мав великий вплив на парафіян.

Історичне джерело

Про значення греко-католицької церви в історії українського народу влучно сказав священик Й. Заячківський на зборах у Львові під час заснування «Просвіти»: «Дивні речі чинить Провидіння... Та унія, що їй сприяв польський уряд у XVI ст., перетворилася в ХІХ ст. на найбільшу захисницю української національної справи, давши низку патріотів священиків-католиків, що врятували Галичину від полонізації, подібно як католицькі священики врятували Ірландію від англізації».

У часи посилення впливу москвофілів галицькими митрополитами були доктор теології, професор Львівського університету Йосип Сембратович, а потім його небіж Сильвестр Сембратович. Й. Сембратович послідовно виступав за українізацію церкви. Сам проголошував проповіді українською, те саме наказував робити священикам. Він боровся проти поширення продажу алкоголю по селах. Створив церковне братство тверезості, усіляко сприяв національному вихованню молоді, започаткував реформування чернечого ордену Василіан, який виховав покоління відомих священиків, богословів, церковно-громадських діячів.

Василіани відновили місіонерську роботу, активно працювали з українською молоддю, формували молодіжні «Марійські дружини», які до початку світової війни об’єднували понад 20 тис. членів, видавали щомісячник «Місіонер», а для молоді — «Наш приятель».

Наполегливо зміцнював греко-католицьку церкву С. Сембратович. Під опікою ордену Сестер Василіанок він заснував об’єднання сестер-черниць для релігійного виховання дітей і шкільної молоді, відкрив дівочий інститут у Львові. У 1885 р. греко-католики провели двох послів до парламенту. Митрополит сприяв народовецькому рухові, вітав політику «нової ери».

Інакшою була ситуація на Буковині та в Закарпатті. Третина буковинських віруючих була греко-католиками й перебувала під захистом галицького митрополита. Решта належала до православної церкви, яка слугувала засобом румунізації українців. Лише на межі ХІХ-ХХ ст. за прикладом греко-католиків і за їхньої моральної підтримки православні буковинці домоглися двох місць у керівництві єпархії та створення кафедри на богословському факультеті Чернівецького університету.

У найважчому становищі перебували українські віруючі Закарпаття. У 1871 р. греко-католицькій церкві було відмовлено в автономії, а її пастирі, не витримавши тиску угорської влади, здебільшого не чинили опору мадяризації (зугорщенню) і переведенню богослужіння на угорську мову.

Захисником українства на Закарпатті виступав мукачівський єпископ Юлій Фірцак. На початку ХХ ст. угорський уряд змушений був відреагувати на його звернення й дещо покращив економічне становище закарпатців завдяки відомій «Рутенській акції».

2. Працюємо з документами


• Прочитайте текст молитви митрополита Андрея Шептицького за Україну. Виокремте з неї думки, співзвучні з питаннями суспільно-політичного, культурного життя українців упродовж їхнього історичного розвитку та взаємодії з іншими народами.

Усемогутній Боже й Царю Всесвіту, Спасителю наш, Ісусе Христе, що всім серцем любиш увесь людський рід і Своїм безмежним промислом опікуєшся кожним народом зосібна! Споглянь милосердно й на наш український народ, і на кожний інший народ...

Прости йому всі провини, знищи всі його злі нахили, а зміцни добрі нахили; змилосердься над ним у всіх його потребах. Борони його перед усякою кривдою й несправедливістю ворогів. Зливай на нього безнастанно Твоє щедре благословення. Благаємо Тебе, наш Боже, про особливу опіку й поміч для нашого народу, щоб серед усіх переживань і спокус світу, диявола та його слуг він міг завжди зберегти небесне світло віри, перемагати наполегливістю в добрі всякі труднощі й завжди належати до благословенного Твого Божого Царства, і тут, на цім світі, і в Небесній Батьківщині. Дай нам ласку, щоб ми всі до одного, злучені єдністю віри й союзом любові під Твоїм проводом і проводом святої Української православної церкви йшли завжди дорогами правди й справедливості, любові та спасіння. Пошли українському народові святих, великих Своїх слуг, щоб прикладом і словом були його мудрими провідниками у всіх царинах народного, суспільного й громадського життя.

