Стиль спирається на найглибші твердині пізнання, на самісіньку суть речей.
Й. В. Гете, німецький поет, мислитель
Зміст
- Живопис імпресіонізму
- Українські художники-імпресіоністи
- Постімпресіонізм. Живопис постімпресіонізму
- Скульптура постімпресіонізму
- Музичне мистецтво імпресіонізму та постімпресіонізму
- Перевір себе
Поміркуємо разом
Який зміст ви вкладаєте у слово «стиль»? Чи можна обмежити творчість конкретного митця вузькими стильовими рамками?
Почнемо з того, що таке стиль у мистецтвознавстві. Стиль — сукупність ознак, що характеризують мистецтво певного часу, напряму або індивідуальну манеру художника — це відображення епохи і людини. Змінювалася епоха — змінювалося все навколо: архітектура, живопис, одяг, зачіска і сам спосіб життя людей. Усе почалося з епохи Стародавнього світу. Там, у Стародавньому Єгипті, Римі, Греції зародилися цивілізації, загадки яких не може розгадати сучасний світ. їхня культура, традиції, одяг не схожі ні на жодну іншу і суто індивідуальні. Потім прийшла епоха середньовіччя, що дала світу чудові твори мистецтва і багато іншого. Архітектура епохи Середньовіччя досі є однією з найдивовижніших і може розповісти сучасному світу про життя і людей того часу. В цю епоху входить такий відомий період, як Готика. Далі епохи змінюються одна за одною: Відродження, Бароко, Класицизм, Романтизм і Реалізм. Кожен із цих періодів часу неосяжний за своєю важливістю для світової культури. І нарешті, епоха Сучасності, що включає в себе імпресіонізм, модерн, постімпресіонізм, постмодернізм, кубізм тощо. Це більш суперечливі, але не менш цікаві періоди мистецтва. Зміна епох буде існувати до того часу, поки існує людина. Таким чином, кожна епоха нова і не схожа на попередню. Стиль — відображення епохи, а значить, і людини.
Дайте визначення поняттю «стиль». Який із вивчених стилів вам сподобався найбільше? Як ви вважаєте, чи впливають економічні та політичні зміни в суспільстві на розвиток культури?
Історична довідка
Громадські потрясіння кінця XVIII ст., революції у Франції та Америці змінили саму сутність західної культури. Настала нова пора — епоха капіталізму, яка змінила всі норми і правила в суспільстві. Поступово в республіках, що виникли, і демократично розвинених державах ріс заможний середній клас, з'явився новий ринок у мистецтві. Все це не могло не вплинути і на розвиток культури і на її складову частину — мистецтво.
Живопис імпресіонізму
Моя заслуга в тому, що я писав безпосередньо з природи, намагаючись передати свої враження від непостійних і мінливих явищ.
Клод Моне, французький живописець.
Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво. Едмон і Жюль Ґонкури, французькі письменники.
Я пишу те, що зараз відчуваю. Каміль Піссарро, французький живописець.
Поміркуємо разом
Чому, на вашу думку, виникає потреба в зміні стилю у мистецтві?
Як відбився новий стиль — імпресіонізм на творчості французьких художників?
Імпресіонізм (від французького impression — «враження») — це художньо-стильовий напрям у мистецтві і літературі, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
Історична довідка
Імпресіонізм виник у 60-х роках XIX ст. та остаточно сформувався на початку XX ст. Батьківщиною цього напряму по праву вважається Франція. В 1863 році офіційне журі однієї з най-престижніших мистецьких виставок Франції - «Паризький салон» не запросило на чергову
виставку деяких художників, які представили свої полотна. Журі було орієнтоване тільки на традиційні смаки художніх академій. Презентація своїх робіт на «Паризькому салоні» і отримання позитивних відгуків у пресі та можливість бути відзначеними премією були для художників важливим кроком до фінансового успіху і благополуччя. Ображені художники організували свій «Салон знедолених». З самого початку експозиція виставки зацікавила велику кількість відвідувачів. По неділях число відвідувачів досягало чотирьох тисяч. Виставка викликала більший інтерес, ніж офіційний салон. Преса присвячувала живописцям, виставленим у «Салоні знедолених», багато статей.
Уранці 13 листопада 1872 р., у французькому портовому місті Гавр історія мистецтва змінилася назавжди. Художник Клод Моне почав писати вид із вікна готелю, і в результаті з’явилося полотно, що дало назву новому художньому напрямку, — «Враження. Сонце, що сходить»(Impression, soleil levant).
15 квітня 1874 р. на бульварі Капуцинок у Парижі відкрилася виставка групи художників, роботи яких відхилив офіційний Салон. А вже 25 квітня того ж року у популярній гумористичній газеті «Шаріварі» з’явилася стаття з назвою «Виставка імпресіоністів» нікому не відомого репортера Луї Леруа, який тоді навіть не міг припустити, що глузливе прізвисько, вигадане ним, збереже його ім’я в історії. До такої назви статті репортера підштовхнула картина, що значилася в каталозі під номером 98 і мала назву «Impression» («Враження. Схід сонця»). Так виник новий термін — імпресіонізм. Спочатку цей термін мав кілька зневажливий характер, указуючи на відповідне ставлення до художників, які писали в новій «недбалій» манері.
А в 1877 р. група художників (Клод Моне, Огюст Ренуар, Каміль Піссарро, Едгар Дега, Альфред Сіслей) уже «добровільно» приймає назву «Імпресіоністи» та починає видавати журнал «Імпресіонізм». Безпосередньо історія імпресіонізму охоплює лише 12 років: від першої виставки 1874 р. до восьмої, останньої, в 1886 р.
Важливим принципом імпресіонізму був відхід від типовості, основним стильовим прийомом — зображення не самого предмету, а враження від нього. Провідним у мистецтві імпресіонізму стало відчуття миттєвості, випадкового погляду. Знайомлячись із полотнами імпресіоністів, складається враження, що полотна написані простим перехожим, який гуляв бульварами та вулицями міст і насолоджувався життям.
У власних творах імпресіоністи намагаються відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих, миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла.
Які зміни відбулися у живописі?
У 1841 р. американський учений і художник Джон Ренд запатентував створені ним олов’яні тюбики для швидкопсувних фарб. Раніше художник, ідучи писати на пленері, змушений був спершу змішувати в майстерні необхідні йому фарби, а потім заливати їх у скляні ємності, які часто билися, або в бульбашки з нутрощів тварин, які швидко давали течу. З появою «рендівських тюбиків» люди мистецтва отримали можливість узяти з собою на пленер усе розмаїття кольорів і відтінків. Це відкриття значно вплинуло на велику кількість колірної гами художників, до того ж переконало їх вийти зі своїх майстерень на природу.
Один із прихильників живопису на натурі, Ежен Буден, наставляв свого юного вихованця Клода Моне, що необхідно творити на пленері — серед світла і повітря, писати те, що спостерігаєш. Це правило стало основою пленерного живопису.
Пленер (французькою En plein air — «на відкритому повітрі») — термін, що позначає у картині все багатство змін кольору, зумовлених впливом сонячного світла і навколишньої атмосфери. Цей термін також використовується для позначення правдивого відображення барвистого багатства натури, всіх змін кольору в природних умовах, при активній ролі світла і повітря.
Імпресіонізм став відповіддю на застій, який панував у ті роки в мистецтві (академізм), прагненням звільнити живопис із того безвихідного становища, до якого він потрапив. Новий стиль був для «організму, який страждає» свого роду шоковою терапією.
У своїх творах імпресіоністи намагалися відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих, миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла.
Яскравим представником імпресіонізму в образотворчому мистецтві є Едуард Мане (1832—1883 рр.). Він народився 23 січня 1832 р. у Парижі (Франція), у досить заможній родині.
Е. Мане був основною рушійною силою французького живопису другої половини XIX століття.. «До Мане», «після Мане» — ці вирази сповнені глибокого сенсу, тому що його ім’ям закінчується один період в історії французького мистецтва і починається інший.
З дитинства Е. Мане захоплювався малюванням, хоча його батько не схвалював планів сина стати художником. Він плекав для свого нащадка кар’єру юриста. Але ознайомившись із великою кількістю малюнків, батько дав свою згоду на навчання сина малюванню.
Майже все життя Е. Мане прожив у Парижі, де в 1850—1856 рр. вчився у школі мистецтв пана Т. Кутюра (Т. Couture) У 1860 р. художник написав портрет своїх батьків, що став шедевром раннього періоду творчості.
Едуард Мане обожнював рідний Париж. Будь-яка його картина про це місто вражає гостротою спостережливості, легкістю мазка, сміливою вишуканістю кольорових сполучень.
Учені-мистецтвознавці називають картину «Музика в саду Тюїльрі», що написана приблизно 1862 р., картиною, зі створення якої митець вступив на шлях кардинального оновлення основ живописного мистецтва. Він намагався пристосувати його до проблем часу. У картині Е. Мане спробував зробити неможливе: «написати» музику пензлем, висловивши її у вільній ритміці фарб і фактури, кольору і світла. З огляду на те, що в картині зображені музиканти, музику він намагався «зберегти», передавши настрій слухачів, які зібралися на концерт під деревами парку.
Композицію свого твору митець створив як систему плям, які то колихаються, то розпливаються, то різко позначаються колірними силуетами.
Е. Мане відмовився від графічного і світлотеневого моделювання форми. Він використав вільну манеру alia prima, що створює ефект швидкості виконання. У картині майстер зруйнував замкнуту, самодостатню «закінченість» живопису.
Е. Мане порвав з академізмом і загальноприйнятими стереотипами. Звичайне повсякденне життя давало йому найрізноманітніші теми для творчості, до яких він підходив з ентузіазмом та натхненням: чоловіки і жінки, предмети й квіти, музика та література.
З найперших своїх робіт художник ставив перед собою завдання — «зупинити» на полотні в одну конкретну хвилину стан дійсності, позу моделі. Він писав не «мить», а процес перетворення однієї миті в іншу.
У творах Е. Мане, виконаних у другій половині 1860-х рр., з’явилися нові тенденції. Якщо в ранніх роботах художник був схильний дещо романтизувати дійсність, то тепер він відкривав справжню красу повсякденного плину життя. При цьому в більшості його робіт відсутні зовнішній вплив і мінімальна сюжетна зав’язка. У картинах цього періоду важко навіть визначити жанр. Це пов’язано з тим, що художник в одному творі нерідко об’єднував зображення побуту і пейзажу.
