ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:
визначити, якими були спроби подолати кризові явища в Османській імперії; пояснити, чому провалилися спроби європеїзації країни; розкрити зміст Молодотурецької революції.
ПРИГАДАЙТЕ
1. Які території входили до складу Османської імперії на початок XIX ст.? 2. Хто такі яничари? 3. Чим був зумовлений початок занепаду Османської імперії?
ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ в XIX ст. На початку XIX ст. Османська імперія перебувала в занепаді. Чергові воєнні поразки свідчили про необхідність проведення реформ. Перші реформи для подолання воєнної відсталості від європейських держав були здійснені султаном Селімом III (1789—1807 рр.). Проте створення нового регулярного війська зустріло опір із боку яничарів, які не бажали втратити своє привілейоване становище. Вони вчинили заколот і вбили султана. Усі реформи були скасовані. Проте нові поразки й повстання греків 1821 р. знову поставили на порядок денний необхідність перетворень у країні. Новий султан Махмуд II (1808—1839 рр.) міг наочно переконатися в можливості їх здійснення та досягнення позитивних результатів. Так, правитель Єгипту Мухаммед Алі, який формально корився султану, у своїх володіннях за допомогою французів створив 100-ти-сячне регулярне військо й могутній флот. Для фінансового забезпечення реформ він сприяв розвитку торгівлі, почав вирощувати бавовну й цукрову тростину для вивезення в Європу. Армія Му-хаммеда Алі допомогла султану придушити повстання у Греції.
Натхненний таким прикладом, Махмуд II зробив нову спробу реформування армії. Однак проти змін знову виступили яничари. Султан був готовий до цього: він жорстоко придушив заколот, а яничарське військо ліквідував. Далі Махмуд II провів реорганізацію державного апарату, запровадив систему міністерств і здійснив новий адміністративний поділ. Однією з важливих реформ стало введення приватного права на землю.
Усі позитивні зрушення були перекреслені воєнними поразками, особливо від Мухамеда Алі, який ледь не захопив Стамбул. Лише загроза втручання європейських держав змусила правителя Єгипту погодитися визнати зверхність турецького султана, яким став син Махмуда ІІ Абдул Меджид (1839— 1861 рр.). Він продовжив реформаторську політику батька. Його перетворення, які здійснювалися в 1839—1870 рр., увійшли в історію під назвою Танзімат («реорганізація»).
У період Танзімату були здійснені такі заходи: ухвалено земельний, цивільний і кримінальний кодекси; проведена грошова реформа; формувалася мережа світських навчальних закладів; почалося будівництво залізниць, телеграфних ліній, промислових підприємств; створювалися сприятливі умови для іноземного капіталу тощо. Головним перетворенням стало проголошення в 1856 р. всіх підданих (мусульман і немусульман, турків і представників інших народів) рівними перед законом.
Частина реформ стала викликати невдоволення мусульман і перш за все турків, які вважали представників немусуль-манських народів, що становили 40 % населення імперії, своїми конкурентами. Спроба нового султана Абдул-Азіза (1861 — 1876 рр.) скасувати деякі зміни спричинила переворот «нових
османів» — прихильників продовження реформ. «Нові османи» примусили наступного султана Абдул-Гаміда II (1876—1909 рр.) прийняти конституцію, яка обмежувала владу султана, закріплювала створення двопалатного парламенту, проголошувала права і свободи громадян.
Нові реформи ще більше поглибили розкол у суспільстві на прихильників і противників старих, традиційних порядків. Скориставшись такими настроями значної частини суспільства, поразкою у війні з Росією (1877—1878 рр.), Абдул-Га-мід II усунув від влади «нових османів», розпустив парламент, відмовився від принципу рівності мусульман і немусульман. У 1895—1896 рр. були влаштовані жорстокі погроми вірменів. Зрештою період правління Абдул-Гаміда II отримав назву Зулюм («гніт», «свавілля»).
У 1878 р. уряд султана Абдул-Гаміда II оголосив про банкрутство Османської імперії й після трирічних переговорів із західними кредиторами погодився на встановлення фактичного іноземного контролю над фінансами країни. Створене тоді Управління оттоманського державного боргу, де по черзі головували британський і французький представники, отримало широкі права й привілеї.
Користуючись фінансовою залежністю Туреччини, іноземні держави домоглися вигідних концесій (угод) на будівництво залізниць: французи — у Сирії та спільно з британцями — у районі Ізміра, але найвигіднішу концесію на прокладення Багдадської дороги (від Белграда до Багдада) отримав німецький капітал. Ця залізниця відкривала шлях для німецької експансії на Близький і Середній Схід.
Кабальний характер мала й тютюнова монополія, із 1883 р. передана Франції. Тоді ж на посаду начальника офіцерської школи в Стамбулі був запрошений офіцер німецького генерального штабу, який узяв участь у реорганізації турецької армії.
Проте становище Туреччини як залежної країни мало суттєві особливості: суперечності й боротьба між великими державами давали її правлячим верствам певні можливості для лавірування.
МОЛОДОТУРЕЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. На відміну від інших азіатських держав, які перетворювалися на напівколонії, Османська імперія мала боєздатну, патріотично налаштовану армію. Саме курсантами Стамбульського військово-медичного училища в 1889 р. було створено таємне політичне товариство під назвою «Єднання і прогрес», яке започаткувало молодотурецький рух. Він об’єднав військових і молоду інтелігенцію та політичну еміграцію на чолі з Ахмедом Резою.
Молодотурки поставили перед собою мету відновити Конституцію 1876 р. й провести деякі реформи, модернізувавши суспільство за європейським зразком. Єдине, що викликало розбіжності серед учасників руху, — національне питання. Група Ахмеда Рези обстоювала ідею «османізму» — збереження імперії. Інша група наполягала на децентралізації імперії та визнанні автономії за нетурецькими народами.
У 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд молодотурецьких груп, на якому було досягнуто тимчасового примирення та ухвалено рішення про підготовку повстання. Воно почалося 3 липня 1908 р. виступом армійських підрозділів у Македонії.
Султан Абдул-Гамід II поспішив оприлюднити своє рішення про відновлення Конституції 1876 р.
Повсталі війська вступили до Стамбула. Молодотурки сформували новий уряд, однак султана залишили на троні. Доступившись до влади, вони проводили свою політику непослідовно й занадто обережно. Це дало змогу Абдул-Гаміду II, який заручився підтримкою духовенства, 13 квітня 1909 р. вчинити заколот із вимогами відродити шаріат, скасувати Конституцію та відновити владу султана. Проте заколот було придушено, а Абдул-Гамід II втратив трон. Новим султаном став Мехмед V (1909—1918 рр.).
Молодотурки залишалися при владі до 1918 р. За час свого правління вони так і не виконали обіцянок провести модернізацію країни й звільнитися від європейського економічного засилля та політичної залежності. Молодотурки спромоглися ліквідувати найбільш варварські методи управління, започаткувати парламентські та конституційні норми. Щоправда, вони самі їх неодноразово порушували.
Прагнення зберегти імперію зумовило консервативний характер реформ. У внутрішній політиці утверджувалася ідеологія пантюркізму — створення й панування єдиної турецької нації. Це викликало нові хвилі антитурецьких настроїв у поневолених народів. Спроба силою нав’язати пантюркізм вилилась у криваві погроми вірменського та грецького населення, повстання арабів та балканські війни.
В економічній сфері молодотурки зважилися на незначні реформи лише напередодні Першої світової війни (обмежувалися позаекономічні форми експлуатації селян, вводилися закони протекціонізму).
Мустафа Кемаль Ататюрк — майбутній перший президент Турецької республіки та «батько турків» — після закінчення військової академії брав участь у підготовці Молодотурецької революції 1908 р.
СПРОБИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ІРАНУ (ПЕРСІЇ) в XIX ст. Після короткочасного піднесення в середині XVIII ст. і тривалої боротьби в 1794 р. в Ірані (Персії) утвердилася Каджарська династія, яка
правила до 1925 р. Новою столицею держави став Тегеран. За віросповіданням більшість іранців були мусульманами-шиїтами.
Іранські шахи вели боротьбу зі своїми традиційними суперниками — турками, афганцями, великими моголами, росіянами. Перша третина XIX ст. відзначилася низкою поразок від Туреччини й Росії та втратою Грузії, Вірменії і Північного Азербайджану. Спроба за допомогою Франції та Англії модернізувати армію не дала бажаного результату. Натомість це створило передумови для активного проникнення європейців, які стали нав’язувати шаху нерівноправні угоди. Першою такий договір уклала Росія, за нею Англія та Франція, а згодом і США. Договори сприяли проникненню на іранський ринок європейських промислових товарів, які спричинили розорення торгівлі та ремесла в країні, а також посилення експлуатації селянства. Іран опинився на межі соціального вибуху. Селяни, ремісники та шиїтське духовенство вбачали вихід із кризи в появі легендарного імама Магді, який мав установити істинну справедливу владу.
У 1844 р. з’явився якийсь сеїд (вождь) Алі Мухаммед, що оголосив себе Бабом, тобто воротами, через які імам Магді має спуститися на землю. День у день кількість прихильників Баба зростала. У 1847 р. стривожений уряд заарештував Баба, але це його не зупинило. В ув’язненні Баб написав свою відому книгу «Беян», де проголосив себе довгоочікуваним Магді й виклав принципи свого вчення. Він стверджував, що є тим пророком, що несе світу справедливість, гарантує захист прав і майна та водночас виступає проти свавілля влади й засилля іноземців. Найбільше прихильників ці ідеї знайшли серед міських жителів.
Поширюючи ідеї Баба, його послідовники багато в чому йшли далі від нього, вимагаючи розділу та спільності майна, виступаючи за загальну рівність, у тому числі рівність жінок. Ці гасла мали великий вплив на селян, у результаті чого швидко зросла кількість бабітів. Восени 1848 р. спалахнуло бабітське повстання, приборкати яке вдалося лише в 1852 р. Проте рух бабітів не вгас. Вони стали діяти в підпіллі та навіть вчинили замах на шаха. Зрештою лідери бабітів були змушені тікати до Османської імперії, де рух трансформувався в новий й отримав назву бехаїзм. Його прихильники виступали проти війни, за релігійну терпимість, рівноправність, переділ майна тощо.
