За цим параграфом ви зможете:
- визначати особливості розвитку українського театрального мистецтва;
- характеризувати розвиток музичного фольклору й становлення професійного музичного мистецтва;
- пояснювати, якими були здобутки скульптури й образотворчого мистецтва;
- визначати характерні риси розвитку архітектури на українських землях.
Пригадайте
- Як розвивався український театр у другій половині XVIII ст.?
- Назвіть основні здобутки української музики цього періоду.
- Які твори скульптури та образотворчого мистецтва, створені в другій половині XVIII ст. на українських землях, ви знаєте?
- Назвіть видатні пам'ятки тогочасної української архітектури.
ТЕАТР. Театральне мистецтво здавна користувалося популярністю на українських землях. У першій половині XIX ст. в Наддніпрянщині в поміщицьких маєтках за тогочасною модою з’являлося чимало театрів, де грали актори-кріпа-ки. Серед найвідоміших були кріпацькі театри в селі Кибинці на Полтавщині в маєтку Д. Трощинського та селі Качанівка на Чернігівщині в поміщика Г. Тарновського. До його маєтку на театральні вистави приїздили М. Гоголь, М. Маркевич, М. Максимович та інші.
У повісті «Музикант» цей театр описав Т. Шевченко, який був добре знайомий із господарем театру та його акторами. За своїм характером і змістом кріпацький театр був розвагою замкнутого кола людей, панською примхою. Однак він готував професійних акторів, створював підґрунтя для подальшого розвитку театрального мистецтва. На наступному етапі його змінив аматорський театр (тип самодіяльного народного театру). Гуртки акторів-аматорів існували в гімназіях та вищих навчальних закладах. Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчуці та інших містах. За мовою та репертуаром як кріпацький, так і аматорський театр українськими не були.
Михайло Щепкін починав творчий шлях актором кріпацького театру. Пізніше він грав у Харківському і Полтавському професійних театрах. За сприяння І. Котляревського, що був керівником Полтавського театру, актора викупили з кріпацтва. У створюваних на сцені образах М. Щепкін виявляв глибоке знання життя, побуту, гумору й комізму українського народу. У 1822 р. актор переїхав до Москви, де до кінця свого життя грав у Малому імператорському театрі.
Український професійний театр зародився в середовищі аматорських театральних колективів. У 1791 р. в Харкові було створено спеціальне приміщення, обладнане для проведення постійних театральних вистав. У ньому двічі на тиждень відбувалися вистави, ролі в яких спершу виконували юнаки-ама-тори з губернської канцелярії. Згодом із них сформувалася постійна трупа акторів, яка взяла театр на власне утримання. Відтоді професійні актори Харківського театру за свою гру стали отримувати платню. У 1818 р. в Полтаві з ініціативи малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна також відкрили професійний театр на основі аматорського театру, який існував тут уже три роки. Саме для Полтавського театру І. Котляревський написав перші українські п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».
Одночасно зі становленням професійного театру з’являлися нові українські актори. На думку більшості сучасників, найкращими з них були Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Соленик (1811 —1851).
На Правобережжі, у Кам’янці-Подільському й Києві діяли польські театри. У 1803 р. будинки для проведення постійних театральних вистав збудували в Києві та Одесі.
На західноукраїнських землях до 30-х рр. XIX ст. театральних вистав не було. Після приєднання Галичини до Австрійської імперії у Львів із Відня надіслали театральну трупу, яка грала вистави німецькою мовою для нових господарів краю. Перша вистава народною мовою відбулася в 1834 р. у Львівській духовній семінарії за сприяння її ректора Г. Яхи-мовича. Семінаристи поставили на сцені русинське селянське весілля за народними обрядами й піснями. У роки революції 1848—1849 рр. у Львові, Перемишлі та Коломиї відбулися перші публічні вистави українською мовою за п’єсами І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У жовтні 1848 р. І. Озаркевич представив виставу за мотивами «Наталки Полтавки» перед Собором руських вчених у Львові. Подальший розвиток театру на західноукраїнських землях призупинила реакція, що запанувала тут у 50-х рр. XIX ст. Унаслідок цього перший український професійний театр з’явився на цих територіях лише на початку 60-х рр. XIX ст.
МУЗИКА. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. у житті українського народу, як і раніше, вагоме місце посідали музика й музичний фольклор. Українці не забували традиційних народних пісень — весільних, жниварських, купальських, колискових, історичних, колядок, щедрівок тощо. Розвивалися також народні танці: гопак, козачок, метелиця, полька тощо. Пісні й танці супроводжувалися музикою, що виконувалася переважно на струнних інструментах (кобза-бан-дура), цимбалах, сопілках, бубнах. На народних святах українців найчастіше грали троїсті музики — ансамбль із бубна, скрипки й цимбалів. Загальною повагою користувалися кобзарі, найвідомішими серед яких у цей період були Остап Вересай, Іван Крюковський, Федір Гриценко (Холодний), Андрій Шут.
Зростання зацікавленості народною культурою українськими романтиками спричинило появу нотних збірок українських народних пісень. Зокрема, М. Максимович 1834 р. підготував збірку «Голоси українських пісень» із фортепіанним супроводом 255 текстів пісень, зробленим композитором О. Аляб’євим. На західноукраїнських землях тексти русинських пісень із нотами до них уперше було опубліковано в 1823 р. в календарі «Львівський пілігрим».