До числа найбільш характерних імпресіоністичних полотен художника належить картина, написана в 1874 р. в Аржантеї — «Клод Моне в своєму човні-
студії». Краса цього твору обумовлена не стільки значимістю зображеної події, скільки динамічністю і дотепною спостережливістю автора. Вважається, що цей твір є одним із вищих досягнень імпресіонізму Е. Мане. Неможливо визначити жанр цієї картини. Ретельну увагу приділено як портретам, так і пейзажу. Центральне місце в композиції займає Клод Моне, який працює над портретом якоїсь пані. Він працює на плаву, в своєму човні-студії, але робота художника, незважаючи на хитавицю на хвилях, точна і прекрасна. Дуже чітко Е. Мане промальовує як героїв, так і навколишній пейзаж. Хвилі і відблиски на воді, небо і хмари, що пливуть; на горизонті яхти з трубами, що димлять; дерев’яний будиночок на березі. Все це вдало обрамляє художника і даму, що сидять в човні-студії.
Едуард Мане — художник-новатор, який нерідко піддавався нападкам офіційної французької критики. Він став головною фігурою всієї прогресивної художньої інтелігенції Парижа того часу. Саме навколо нього об’єдналися молоді художники — Клод Моне, Огюст Ренуар, Каміль Піссарро, Едгар Дега, Анрі Ту-луз-Лотрек, Поль Сезанн та інші.
Клод Моне (1840—1926 рр.) народився у Парижі (Франція). Митець — переважно художник-пейзажист.
Він багато працював на натурі. Для нього було важливо не просто зберегти пейзаж, побутову сценку, а передати свіжість безпосереднього враження від споглядання природи, де кожну мить щось відбувається, де забарвлення предметів безперервно змінюється залежно від освітлення, від стану атмосфери, погоди, від сусідства з іншими речами, що відкидають кольорові відблиски, — рефлекси.
К. Моне і близькі до нього О. Ренуар, К. Піссарро і А. Сіслей звернули увагу, що один той самий пейзаж сприймається по-різному у сонячний чи хмарний день, при ранковому чи вечірньому освітленні. Також помітивши, що тіні від предметів зовсім не чорні, а мають певне забарвлення, вони «вигнали» чорний колір зі своєї палітри. Щоб відтворити життя в його безперестанних змінах, К. Моне працював просто неба, роблячи на пленері не лише етюди, але і завершуючи картини.
Майстер відкрив дорогу абстрактному живопису, підкорюючи мотив (тему, що зображена) картині. Для нього картина мала цінність сама по собі. Єдиною постійною темою був «живопис як він є». У останніх роботах К. Моне форми повністю зникли у буйстві кольорів. Під натиском кольорових ефектів зник і небокрай.
Художник створював власні роботи серіями. Найвідоміші — це «Копиці сіна», «Тополі», «Лондонський туман», «Руанський собор». Серія «Собори» стала його прокляттям. Неодноразово він переписував заново свої картини. Зрештою художник виставив 20 варіантів «Руанського собору». На жаль, більшість парижан побачили в них просте повторення однієї теми (усі картини були написані з одного ракурсу та відображали західний фасад храму). Назви їх теж не відрізнялися різноманітністю: «Руанський собор зранку», «Руанський собор опівдні», «Руанський собор увечері». Це були дуже тонкі спостереження за тим, як денне світло зранку до заходу сонця безперервно змінювало сіру масу будівлі, забарвлювало її в рожевий, золотий, пурпуровий і блакитний кольори. К. Моне писав той самий вид у різний час доби, захоплюючись калейдоскопом світлових ефектів. Він працював від світанку до ночі і молив Бога, щоб не зіпсувалася погода. І під кожним зі своїх «Соборів» видатний імпресіоніст міг би написати слово «Враження», як 20 років потому поставив його під картиною «Схід сонця».
К. Моне вважав, що картина, яка написана на відкритому повітрі, володіє унікальною свіжістю і життєвістю. Цього неможливо досягти, працюючи в майстерні, де художник заздалегідь уявляє собі той твір, який він збирається створити. Порада, яку дав живописець художникам, чітко розкриває його власний підхід до картини: «Намагайтеся забути про те, що ви бачите перед собою, про дерево, будинок, про поле, про що завгодно. Просто думайте, що в цьому місці — маленький синій квадрат, там — довгаста рожева постать, і продовжуйте до тих пір, поки у вас не виникне наївного враження від картини, яка знаходиться перед вашими очима». Таким чином, вважав митець, враження є зоровий імпульс, який створюється від побаченого в даний конкретний момент.
Для допитливих
Незвичайна і неповторна картина «Міст Ватерлоо. Ефект туману» вважається однією з кращих робіт, що присвячені Англії. Якщо розглянути полотно на досить близькій відстані, то побачимо лише часті мазки.
Деталі картини можна розглянути тільки на відстані. Якщо відходити все далі і далі — магія цієї картини поступово зачаровує — відчувається м'яка, ніби чарівна, повітряна атмосфера Лондона.
Ось поступово постає дуже ніжний, ледь вловимий арочний міст Ватерлоо, що ледь проступає з туману, який зображений дуже реалістично. І вже на відстані двох метрів погляду представиться вся єдина композиція. Тільки таким чином відкривається можливість у повній мірі відтворити популярний пейзаж.
Цей ефект був досягнутий за допомогою величезної кількості колірних переходів. Гамма відтінків дуже гармонійна і створює заспокійливий вид. Магія, якою володіє ця картина, полягає не тільки в художньому таланті живописця і різноманітній палітрі відтінків, але і в психологічному впливі на глядача. Коли людина опиняється в тумані, щоб побачити обриси предмета і зрозуміти що це таке, треба підійти практично впритул. Однак, картина К. Моне працює зовсім по-іншому, що привертає і зачаровує глядачів. Автор іде від зворотного, природного для людського сприйняття, явища. І цей трюк дуже налагоджено спрацьовує і приваблює.
Знайдіть в Інтернеті цю картину у гарній якості і, дивлячись на неї, відходьте від екрану якнайдалі. Ви відчуєте магію цієї картини на собі.
Взагалі, на тему Лондонського туману К. Моне створив 37 полотен, але написання серії, що зображувала Парламент, давалася йому важко. Як він говорив, образи вислизали від нього, раз у раз змінюючись. Тому, почавши в 1901 р., закінчити її він зміг лише повернувшись у свою майстерню в 1904 р.
Прагнучи передати всю щільність і матеріальність туману, художник розмиває всі форми, попутно стираючи кордони (особливо це відображено в місці сходження поверхні води і неба). Човнярі на деяких з картин стоять в своїх суднах, намагаючись розібрати крізь густоту туману, куди їм слід плисти. Будівлі постають силуетом, розмитою тінню і лише їх відображення у воді доводить, що це саме об’ємні споруди, а не примарний міраж. Усі полотна покрито густими і зернистими мазками, що ще більше підсилює ефект туманності і дозволяє передати всю гру світла, яка абсолютно відмінна від інших на різних картинах серії. Цікаво й те, що будівлі Парламенту мають кілька ненатуральні пропорції, що не типово для інших картин автора. Можливо, це навмисний прийом для створення ідеальної композиції в такому вигляді, якому вона бачиться художнику.
У картинах серії «Будівля Парламенту в Лондоні» митець зміг створити максимально барвисту фактуру, домігшись єдиної композиції і передавши весь настрій і всі образи Лондонського туману. Ці пейзажі написані в 1899—1904 рр., з їх розсіяним світлом і кольором — це віртуозні, драматичні твори мистецтва, за якими можна простежити еволюцію стилю художника. Вони показують поступове просування майстра до об’єктів, які він буде писати до кінця життя, створюючи свої сади і перетворюючи їх у рідкісні твори мистецтва.
Пьєр-Огюст Ренуар (1841—1919 рр.) народився 25 лютого в місті Лімож (Франція), що розташоване на півдні Центральної Франції. Він був шостою дитиною у родині. В юності працював живописцем по фарфору, розписував штори та віяла. З 1861 р. став учнем у майстерні художника Шарля Глейра, який народився у Швейцарії. У майстерні О. Ренуар почав підготовку до іспитів у Школу красних мистецтв, де познайомився з іншими учнями, серед яких були Ф. Базіль, К. Моне, А. Сіслей та інші.
Ставши художником, О. Ренуар захопився зображенням молодих облич, природних, невимушених поз. У створених ним портретах немає психологічної глибини, але подібність з оригіналом у них встановлено тонко.
У 1860—1870-х рр. О. Ренуар переходить до живопису на пленері. Він органічно включає людські фігури в мінливе світлоповітряне середовище («Купання на Сіні»). Палітра митця яснішає, легкий динамічний мазок стає прозорим, колорит насичується сріблясто-перловими рефлексами («Ложа»). У своїх роботах він змальовує епізоди, що вихоплені з потоку життя, випадкові життєві ситуації, віддаючи перевагу святковим сценам міського життя — балам, танцям, прогулянкам.
Одне зі значних полотен О. Ренуара — «Бал у Мулен де ла Галет». Художник начебто зафіксував своє миттєве враження від строкатої і рухливої маси людей. Важко на відстані розгледіти кожен предмет у безлічі деталей. Майстер малює їх лише загалом, немов дивлячись здалеку. Він, як і інші імпресіоністи, відмовився від ретельного виписування форми кожного предмету, зосередивши увагу на передачі цієї форми в трепетних відблисках того чи іншого висвітлення.
Художника хвилювала ідея відобразити коротку мить, хвилинну подію. Для цього, здається, нічого не потрібно — ні вибудовувати сцену, ні піклуватися про дії і взаємодії персонажів. Потрібно лише схопити момент, втілити ідеал прагнень двох мистецтв — живопису та фотографії: від першого — натхненність сприйняття, від другого — «моментальність».