Могутні народні рухи поставили владу перед необхідністю проведення реформ. Їх провідником став прем’єр-міністр (ві-зір) Тагі-хан. Реформи, що здійснювалися переважно в армії, торкнулися й сфери ремесла та торгівлі, а також освіти (перша газета, перша світська школа-ліцей). Проте підозрілість шаха Насер ад-Діна, який заздрив популярності Тагі-хана та бачив у ньому можливого суперника, призвела до відставки реформатора, результатом чого стало згортання реформ.
Іран усе більше потрапляв у залежність до іноземців. І хоча шах після декількох поїздок до Європи в 70—80-х рр. XIX ст. запровадив у системі управління країною деякі нововведення
(зокрема, намагався обмежити судову владу шиїтського духовенства та європеїзувати систему адміністрації), ці запізнілі спроби реформування вже мало що могли змінити.
На відміну від Османської імперії, де завдяки танзіматським реформам була збережена політична незалежність, шахський Іран свою незалежність швидко втрачав. До кінця XIX ст. Росія та Англія фактично поділили між собою сфери впливу в цій країні. Північ Ірану разом зі столицею перебувала під сильним політичним тиском Росії. Район Перської затоки майже цілком залежав від англійців. Щоправда, шах час від часу під впливом незадоволе-них у країні виступав проти іноземного панування, але ситуація в цілому не змінювалася. У цей же час у суперництво за вплив в Ірані втрутилася Німеччина, а на початку XX ст. — США.
РЕВОЛЮЦІЯ 1905—1911 рр. В ІРАНІ (ПЕРСИ). Процес перетворення Ірану на напівколонію супроводжувався руйнуванням традиційних структур і посиленням експлуатації населення. Рівень життя іранців знижувався. На межі XIX—XX ст. у країні різко загострилася продовольча проблема. Це спричинило голодні бунти (1900, 1901, 1903 рр.). У 1905 р. спалахнула революція — одна з перших в Азії на початку XX ст. До її причин слід віднести панування деспотичного режиму Каджарської династії, гноблення з боку іноземного капіталу — насамперед англійського та російського. Значним був також вплив Російської революції 1905 р.
Іранська революція розпочалася наприкінці 1905 р. масовими демонстраціями в Тегерані, Ширазі, Мешхеді та інших містах. Протестуючі висували вимоги проведення радикальних реформ, зокрема скликання меджлісу (парламенту) і прийняття конституції. Особливого піднесення революційні виступи набули в червні-липні 1906 р. Наляканий шах Мозаффар ед-Дін (1896—1907 рр.) 5 серпня 1906 р. видав указ про запровадження конституційного режиму. 7 жовтня відкрився перший іранський меджліс, який прийняв Основний закон (першу частину іранської Конституції). Влада шаха обмежувалася, парламент закріпив за собою право затверджувати всі закони та бюджет, концесії, іноземні позики, угоди з іншими державами. Через рік, 7 жовтня 1907 p., шах ухвалив доповнення до Основного закону, де проголошувалися рівність громадян перед законом, недоторканність особи та власності, свобода слова, друку тощо. Запроваджувався принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Зрештою іранський шах залишився лише главою виконавчої влади.
Водночас відбувалися революційні зміни по всій країні. У містах з’явилися революційні організації — енджумени. Посилився рух моджахедів — борців за віру й справедливість, серед яких вирізнялася радикально налаштована молодь — федаїни.
Проти поглиблення Іранської революції спільно виступили Росія та Англія, які в серпні 1907 р. уклали угоду про розмежування сфер впливу в Ірані. У червні 1908 p., скориставшись спадом революції, наступний шах Мохаммед Алі-шах (1907— 1909 рр.), спираючись на іранську козацьку бригаду, вчинив переворот і розігнав меджліс.
Однак революція тривала, центр боротьби перемістився на північ країни. У 1908—1909 рр. відбувся збройний виступ в іранському Азербайджані (Тебризьке повстання). У 1909 р. спалахнуло антишахське повстання в Бахтіарії та Гіляні. Збройні загони повстанців — федаїнів, підтримані бахтіарськими ханами, у липні 1909 р. вступили до Тегерана. Шаха було скинуто й оголошено про відновлення Конституції. Новий шах Султан Ахмад-шах (1909—1925 рр.) скликав новий меджліс, який продовжив революційні перетворення. Зробити це було нелегко. Фінансова система країни, як і вся економіка, за роки революції розвалилася. Не бажаючи звертатися по допомогу до Росії та Англії, Іран запросив на службу американського фінансового радника М. Шустера. Його успішна діяльність занепокоїла Росію та Англію, які боялися укріплення режиму, встановленого в результаті революції. Після невдалих спроб усунути М. Шустера дипломатичними методами Росія та Англія перейшли до відкритого збройного втручання.
Іранську революцію було придушено. Меджліс розігнано, загони федаїнів ліквідовано. Іран визнав англо-російську угоду. Проте частину революційних завоювань було збережено, зокрема Конституцію. Іран почав перетворюватися на конституційну монархію. Революція сприяла піднесенню національно-визвольного руху в Азії на початку XX ст., тобто започаткувала пробудження Азії.