Центрами формування професійного музичного мистецтва в Наддніпрянщині були переважно великі міста — Київ, Харків, Полтава, Одеса тощо. У гімназіях та вищих навчальних закладах, де викладалися музика й танці, влаштовували музичні вечори. Ознакою тогочасного міського життя стали виступи в міських садах і театрах військових духових оркестрів. Час від часу проходили гастролі популярних європейських виконавців. Так, у 1847 р. в Києві, Одесі та Єлисаветграді з великим успіхом відбулися гастролі угорського піаніста й композитора Ф. Ліста. З’явилися піаністи й композитори, які створювали фортепіанні твори — варіації на теми українських народних пісень. У 1836 р. в Києві піаніст і композитор Йосип Витвицький (1813—1866) написав твір «Україна», який був варіацією на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки».
У першій половині XIX ст. в Наддніпрянщині виникли перші музичні професійні товариства, які здійснювали концертну діяльність: Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.) та Симфонічне товариство аматорів музики і співу в Києві (1848 р.).
Перехід західноавстрійських земель під владу Габсбургів зумовив деяке пожвавлення музичного життя в краї. Цьому сприяло встановлення безпосередніх зв’язків із Віднем, який був визнаним центром тогочасного європейського музичного мистецтва. У культурному житті Львова чільне місце посіли відомі європейські музиканти — диригент німецького театру Й. Ельснер (учитель польського композитора Ф. Шопена) та німецький композитор і диригент А. Нанке. Розвиток українського музичного мистецтва в краї був пов’язаний із діяльністю у 20-х рр. XIX ст. греко-католицького духовенства в Перемишлі. У 1829 р. завдяки підтримці єпископа І. Сні-гурського тут заснували постійний церковний хор. На базі цього хору сформувалося нове покоління, яке започаткувало так звану «перемишльську школу» — український національний напрямок у музиці західноукраїнських земель. Най-відомішим її представником став Михайло Вербицький (1815—1870) — один із перших професійних композиторів у Галичині.
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО. В українській скульптурі першої половини XIX ст. відбувався перехід від стилю бароко до класицизму. Загальне визнання здобув у цей час скульптор, який походив із козацько-старшинського роду з Чернігівщини, Іван Мартос (1753—1835). Після здобуття освіти в Петербурзькій академії мистецтв і Римі він оселився в Петербурзі, однак підтримував зв’язки з Україною та часто її відвідував. Серед
найвідоміших витворів майстра, виконаних у стилі класицизму, пам’ятники К. Мініну і Д. Пожарському в Москві, Д. Ло-моносову в селі Архангельському, Павлу I в маєтку графа О. Аракчеєва в селі Грузіно, Г. Потьомкіну в Херсоні, Катерині II у Катеринославі, дюку де Рішельє в Одесі.
У Києві на Володимирському пагорбі встановлено бронзовий пам’ятник князю Русі Володимиру, авторами якого були російські скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт та архітектор Олександр Тон. Монумент є типовим для стилю класицизму. Постать князя із хрестом у піднятій руці височить на чавунному постаменті, оздобленому барельєфами із зображеннями сцен хрещення Русі.
На західноукраїнських землях розвиток мистецтва скульптури пов’язаний із творчістю австрійських митців Гаритмана Вітвера та родинної династії Шимзерів, які працювали в цей час у Львові. Найкращою роботою Г. Вітвера вважають чотири фонтани на площі Ринок у Львові із фігурами Нептуна, Діани, Адоніса та Амфітріти. Майстер органічно поєднав виконані в стилі віденського класицизму скульптури з ренесансово-бароковим архітектурним ансамблем площі.
Окрасою Львова стали барельєфні композиції, виконані на сюжети античної міфології, та надмогильні пам’ятки, авторами яких були брати Йоганн та Антон Шимзери.
Початки мистецтва класицизму в живописі відображені у творчості двох майстрів портрету — Дмитра Левицького (1735—1822) та Володимира Боровиковського (1757—1825). Обидва походили з України, але впродовж усього життя працювали в Петербурзі. Д. Левицького вважали найкращим європейським портретистом. Серед найвідоміших творів його учня й наступника В. Боровиковського — портрети земляків-українців, які служили на високих посадах у Петербурзі, — Д. Трощинського, О. Безбородька з доньками. Його пензлю належать також розписи церков у Миргороді, Кибинцях та Романівці в Наддніпрянщині.
У першій половині XIX ст. в українському живописі набув поширення новий стиль — реалізм.
Реалізм — напрямок у літературі та мистецтві, із яким пов'язане намагання митців дати правдиве, повне відображення дійсності.
Першими українськими художниками, у творчості яких з’явилися риси нового стилю, стали Іван Сошенко (1807— 1876), Капітон Павлов (1792—1852) і Гаврило Васько (1820— 1866). Серед творів І. Сошенка, які збереглися дотепер, «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», жанрові картини «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі». К. Павлов працював переважно в портретному жанрі. Відомі його «Автопортрет», «Портрет доньки художника», «Портрет мічмана Г. Чайковського», «Хлопчик із голубком». Г. Васько здобув визнання завдяки серії портретів тогочасних українських діячів, виконаних на замовлення В. Тарновського для його приватного музею. Однією з найкращих робіт майстра вважають «Портрет юнака із сім’ї Томари».
Визначним досягненням мистецтва цього періоду стала творчість Тараса Шевченка, який є автором понад тисячі творів різних жанрів. Визнання здобули його картини «Циганка-ворожея», «Катерина», «Портрет невідомого», «Портрет дівчини із собакою», «Портрет невідомої в намисті», «Автопортрет» та інші. Усього Т. Шевченко створив понад 130 портретів. Він був також відомим майстром гравюри. Йому належить серія офортів «Живописна Україна».
Офорт — гравюра на металі, який попередньо обробляється кислотою, що дозволяє створити форму для подальшого друку.