Так з’явилася картина «Парасольки»: гучна багатолюдна паризька вулиця, дощ, безліч парасольок. Художник майстерно передав метушню, штовханину і, як завжди, французьку і навіть чисто паризьку чарівність і шарм. О. Ренуар навіть відсікає фігури по краях полотна, як буває на фотознімках. Коли в 1917 році картина «Парасольки» була виставлена в Лондонській Національній галереї, сотні британських художників і просто любителів живопису прислали митцю вітання, в якому говорилося, що з того моменту, як його картина з’явилася серед робіт старих майстрів, ми відчули радість від того, що наш сучасник зайняв належне місце в європейському живописі.
Особливе місце в творчості О. Ренуара займають поетичні і привабливі жіночі образи: внутрішньо різні, але зовні злегка схожі між собою, вони немов відзначені загальним відбитком епохи («Після обіду», «Портрет актриси Жанни Самарі» та інші).
Огюст Ренуар не бачив себе серед витворів, які шокують, або глибоких філософських полотен. Дивлячись на картини митця, можна з упевненістю сказати, що автор просто дарував людям частинку прекрасного і неповторного. Художник не любив трагічні, героїчні або драматичні сюжети, тому в його творах яскраво відображені красиві пейзажі, іскристі посмішки дітей, букети ароматних квітів. Французький живописець був переконаний, що будь-який твір має тішити своєю привабливістю, веселим і приємним настроєм, а нудні життєві сюжети повинні залишатися на задньому плані. Дивлячись на 0. Ренуара, насолоджуєшся насиченими відтінками, правильними формами і близькими для кожного сюжетами картин.
Митець казав, що «...справжнє мистецтво підноситься над вами, обволікає і забирає вас, це засіб, за допомогою якого художник передає глядачеві свою пристрасть».
В останні роки свого життя художник, практично паралізований артритом, сидячи в інвалідному кріслі і перемагаючи біль, писав свої картини. Доглядальниця вставляла між пальців 0. Ренуара пензлик і він продовжував творити, відчуваючи фізичний біль із кожним мазком пензля. Одного разу Анрі Матісс запитав у нього: «Чому б Вам не залишити це заняття? ». На що живописець відповів: «Біль проходить, а краса залишається».
Едгар Дега (1834—1917 рр.) народився у Парижі (Франція) в аристократичній сім’ї. Навчався в Школі витончених мистецтв. Закінчивши Школу, Е. Дега поїхав до Італії навчатися у старих майстрів, копіюючи їхні полотна.
У ранній період своєї творчості Е. Дега писав картини на історичні теми («Сцена з війни в середні віки»), реалістичні портрети, які позначені виразністю і тонкістю малюнка («Портрет молодої жінки»). У 1862 р. у залах Лувру відбулося знайомство Е. Дега з Е. Мане, що змінило все його життя. Через нього він познайомиться з майбутніми імпресіоністами — К. Моне і О. Ренуаром. Зближення з імпресіоністами стало початком нового етапу творчості художника.
У центрі мистецтва цього художника — людина. Він зображував людей різних суспільних шарів: модисток, праль і прасувальниць за роботою, балерин у хвилини відпочинку, чи на репетиціях, під час гри на сцені; побутові сценки — у кав’ярні, на вулиці, на стрибках.
Е. Дега був одержимий бажанням передати ритм і рух сцени. «Мене називають живописцем танцівниць... Балерини завжди були для мене лише приводом, щоб зобразити чудові тканини і схопити рух», — говорив Е. Дега
Художник помічав незвичайний виразний жест, знаходив незвичайний кут зору (зверху чи збоку). На перший погляд його роботи здавалися випадково побаченими епізодами із дійсності. Насправді в них усе ретельно продумано. Саме цією чіткою композицією, а також увагою до визначеності і чіткості ліній, твори Е. Дега відрізняються від робіт інших імпресіоністів.
З роками Е. Дега все частіше віддає перевагу пастелі, часто поєднуючи її з монотипією, літографією або гуашшю.
Для допитливих
Пастель складається з фарбувального пігменту в порошку, змішаного з невеликою кількістю клейкої речовини і спресованого у формі крейди. Вона може давати і дуже насичений, і дуже слабкий тон, однак у неї є великий недолік: шар пастелі, нанесений на поверхню, надзвичайно недовговічний і при найменшому торканні може зруйнуватися. Для того, щоб уникнути цього, поверхню обробляють спеціальним складом, що зберігає малюнок, але кольори при цьому помітно тьмяніють.
Пастель привертає Е. Дега благородством, чистотою і свіжістю кольору, оксамитовою поверхнею фактури, жвавістю і хвилюючою вібрацією штриха. Ніхто не міг зрівнятися з ним у майстерності володіння пастеллю. Художник-колорист використовував її з потужністю і винахідливістю. Його пастелі то гармонійні, світлі, то, навпаки, побудовані на різких колірних контрастах.
Відкриттям художника стала обробка картин паром, після чого пастель розм’якшувалася і її можна було розтушовувати пензлем або пальцями. Вдивляючись у пастелі Е. Дега, з особливою ясністю усвідомлюєш суть нових завоювань живопису. На ваших очах колір немов виникає з переливчастого сяйва, з вихору «силових» ліній, які перехрещуються. Все тут повно осмисленого руху. Особливо відчутно це в картині «Блакитні танцівниці», де з райдужного мерехтіння чистих тонів немов виникає мелодія танцю.
Одним із найбільших захоплень художника були коні. Його приваблювали традиційні римські скачки на Віа дель Корса, під час яких він робив безліч нарисів. Е. Дега цікавила не тільки природна пластика і грація коней, більше коней йому були цікаві професійні жести і рухи їх наїзників. Улюбленими прийомами митця були різні просторові зрушення, різка обрізка краю і різні «гострі» ракурси. Суть усіх прийомів зводилася до створення яскравих динамічних образів, здатних передати неповторне відчуття постійно мінливої реальності. Важливе місце в цих роботах займає колір. Саме за допомогою кольору Е. Дега вдавалося надавати строкатому безладдю фігур жокеїв конкретну організовану форму.
Імпресіоністи вважали найважливішим своїм принципом писати картину з натури, але Е. Дега любив уточнювати, що слід спостерігати, не малюючи, а малювати, не спостерігаючи.
Художник прагнув показати життя у всьому його різноманітті й нескінченному русі. В цілому з імпресіоністами Е. Дега зближувало бажання відійти від академічних шаблонів і звернення до тем сучасного життя. Митець дуже любив побутові сцени, в яких головними героїнями виступали продавщиці галантереї і капелюшків, прачки і прасувальниці. У сюжетах художника привертали характерні пози і професійні рухи.
На відміну від переважної більшості імпресіоністів, живописець практично не працював на пленері. Більшість своїх полотен Е. Дега писав при газовому освітленні, за що отримав прізвисько «перший імпресіоніст ночі». У живописі імпресіоністів він займав особливе місце — перш за все, через ту роль, яку в його творчості грав малюнок і завдяки характерному для нього поєднанню імпресіоністичного розчинення фарб у потоці світла і пластичної визначеності форми.
Ще за життя Е. Дега став визнаним видатним живописцем. Його картини розкуповувалися за високими цінами. Художник вважається одним з основних представників імпресіонізму, хоча у нього завжди був свій незалежний стиль.
Каміль Жакоб Піссарро (1830—1903 рр.) народився на острові Сент-Томас, що поблизу Америки (на той час він належав Датському королівству). Його батько був торговець.
У 1841 р. батьки відправили Каміля вчитися до Франції. У Парижі хлопчик опинився в пансіоні Пассі (передмістя Парижа), який очолював Савар. Саме він помітив у Каміля талант художника і рекомендував йому розвивати свою обдарованість.
К. Піссарро з дитинства мав жагу до малювання і, опинившись у передмісті Парижа, весь свій вільний час проводив у Дуврі. Художник багато працював самостійно, робив етюди в мальовничих околицях Парижу, писав перші картини. Більше за все його цікавили пейзажі. Справжнім кумиром митця був Каміль Коро, який дозволив дебютанту назвиватися його учнем у каталогах салонів. У цей же час він зазнав впливу й Г. Курбе, пізніше запозичив у К. Моне принцип розкладання кольору. Сам художник писав: «Що стосується моєї творчої біографії, то вона невід’ємна від історії групи імпресіоністів».
К. Піссарро багато працював, випробовуючи різні техніки, змінюючи один дешевий готель на інший у пошуках нових сюжетів. У 1884 р. художник переїхав до Еран-сюр-Епт, що до кінця життя залишався його притулком.
Велику роль у творчості митця відігравали міські пейзажі. Художник звертається до видів Руана, Дьєпп, Парижа. К. Піссарро створив серію видів Парижа, наповнених прекрасними художніми емоціями. Незвичайний ракурс цих полотен пояснюється тим, що художник писав їх не на вулиці, а з готельних номерів. Ця серія стала одним із вищих досягнень імпресіонізму у передачі світла і атмосферних ефектів і багато в чому його загальновідомим символом.
За допомогою м’якої кольорової гами, тонкої передачі стану світло-повітряного середовища, у численних сільських пейзажах художник розкрив поезію і чарівність природи Франції.
Усі частини пейзажу «Жнива» нерозривно пов’язані одна з одною. Картина колористична, просторова і ритмічна. Усі способи художньої виразності підпорядковані одній меті — показати щедрість, достаток рідної землі.
К. Піссарро писав, що він не мав сумніву, що було основою шляху, яким інстинктивно йшли імпресіоністи — це було зображення повітря.
Картини, які уславили художника, це поєднання традиційних пейзажних сюжетів і незвичайної техніки в промальовуванні світла і освітлених предметів. Дослідник творчості художника Раймон Коньї вважав, що велич творчості одного з провідних майстрів імпресіонізму Каміля Піссарро — його дар досягати повної єдності того, що він бачить, і того, що він відчуває.
Уважно розгляньте ілюстраціїу підручнику. Розкажіть, що ви відчуваєте, коли дивитесь на ці твори.
Визначте головні ознаки, що характерні для картин художників, які працювали у цьому напрямку.
Українські художники-імпресіоністи
Кого з українських художників можна назвати художником-імпресіоністом?
Чому?
Не пройшли повз імпресіонізм і українські художники, що жваво сприйняли його відкриття, як залучення до європейських тенденцій, до оновлення і збагачення художньої мови. До таких митців належать Іван Труш та Архип Куїнджі.