ВИСНОВКИ
• Реформи XIX ст., спрямовані на зміцнення Османської імперії та її модернізацію, виявилися невдалими. Спроби європеїзації зіткнулася з опором консервативних сил. Зрештою більшість реформ були скасовані.
• Молодотурецька революція 1908 р. не виконала свого основного завдання: здійснення модернізації Османської імперії. Це пояснюється особливістю структури турецького суспільства, де турки були панівною нацією, а будь-яка модернізація призвела б до втрати ними цієї ролі та розпаду імперії, що згодом і сталося.
• Іран (Персія), як і інші країни Азії, у XIX ст. теж поступово перетворювався на напівколонію європейських держав. Особливо цей процес прискорився після придушення бабітського повстання та провалу реформ Тагі-хана. Наприкінці століття Іран став напівколонією Росії та Англії.
• У 1905 р. в Ірані спалахнула революція, яка започаткувала не тільки зміни в країні, а й пробудження всієї Азії.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
, 1. Які сфери державного життя намагалися в першу чергу реформувати правителі Туреччини та Ірану? 2. Який період в історії Туреччини називають Танзіматом? 3. Коли відбулася Молодотурецька революція? 4. Які реформи здійснили молодотурки? 5. Яка династія правила в Ірані в XIX — на початку XX ст.? 6. Коли відбулося бабітське повстання? 7. Які реформи намагався здійснити Тагі-хан? 8. Напівколонією яких держав став Іран наприкінці XIX ст.? 9. Коли відбулася революція в Ірані? Якими були її завоювання?
10. Чому в XIX ст. спроби здійснити реформи, які передбачали європеїзацію Османської імперії, провалилися? Хто був противником реформ? 11. Чому Молодотурецька революція не привела до реформування
країни? 12. Якими були причини та наслідки бабітського повстання в Ірані? 13. Охарактеризуйте становище Ірану на межі XIX—XX ст. 14. Що спричинило революцію в Ірані? Яку роль у придушенні революції в Ірані відіграли Росія та Англія?
15. Складіть у зошиті таблицю «Політичне та соціально-економічне становище Туреччини наприкінці XIX ст.». 16. Складіть план розповіді за п. 2 пара
графа «Молодотурецька революція» або п. 4 «Революція 1905—1911 рр. в Ірані (Персії)».
17. Обговоріть у групах, що заважало Туреччині та Ірану стати на шлях модернізації. 18. Чому великі держави, незважаючи на занепад Османської імперії, не пішли на її розподіл? Підготуйте есе за цим питанням.
Практичне заняття
Британське володарювання в Індії.
Народи Африки під владою європейських колонізаторів
ПРИГАДАЙТЕ
1. Що приваблювало європейців у країнах Сходу? 2. Коли почалося проникнення європейців в Індію? 3. Яка європейська країна на кінець XVIII ст. встановила своє панування над Індією?
МЕТА
На підставі аналізу наведеного тексту визначити, у чому полягали особливості британського володарювання в Індії; як відбувалася колонізація Африки; шляхом дискусії сформувати уявлення про вплив колоніалізму на розвиток Індії та Африки.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАНЯТТЯ
1. Підготувати повідомлення за темами: «Повстання сипаїв», «Зародження Індійського національного конгресу (ІНК)», «Колонізація Африки».
2. Підготувати есе за темами: «Місія колоніалізму в становленні єдності світу», «Чи несла колонізація цивілізацію підкореним народам?».
ХІД РОБОТИ
1. Об'єднайтеся в малі групи за тематикою підготовлених повідомлень і есе та обговоріть результати, які ви отримали під час роботи над ними.
2. Представте класу спільні висновки, яких ви дійшли під час роботи в малих групах.
3. Презентуйте найкращі з підготовлених до уроку повідомлень та есе класу.
4. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом, дайте відповіді на запитання та виконайте завдання.
5. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.
ІНДІЯ — ПЕРЛИНА БРИТАНСЬКОЇ КОРОНИ. Індія з давніх часів привертала увагу купців, європейських монархів, усіляких авантюристів. Португальці, іспанці, англійці, французи намагалися закріпитися на півострові Індостан. Найбільшого успіху досягла англійська Ост-Індська компанія, яка стала верховною владою на півострові. Із 1784 р. діяло так зване подвійне управління Індією: у Калькутті головував генерал-губернатор, а в Мадрасі та Бомбеї з’явилися губернатори в оточенні дрібних чиновників, військовослужбовців і великих землевласників. Ост-Індська компанія встановила систему податкового грабунку, експлуатації селян, місцевих землевласників, князів. Вона підкорила собі майже всі князівства, збирала податки через систему відкупу й посередників. Поступово податки з населення стали головними для компанії. Для неї вже було неважливим, що англійський уряд скасував монопольне право компанії на торгівлю з Індією.
У XVIII ст. основним товаром індійського експорту були високоякісні бавовняні тканини, які вручну виготовляли мільйони індійських ткачів. Проте промисловий переворот зробив виробництво таких тканин у Європі дешевшим, ніж в Індії. Стало вигідним привозити ці тканини з Англії. Втративши ринок збуту, індійські ткачі опинялися перед загрозою голодної смерті. Невдоволення англійським пануванням наростало. Поширювалися чутки, що всіх індійців хочуть навернути в християнство. Ще більше загострила ситуацію конфіскація в 1856 р. компанією князівства Ауд із 5 млн жителів під приводом поганого управління та відсутності законного спадкоємця.