На західноукраїнських землях у цей період уславився своїми творами переважно релігійного змісту в стилі класицизму Лука Долинський (1750—1824). Він виконав розписи для ново-збудованого собору Св. Юра у Львові та інших церков міста. Його вважали також одним із найкращих тогочасних портретистів, який створив чимало портретів представників греко-католицького духовенства.
У Закарпатті засновником світського напрямку в живописі став Йосип Змій-Міклошій (1792—1848). Після закінчення Віденської академії мистецтв він працював придворним майстром пряшівського єпископа. Його пензлю належать портрети, картини на побутові теми із життя закарпатських селян, пейзажі. Майстер також виконав розписи багатьох церков Закарпаття.
АРХІТЕКТУРА. У першій половині XIX ст. тривала розпочата наприкінці минулого століття перебудова губернських і повітових міст Наддніпрянщини. За цим наглядали спеціальні будівельні комітети й комісії. Швидкими темпами відбувалося будівництво в Єлисаветграді, Херсоні, Маріуполі, Одесі, Севастополі та інших містах. До участі в ньому залучали відомих російських архітекторів. Панівним архітектурним стилем був класицизм.
У Києві протягом 30 років головним міським архітектором працював Андрій Меленський (1766—1833). У зв’язку з поверненням Києву в 1802 р. прав міського самоврядування за його проектом спорудили пам’ятник на честь відновлення магдебурзького права. Саме А. Меленський під час розробки плану забудови міста визначив Хрещатик як майбутню головну вулицю Києва. За його проектами в місті спорудили новий центр губернської адміністрації, перший у Києві будинок театру на Хрещатику, Контрактовий будинок на Подолі й перебудували тут Гостинний двір. На Аскольдовій могилі архітектор створив мавзолей — пам’ятник Аскольду, який, за літописом, був одним із перших київських князів.
Найбільшою спорудою Києва цього часу стала створена в 1839—1843 рр. за проектом архітектора Вікентія Беретті (1781 —1842) будівля університету Св. Володимира. Окрасою міста став також спроектований ним Інститут шляхетних дівчат. У Харкові за проектом архітекторів Є. Васильєва та
О. Тона в 1824—1833 рр. спорудили високу дзвіницю Успенського собору на честь перемоги над Наполеоном у 1812 р.
Серед будівель, що з’явилися в тогочасному Севастополі, виділялися будинок Морської бібліотеки зі славнозвісною Баштою вітрів, Петропавлівський собор і Графська пристань.
У Наддніпрянщині почали з’являтися нові палацово-паркові комплекси, що складалися з палаців знаті, оточених парками. Ці парки називали пейзажними, або англійськими, за країною їх виникнення. На відміну від регулярних, чітко спланованих парків, вони зберігали й розкривали неповторну красу природи. У 1799— 1803 рр. у мальовничій місцевості над річкою Сейм у Ба-турині збудували палац останнього українського гетьмана К. Розумовського. Автором проекту був петербурзький архітектор Ч. Камерон. У селі Сокиринці на Чернігівщині в маєтку П. Галагана 1829 р. спорудили палац у стилі класицизму, до якого прилягав парк площею в 600 десятин з алеями, штучними галявинами та озерами.
Світову славу своєю красою здобули декоративно-пейзажні парки «Олександрія» поряд із Білою Церквою та «Софіївка» в околицях Умані.
Більшість визначних архітектурних пам’яток цієї доби на західноукраїнських землях зосереджено у Львові. Це будівлі «Оссолінеуму» (1827 р.), ратуші на площі Ринок із високою вежею й годинником (1835 р.), міського театру (1842 р.) та кілька житлових будинків. Більшість споруд було створено за проектами німецьких архітекторів. У Буковині визначною архітектурною пам’яткою того часу стала зведена в Чернівцях за проектом А. Мікулича міська ратуша із 45-метровою вежею (1843—1847 рр.). У середині 40-х рр. XIX ст. тут було збудовано також кафедральний православний собор, витриманий у візантійському стилі, та церкву Св. Параскеви.
Парк «Олександрія» було створено на місці вікової діброви в мальовничій місцевості вздовж лівого берега річки Рось неподалік міста Біла Церква у 80-х рр. XVIII ст. Назву він отримав на честь своєї засновниці графині Олександри Браницької. Системи озер, алеї, великі галявини, численні альта-ни, колонади, містки й сам палац графів Браницьких разом із величезною кількістю дерев створили неповторний ансамбль.
Парк «Софіївка» був заснований у 1796 р. власником міста Умані графом Станіславом Потоцьким та названий на честь його дружини Софії Вітт-Потоцької. Це єдиний серед тогочасних парків, на території якого немає палацу. Сотні графських кріпаків створили цей диво-парк. Їхніми руками було розбито чотири штучні озера, з'єднані підземними каналами, побудовано гроти, лабіринти, скелі з великих каменів, численні павільйони та містки. У зеленому оточенні дерев, завезених із Європи та Америки, було встановлено мармурові копії відомих античних статуй. Романтичну атмосферу парку підкреслювали назви його будов: павільйон Флори в кінці каштанової алеї, грот Венери, Рожевий павільйон на острові кохання та інші.
висновки
У розвитку театрального мистецтва відбувався перехід від кріпацького та аматорського театрів до професійного.
Музична культура цього періоду розвивалася досить повільно. Однак здобутки музичного мистецтва створили підґрунтя для розвитку в другій половині ХІХ ст. українського національного напрямку. В українському живописі митці, спираючись на традиції європейських майстрів, створювали власний стиль. Поряд із мистецтвом портрета розвивалися побутовий, історичний та пейзажний жанри.
В образотворчому мистецтві України під імперським пануванням відбувалися процеси культурної асиміляції: українські митці працювали в імперських столицях, а в Україні — російські та німецькі майстри.