Іван Іванович Труш (1869—1941 рр.) народився у селі Висоцько Бродівського повіту (Україна). Вчився у Бродівській гімназії, Краківській школі образотворчих мистецтв, у Відні і Мюнхені.
І. Труш цікавився не лише живописом, але й театром, літературою, музикою. Будучи прихильником відродження національної культури, І. Труш уже у 1898 р. разом з архітектором В. Нагорним і художником Ю. Пон-кевичем виступив ініціатором створення «Суспільства українських художників для розквіту російського мистецтва». Це «Суспільство» не лише пропагувало українське мистецтво, але і займалося питаннями забезпечення художників роботою, надавало їм матеріальну допомогу.
У 1899 р. у Львові відбулася перша персональна виставка художника. Представлені на ній майже сорок портретів і пейзажів були практично всі розпродані.
І. Труш підкреслював: «Імпресіонізм — це перший термін, що прийшов до нас із заходу і був немов синонімом малювання яскравими фарбами, коли суть його лежить не в яскравості, а більше в технічному розв’язанні і переведенні вибраного сюжету».
Одним із шедеврів художника є картина «Захід сонця у лісі», що виконана в зеленому гаю. Пізніше художник неодноразово намагався повторити це яскраво-жовте сонце, яке його притягувало наче магніт. Сучасники називали І. Труша — «поетом сонця».
Усе своє життя він присвятив боротьбі за розвиток українського національного мистецтва. Художник підкреслював: «Нам треба стояти...
ногами на нашій землі, головою бути в Європі, а руками обхоплювати якнайширше справи української нації». Творчість Івана Труша ще за життя художника було представлено на безлічі виставок українських і польських художників у Києві, Львові, Полтаві, Кракові, Познані, Варшаві, Лондоні, Відні та Софії. Творча спадщина художника налічує більше 6000 картин і малюнків.
Архип Куїнджі (1841—1910 рр.) народився в Маріуполі (Україна) в сім’ї бідного шевця-грека. Коли Архипу було чотири роки, несподівано помер батько, за ним пішла й мати. З дитинства А. Куїнджі захоплювався живописом, малював на будь-якому матеріалі — на стінах, заборах і обривках паперу. Він працював ретушером у фотографів у Маріуполі й Одесі. Потім отримав високопрофільну мистецьку освіту. Нарешті, у 27 років за один із кримських пейзажів він отримує звання вільного художника.
Романтичний світ пейзажів А. Куїнджі був дуже близький до імпресіонізму. Вже на рубежі 1870-80-хрр. він відчув необхідність пошуку нових виразних засобів, прийшов до використання світлових і просторових ефектів у пейзажній картині.
Пейзажі продемонстрували глибоке вивчення художником імпресіонізму. І хоча А. Куїнджі не застосовував у своїй творчості класичних імпресіоністичних прийомів, захоплення передачею світло-повітряного середовища різними способами (поділом кольорових динамічних і переривчастих мазків, переривчастістю і легкістю в зображенні неба і тонким поєднанням різних кольорів) в його творчості було присутнє.
Володіючи особливою чутливістю зору, знанням гармонії кольорів, колориту, тону, А. Куїнджі звертався до сприйняття на полотні вічного руху світу. Його захоплює тема грози, лютих поривів небесних сил, що веде до взаємопроникнення романтичних і реалістичних починань.
Слава пришла до художника в 1876 р. після демонстрації новаторського полотна «Українська ніч». У 1878 р. картини А. Куїнджі мали теплий прийом на Всесвітній виставці в Парижі. Одна з найвідоміших його картин — картина «Місячна ніч на Дніпрі».
Отже, як бачимо, імпресіонізм — це художній стиль у мистецтві останньої третини XIX— початку XX ст., що вплинув на все наступне мистецтво. Характерними ознаками стилю є те, що його представники прагнули передати безпосереднє враження від навколишнього світу, мінливі стани природи. В історії світового мистецтва імпресіонізм став одним із найвизначніших явищ, що завершило глибоку реалістичну традицію та відкрило нову — Велику Епоху Модернізму.
Хто назвав новий стиль «імпресіонізмом»?Хто був його родоначальником?
Визначте художника за роботою: О. Ренуар, Е. Мане, К. Піссарро, Е. Дега, П. Сезони, К. Моне. Свою відповідь обґрунтуйте та наведіть приклади (вам можуть допомогти підручник і мережа Інтернет).
Постімпресіонізм. Живопис постімпресіонізму
Постімпресіонізм (французькою postimpressionisme, від латинського post — «після» та французького impression — «враження») — напрям в образотворчому мистецтві (переважно у французькому живописі), починаючи з другої половини 1880-х рр. до початку XX ст. Художники цього напряму не дотримувалися основного стильового прийому імпресіоністів — зображення не самого предмету, а враження від нього. Прихильники нового напряму прагнули вільно та узагальнено передавати матеріальний світ. Вони не були об'єднані ні загальною програмою, ні загальним методом, кожен із них — яскрава творча індивідуальність, кожний залишив свій слід у мистецтві.
Історична довідка
Термін «постімпресіонізм» ввів у вживання англійський критик Роджер Фрай, який був враженний виставкою сучасного французького мистецтва, влаштованої ним у Лондоні, у 1910 р. На виставці були представлені роботи Вінсента Ван Гога, Анрі Тулуз-Лотрека, Поля Сезанна та інших художників. Вони і стали згодом найвідомішими і найяскравішими представниками нового напряму.
Постімпресіонізм прийшов на зміну двох напрямів: імпресіонізму і реалізму. Імпресіоністи прагнули зображати на полотні мить, яка справляла б сильне враження від чого-небудь.
Реалісти прагнули зображати тільки зриму реальність, художники-постімпре-сіоністи — основні, закономірні елементи реальності, тривалий стан навколишнього світу, сутність життя, при цьому часом вдаючись до декоративної стилізації. Вони відмовилися від тривимірності, замінивши її площиною, стали приділяти увагу ідейності картини, деформували форми.
Будучи логічним продовженням імпресіонізму, постімпресіонізм мав безліч відмінностей. Головна відмінність постімпресіоністів від їх попередників полягала в тому, що вони відкидали метод суто зорового спостереження, зображували лише поверхню явищ життя. Постімпресіоністи хотіли повернути мистецтву те, від чого відмовилися імпресіоністи, — зміст, роздуми і відновити зв’язок із мистецькими традиціями минулого, зокрема класичними.
Особливістю постімпресіонізму в живописі, в порівнянні з іншими видами мистецтв, став взаємний вплив напрямів та індивідуальних творчих систем. Мистецтво постімпресіонізму багатогранне, має багато жанрів і напрямів.
Розглянемо творчість найбільш відомих художни-ків-постімпресіоністів — Поля Сезанна, Вінсента Вілле-ма Ван Гога і Ежена Анрі Поля Гогена.
Поль Сезанн (1839—1906 рр.) народився в Екс-ан-Прованс (Франція), у заможній родині. Його здібність до малювання позначилася ще у дитинстві, але батьки, забезпечені і практичні люди, не надавали цьому значення. Поль навчався в школі разом із майбутнім відомим письменником Емілем Золя, дружба з яким відкрила йому справжню літературу і високу поезію. Ця дружба стала важливою для обох і продовжувалася майже все життя.
У 1862 р. Поль Сезанн приїхав до Парижа з твердим наміром здобути мистецьку освіту і стати художником. У 1862—1865 рр. він навчався в Паризькій Академії Сюїса, де зблизився з Камілем Піссарро, Едуаром Мане, Клодом Моне. У 1874 і 1877 роках бере участь у виставках імпресіоністів.
Саме в цей період складається його власна живописна система — художник цікавиться не динамікою світлоповітряного середовища і мінливістю кольору в атмосфері, а стійкими закономірностями колірних поєднань і форм, матеріальністю наочного і природного світів. П. Сезанн намагався відновити почуття порядку, нехарактерного для імпресіонізму, відобразити стійкість і матеріальність навколишнього світу. Саме він назвав своє мистецтво «роздумом із пензлем у руках». Метою мистецтва митця стало не наслідування природі, а самовираження. Одним із головних завдань у творчості П. Сезанна була побудова продуманої цілісної композиції.
У 1874 р. П. Сезанн бере участь у першій виставці художників-імпре-сіоністів, а у 1877 р. — у третій виставці. Втім виставлені роботи художника зазнають нищівної критики. Визнання приходить до П. Сезанна пізніше.
Спираючись на окремі завоювання імпресіоністів, митець багато в чому відходить від них, створивши свою особливу манеру. Сутність його шукань — передача форми співвідношеннями кольорових тонів. «Колір ліпить предмети», — стверджував П. Сезанн.
У натюрмортах, пейзажах, портретах художник прагнув виявити незмінні якості наочного світу, його пластичне багатство, логіку структури, велич природи і органічну єдність її форм, за допомогою градацій чистого кольору, стійких композиційних побудов. Художник повернув фігурам і тілам вагомість, об’ємність і матеріальність, втрачену імпресіоністами. Він стверджував, що працює не з натури, а «паралельно натурі».
Поль Сезанн був не тільки видатний майстер композиції, а й видатний колорист, якого порівнюють із Тиціаном, П. П. Рубенсом і Е. Делакруа. У його зрілій творчості романтична напруженість почуттів поєдналася з класичною ясністю і строгістю. Взявши за основу традиції класицизму і романтизму, П. Сезанн привів їх до остаточної єдності і тим самим завершив цілу епоху. Живопис художника висунув його в лідери постімпресіонізму, ставши справжнім відкриттям в образотворчому мистецтві Європи, провівши незворотний вплив на формування подальших тенденцій і художніх напрямів, таких, як символізм, фовізм, кубізм, експресіонізм. На початку XX століття його картини стали прикладом, відправною точкою розвитку для цілого покоління молодих художників.
Вінсент Віллєм Ван Гог (1853—1890 рр.) народився в Зюндерте, в Нідерландах. У 27 років він зрозумів у чому його покликання в цьому житті і вирішив, що повинен будь-що стати художником. Хоч В. Ван Гог і брав уроки малювання, але його можна з упевненістю вважати самоучкою, тому що він сам студіював багато книг, самовчителів, змальовував картини відомих художників, зокрема вивчав живопис імпресіонізму, японську гравюру, твори П. Гогена. Спочатку В. Ван Гог думав стати ілюстратором, але потім написав свої перші роботи маслом.