ПОВСТАННЯ СИПАЇВ. Відверто грабіжницька політика англійців не могла не викликати обурення індійців, яке вилилося в могутнє повстання. Приводом до нього стало отримання індійською (сипайською) армією нових набоїв для рушниць. Кожний із них був обгорнутий у папір, просочений свинячим або яловичим жиром. Перед зарядженням солдат мав зірвати зубами цей папір, тоді як вживання свинини в мусульман заборонено, а в індусів корова є священною твариною.
Сипаї — наймані колоніальні війська в Індії. Становили значну частину британської колоніальної армії. Брали участь у війнах проти Афганістану та придушенні народних повстань проти колонізаторів. Набиралися з вищих каст Індії та отримували значну платню. Проте офіцерами в сипайській армії могли бути лише англійці.
Повстання сипаїв розпочалося 10 травня 1857 р. неподалік міста Делі. Повсталі вбили офіцерів-англійців, захопили владу в місті й оголосили про відновлення влади Великих Моголів на чолі з Бахадур Шахом II. Повстання набуло яскраво вираженого проанглійського спрямування. Його учасники жорстоко розправлялися з англійцями, не жаліючи навіть жінок і дітей. І хоча виступ не охопив усієї території Індії, він показав крайнє невдоволення індійців.
Щоб приборкати повстання, уряд Англії діяв швидко та рішуче. У 1858 р. було ліквідовано Ост-Індську компанію. Індія перейшла під владу Британської корони. Генерал-губернатор Індії почав називатися віце-королем. Управління колоніями здійснювала Рада міністрів. У 1876 р. королева Вікторія стала імператрицею Індії. Було оголошено про прощення тих повсталих, які не вбивали англійців. Велика Британія заявила, що поважатиме права місцевих правителів. Сипаям було дозволено обіймати офіцерські посади.
Ці заходи внесли розлад до лав повсталих. Крім того, сипаї припустилися низки помилок. Так, відновлення правління Великих Моголів налаштувало проти повстання сикхів, гурків та індусів. Повстання не підтримали дві сипайські армії — бомбейська й мадраська. Повсталі не скористалися моментом і не перейшли в наступ, коли англійці були розгублені й не мали достатніх сил.
Після прибуття підкріплень з Англії розпочався наступ на район повстання. Делі та Лакхнау були взяті штурмом. Проте повстання тривало й набуло партизанських форм боротьби. У цій
ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ
Зі свідчення англійського полковника К. Янга про причини повстання сипаїв
Відмова від нових патронів була простим приводом до повстання, яке вже було замислене раніше та до якого готувалися і індуси, і мусульмани. Справжньою причиною невдоволення було погане управління та нерозбірлива політика анексій, яка притаманна генерал-губернатору Джеймсу Ендрю Дальхузі... Немає
сумніву в тому, що усунення короля та анексія території Ауд викликала невдоволення в тій області, із якої була більшість наших сипаїв і де жили їхні родини.
На яких причинах повстання сипаїв наголошує полковник К. Янг?
війні уславилася княжна Лакшмі Баї із Джхансі, яка зі своїм загоном не давала спокою британським колонізаторам. У 1859 р. були придушені останні осередки повстання. Із полоненими сипаями англійці розправлялися вкрай жорстоко: їх прив’язували до жерла гармат і розривали пострілом.
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ІНДІЇ. Після повстання сипаїв політика Англії в Індії суттєво змінилася. Відбулися зміни в колоніальній адміністрації. Були відкриті три університети для виховання в європейському дусі нової індійської еліти. Також англійська влада прийняла закон «Про постійну оренду», за яким селянин-орендар міг стати власником землі за умови доведення в суді того, що саме цей наділ він постійно орендував щонайменше 13 років. Цей закон хоча й не змінював заплутаної та складної системи аграрних відносин, створеної колонізаторами на основі збереження традиційної державно-приватної власності на землю, але заклав основи майнових відносин, подібних до європейських.
Індійське суспільство поділялося за релігійними, кастовими та національно-мовними ознаками, які колонізатори використовували із власною метою. Так, наприклад, англо-індійська армія на 1/3 складалася з мусульманських полків, на 1/3 — із сикхів і на 1/3 — з індусів, які ворогували між собою. Це давало можливість у разі повстання третини військових залучити до його придушення дві третини збройних сил.
Наприкінці XIX ст., незважаючи на зусилля англійців, кастова система в Індії зберігалася, хоча й зазнала певних змін (кастовий поділ часто не збігався з родом занять людей).
У другій половині XIX — на початку XX ст. економічне значення Індії для Англії швидко зростало. Індія стала місцем вигідного вкладення капіталу. Тут будувалися залізниці (на початку XX ст. — 30 тис. км), переробні підприємства (чай, кава, джут, бавовна тощо).
Наприкінці XIX ст. почали формуватися національна промисловість і національний підприємницький капітал. На 1911 р. в Індії налічувалося 200 текстильних підприємств, які належали національному капіталу.