Провідникам нашого народу дай світло Твоєї Премудрості з неба, дай йому численне, добре та святе духовенство! Заопікуйся його молоддю, щоб не тратила ласки Святого Хрещення, щоб одержувала в родині й школі основне християнське виховання. Благослови всі наші родини, щоби батьки були зразковими й ревними християнами, а матері визначалися мудрістю, вірою та дбайливістю у вихованні дітей. Заохоти багатьох із нашого народу до життя досконалішого, до святості. Поклич багатьох у кожному поколінні до геройських жертв за справи церкви й народу. Просвіти всіх нас, нахили всі серця, щоб усі якнайліпше пізнавали й цінували святу православну віру та, визнаючи її, почували себе щасливими, стояли в ній непохитно, хоч би треба було понести й мученицьку смерть, та й щоб по законах святої віри уладжували своє життя. Благослови також і дочасне добро нашого народу. Дай йому волю, щоб він міг вільно розвивати свої природні, Тобою дані сили. Обдаруй його правдивою, незіпсованою освітою. Благослови його працю на всіх ділянках науки, мистецтва й добробуту та благослови всіх і все, щоб наш народ, живучи мирно й щасливо, міг добре Тобі служити, а з Твоєю поміччю одержати Вічну Небесну Батьківщину.

А ти, Пресвята Богородице, Мати й Царице України, святий Архангеле Михаїле й ви всі, покровителі українського народу, опікуйтеся завжди цим народом, щоб він став народом святим, щоб сповнив свою Божу місію, щоб причинився до світлого добра людського роду, щоб був поміччю й потіхою Святої Христової церкви та щоб приносив Вічному Цареві безперестанну славу, честь і шану на віки вічні. Амінь!

УЗАГАЛЬНЕННЯ ДО РОЗДІЛУ VII

«УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ на початку ХХ ст. перед викликами Модернізації»

На початку ХХ ст. господарське становище Західної України не змінилося. Край залишався економічно відсталим і перенаселеним, відігравав роль внутрішньої колонії Австро-Угорщини — джерела дешевої сировини й ринку збуту промислової продукції центральних провінцій імперії.

Прагнучи зберегти західноукраїнський регіон як сільськогосподарський додаток до промислово розвинутих західних провінцій, австрійський уряд не дбав про його сільськогосподарський розвиток, створював сприятливі умови для панування великих землевласників — польських, румунських, угорських і німецьких поміщиків. Через нужденне становище селян, зумовлене малоземеллям і безземеллям, вони й надалі змушували їх відробляти за оренду землі та позики. Це штовхало селян до страйкової боротьби. Масовий селянський страйк у Галичині (1902) проти польських поміщиків сколихнув усю Австро-Угорщину, став першим масовим селянським страйком у Європі. Водночас дедалі більше селян емігрувало за океан.

На початку ХХ ст. в політичному житті Галичини активністю вирізнялися УНДП, УРП і УСДП. Партії поставили перед собою спільне завдання — перетворити український народ на націю. Провідну роль відігравала УНДП, яка прагнула об’єднати всі політичні сили краю в єдиний національний політичний блок заради боротьби проти польського засилля. У Галичині на початку століття продовжувало працювати товариство «Просвіта». Воно активно розгортало роботу серед народних мас, звільняло їх з-під культурного гніту польських шовіністів. Зміцнювалися й позиції народної економічної самооборони — кооперації.

Одним із проявів національного відродження в Східній Галичині стали фізкультурно-патріотичні організації, які займалися вихованням молоді: «Сокіл», «Січ», «Пласт». Основними цілями українського руху були: адміністративний поділ Галичини на Західну (польську) і Східну (українську) з наданням кожній з них автономного статусу; відкриття у Львові українського університету; прийняття закону про загальні й рівні вибори. Відповіддю на їхні вимоги були арешти, побиття, смерть, кульові поранення.

Політичним успіхом українських партій стало запровадження загального, безпосереднього, рівного й таємного виборчого права, якого українські сили домоглися легальними, конституційними методами.

Унаслідок нехтування владою інтересами українців і відвертої ворожості до українства на межі двох століть відбулася радикалізація українського національного руху.

Крім радикальних засобів боротьби, українські політичні й громадські сили використовували народні віча. Нездатність австрійської імперської та польської крайової влади реагувати на потреби українців робила віча малоефективним інструментом захисту інтересів народу. Водночас віча давали політичним і громадським силам можливість швидко поширювати в масах свої ідеї, залучати до українського руху дедалі ширші верстви населення, давати їм необхідні знання й переконання щодо мети та засобів боротьби за національні інтереси.

Духовною опорою в захисті національних інтересів Західної України стала греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким.

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^