У 1886 р. він переїхав до Парижа, де брав уроки живопису у Фернана Кормона. Згодом він знайомиться з такими особистостями, як Каміль Піссарро, Поль Гоген і багатьма іншими художниками-імпресіоністами.
Дуже швидко він завоював повагу як художник, писав чітко, яскраво, в стилі імпресіонізму і постімпресіонізму.
Перші свої картини В. Ван Гог присвятив селянству. У серії картин і етюдів середини 1880-х років («Селянка», «їдці картоплі» та інших), написаних у темній колірній гамі, позначені болісно-гострим сприйняттям людських страждань і почуттям пригніченості. У цих творах митець відтворив гнітючу атмосферу психологічної напруженості.
Пізніше палітра В. Ван Гога стає світлою, зникли землистого відтінку фарби, з’явилися чисті блакитні, золотаво-жовті, червоні тони, характерний для нього динамічний, ніби бризкотливий, мазок.
У В. Ван Гога кожен твір мав суб’єктивний характер. Особливу увагу митець приділяв кольору. Він прагнув висловити своє ставлення до зображуваного ним за допомогою колірних співзвуч. Пейзажі цього художника подібні душі людини — в них також відбувається «зіткнення пристрастей»: скелі здригаються, а дерева волають про допомогу. Колір у художника стає головним виразником емоцій. В. Ван Гог стверджував, що є кольори, які «люблять» або «ненавидять» один одного, тому їх контраст або гармонія здатні висловити різноманітний стан художника. Він міг саме мазками передавати в картинах свій настрій і душевний стан — іноді різкими, уривчастими, загостреними, а іноді — закругленими, ритмічно повторюваними.
Видатний художник помер у 37 років. «Немає нічого більш художнього, ніж любити людей» — цей девіз художника був втілений в усій його творчості.
В. Ван Гог вважав, що «...говорити за нас повинні наші полотна. Ми створили їх, і вони існують, і це найголовніше... Людина приходить у світ не для того, щоб прожити життя щасливо, навіть не для того, щоб прожити його чесно. Вона приходить у світ для того, щоб створити щось велике для всього суспільства, для того, щоб досягти душевної висоти і піднятися над вульгарністю існування майже всіх своїх побратимів».
Роботи художника-постімпресіоніста надали позачасовий вплив на живопис XX століття. Хоча творче життя В. Ван Гога тривало всього 10 років, він створив понад 2100 творів, написавши близько 860 картин олією. Але за життя художника була продана лише одна його картина.
Ежен Анрі Поль Гоген (1848—1903 рр.) народився у Парижі (Франція), в родині журналіста Кловіс Гогена. У 17 років Поль, супереч волі матері, вступив на службу до французького торгового флоту і побував у Бразилії, Чилі, Перу, а потім — біля берегів Данії і Норвегії.
Повернувшись до Парижа в 1871 р., П. Гоген отримав посаду брокера в одній із найбільш солідних біржових фірм столиці. Але саме тоді він почав захоплюватися живописом, познайомився з кількома імпресіоністами, з ентузіазмом сприйнявши їх ідеї. Писати фарбами П. Гоген почав в 1870-х роках.
Після участі в 5 виставках імпресіоністів, художник вирішив повністю присвятити себе живопису. Своїм учителем він вважав Каміля Піссарро.
Коли у середині 1880-х років почалася криза імпресіонізму, П. Гоген почав шукати свій шлях у мистецтві. Він відійшов від імпресіонізму і виробив власний стиль — синтетізм. Цьому стилю властиве спрощення зображення, переданого яскравими, незвично сяючими фарбами, і навмисно надмірна декоративність. П. Гоген намагався зрозуміти внутрішній дух кожної картини. Багато його картин мають подвійні назви (його власна і рядок із будь-якого твору). Він використовував поширене порівняння мистецтва з дзеркалом, стверджуючи, що в його творах відбивається не зовнішній вигляд зображуваних фігур і предметів, а духовний стан художника. Митець говорив, що зображує не реальне життя, а свої мрії про нього, що він хотів звернутися в своєму мистецтві до тем вічних, позачасових, утілити мрію про гармонійність навколишнього світу, злиття людини з природою, фактично проклав шлях символізму і модерну.
Криза імпресіонізму поставила художників, які відмовилися від сліпого «наслідування природі», перед необхідністю знайти нові джерела натхнення. Мистецтво древніх народів стало воістину невичерпним джерелом натхнення для європейського живопису і зробило сильний вплив на його розвиток.
Стиль П. Гогена, що гармонійно поєднує імпресіонізм, символізм, японську графіку і дитячу ілюстрацію, прекрасно підходив для зображення «нецивілізова-них» народів. Його живопис — це повні гармонії метафори зі складним змістом, часто пронизані язичницьким містицизмом. Фігури людей, які він писав з натури, набували символічний, філософський зміст. Колірними співвідношеннями художник передавав настрій, душевний стан, роздуми.
Факти з біографії
Відчуваючи з дитинства, проведеного в Перу (на батьківщині матері), тягу до екзотичних місць і, вважаючи цивілізацію «хворобою», П. Гоген, прагнув «злитися з природою». Тому в 1891 році він поїхав на Таїті, де в 1892 році написав 80 полотен.
Через хворобу і відсутність коштів він назавжди їде до Океанії — спочатку на Таїті, а 1901 року — на острів Хіва-Оа (Маркізькі острови), де бере собі в дружини молоду таїтянку і працює на повну силу: пише найкращі свої роботи — пейзажі. На цьому острові він і помирає.
Тяга художника до «примітивізму» виникла як протест проти обмеження свободи, який накладався на людину європейським суспільством, проти захоплення білої людини від своїх «перемог» над аборигенами. П. Гоген оспівує таїтянську культуру, протиставляє її діям колонізаторів.
Живопис П. Гогена схожий на світ дива, казки — сині стовбури дерев, червона земля, жовте небо. Його дивна площинність, декоративність б’є через край колірної експресії, що поклала початок не тільки «примітивізму» в мистецтві, а й промальованим основним силуетам модерну.
Поль Гоген, поряд із П. Сезанном і Ван Гогом став найбільшим представником постімпресіонізму. Живописець, скульптор-кераміст і графік, творець нового напряму в живописі — примітивізму, працював в напрямках постімпресіонізму, символізму, примітивізму.
Робота у групах
Підготуйте повідомлення про творчість художників-імпресіоністів або художни-ків-постімпресіоністів, які вам сподобалися найбільше, чи про творчість яких ви хотіли б розповісти.
За допомогою ілюстрацій картин художників спробуйте самі створити картину в стилі художника, який сподобався. Обов'язково врахуйте всі особливості стилю, в якому він працював.
Використавши в повній мірі досягнення художників-імпресіоністів, їх послідовники — постімпресіоністи — переступили ту межу, перед якою зупинилися їх попередники: непорушний принцип традиційної художньої системи «наслідування природі». Предмети на картинах художників, які працювали в цьому напрямку, незважаючи на зовнішню схожість з реальними предметами, не тотожні їм. Вони існують в умовному світі мистецтва, де митці перетворюють їх. Виразником індивідуальності, почуттів і думок художника стали колір, лінії і форми. В запереченні догм, форм і канонів академічного мистецтва, постімпресіоністи зайшли далі імпресіоністів, однак обидва напрямки невіддільні один від іншого. Це дві фази періоду розкладання традиційної академічної системи і переходу до мистецтва XX ст.
Скульптура постімпресіонізму
Поміркуємо разом
Чи можна за зовнішнім виглядом скульптури визначити час її створення? Який стиль у мистецтві скульптури вам подобається найбільше? Чому?
Імпресіонізм і постімпресіонізм у скульптурі — найцікавіші явища, які допомагають ще глибше розкрити цю чудову епоху. Починаючи із кінця XIX ст. і до початку XX ст. відбувався процес формування нового покоління скульпторів, які віддавали перевагу не ретельній деталізації форми, а художньому узагальненню. Змінилося навіть ставлення до поверхні скульптури, на якій зберігалися сліди пальців або стеки майстра. Відчуваючи інтерес до особливостей матеріалу, вони часто віддавали перевагу дереву, природному каменю, глині та навіть пластиліну.
Скульптури цього періоду мали деякі, подібні з живописом імпресіонізму, характерні риси: прагнення до передачі миттєвого руху, розвитку; скульптури наче зняті за допомогою прихованої камери; навмисна пластичність; живе вільне моделювання м’яких форм, що наче стікали. Все це створювало складну гру світла на поверхні матеріалу і відчуття незавершеності. У той же час зросла увага до дрібної пластики, до «кабінетної» скульптури, яка повинна була не просто прикрашати інтер’єр, але й стати органічною частиною єдиного ансамблю в рамках найважливішої для модерну ідеї синтезу мистецтв.
Найбільш яскраво імпресіонізм у скульптурі проявився в роботах М. Россо в Італії, О. Родена і Е. Дега у Франції.
Ви вже знайомі з творами скульптора Огюста Родена. Які характерні риси його творчості ви пам'ятаєте?
Рене Франсуа Огюст Роден (1840—1917 рр.) — французький скульптор. Один із засновників імпресіонізму у скульптурі. О. Роден, дійсно, є одним із стовпів імпресіонізму, якщо розуміти імпресіонізм як величезне духовне явище, а не тільки як творчий метод.
Визначимо розбіжності і подібності О. Родена з імпресіоністами.
Розбіжність з імпресіоністами:
Створюючи свою художню форму, О. Роден ніколи не ґрунтувався на чисто зорових враженнях, швидкоплинних ефектах. Його твори не підпорядковувалися умовам певного освітлення. Скульптури О. Родена здатні витримувати різне освітлення, тому що їхня об’ємність цілком затверджена, а побудова виконана за суворою «наукою планів».
О. Роден прагнув завжди зрозуміти людську сутність, так як людина для художника мала величезне значення. У скульптурних портретах художник не намагався досконально передати індивідуальні риси особистості, застиглі в миті. Його портрети — це відображення біографії через психологічний підхід.
На відміну від імпресіоністів, О. Роден захоплювався античністю. Скульптор працював із різним матеріалом. Він був людиною чуттєвою, створював класичні привабливі тіла і прекрасні, навіть ризиковані, пози. На відміну від імпресіоністів, не відвертався від широкої публіки, хоча і міг гірко нарікати на те, що «натовп нічого не розуміє у скульптурі».