Незважаючи на певні успіхи, промислове виробництво було розвинене слабко. Робітники становили лише 1 % населення, а місцева буржуазія здебільшого була компрадорською, тобто пов’язаною з іноземним капіталом.
Аграрне виробництво в Індії поступово переорієнтовувалося на забезпечення англійської промисловості сировиною.
За перше десятиліття XX ст. кількість зайнятих у сільському господарстві людей збільшилася з 66 до 72 %. Це відбулося через втечу міського населення з міст, де було зруйновано традиційний устрій (розорення ремісників), адже нова промисловість не змогла поглинути всіх, хто втратив засоби до існування. Міста перетворилися на осередки голоду та злиднів, тоді як у XIX ст. такими осередками були села.
Балгангадхар Тілак походив із родини брахмана. Він виступав за повну ліквідацію англійського колоніального панування, але мирними засобами; був категоричним противником соціальних реформ, закликав повернутися до національних витоків — індуїзму. Одним із засобів боротьби він вважав бойкот англійських товарів. Б. Тілак суворо дотримувався кастових законів, організовував релігійні свята. За свою діяльність у 1897 р. він був засуджений англійцями на каторжні роботи, але протести світової та індійської громадськості змусили колонізаторів звільнити Б. Тілака.
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА. Швидке руйнування традиційного життя Індії по-різному сприймалося в індійському суспільстві. Противники англійських порядків пропонували повернутися до принципів життя давніх аріїв. Частина мусульман виступала за відновлення традицій раннього ісламу. Проте більшість освічених індійців прагнули поєднати західні ідеї свободи, рівності, гуманізму та раціоналізму з індуїзмом та ісламом. Вони визнавали факт відсталості Індії та вважали, що її можна подолати тільки шляхом усунення застарілих норм і звичаїв.
Становлення індійської національної буржуазії стало тим підґрунтям, на якому виник надзвичайно сильний визвольний рух. У 70—80-х рр. XIX ст. серед частини індійської інтелігенції поширювалися патріотичні настрої. Вона почала об’єднуватися в культурно-освітні організації. Їх учасники закликали повернутися до стародавніх вірувань («Назад до вед»), відкидали кастовий поділ індійського суспільства, проголошували рівність людей і народів, ставили за мету відродження індійської культури. Одночасно висувалися вимоги створення європейської системи освіти, проведення соціальних реформ, прискорення розвитку індійської промисловості. У 1885 р. національно свідомі діячі об’єдналися в Індійський національний конгрес (ІНК). Його перший установчий з’їзд став символом єдності Індії; делегати представляли різні народи Індії, тому спілкувалися англійською мовою.
Англійці прихильно сприйняли ІНК, але згодом ситуація змінилася.
Позиції лідера в ІНК займало ліберальне помірковане крило, яке визначило такі цілі: захист національної промисловості, зниження податків, створення системи банківського кредиту, розширення самоуправління та виборного представництва.
Радикальне крило в ІНК очолював Балгангадхар Тілак (1856—1920).
Початок XX ст. відзначився піднесенням національно-визвольного руху. Цьому сприяла низка чинників: організаційне оформлення руху; зміцнення національного капіталу; організаційне оформлення робітничого руху як самостійної сили; посилення виступів селян проти колоніальних порядків; політика колонізаторів, зокрема віце-короля Дж. Керзона. Останній прийняв низку законів, які стали поштовхом до масових виступів
населення: розпустив виборний муніципалітет у Калькутті; удвічі збільшив плату за навчання у вищих навчальних закладах; прийняв закон про поділ Бенгалії на дві адміністративні одиниці. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння народу та сколихнула індійське суспільство.
Головними центрами масових рухів стали Бенгалія, Пенджаб і Бомбей. На пропозицію ІНК 16 жовтня 1905 р. в Бенгалії було проведено й підтримано всією країною національний траур (фактично — загальнонаціональний страйк) на знак протесту проти поділу Бенгалії. Розпочався рух «свадеші» — бойкот англійських товарів.
В умовах загальнонаціонального піднесення ІНК висунув гасло «свараджа» — надання Індії самоуправління в межах Британської імперії на зразок Канади та Австралії. У 1907 р. рух «свадеші» почав переростати в рух «сварадж».
Ключовою подією національно-визвольного руху став політичний страйк у Бомбеї в липні 1908 р. Для придушення масових виступів населення колоніальна влада вдалася до репресивних заходів. Ще в 1907 р. було прийнято закон про заколотників, який забороняв мітинги й демонстрації, а в 1908 р. — закон, за яким закривалися газети, що «підбурювали до заколоту». На підставі цього закону заарештували й Б. Тілака, над яким було влаштовано політичний процес, що привернув до себе увагу всієї країни.
Упередженість суддів та англійських присяжних обурила країну. У Бомбеї розпочався загальний політичний страйк: припинили роботу підприємства, магазини, навчальні заклади. Демонстрації та мітинги переростали в сутички з поліцією.
Бомбейський страйк, піднесення національно-визвольного руху в країні змусили колоніальну владу піти на поступки: збільшилася кількість виборних осіб у раді при віце-королі, у законодавчих зборах провінцій було створено виборчу більшість. Водночас колонізатори намагалися внести релігійний і національний розкол в індійське суспільство. Так, вибори проводилися за куріями, що утворювалися за релігійною та національною ознакою.