Основними здобутками архітектури стали планова забудова міст, створення єдиних ансамблів вулиць і площ, палацово-паркових ансамблів; головною втратою — занепад українських традицій в архітектурі й заміна їх по-занаціональним імперським стилем.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. У якому місті Наддніпрянщини виник перший професійний театр? 2. Назвіть перші українські п'єси для театру, написані І. Котляревським. 3. Які інструменти входили до складу ансамблю троїстих музик? 4. Назвіть пам'ятник, створений скульптором І. Мартосом в Одесі. 5. Що таке реалізм? 6. Які будівлі було споруджено за проектами архітектора А. Меленського в Києві?
7. Якими були особливості розвитку театрального мистецтва кінця ХVШ — першої половини ХІХ ст.? 8. Охарактеризуйте розвиток музичного мистецтва. 9. Як розвивалося мистецтво скульптури? 10. Назвіть імена відомих художників цього періоду. Яким був їхній внесок у розвиток живопису? 11. Охарактеризуйте досягнення тогочасної архітектури на українських землях.
12. Завершіть складання таблиці «Українська культура кінця XVIII — першої половини XIX ст.» (с. 80).
13. Об'єднайтеся в малі групи та обговоріть, якими були особливості розвитку образотворчого мистецтва та архітектури на українських землях у цей період.
14. Прочитайте уривок із листа т. Шевченка до чернігівського губернатора П. Гессе: «Історія Південної Росії (України — Авт.) вражає кожного своїми пригодами й напівказковими героями, народ напрочуд оригінальний, земля прекрасна, і все це досі ніким не представлено на очі освіченого світу, тоді як Малоросія давно мала своїх і композиторів, і живописців, і поетів. Чим вони захопилися, забувши своє рідне, не знаю. Мені
здається, була б Вітчизна моя найубогіша, найнікчемніша на землі — і тоді б вона мені здавалася кращою за Швейцарію і всю Італію. ті, які бачили хоч раз нашу країну, кажуть, бажали б жити й померти на її чудових полях. Що ж нам сказати її дітям? треба любити й пишатися своєю прекрасною матір'ю. Я як член її великої родини служу їй, якщо не на суттєву користь, то в кожному разі на славу імені України». 1) Як т. Шевченко виклав свої уявлення про принципи, яких має дотримуватися художник? 2) Чи вважаєте ви його думки актуальними для сучасних митців? Поясніть свою думку. 15. За додатковими джерелами підготуйте повідомлення або презентацію про внесок т. Шевченка в розвиток образотворчого мистецтва.
Практичне заняття. Повсякденне життя
ПРИГАДАЙТЕ
1. Що таке повсякденне життя?
2. Які характеристики життєдіяльності людей охоплює повсякденне життя? 3. Які риси характеру та особливості світосприйняття були притаманні козакам і селянам у XVI—XVIII ст.? 4. Як господарювали селяни в попередні століття?
5. Яким було повсякденне життя українців у XVI—XVIII ст.?
мета: на підставі аналізу наведеного тексту визначити, що залишилося незмінним, а що зазнало змін у повсякденному житті українців наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
завдання для підготовки до практичного заняття: повторіть вивчений минулого року матеріал про повсякденне життя представників різних верств українського суспільства в XVI—XVIII ст.
хід роботи
1. Ознайомтеся із запропонованим матеріалом і дайте відповіді на запитання.
2. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.
людина і навколишнє середовище. Розвиток будь-якої
людської спільноти разом з іншими чинниками залежить від географічного положення й природних умов території, на якій вона існує.
Українські землі розташовані в південно-східній частині Європи. Їх рівнинний ландшафт і сприятливі кліматичні умови впливали не лише на розвиток землеробства й тваринництва як основних видів господарювання, а й на формування характеру самих людей — терплячих, звиклих до тривалої наполегливої праці. Майже дві третини українських земель становили родючі чорноземи, які були головним багатством народу й одночасно причиною зазіхання на них сусідів.
Господарювання впливало також на суспільне життя населення. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства.
Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. більшість населення становили селяни, які здавна працювали біля землі, жили в невеликих мальовничих селах і не квапилися змінити їх на міські оселі. Розгортання промислової революції спричинило певні зміни у складі населення українських земель, однак і наприкінці XIX ст. тут переважали селяни.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Яким був взаємозв'язок між природним середовищем і життям українців?
2. Відвідавши Наддніпрянську Україну в XIX ст., іноземний мандрівник Конрад Мальт-Брюн писав: «Українці — це нащадки Русі. Селяни на Україні ощадніші, ніж московські: вони не пустошать у хижацький спосіб своїх лісів. Будин
ки українських селян гарні та міцні, ніхто з них не носить лаптів, як у Московії. Вони кремезніше збудовані та більш освічені, ніж селяни, наприклад, Литви». Яку інформацію про взаємозв'язок українських селян із природним середовищем можна отримати за джерелом?
МЕНТАЛІТЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Протягом тривалого часу під впливом різноманітних природних та історичних чинників формувався менталітет українського народу.
менталітет — спільне світосприйняття, світобачення, самоусвідомлення, спосіб мислення, поведінки й національного характеру, притаманні певному народу.
Українці здавна займалися землеробством, з особливою шаною ставилися до землі, що була їх годувальницею. Притаманні українському менталітету пошана до матері й турбота про рідну землю об’єднувалися в одне ціле й ототожнювалися з любов’ю до Батьківщини. Особливістю менталітету українців була їх неагресивність. Вони не зазіхали на землі сусідів, а прагнули лише спокійно жити на своїх теренах. Українська спокійна вдача формувала такі риси народного характеру, як терпимість до людей, приязне ставлення до ближнього, сусіда й чужого.