Пластика творів О. Родена різноманітна. У багатьох роботах вона схожа на імпресіоністську: форми «розчиняються» у просторі, живуть у повітряному середовищі, ніби взаємодіючи з нею за принципом «взаємопроникнення». Поверхня цих скульптур трепетна — світло і тінь.
Спільне з імпресіоністами:
Стиль праці О. Родена пластичний і рухливий. Він завжди намагався створити свої скульптури близькими до життя, поняття «живописний реалізм» підходить не тільки до імпресіоністичних полотен, а й до ранньої скульптури О. Родена.
Під поняттям «рух» скульптор-митець розумів «не що інше, як перехід від однієї пози до іншої». Ось чому рух в його пластиці не буває на зльоті, а схоплюється в момент насичення енергією. Тут О. Роден — однодумець імпресіоністів, у першу чергу, Е. Дега, хоча, на відміну від нього, художник дбав про витонченість і зовнішню красу моделі, і красу жесту.
Його могутній талант помітно вплинув на багато поколінь скульпторів. Відкриття О. Роденом способів посилення форми і акцентування їх характеристик роблять його мистецтво набагато ширшим від рамок імпресіонізму. Це відкриття таїло в собі необмежені можливості подальшого зростання і розвитку скульптури постімпресіонізму.
Що визначало особливості творчості О. Родена? Уважно прочитайте текст у підручнику і за допомогою ілюстрацій визначте характерні риси реалізму й імпресіонізму у творах скульптора.
Медардо Россо (1858—1928 рр.) — італійський митець, один із засновників імпресіонізму в скульптурі. Народився в Турині. Працював у Мілані і Венеції, а з 1886 р. — головним чином у Парижі, де познайомився з роботами імпресіоністів. М. Россо писав пейзажі й інтер’єри церков. Потім захопився скульптурою. Він створив свій індивідуальний стиль ліплення. М. Россо помічав, що головне — «змусити себе забути матерію», так як «ніщо не матеріальне в просторі». Скульптор прагнув зробити пластику настільки ж динамічною, як саме життя, вважав свої твори «враженнями».
До кінця життя майстер захоплювався створенням портретів-типів. Він прагнув перенести в скульптуру саму сутність імпресіоністичного сприйняття натури: митець зображує у воску, теракоті або в глині не так самі предмети, як враження від них; не тіла, а світло і повітря, що їх охоплює. М. Россо вважав, що головне у творчості скульптора — це передати емоції, показати рухливість внутрішнього світу моделі. Майстер радикально відмовився від використання статичних площин і об’ємів, від традиційної гри світлотіні.
Аморфна маса матеріалу і тіні в заглибленнях його скульптур при уважному розгляді створюють чарівне, дивовижне зображення, засноване на взаємовідносинах скульптури з оточуючими її простором і світлом. Скульптор любив демонструвати свої твори при яскравому сонячному світлі або полум’ї свічки. Він вважав, що рефлекси світла завжди підкреслюють форму, виявляють головну точку зору.
Скульптури М. Россо не мають кругового обходу. Позбавлені чіткого контуру, фіксованих меж, його скульптури виглядають лише з одного боку. Він вважав, що «...навколо статуї не слід крутитися, так само і як навколо картини, тому що не треба крутитися навколо форми, щоб скласти враження про неї».
Висока професійна майстерність скульптора, його обдарування, бунтарський дух дозволили М. Россо мати значний вплив на скульпторів наступного покоління, порівняний лише з впливом 0. Родена. Серед його шанувальників були італійські футуристи, які вважали його одним зі своїх провісників.
У 1880 р. художник і скульптор Е. Дега починає працювати над скульптурами. Окрім того він займається різьбленням та пише вірші. Скульптор Е. Дега звертається до тих же тем, які цікавили Е. Дега як живописця. Героїні його творів — витончені балерини, танцівниці, а також коні, застиглі в граціозних па. Митець ліпив їх з воску і глини, щоб потім використовувати у своїй роботі живописця. Художник втратив зір і використовував ці зліпки як «етюди». «Я колорист за допомогою лінії», — говорив він. Докладаючись на чуття, Е. Дега домагався виразної передачі миттєвого руху, гостроти і несподіванки пози, зберігаючи при цьому пластичну цілісність і конструктивність фігури.
Факти з біографії митця
Кераміка Поля Гогена
Кераміка передає відчуття вогню, і тому виліплена фігура немов корчиться в пекельному вогні. Я думаю, що завдяки цьому фігура стає більш експресивною.
П. Гоген
Ежен Анрі Поль Гоген був не тільки художником, він ще захоплювався керамікою. Як скульптор, П. Гоген вважається найбільшим представником постімпресіонізму. Митець був не самотній у своїй керамічній творчості. У кінці XIX ст. відбулося помітне перемішування класичного мистецтва з елементами ремесла.
Його життя і творчість на Таїті залишили нам не тільки чудові, яскраві картини, але й не менш цікаві твори із зображенням аборигенів і їх культових богів.
Керамічні твори П. Гогена були виліплені руками й мали скульптурно-примітивний вид. Гоген-кераміст, як і Гоген-жи-вописець, поклав початок «примітивізму» у скульптурі.
Бунтарський дух П. Гогена найбільше відбився в його роботі «Овіра», де зображувалася таїтянська кровожерна і жорстока богиня смерті. Культурологи вважають, що скульптор асоціює себе з цією богинею. На її дикість і жорстокість творець проектує свою жахливість і руйнівність.
Створюючи потворний вигляд, скручений силует, гіпертро-фовано-велику голову богині, митець ніби протиставляє її європейському мистецтву, його гармонії і «благодаті», вважаючи скульптуру матеріальною реалізацією протесту проти європейського способу життя, релігії, культури. П. Гоген просив на його могилі встановити скульптуру Овіри. У 1979 р. це було зроблено.
Таким чином, на зламі XIX—XX ст. в образотворчому мистецтві сформувалися нові напрями: імпресіонізм і постімпресіонізм.
Імпресіонізм мав дві основи: своєрідну живописну техніку і нове для того часу бачення світу. Мить — ось що таке імпресіонізм у живописі. Художники намагалися зафіксувати на своїх картинах світ, що стрімко змінюється; природу, яка сповнена найрізноманітнішими унікальними явищами, здатними вразити уяву; висловити безліч почуттів і передати свої швидкоплинні враження; знайти гармонію між оком глядача і самою картиною. Велике значення вони надавали кольору і його чуттєвій вібрації.
Постімпресіонізм виник у 80-х рр. XIX ст. Митці цього напрямку не дотримувалися тільки зорових вражень, а прагнули вільно і узагальнено передавати матеріальність світу, вдавалися до декоративної стилізації.
Зазвичай під термінами «імпресіонізм» і «постімпресіонізм» маються на увазі напрями в живописі чи скульптурі, хоча їх ідеї також знайшли своє втілення і в музиці.
Визначте особливості мистецтва скульптури імпресіонізму.
Робота у групах
Підготуйте коротку доповідь: «Внесок українських скульпторів-імпресіоністів в історію світової скульптури».
Музичне мистецтво імпресіонізму та постімпресіонізму
Не потрібно слухати нічиєї поради, тільки пораду вітру, який наспівує історію світу.
К.Дебюссі, французький композитор, диригент і музичний критик
Велич мистецтва ясніше за все проявляється в музиці. Й,- В. Гете, німецький поет, прозаїк, драматург, мислитель
Поміркуємо разом.
Чому може навчити музика? Чим музика відрізняється від образотворчого мистецтва? У чому сила впливу музики на людину? Яке значення музика відіграє у вашому житті?
Музика вчить відчувати і співчувати, розрізняти красиве і потворне, розвиває власне людські духовні якості. Музичний твір специфічно відображає світ, він стає засобом його осягнення. Якщо сприйняття живопису пов’язано із зором, то засоби музичного мистецтва базуються на слуху і можуть бути пов’язані один з одним тільки за допомогою особливих, тонких асоціативних паралелей, які існують лише у свідомості. Саме композитор, опановуючи дійсність, втілює її в специфічних формах музики. Слухаючи музику, кожна людина отримує можливість поглянути на світ з нової, композиторської точки зору, збагатити своє сприйняття новими явищами і поглядами на вже знайоме.
Композитор, що зазнав на собі вплив різних стилів та напрямів мистецтва, художників або їх полотен, допомагає слухачам через свій твір провести прямі аналогії між конкретними творами живопису і музики. Усе це забарвлюється національною образною своєрідністю і створює індивідуальний стиль композитора. Таким чином, музика відіграє істотну роль у суперечливому й багатогранному житті людини і суспільства.
Чому музика так впливає на внутрішній стан людини?
Саме на це питання і спробували відповісти композитори, які увійшли в історію музики як імпресіоністи. «Художник повинен писати тільки те, що він бачить, і так, як він бачить» — таким було одне з гасел нового мистецтва.
Музичний імпресіонізм — музичний напрямок, аналогічний імпресіонізму в живописі, що склався у Франції в останню чверть XIX ст. — початку XX ст., перш за все у творчості Еріка Саті, Клода Дебюссі і Моріса Равеля. Потім імпресіонізм поширився і в інших країнах. Як напрямок, імпресіонізм надав неоціненний вплив на майбутні стилі та музичні течії.
Характерними рисами цього стилю в музиці є:
• відтворення настроїв, які одержують значення символів, різноманіття і складності міського побуту, свіжості і безпосередності сприйняття світу;
• фіксація ледь вловимих психологічних станів, викликаних спогляданням зовнішнього світу, зображення випадкових ситуацій, сміливість композиційних рішень;
• тяжіння до поетичної пейзажної програмності;
• витончена поетизація старовини, екзотика, інтерес до тембрової і гармонічної барвистості тощо.
Музику імпресіонізму зближує з імпресіонізмом у живописі перш за все прагнення передавати скороплинні, безпосередні враження від явища, півтони, напівтіні барвистості та кольорової гамми, близькість до природи. Не оминули увагою художники і композитори цього напрямку колоритні жанрові замальовки і музичні портрети.
