mozok.click » Історія України » Українська література, театр, музика в другій половині XIX - на початку XX століття
Інформація про новину
  • Переглядів: 11744
  • Автор: admin
  • Дата: 20-09-2017, 16:29
20-09-2017, 16:29

Українська література, театр, музика в другій половині XIX - на початку XX століття

Категорія: Історія України

1. Які чинники впливали на розвиток української літератури, театру, музики в першій половині XIX ст.? 2. Назвіть імена видатних представників української літератури першої половини XIX ст. та вкажіть їх головні здобутки.

Розвиток української літератури. У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізму. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, точне відтворення всіх аспектів життя. Як і в літературі країн Європи, в українській літературі зародки реалістичного стилю були пов’язані з фольклором, із народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Однак у творчості письменників другої половини XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом, якому були притаманні захоплення героїзмом минулого, поетизація сильних почуттів і людей козацької доби.

Художні й публіцистичні твори видатних діячів української культури другої половини XIX ст. містять глибокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність.

Перехід від романтизму до реалізму добре помітний у творах Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович) (1834—1907). Вона продовжила тему творчості Т. Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалася в казках та оповіданнях для дітей.

Долею простої селянки переймалася у своїх творах Ганна Барвінок (1828—1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував Степан Руданський (1833—1873).



Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали в школах байки Леоніда Глібова (1827—1893). Вдало поєднав вплив західноєвропейської поезії з буковинським фольклором Юрій Федькович (1834—1888).

Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) у повістях «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я», у яких з любов’ю та болем за рідний народ розкрито бідність і обмеженість сільського життя. Найвидатні-ший соціальний роман своєї доби — «Хіба ревуть воли, як ясла повні» — написав Панас Мирний (1849—1920).

Неперевершеним надбанням української літератури стала творчість письменника Івана Франка (1856—1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І. Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання І. Франка стали хрестоматійними. До високохудожніх зразків світової поезії належать цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та інші.


Початок XX ст. в українській літературі пов’язаний із пошуком нових шляхів. Поряд із реалістичним підходом до зображення дійсності поширювалися модерністські течії. Популярним стає жанр новели (короткого оповідання). Першим до модернізму в тогочасній українській літературі звернувся поет М. Вороний, який у 1901 р. у статті в «Літературно-науковому віснику» закликав повернутися до «справжньої запашної поезії», тематично й жанрово розширити літературні межі. Цю ідею підтримала група галицьких письменників «Молода муза», які висловили критичні зауваження щодо реалізму й пропагували орієнтуватися на тогочасні західноєвропейські тенденції розвитку літератури й мистецтва. У 1909 р. в Києві було засновано перший журнал українського модерну «Українська хата», що виходив до 1914 р.

Спробою своєрідного поєднання реалізму та модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина). Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис народного життя й розповідь від першої особи з новими здобутками європейського модернізму — символізмом та психоаналізом.


Прикладом реалістичного підходу до зображення подій українського суспільства стала творчість Володимира Винниченка (1880—1951). Напередодні та в період революції 1905—1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота», «Талісман», «Зіна». У них він створив образи жителів провінційних містечок, робітників, революціонерів, що потрапляють у складні ситуації. Він також змалював повсякденне життя українців, жахи солдатчини та царських в’язниць.

Пошук нових засобів був характерний для творчості Михайла Коцюбинського (1864—1913). У повісті «Fata morgana» письменник передав настрої й переживання українського села напередодні революції 1905—1907 рр. Неповторну красу природи письменник відтворив у повісті «Тіні забутих предків». Гострим питанням людських відносин він присвятив новели «Сміх», «Коні не винні» та інші.

Яскравим талантом осяяна творчість Лесі Українки (1871 —1913). Написані нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах» порушували проблеми відносин поета і влади, становлення борця за інтереси народу тощо. Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка», драма-феєрія «Лісова пісня».

Театр. Незважаючи на урядові переслідування українства, у другій половині XIX ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські п’єси користувалися значною популярністю на сценах російських театрів.

У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей дозвіл супроводжувався всілякими обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну й соціальну тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з українськими п’єсами ставити ще й російські з такою самою кількістю акторів. Ці заборони негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського життя.

Наприкінці 70-х рр. XIX ст. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60—70-х рр. XIX ст. У 1882 р. під керівництвом Марка Кропивницького в Єлисаветграді було створено першу українську професійну трупу «Театр корифеїв». Після гастролей до Києва в 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська трупа Михайла Ста-рицького, який і очолив «Театр корифеїв». Визнаними діячами першого професійного українського театру були Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Заньковецька та інші.

Незважаючи на визнання глядачів і театральних фахівців, життя українського театру було складним. У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив на десять років гастролі трупи М. Кропивницького в Київській, Чернігівській, Полтавській, Волинській та Подільській губерніях.

Проте зупинити розвиток українського театрального мистецтва вже було неможливо. У 80—90-ті рр. XIX ст. діяло близько 30 невеликих

труп, які ставили українські п’єси. У 1891 р. в Києві було засновано перший постійно діючий театр.

На початку XX ст. провідне місце в театральному житті українських земель, як і раніше, посідали трупи, очолювані братами Тобі-левичами — П. Саксаганським, І. Карпенко-Карим та М. Садовським. Найвищого піднесення трупа П. Саксаганського — І. Карпенка-Карого досягла в 1900—1903 рр., коли до неї входили такі майстри сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька та інші. Репертуар трупи налічував 60 п’єс.

У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. Його вистави відбувалися в Троїцькому народному будинку. Важливою подією театрального життя стало святкування в 1908 р. 25-річчя творчої діяльності української актриси М. Заньковецької.

Привітання українських робітників

із нагоди 25-річчя театральної діяльності М. Заньковецької

Дорога наша Марія Костянтинівна!