Після включення Наддніпрянщини до складу Російської імперії серед колишньої козацької старшини набула поширення так звана малоросійська ментальність.
І ментальність — характеристика менталітету окремої людини або групи осіб, які є представниками певного народу.
Зрівнявшись у правах із російським дворянством, вони прагнули зробити кар’єру, за будь-яку ціну намагалися забути своє козацьке походження. До спроб обстоювати права українців під владою імперії малоросійські дворяни ставилися вороже, не бажаючи втратити свої привілеї. Однак варто зазначити, що деякі їх представники все ж таки стояли біля витоків українського національного відродження на Лівобережжі.
Розташування українських земель на межі впливу християнського й мусульманського світів спричинило формування в населення двох основних типів реакції на певні умови. Загроза поневолення штовхала найрішу-чіших присвячувати життя захисту рідної землі. Саме з них сформувалося українське козацтво. Іншим типом українців були ті, хто намагався пристосуватися до складних умов життя. Вони вчилися жити під владою загарбників, приховуючи свої думки й почуття. Кількість людей першого, схильного до відстоювання своїх прав «козацького» типу завжди була меншою, оскільки значна їх частина гинула в боротьбі.
На західноукраїнських землях під владою австрійських Габсбургів набуло поширення так зване рутенство.
Рутенство — сукупність настроїв і поведінки, пов'язаних із прихильним ставленням місцевих українців до австрійських Габсбургів, що виникли в період перебування західноукраїнських земель під їхньою владою.
Західні українці в переважній більшості були вдячні австрійській владі за ті зміни, які вона здійснила на їхніх землях. Вони всіляко підтримували віденський уряд, із подякою сприймали все, що надавала влада, і впродовж тривалого часу не висували власних вимог. Рутенство, з одного боку, гальмувало розвиток національної свідомості західних українців і допомагало австрійцям зміцнювати свою владу в краї, з іншого — було історично обумовлене існуючою ситуацією, оскільки, задовольняючи деякі потреби українців, австрійці намагалися послабити вплив поляків у Галичині, угорців — у Закарпатті й румунів — у Північній Буковині.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Що таке менталітет і ментальність? Які риси ментальності українського народу склалися впродовж його і сторії?
2. Які нові явища з'явилися в українській ментальності в період перебування під імперською владою?
3. Французький мандрівник Ш.-Л. Лесюр зазначав, що «українці більш великодушні, більш відверті, більш ввічливі, більш гостинні, мають більший торговельний хист,
ніж росіяни. Вони — українці — являють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі». На які риси української ментальності звертає увагу автор? Поясніть, як ви розумієте його твердження.
4. Складіть план розповіді за темою «Особливості української ментальності наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.».
ТРАДИЦІЙНІ ВИДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНЦІВ.
Українці здавна займалися землеробством, тваринництвом, городництвом, садівництвом, бджільництвом, мисливством і рибальством.
У землеробстві зберігалася трипільна система. Для обробітку землі до 80-х рр. XIX ст. використовували важкий плуг, який тоді називали малоросійським, або степовим. На початку 40-х рр. XIX ст. поряд із ним стали застосовувати легкий плуг, винахідником якого вважався полтавський селянин Стеценко. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Збирали врожай вручну за допомогою коси й серпа.
У більшості господарств залежно від достатку тримали волів, коней, корів, овець, свиней, кіз, різну птицю. Особлива увага приділялася розведенню волів, які були основною тягловою силою. На Півдні випасалися отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Овець розводили також у галицькому Прикарпатті, Закарпатті та Північній Буковині.
Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняшників (спершу їх використовували як декоративну рослину) і кукурудзи, що були завезені на українські землі з Америки. У першій половині XIX ст. на Півдні з’явилися томати, які згодом поширилися й на інші регіони. Відтоді також стали вирощувати баклажани та перець. Славилися й херсонські кавуни, які вирощували на Півдні із XVI ст. У 1764 р. на землях українських селян з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність українців і стала для них «другим хлібом». Поряд із новими культурами не забувалися й звичні буряки, капуста, гарбузи, морква, цибуля, часник, огірки тощо.
Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію в цій галузі здійснив український учений П. Прокопович, який у 1814 р. винайшов рамочний вулик. Проте використовувати його розпочали в Німеччині, а на українських землях — лише через кілька десятиліть.
Мисливство в XIX ст. вже не відігравало значної ролі. У всіх регіонах, крім Полісся, українські селяни не мали права полювання. Проте незважаючи на заборони, вони потай полювали на всій території українських земель. Для поміщиків мисливство стало улюбленою розвагою. Вони влаштовували полювання гоном на конях із великими зграями гончих собак.
Протягом XIX ст., як і раніше, риба посідала чільне місце в харчовому раціоні українців. Після приєднання Російською імперією Причорномор’я тут стали виникати приватні риболовецькі артілі, де ловили осетрів, судаків, лящів, тарань тощо. Звідти чумацькі валки везли солону та в’ялену рибу до інших українських регіонів. Оселедці й тарань були неодмінним товаром на українських ярмарках і базарах. Для незаможних верств населення риболовля ставала засобом збагачення харчового раціону, а для інших — однією із форм проведення дозвілля.
Невід'ємною складовою українського пейзажу був «садок вишневий коло хати». Великі й малі сади оточували селянські хати, закладалися при монастирях і поміщицьких маєтках. скрізь вирощували яблука, груші, вишні, сливи, на Півдні — черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор'ї та Закарпатті — виноград. Лише в Подільській губернії, за свідченнями сучасників, у XIX ст. існувало близько сотні сортів яблук, серед яких була славнозвісна «фунтівка», плоди якої важили близько 600 грамів. сорти плодових дерев з України вивозилися навіть до Америки.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Як розвивалися в цей період традиційні види господарської діяльності українців?