Із французьким імпресіонізмом у живописі музичний імпресіонізм має не тільки спільні корені, а й причинно-наслідкові зв’язки. Композитори шукали та знаходили не тільки аналогії, а й виражальні засоби у творчості художників К. Моне, П. Сезанна, Е. Дега та інших художників-імпресіоністів.
Нерідко у композиторів-імпресіоністів поєднувалася новизна художніх засобів із перетворенням вишуканих фантастичних образів старовинного мистецтва. Вони продовжили традиції романтизму, відмовившись при цьому від
гострих драматичних колізій і соціальних тем. Майстри музики розширили колористичні засоби музичної виразності (в області гармонії, інструментування). Імпресіоністи помітно розширили сучасну тональну систему, відкривши шлях багатьом гармонійним нововведенням. Стали культивуватися симфонічні ескізи-замальовки, що поєднували акварельну м’якість звукопису з символістською загадковістю настроїв.
Особливу свіжість музиці імпресіоністів надало постійне звертання до пісенно-танцювальних жанрів, тонке втілення ладових, ритмічних елементів, запозичених у фольклорі народів Сходу, Іспанії, ранніх формах негритянського джазу.
В опері імпресіонізм привів до створення музичних драм напівлегендарного змісту, зазначених чарівною делікатністю звукової атмосфери, скупістю і природністю вокальної декламації, поглибленням психологічної виразності.
У оркестровці композиторів-ім-пресіоністів переважають чисті фарби, примхливі відблиски; часто застосовуються соло дерев’яних духових, пасажі арф, складні divisi струнних, ефекти con sordino. Ритміка часом хистка і невловима. Для мелодики характерні не закруглені побудови, а короткі вислови, фрази-символи, нашарування мотивів. При цьому у музиці імпресіоністів надзвичайно посилилося значення кожного звуку,тембру,акорду, розкрилися безмежні можливості розширення лада.
Точкою відліку «імпресіонізму» в музиці можна вважати 1886—1887 рр., коли в Парижі були опубліковані перші імпресіоністичні твори Еріка Саті («Сільвія», «Ангели» і «Три сарабанди»). Через п’ять років отримали резонанс у професійному середовищі перші твори в новому стилі Елода Дебюссі (перш за все, «Післяполудневий відпочинок фавна», «Море» для оркестру, «Острів радості» для фортепіано). Естафету лідерства від К. Дебюссі прийняв Моріс Равель («Гра води», «Відображення» для фортепіано).
Ерік Саті (1866—1925 рр.) — ексцентричний французький композитор і піаніст, один із реформаторів європейської музики першої чверті XX ст., один із родоначальників таких музичних течій, як імпресіонізм, примітивізм, конструктивізм і мінімалізм. Саме Е. Саті придумав жанр «мебліровочної музики», яку не треба навмисно слухати. Ця ненав’язлива мелодія стала звучати у магазині або на виставці.
Е. Саті вважається одним із натхненників музичного імпресіонізму. Митець постійно акцентував увагу на тому, як багато у своїй творчості він зобов’язаний художникам. Він привернув до себе К. Дебюссі оригінальністю свого мислення, незалежним, грубуватим характером та їдкою дотепністю й тим, що не визнавав рішуче ніяких авторитетів. Композитор жив неспокійним бунтарським духом, який закликав до повалення традицій. Е. Саті захоплював молодь сміливим викликом обивательському смаку, своїми незалежними естетичними судженнями. Фортепіанні п’єси Е. Саті за формою незвичайні, з екстравагантними назвами, вплинули на багатьох композиторів стилю модерн (збірники фортепіанних п’єс: «Три п’єси у формі груші», «У кінській шкурі», «Автоматичні описи», «Сушені ембріони»).
Слухання музики
Е. Саті, фортепіанні п'єси: «Три п'єси у формі груші», «У кінській шкурі», «Автоматичні описи», «Сушені ембріони»).
Найяскравіше музичний імпресіонізм знайшов своє втілення у творчості композитора, піаніста, диригента, музичного критика Клода Ашіля Дебюссі (1862— 1918 рр.) і композитора, диригента, одного з реформаторів музики XX ст. Жозефа Моріса Равеля (1875—1937 рр.)- Творчі шляхи цих двох французьких композиторів йшли паралельно, багато в чому переплітаючись, доповнюючи один одного.
Так само, яків живописі імпресіоністів, пошуки К. Дебюссі і М. Равеля були спрямовані на розширення кола виразних засобів, необхідних для втілення нових образів і, в першу чергу, на максимальне збагачення барвисто-колористичної музики. Композитори створили нову, імпресіоністську музичну мову (мелодія, гармонія, колорит, лад, метроритм, фактура, інструментування).
Як ви вважаєте, що об'єднує цих музикантів?
У творах К. Дебюссі і М. Равеля значення мелодії розчиняється в гармонійному тлі. У них немає яскравих, широких мелодій, лише миготять короткі мелодичні фрази. Зате надзвичайно зростає роль гармонії: характерні складні,
нестійкі гармонії, у яких збільшені тризвуки, зменшені септакорди, використовують паралельний рух акордів.
Наприклад, у п’єсі К. Дебюссі «Затону-лий собор». На перший план композитори висувають колорит, його барвисте значення — нові незвичні акорди тер-цової і нетерцової структури.
Не менш глибоке чуття до народно-національного початку визначилося у творчості М. Равеля. Композитор широко використовував народні лади у своїх музичних творах. Тема Іспанії
у творчості композитора увійшла до «Хабанери» і була продовжена потім в «Іспанській рапсодії», «Іспанській годині», рапсодії «Циганка», «Трьох піснях Дона Кіхота». Яскравим прикладом іспанської теми є «Альборада» з циклу «Відображення». Тут зустрічаються лади народної музики стилю фламенко, а також і ма-жорів — мінор іспанського походження. Один із найвідоміших творів М. Равеля «Болеро» носить узагальнений іспанський характер. М. Равель вводить різноманітні лади, змінює ритмічні розміри (народні вірші та мелодика не входять до сітки суворої періодичної ритміки).
Видатний піаніст К. Дебюссі завжди шукав нове звучання, нову виразність. Композитор відкрив у фортепіанному звучанні невикористані можливості, ввів кардинальні зміни до фортепіанного мистецтва, ставши засновником нового фор тепіанного стилю XX ст.
Для допитливих
Піанізм К. Дебюссі — це піанізм тонкого прозорого звучання, дзюркотливих пасажів, панування колориту. Його сучасники відзначали, що гра музиканта вражала, в першу чергу, дивним характером звучання: надзвичайною м'якістю, легкістю, артикуляцією, яка «милує», відсутністю «ударних» ефектів. Композитор на новій основі відродив принципи старовинної клавірної сюїти: в «Прелюдії», «Менуеті», «Пасп'є» впізнаються риси клавесинної музики XVIII ст. А поруч із ними вперше виникає імпресіоністичний нічний пейзаж — «Місячне сяйво» (3 частина), найпопу-лярніша п'єса цього циклу. Переважна більшість фортепіанних п'єс К. Дебюссі — це програмні мініатюри або цикли мініатюр, що говорить про вплив естетики імпресіонізму. У багатьох п'єсах композитор спирається на жанри танцю, маршу, пісні, на різні форми народної музики. Однак трактування жанрових елементів незмінно знаходить імпресіоністичний характер: це не пряме втілення, а скоріше химерне відлуння танцю, маршу, народної пісні. Яскравий приклад — «Вечір у Гренаді» з циклу «Естамп». К. Дебюссі написав понад 80 фортепіанних творів, більшість яких визнані шедеврами світової фортепіанної літератури.
У фортепіанній музиці М. Равеля риси імпресіонізму з найбільшою виразністю проявилися в п'єсах циклу «Відображення». Майже всі фортепіанні п'єси композитора існують в оркестровому варіанті — «Античний менует», «Павана», «Альборада» з циклу «Відображення», «Гробниця Куперена», «Благородні і сентиментальні вальси», «Вальс» та інші. Фортепіанна музика М. Равеля дає яскраве уявлення про стиль композитора, про його поетичні образи, барвисту гармонію, фортепіанні прийоми, які отримали подальший розвиток у музиці XX ст. Пальма першості в оновленні фортепіанної техніки в дусі імпресіонізму, безперечно, належить серії п'єс мальовничої віртуозності із «звуковими бризками» — «Гра води».
Розглянемо більш конкретно кілька типових тем у творчості композиторів-імпресіоністів М. Равеля і К. Дебюссі.
1.У багатьох музичних творах композиторів проступає гедоністичне ставлення до життя, що ріднить їхню музику з живописом імпресіоністів.
Гедонізм (древньо грецькою — «насолода», «задоволення») — етичне вчення, згідно з яким задоволення є вищим благом і метою життя.
2.Однією з провідних тем М. Равеля і К. Дебюссі стає «пейзаж»: картини природи, тяжіння до її поетичного одухотворення. В образах природи майстрів приваблюють саме явища природи: шум дощу, подих вітру, біг хвиль, мерехтіння світла, шелест листя тощо. Наприклад, такі п’єси, як «Гра води», «Прелюдія ночі», «Відображення» для фортепіано М. Равеля; «Море» для оркестру, «Вітер на рівнині», «Сади під дощем», «Острів радості» для фортепіано К. Дебюссі. Вміння слухати і чути природу, багатство її звуків і «побачити» всю палітру її фарб викликали до життя нові звукові прийоми, вільні від академічних умовностей. Для М. Равеля і К. Дебюссі було важливо передати певний настрій, відчуття, своє ставлення до даного поетичного образу, особливий довірчий, інтимний тон висловлювання, передати певне емоційне забарвлення: то спокійне, мрійливе споглядання, то величний роздум. Про таку музику К. Дебюссі композитор І. Нестьєв сказав: «Чарівні звукові пейзажі Дебюссі: картини моря, лісу, дощу, нічних хмар — завжди пройняті символікою настрою, «таємницею невимовного», в них відчувається то любовна знемога, то нотки сумної відчуженості, то сліпуча радість буття».
Слухання музики
На вибір учителя:
«Гра води»,«Прелюдія ночі», «Відображення» для фортепіано М. Равеля;
«Море» для оркестру, «Вітер на рівнині», «Сади під дощем», «Острів радості» для фортепіано К. Дебюссі.