У 1911 р. віце-король скасував закон про розділ Бенгалії та переніс свою столицю з Калькутти в Делі.
Піднесення національно-визвольного руху поставило на порядок денний питання про вироблення програми руху. У місті Ланау в 1916 р. відбулися з’їзди двох найбільших національних політичних організацій (ІНК та Мусульманської ліги), на яких було вироблено програму вимог національно-визвольного руху, зокрема таких: негайне надання Індії широкого самоврядування; призначення індійців на командні посади в армії; розширення митної автономії; установлення індійського контролю над фінансами.
У роки Першої світової війни в індійському національно-визвольному русі помітною постаттю став Могандас Карамчанд Ганді (1869—1948). Люди називали його Магатмою — великою душею. Він приїхав до Індії з Південної Африки, де набув досвіду в організації специфічної форми національно-визвольної
боротьби — «ненасильницького опору» владі. Ця форма боротьби — «сатьяграха» («впертість в істині») — була відпрацьована М. Ганді в Південній Африці під час боротьби проти расової дискримінації індійських іммігрантів.
Національно-визвольний рух в Індії на початку XX ст. не досяг своєї мети. Для успіху боротьби ще не визріли необхідні умови: не сформувалася соціальна сила, яка повела б за собою всі верстви індійського суспільства, не було забезпечено достатньої підтримки з боку населення.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Якими були результати англійського панування в Індії на середину XIX ст.? 2. Хто такі сипаї? Коли відбулося повстання сипаїв в Індії? 3. Складіть у зошиті схему, яка характеризує повстання сипаїв, за зразком: причини — привід — керівники — учасники — основні події — результати — наслідки. 4. Які реформи здійснили англійці в Індії після придушення повстання сипаїв? 5. У якому році англійська королева Вікторія стала імператрицею Індії? 6. Яка організація наприкінці XIX ст.
очолила національно-визвольний рух в Індії? Коли вона була створена? 7. Визначте основні риси економічного розвитку Індії в другій половині XIX ст. Чому в цей період у країні відбулося збільшення сільського населення? 8. Охарактеризуйте національно-визвольний рух в Індії наприкінці XIX — на початку XX ст. 9. Чи можна стверджувати, що англійське панування сприяло розвитку Індії? 10. Чому Індія була колонізована однією державою — Великою Британією?
НАРОДИ АФРИКИ ПІД ВЛАДОЮ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КОЛОНІЗАТОРІВ. До встановлення європейського панування Африка складалася із двох історико-географічних регіонів.
Перший, розташований на північ від пустелі Сахара й до Червоного моря, входив до зони поширення цивілізацій Середземномор’я — давньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам, а після розпаду халіфату утворилося кілька арабських держав. Згодом ці держави, за винятком Марокко, увійшли до складу Османської імперії.
В Ефіопії збереглося християнство, і в середині XIX ст. тут утворилася держава на чолі з імператором (негусом). Загалом цей регіон із давніми традиціями державності, відносно розвиненим господарством був одним із центрів християнської та ісламської культури.
На південь від Сахари жили численні народи негроїдної раси, які перебували на стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарський устрій цих народів був різноманітним: від кочового скотарства та землеробства до полювання й збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Залучаючись у торгівлю з більш розвиненими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний «товар» — рабів. Работоргівля в Африці процвітала ще із часів єгипетських фараонів.
Установлення європейського панування в Африці відбувалося по-різному. Спроби європейців закріпитися в Північній Африці почалися наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало загарбання в 1830 р. Францією Алжиру. На початку XX ст. всю територію Північної Африки було поділено між європейськими державами. Єгипет і Судан належали Англії, Лівія — Італії, Алжир, Туніс і Марокко — Франції. Також частину Марокко утримувала Іспанія. Боротьба за Марокко призвела до двох
гострих міжнародних криз (1905—1906, 1911 рр.), які могли вилитись у світову війну.
У 1898 р. відбувся Фашодський інцидент, який переріс у Фашод-ську кризу — дипломатичний конфлікт між Англією та Францією за вплив у Судані. Він став ключовою подією 100-літньої ан-гло-французької боротьби за колоніальне панування в Африці. Приводом до конфлікту стало захоплення французьким загоном поселення Фашода на Верхньому Нілі. Французи відповіли відмовою на вимогу Лондона вивести війська, і країни стали на межу війни. Проте Франція була не готова вести заморську війну, тому в листопаді відкликала свої війська та за умовами англо-фран-цузького договору 1899 р. отримала територіальну компенсацію в Центральній Африці.
Проникнення в Тропічну й Південну Африку було повільнішим, хоча воно почалося ще в XV—XVI ст. Спочатку європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти на узбережжі та не мали наміру просунутися в глиб континенту. Під контролем європейців перебувало 11 % території Африки.
До 1807 р., коли англійці заборонили работоргівлю та стали перешкоджати їй, з Африки було вивезено 12 млн рабів.