2. Французький письменник О. Бальзак, що певний час жив у Наддніпрянщині, писав у 1848 р.: «Не можна уявити собі просторів та врожаю на цих землях, яких ніколи не гноять і на яких щороку сіють жито... Країна ця дивна з того погляду, що поряд із надзвичайним блиском бракує в ній найменшого комфорту. Маємо тут людину, що виробляє із заліза чудові речі. Коли б ти мені надіслав малюнок келиха, який би вигадли-
вий не був, він зуміє зробити його із заліза або срібла». Яку інформацію про особливості господарської діяльності українців у зазначений період можна отримати із джерела?
3. Складіть таблицю «Традиційні види господарської діяльності українців».
Імовірно, найкращу характеристику української хати залишив нам український кінорежисер і письменник XX ст. О. Довженко: «Біла, із теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристанища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку у двері, без "можна?” і без "увійдіть!”, житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелених квітів».
ПОСЕЛЕННЯ Й ЖИТЛО. Міста, містечка, великі й малі села створювали те неповторне тло, на якому розгорталися події «українського XIX століття». Оскільки більшість українського населення становили селяни, то міста й містечка були переважно невеликими адміністративними й торговельними центрами для найближчих околиць. На початку XIX ст. в Полтаві налічувалося близько 1 тис. будинків, між ними лише два-три кам’яні, у Лубнах — 450 будинків та близько 3 тис. жителів. Під імперською владою вигляд багатьох міст зазнав змін. У кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр із площею, навколо якої розміщувалися адміністративні установи. Їхній вигляд відрізнявся від будівель, зведених в українському стилі. Центральні вулиці й площі деяких міст вимощувалися бруківкою та освітлювалися гасовими ліхтарями. Однак більшість вулиць залишалася не-забрукованою й майже непрохідною в дощову пору року.
Кожне місто складалося із центру, яким найчастіше був замок або фортеця, прилеглих кварталів та околиць. Утім, у XIX ст. на місці давніх напівзруйнованих фортець, потреби в яких уже не було, поставали нові вулиці й місця для прогулянок. Наприклад, у Львові під давнім Високим замком створили парк, що дістав від нього свою назву. Передмістя поступово об’єднувалися з містами, а давні шляхи ставали міськими вулицями. Центрами міського життя були церкви і, звичайно, базари.
Перша половина XIX ст. стала часом появи у великих містах кількаповерхових цегляних будинків. Проте в невеликих містах переважали одноповерхові дерев’яні оселі. Загальний вигляд будинку говорив про заможність і вподобання господаря. Зовні стіни фарбували, прикрашали різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло, влаштовували ґанки. Будинки заможних господарів були багатокімнатними, за європейською модою мали парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кабінет господаря, спальні, кухні, господарські приміщення тощо. Кімнати облаштовувалися меблями, які, відповідно до побажань і можливостей замовника, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою кімнат були дзеркала, килими, годинники, картини тощо. Оселі ж міської бідноти своїм виглядом залишалися майже незмінними від попередніх часів і нагадували сільські хати, оточені городами й садами.
Перебування під імперською владою вплинуло й на вигляд українського села. Особливо це було помітно в Наддніпрянщині. За розпорядженнями російської влади села впорядковувалися за єдиним зразком. У центрі мала розташовуватися площа, від якої розходилися вулиці до околиць. На ній селянам оголошувалися розпорядження влади, здійснювалися покарання злочинців тощо. Імперське захоплення чітким плануванням особливо поширилося на Півдні, де нові села забудовувалися лише за затвердженими планами під наглядом місцевої адміністрації. На західноукраїнських землях австрійська влада, як правило, не змінювала вигляд сіл.
Перетворення колишньої козацької старшини на малоросійське дворянство та прагнення правобережної польської шляхти наслідувати тогочасну європейську моду спричинило появу в Наддніпрянщині поміщицьких маєтків із палацами, парками, домовими церквами, родовими усипальнями тощо. До наших днів збереглися маєтки Галаганів у Сокиринцях і В. Тарнов-ського в Качанівці на Чернігівщині, садово-парковий комплекс «Софіївка» графа Потоцького в Умані та інші.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Як змінився вигляд поселення й житла на українських землях наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.?
2. Німецький мандрівник Г.-Й. Коль, описуючи житло українських селян у XIX ст., зазначав: «Хати, оповиті зеленню й буйним зіллям, розкинулися на узбіччях балок і поховалися в ярах. Високо поза селом, де продувають вітри, стоїть 50 і 100 вітряків. І так перед мандрівником, що їде високим голим і густим степом, несподівано роз
кривається дуже мальовничий та небуденний образ, коли з яру виринає українське село. [Українці] живуть у чисто утримуваних хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдо-вольняються тим, що кожного тижня їх миють, як це роблять голландці, але що два тижні їх білять, тому їхні хати виглядають білими, неначе свіжовибілене полотно...». На які особливості житла українських селян звертає увагу автор?
ОДЯГ І ХАРЧУВАННЯ. У першій половині XIX ст. для одягу населення українських земель було характерним поєднання народних традицій, яких дотримувалася більшість селянства, і впливів європейської моди, які охоче наслідували міщани й заможні верстви суспільства. Однак значна частина української еліти Наддніпрянщини не забувала народних традицій. Вплив європейського романтизму з його зацікавленням культурою народу й початок українського національного відродження спричинили звернення її представників до народних традицій в одязі. Народне вбрання користувалося популярністю й було своєрідним відображенням пробудження національної свідомості українських патріотів.