Позбавлені можливості вести людське життя, зайняті з ранку до ночі важкою працею, ми, українські робітники, лише в рідкі хвилини мали можливість милуватися Вашим величезним дивовижним талантом... Коли ми бачили Вас у «Наймичці» та «Безталанній», ми були переконані, що створити ці образи могла людина, яка усією душею співчуває пригнобленим, яка була з ними в їх прагненнях до кращої долі. І в цей урочистий день Вашого 25-річного ювілею, ми, українські робітники, висловлюємо Вам щиру вдячність за ті чудові миттєвості, які ми пережили завдяки Вам під час Вашої гри. Ми віримо, що надійде день, коли зможемо вітати Вас не лише ми, окрема група українських робітників, але й увесь пролетаріат від краю до краю нашої України.

1. У чому автори привітання вбачають внесок у розвиток театру? 2. Який висновок можна зробити на підставі документа про популярність театру в тогочасному українському суспільстві?

На західноукраїнських землях український професійний театр було засновано в 1864 р. актором і режисером О. Бачинським при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». У 70-ті рр. XIX ст. театральні діячі з Наддніпрянської України, зокрема М. Кропивницький, надали йому значну допомогу. У 1905—1906 рр. цим театром керував М. Садовський, а на сцені виступала М. Заньковецька.

У 1869 р. виникли аматорські театральні гуртки при чернівецькій «Руській бесіді». Значному піднесенню театрального мистецтва сприяло створене в 1884 р. С. Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство».

Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси М. Кропивницького, М. Стариць-кого та І. Карпенка-Карого, які були також визнаними драматургами. Однак поступово збільшувалася кількість творів інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських та західноєвропейських класиків — М. Горького, О. Ост-ровського, А. Чехова, Г. Ібсена, В. Шекспіра та інших.

Музичне життя. Розвиток літератури й театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національної класичної музики. У 1862 р. Семен Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

Українських композиторів надихали твори знаних українських письменників і поетів, зокрема Т. Шевченка. Його п’єса «Назар Стодоля» спонукала П. Ні-щинського написати до неї музичну вставку — «Вечорниці», із якої народилася популярна пісня «Закувала та сива зозуля».

Друга половина XIX ст. в українській музиці стала часом входження народної пісні в професійну музичну культуру. Відбулося не просто відтворення народної музики, а піднесення її до професійного рівня, перетворення пісні на сучасний у європейському розумінні музичний твір. Значний вплив на українську класичну музику мало хорове мистецтво — як галицьке, так і наддніпрянське.

Основоположником української класичної музики був Микола Лисенко, який написав опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для

дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т. Шевченка. Створений М. Лисенком варіант «Заповіту» Т. Шевченка ми співаємо й досі, а «Молитва за Україну» стала духовним гімном. У 1904 р. композитор на кошти, зібрані українською громадськістю на святкування його ювілею, заснував музично-драматичну школу, що виховала чимало відомих українських музикантів, диригентів, співаків, режисерів, акторів. У 1911 р. в театрі М. Садовського було поставлено оперу М. Лисенка «Енеїда». Однак здійснити постановку опери «Тарас Бульба» композитор не зміг через заборону влади. Широкої популярності серед української громадськості набув музичний твір «Гімн» («Вічний революціонер...»), створений композитором на слова І. Франка.

Композитор М. Леонтович створив оригінальні композиції на основі народних пісень «Щедрик», «Мак», «Дударик». Героїчну оперу «Кар-малюк» написав К. Стеценко. Монументальна симфонія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка належить до творчості західноукраїнського композитора С. Людкевича. Він також організував видання першого в Україні мистецтвознавчого журналу «Артистичний вісник». На західноукраїнських землях також слід відзначити творчість М. Вербицького, І. Лавровського, І. Воробкевича, А. Вахнянина та інших.

Творчість Михайла Вербицького (1815—1870) мала велике значення для становлення національної самосвідомості населення західноукраїнських земель. Покладений ним на музику «Заповіт» т. Шевченка здобув велику популярність у Галичині. А музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла україни...» стала українським національним, а з 1992 р. — Державним гімном україни.

Всесвітнього визнання набув талант вихованки Львівської консерваторії співачки Соломії Крушельницької.

Висновки. Друга половина XIX — початок XX ст. були складним періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі й за відсутності підтримки з боку держави, культура збагатилася визначними здобутками майже в усіх провідних галузях. Відбулося становлення української національної літератури, театру та класичної музики. Наприкінці XIX ст. вже було неможливо заперечувати існування національної української культури.

Запитання та завдання

1. Яка тематика творів переважала в українській літературі другої половини XIX ст. і чому? 2. творчість яких письменників, поетів визначала напрямок розвитку

української літератури в другій половині XIX — на початку XX ст.? 3. Кого з письменників відносять до «нової школи» української літератури? 4. Із діяльністю яких митців пов'язаний розквіт українського театру? 5. Назвіть імена провідних українських музикантів. Охарактеризуйте їхню творчість. 6. Назвіть оперу М. Ли-сенка, заборонену до постановки царською владою. 7. Хто був автором вірша й музики, яка згодом стала Державним гімном україни?

8. Назвіть причини утвердження в українському мистецтві реалістичного зображення світу. 9. Чим був зумовлений розквіт українського театрального мистецтва у 80-ті рр. XIX ст.? 10. Якою є роль М. Лисенка у становленні української класичної музики?

11. Які чинники спричинили розквіт українського театру та музики наприкінці XIX ст.? 12. Підготуйте на основі параграфа розгорнутий план за темою «українська література і театр у другій половині XIX — на початку XX ст.».

13. Чому не всі письменники, музиканти, театральні діячі, що були вихідцями з українських земель, є представниками української культури?






^