Уже перший досвід колонізації доводив, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство, але проникнення вглиб гальмувалося через погані дороги та наявність вогнищ тяжких захворювань, від яких європейці не мали ліків. Однак наприкінці XIX ст. ситуація докорінно змінилася. Європейські держави, для яких наявність колоній була символом статусу великої держави, почали активно захоплювати й ділити Африканський континент. На початку XX ст. на території Африки залишилося лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі з Італією (вирішальна битва відбулася в 1896 р. поблизу міста Адуа), і Ліберія, заснована в XIX ст. неграми зі США, які прагнули повернутися на свою історичну батьківщину.
Найбільші колоніальні володіння належали Франції (34 %) та Англії (30 %). Крім них, колонії на Африканському континенті мали Німеччина (Того, Камерун, Танганьїка, Намібія), Португалія (Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау), Іспанія (Західна Сахара, Екваторіальна Гвінея), Бельгія (Конго), Італія (Сомалі, Еритрея).
Оскільки поділ Тропічної та Південної Африки відбувався за відсутності відносно стабільних державних утворень на континенті, він був здійснений європейськими державами довільно. Кордони колоній не збігалися ні з етнічними межами, ні з географічними, що призвело до роз’єднання багатьох народів.
Різниця в спрямованості колонізації зумовила відмінності в характері визвольного руху народів Африки. У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. такі вимоги зазвичай поєднувалися з програмами модернізації цих держав за європейським зразком. Так, відбулися великі повстання в Алжирі (1871 — 1872 рр.), Тунісі, Єгипті (1881 р.), Судані (було створено мах-дистську державу, яка проіснувала до 1898 р.).
ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ
З англійської газети «Дейлі мейл» про битву махдистів проти англійців під Омдурманом (Судан) 2—3 вересня 1898 р.
Це була найбільша, найкраща й найхоробріша армія, яка будь-коли билася проти нас за махдизм, і вона вмирала з гідністю... Їхні стрільці... змордовані й... змучені, зімкнулися довкола чорного й зеленого прапора. Їхні списники щохвилини кидалися в безнадійну атаку. Лінія смуглявих солдатів піднялася та кинулася на штурм.
Та ось вона вигнулася, зламалася, розпалася та зникла. Перш ніж розвіявся дим, іншу лінію було зім'ято.
1. Чим можна пояснити таке жорстоке ставлення колонізаторів до місцевого населення? 2. Чому повстання махдистів зазнало поразки?
У Центральній і Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. З огляду на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами, вони не становили загрози колонізаторам. Найзначнішими були такі повстання: зулусів проти англійців (1879 р.); туарегів у Західній Африці під проводом Саморі Туре проти французьких колонізаторів, яке тривало 18 років (1887 р.); гереро і нама проти німецьких колонізаторів (1904 р.). Усі вони були жорстоко придушені, а населення майже повністю винищене.
Значно відрізнявся розвиток Південної Африки. На крайньому півдні континенту в XVII ст. голландці заснували Кап-ську колонію. Колоністи обробляли землю та називали себе бурами (від нід. — фермер, селянин). Усі вони за віросповіданням були дуже набожними кальвіністами. Тривале перебування серед африканців-язичників породило в бурів уявлення про себе як про богообраних, а про африканців — як про свою обслугу. Тому бури вважали рабство таким, що не суперечить християнській моралі.
У XIX ст. Капську колонію захопили англійці, які скасували рабство та прагнули ввести самоврядування на основі расової рівності. Тоді частина бурів вирішила переселитися на схід і північний схід. Там вони заснували держави Наталь, Оранжеву республіку та Трансвааль. На їх території було знайдено значні поклади золота, алмазів тощо. Англійці, прагнучи оволодіти цими багатствами, розпочали війну проти бурів. Після англо-бурської війни (1899—1902 рр.) ці території було захоплено англійцями. Особливістю війни стало те, що тут уперше англійці застосували концентраційні табори для непокірного мирного населення. Однак опір бурів був настільки запеклим, що англійці для збереження стабільності пішли їм на поступки. У 1910 р. колишні держави бурів було об’єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС), який отримав статус домініону. Англійська мова та африкаанс (діалект голландської) стали офіційними, а в бурських провінціях зберігалися порядки, що виключали «небілих» із політичного життя.
Створення домініону зробило бурів господарями становища, оскільки вони складали більшість білого населення. Їхній вплив особливо зріс після Першої світової війни, коли вони продемонстрували повну прихильність до Англії; наслідком цього стало закріплення в ПАС режиму расового гноблення.
В африканців було відібрано майже всі землі. Вони мали жити тільки на окремих територіях та отримати дозвіл на проживання на землях білих і в спеціально відведених місцях.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. На які історико-географічні регіони можна поділити Африку? Де переважав іслам? 2. Які країни взяли участь у колоніальному поділі Африки? 3. Назвіть найбільші антиколоніальні повстання в Африці. 4. Коли відбулася ан-гло-бурська війна? 5. Що полегшувало, а що стримувало
колонізацію Африки європейцями? 6. Визначте причини того, що колоніальний поділ Африки відбувався прискореними темпами лише в XIX ст., а не раніше. 7. Підготуйте розповідь про колонізацію Африки європейцями.
Це матеріал з підручника Всесвітня історія 9 клас Гісем, Мартинюк (поглиблений рівень)