Харчувалися тогочасні українці здебільшого тричі на день — сніданок, обід і вечеря. Проте, як підказувала народна мудрість, «багатий їв, коли хотів, а бідний — коли міг». Звісно, склад харчового раціону заможних і незаможних верств відрізнявся. Більшість населення їла з дерев'яного й керамічного посуду, виготовленого місцевими майстрами, а заможні українці споживали їжу із фабричного фаянсового й порцелянового посуду.
Їжа й напої українців у XIX ст., як і раніше, були пов’язані з продуктами землеробства та тваринництва й зумовлені особливостями господарства в окремих регіонах і використанням печі для готування. Побудова печі обумовлювала переважання в українській кухні варених і тушкованих страв і меншою мірою — смажених і печених. Українські господині готували
страви традиційно двічі на день і вживали їх обов’язково гарячими.
Повсякденними стравами були, як і колись, борщ, пшоняний куліш, різні каші, галушки, вареники, картопля, вівсяний кисіль. М’яса споживали мало. Страви із птиці готували переважно в неділю, а із м’яса — лише на свята. Як правило, м’ясні страви готували одразу після того, як кололи кабана, на літо солили сало. Молочні страви споживали частіше. Варені та смажені яйця теж були прикметою святкового столу. У піст часто готували рибну юшку, а на свята пекли пироги з рибою.
Із напоїв домашнього приготування найпоширенішими були узвари зі свіжих та сушених фруктів і хлібний, грушевий, буряковий, яблучний, березовий квас. Хмільний мед і пиво в цей період лишалися на святковому столі, проте наприкінці століття їх готували вже рідко. Українці полюбляли виготовляти наливки й настоянки. Утім, пияцтва фактично не існувало, оскільки воно суворо засуджувалося. серед заможних верств був поширений чай. селяни заварювали й пили настої цілющих рослин, а то й просто вишневі та малинові гілки. На західноукраїнських землях у XIX ст. з'явилася кава, проте цей напій був дорогий, і його споживали переважно заможні люди.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Як одягалися представники різних верств українського суспільства?
2. Назвіть найпоширеніші страви повсякденного раціону українців.
3. Визначте спільне й відмінне в харчовому раціоні українців у XIX ст. й тепер.
4. складіть меню повсякденного та святкового обіду тогочасних українців.
ШЛЮБ і СІМ'Я. СТАНОВИЩЕ ЖІНКИ. У цей
період сім’я зберігала важливе значення для українців. Вона разом із сільськими й міськими громадами, православною й греко-католицькою вірами була тією основою, де захищалися етнічна свідомість, мова й інші складові традиційної народної культури. Сімейні відносини, як і раніше, регулювало давнє звичаєве право — неписані народні традиційні норми, із якими в багатьох випадках змушені були рахуватися церква й державні установи. Зокрема, традиціями звичаєвого права освячувалася підлеглість жінки чоловікові, але заперечувалися нерівноправність, зловживання, передбачалося право жінки на
майно сім’ї тощо. Сім’я виховувала дітей, прищеплювала їм трудові навички, здатність захищати себе й рідну землю. Звичаєво-правовими установками утверджувалися чистота й цілісність сім’ї, любов і шанобливе ставлення до батьків, піклування про дітей, засуджувалися подружня невірність і будь-які інші порушення традиційних моральних засад сімейного співжиття.
У цей період в українців існували два типи сімей: малі та великі.
Мала сім'я — сім'я з однієї шлюбної пари (або одного з батьків) із неодруженими дітьми (або без дітей).
Велика сім'я — сім'я, що складалася з кількох шлюбних пар різних поколінь, які жили разом і вели спільне господарство.
У документах XIX ст. зустрічається чимало відомостей про спільне проживання й господарювання кількох поколінь сімей, наприклад: господаря з дружиною, чотирьох одружених синів із невістками, дочки із зятем, восьми онуків — усього 12 осіб. Були сім’ї, що складалися з 30 й більше осіб. Існування великих сімей зумовлювалося не лише традицією, а й економічними причинами: спільними зусиллями було легше вести господарство, сплачувати податки тощо. Внутрішні конфлікти приводили до розпаду сім’ї, виділення з неї окремих малих сімей. Основними причинами таких процесів були розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму на село, поглиблення соціальної нерівності, послаблення колективістських тенденцій і наростання індивідуалістичних. Найдовше великі сім’ї зберігалися в Карпатах, Закарпатті, на Поліссі.
Середній склад сім’ї на українських землях у цей період становив п’ятеро-семеро осіб.
У XIX ст. найпоширенішою в Україні була повна мала сім’я (подружжя й неодружені діти). Бездітне подружжя найчастіше всиновлювало дитину із сім’ї родичів, де було багато дітей.
Однією з найголовніших подій у житті українців було одруження. У XIX ст. майже на всій території України шлюбним віком вважалося досягнення 16 років для дівчини й 18 — для хлопця. Шлюб як акт створення нової сім’ї супроводжувався в зазначений час церковним вінчанням і відповідними записами в документах світської влади. Завершальним етапом укладання шлюбу було весілля, обряд якого сягав дохристиянської давнини. Весілля могло відбуватися через кілька тижнів або місяців після вінчання. Вважалося, що одружені мали право починати спільне життя й ставали законним подружжям лише після весілля. Проте церква розцінювала це як приниження християнського обряду. Так, у Наддніпрянщині з 1843 р. за рішенням Синоду Російської православної церкви одружених зобов’язували жити разом після вінчання.
Народний звичай передбачав дотримання черговості шлюбу в тих сім'ях, де було кілька дітей: молодші сестри й брати мали одружуватися пізніше, ніж старші. Розірвання шлюбу та розлучення були рідкісними з погляду народної моралі, особливо коли подружжя мало дітей. Розлучення виправдовувалося лише у випадку бездітності й подружньої невірності. Проте церква навіть тоді часто заперечувала цей акт.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Охарактеризуйте шлюбно-сімейні традиції тогочасних українців.
2. Порівняйте шлюбно-сімейні традиції в ХІХ ст. на українських землях та в країнах Європи. Зробіть висновок про спільне й відмінне.
Наш край наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
І. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ТА ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИЙ РОЗВИТОК
1. До складу якої імперії — Російської чи Австрійської — входив ваш регіон наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.?
2. Покажіть на карті населений пункт, у якому ви проживаєте. На території якого району, області він розташований?
3. Якому історико-етнографічного регіону він відповідає?
4. Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою цього регіону на початку XIX ст.
5. Які населені пункти існували на той час у вашому регіоні? Порівняйте їх із тими, що існують сьогодні. Чи зазнали змін їхні назви, розміри?
6. Чи є у вашому краї населені пункти, які виникли наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.? Назвіть їх і поясніть походження їхніх назв.
7. Яким був етнічний і соціальний склад населення вашого краю наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.?
іі. зміни в господарському ЖИТТІ.
1. Що ви знаєте про особливості розвитку сільського господарства вашого краю в ті часи?
2. Які сільськогосподарські культури переважно вирощувалися тоді у вашому регіоні?
3. Яким був стан промисловості й торгівлі?
4. Визначте спільне й відмінне в господарському житті краю порівняно з іншими регіонами українських земель цього періоду.
5. Що вам відомо про соціальне становище в краї й соціальні протести населення?
6. Відвідайте місцевий краєзнавчий (історичний) музей і підготуйте за його експозицією повідомлення про побут і повсякденне життя населення краю наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
ііі. українське національне відродження.
1. Які події, пов’язані з розгортанням українського національного руху, відбулися на території вашого краю або регіону?
2. Назвіть діячів українського національного відродження цього періоду, що походили або діяли у вашому краї чи регіоні. Яким був їхній внесок в український національний рух?
3. Які пам’ятки, пов’язані з українським національним рухом кінця XVIII — першої половини XIX ст., є на території вашого краю або регіону? Підготуйте розповідь про одну з них.
4. Визначте спільне й відмінне в розгортанні українського національного руху на території вашого регіону порівняно з іншими регіонами українських земель того часу.
5. Відшукайте науково-популярні твори, статті, художні твори, присвячені подіям українського національного відродження у вашому краї в цей період. Яку інформацію можна отримати з них?
6. Яким, на вашу думку, був внесок вашого краю або регіону в український національний рух цього періоду?
IV. НОВІ ЯВИЩА В КУЛЬТУРНОМУ ТА ДУХОВНОМУ ЖИТТІ НАСЕЛЕННЯ.
1. Що ви знаєте про вірування, звичаї і традиції населення вашого краю?
2. Назвіть діячів української культури цього періоду, що походили або проживали в краї. Яким був їхній внесок у розвиток культури?
3. Які пам’ятки культури кінця XVIII — першої половини XIX ст. розташовані у вашому регіоні? Підготуйте розповідь про одну з них.
4. Які церковні споруди, збудовані в той час, збереглися на території вашого краю?
5. Визначте спільне й відмінне в духовному й культурному житті населення краю порівняно з іншими регіонами українських земель цього періоду.
6. У яких творах української літератури розповідається про тогочасну історію вашого краю або регіону, у якому він розташований? Яку інформацію про події та життя населення в ті часи можна отримати з них?
ЗАВДАННЯ
1. Розпочніть складати порівняльну таблицю «Наш край в історії України та Європи» (кінець XVIII — перша половина XIX ст.).
2. Розпочніть складати таблицю «Видатні діячі історії краю» (кінець XVIII — перша половина XIX ст.).
Узагальнення знань за розділом III
1. Складіть перелік подій, що характеризують українську культуру кінця XVIII — першої половини XIX ст., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.
2. Назвіть імена видатних культурних діячів цього періоду. У чому ви вбачаєте їхній внесок у вітчизняну та світову культуру?
3. Поясніть значення понять і термінів: класицизм, романтизм, реалізм, менталітет, ментальність.
4. Виконайте завдання за історичною картою:
1) покажіть регіон українських земель, де українці мали можливість навчати дітей у початковій школі рідною мовою;
2) покажіть міста, де діяли гімназії;
3) покажіть міста, де діяли вищі навчальні заклади; зазначте, яку назву вони мали й коли виникли;
4) покажіть місця виникнення перших культурно-освітніх товариств; зазначте, яку назву вони мали, коли й ким були засновані;
5) покажіть місце виникнення перших українських театрів;
6) покажіть місце, де було збудовано най-відоміші палацово-паркові комплекси; назвіть їх і вкажіть дати створення.
5. Складіть опис пам’яток культури України
цього періоду.
6. Визначте та охарактеризуйте:
1) процеси, які відбулися в українській культурі цього періоду;
2) особливості тогочасного повсякденного життя представників різних верств українського суспільства.
7. Обговоріть у малих групах і представте висновки класу:
1) провідні процеси розвитку освіти і науки в тогочасній Україні;
2) причини та наслідки культурних зрушень у цей період;
3) суперечливі процеси модернізації та розвиток культури;
4) особливості й прояви полікультурності в українському суспільстві цього періоду.
8. Порівняйте:
1) розвиток української культури в розглянутий період із попередньою добою;
2) повсякденне життя українців у розглянутий період із сучасністю;
3) ідеї та цінності тогочасної української культури із сучасними культурними ідеями та цінностями українців.
Це матеріал з підручника Історія України за 9 клас Гісем, Мартинюк (поглиблений рівень)