Які, на вашу думку, емоції хотіли викликати майстри своїми творами?
Чи сподобалися вам ці твори? Чому?
Уважно розгляньте ілюстрації. Доберіть репродукцію картини до назв музичних творів М. Равеля і К. Дебюссі про природу. Поясніть свій вибір.
Для допитливих
Музичний портрет разом із портретними жанрами інших мистецтв реалізує одну з важливих творчих потреб — дослідження людини, її особистості. Тільки в музиці індивідуальність людини, яку малюють, передається всіма засобами музичної мови. З моменту виникнення музичного портрету абсолютна більшість його зразків належить до жанру фортепіанної мініатюри. Аж до початку XX ст. більшість музичних п'єс-портретів нескладні за формою, контрасти всередині мініатюр рідкісні. Частина п'єс втілює тільки суттєві риси оригіналу, відтворювані декількома точними музичними прийомами (виразними мелодійними, ритмічними або гармонійними оборотами, характерним фактурним рішенням). Поява складних форм і значних контрастів між розділами в музичному портреті пов'язана зі зверненням авторів до багатосторонніх, суперечливих образів, відтворюваних у розвитку (К. Дебюссі, М. Равель). Музичний портрет зосереджений не на відтворенні зовнішнього вигляду персонажа, а на характеристиці його індивідуальності, внутрішнього світу. Через стиль і жанр дається національна, історична і соціальна характеристика персонажу. Крім духовного світу героя, музичний портрет відтворює деякі особливості зовнішності — ті її прикмети, які відповідають тимчасовій і інтонаційній природі музичного мистецтва: манері рухатися і швидкість руху, характерні жести, особливості мови.
Музичний портреї — це музично-художній образ конкретної особистості, як реально існуючої (що існувала), так і вигаданої, яка стала центральною темою твору або його великої самостійної частини.
З.Ще однією з типових тем у творчості композиторів-імпресіоністів М. Раве-ля і К. Дебюссі є музичний портрет.
На рубежі XIX—XX ст. традиція портретної мініатюри відроджується у Франції. На відміну від романтиків XIX ст., К.Дебюссі та М.Равель не прагнуть до дослідження характеру портретованого, частіше задовольняючись емоційним враженням (impression). У персонажа портрета їх цікавлять ті помітні властивості натури і риси зовнішності, які дають можливість зробити миттєвий нарис, без великого поглиблення у внутрішній світ портретованого.
У К. Дебюссі музичних портретів небагато: як композитор-імпресіоніст, він більше тяжіє до предметності не портретного, а пейзажного характеру, створюючи численні картини настрою. Портрети К. Дебюссі невеликі за розмірами і нескладні за формою. їх героями є як реальні люди («Дівчина з волоссям кольору льону», «Генерал Лявин, ексцентрик»), так і вигадані персонажі і скульптурні образи («Дельфійські танцівниці»).
У М. Равеля переважають міфологічні портрети. Найяскравіші — «Ундіна» та «Скарби» — включені до фортепіанного циклу «Нічний Гаспар», що оспівує світ химерних нічних бачень. Інший, світлий казковий світ відображений у фортепіанній сюїті «Матінка-гуска». П’єсі «Діалоги Красуні і Чудовиська» надано характер вальсу. У цьому вальсі дива відбуваються не тільки з Чудовиськом, яке перетворюється на Принца. М. Равель творить чудеса з гармонійною вертикаллю. У витонченості й уявній простоті лінії фактури прихований терцдецімаккорд (семизвучна гармонія). Вірний точному зображенню перипетій сюжету, композитор відтворює зітхання закоханого Чудовиська, з’єднує його тему з кокетливою темою Красуні і малює перетворення Чудовиська на прекрасного принца, дозволяючи собі в цей момент неприкриту розкіш гармонійних фарб.
Серед портретів К. Дебюссі і М. Равеля зустрічаються композитори («Присвята Рамо» К.Дебюссі, «Менует на ім’я HAYDN» М.Равеля). їх портрети відзначені точним почуттям портретованого стилю, відтворенням характерних прийомів їх музики. Ці портрети відкривають шлях численним стилізаціям XX ст.
Слухання музики
На вибір учителя:
п'єса М. Равеля «Діалоги Красуні та Чудовиська»;
К. Дебюссі «Дівчина з волоссям кольору льону».
Як би не відрізнялися індивідуальні стилі цих двох натхненних композиторів, ніхто не зможе заперечувати їх ідейного споріднення, спільності їх естетики.
Чим більша дистанція часу відділяє нас від творчих звершень Клода Дебюссі та Моріса Равеля, Еріка Саті, то більшою представляється їх роль у формуванні музики XX ст., їх вплив на весь подальший процес світового музичного розвитку. Ромен Роллан ще на початку століття вважав за можливе проголосити їх творчість
«Початком національного Відродження» французької музики. Французький по-ет-символіст С. Малларме писав, що композитори-імпресіоністи вчилися «чути світло», передавати у звуках рух води, коливання листя, подих вітру й переломлення сонячних променів у вечірньому повітрі. Творчість композиторів-імпресі-оністів багато в чому збагатила палітру музично-виразних засобів.
Послухайте музику і розгляньте ілюстрації у підручнику. Виявіть специфіку музичного портрету, в порівнянні з портретним жанром в інших видах мистецтва — живописі і скульптурі.
Різниця у творчих поглядах двох майстрів
|
Клод Дебюссі |
Моріс Равель |
|
Сповідує повну свободу музичного вираження, нехтуючи в більшості творів канонами класичної форми, яка майже завжди знайдена самим композитором і випливає з його задуму |
Теж прагне до свободи вираження музичної думки, але при цьому залишається в межах суворої художньої дисципліни. Зберігає до кінця своїх днів міцні зв'язки з класичною традицією |
|
Оркестр — таємничі переливи «співаючої гармонії», пофарбованої в прозорі акварельні тони, поява виразних коротких фраз у різних інструментів |
Оркестр — велика темброва визначеність, блиск. Свобода поліфонічного руху окремих голосів, які зберігали самостійне виразне значення. Прагнення до чіткої єдності формальної структури. |
|
Тісніше пов'язаний живописом, хореографією, стихією танцю |
Музика менш пов'язана з живописом |
|
Ритміка хистка і невизначена, вона багата нюансами, поетичними капризами відтінків, прагненням подолати владу тактової риси, темпової свободи. Рух його фрази визначався вільним диханням, живою пульсацією ритмічних осередків |
Ритміка музики значно суворіше підпорядкована дисципліні метра, відрізняється чіткістю, строгістю і «класичністю». За висловом Ігоря Стравінського, «він точний, як швейцарський годинникар» |
|
У своїх вишуканих і сміливих модуляціях часом наближався до атональної атмосфери |
Частіше звертався до протяжних мелодій, що грають важливу роль у будові форми твору. Впевненіше спирався на тональну основу |
Які ж характерні риси музики імпресіонізму?
Хто з композиторів був основоположником нового стилю?
Отже, таким чином, мистецтво кінця XIX— початку XX ст., незважаючи на різні його види (живопис, скульптура, музика), на всю внутрішню різноманітність течій, напрямів об’єднувало прагнення до передачі емоцій, вражень, кожної миті життя, кожної найнезначнішої зміни навколишнього світу. Імпресіоністи і постімпресіоністи надали, що стало помітно вже в наступному столітті, величезний вплив на весь наступний розвиток образотворчого та музичного мистецтва, та й художньої культури в цілому. їх життєстверджуюча сила, їх закоханість у людину і природу, їх справжній демократизм, їх нетерпимість до будь-якої людської і суспільної потворності показали шлях до творчості багатьом поколінням творчих особистостей XX— початку XXI століть.
Перевір себе
1. Твори яких скульпторів і художників зображені нижче? Визначте художній стиль, в якому виконані ці роботи. Поясніть, за якими ознаками ви це робите. Охарактеризуйте кожен зі стилів.
Що таке «індивідуальний стиль» митця?
|
1. М. Россо «Ессе Риег» |
2. Д. Страцці «Діва Марія» |
|
3. К. Моне «Каміль Моне з дитиною в саду» |
4. Г. Курбе «Сільські панянки» |
|
5. Е. Мане «Залізна дорога» |
б. Д. Веласкес. Портрет інфанти Маргарити |
|
7. Е.Дега. «Балетна школа» |
8. Дж. Мілле «Прерафаеліти» |
|
9. К. Піссарро «Млин у Кноке, Бельгія» |
10. С. Васильківський «Пейзаж із вітряними млинами і кінним возом» |
|
11. П. Сезан. «Натюрморт із кошиком фруктів» |
12. М. Караваджо. «Натюрморт із фруктами» |
|
13. В. Ван Гог «Дві селянки копаються в полі зі снігом» |
14. М. Пимоненко «Жнива» |
|
15. П. Гоген. «Коли вже заміж» |
16. Д. Левицький. Портрет Є. Н. Хрущової і княжни Є. М. Хованської |
|
17.0. Ренуар. «Танок у Буживалі» |
18. П. Гоген «Танець чотирьох бретонок» |
2. Визначте жанри картин.
1. П. Гоген. «Жовтий Христос»
2. Е. Мане. «Христос з ангелами».
3.0. Ренуар. «Портрет актриси Жанни Самарі»
4.0. Ренуар. «У Саду»
5. П. Сезанн. «Вид наАрль з ірисами»
6. К. Моне. «Заграва»
7. В. Ван Гог. «Ваза з червоними маками»
8. В. Ван Гог. «Вулиця та сходи в Овері»
3. Про яких композиторів йдеться нижче?
Саме новаторському генію ... і ... Франція зобов’язана тим, що в XX ст. французька музика зайняла одне з найважливіших місць у світовій музичній культурі. Після смерті Вагнера, Брамса, Ліста та Верді на чолі західноєвропейської музики стають композитори Франції, мистецтво яких розвивається своїми напрямами, багато в чому відмінним від напрямів німецької та італійської шкіл.
Це-...
Французький композитор, диригент, один з реформаторів музики XX ст., автор музичних творів «Болеро» для симфонічного оркестру, «Гра води» для фортепіано казав: «Велика музика, я переконаний в цьому, завжди йде від серця. Музика, створена тільки шляхом додатка до техніки, не варта паперу, на якому вона написана. Це був мій повсякчасний аргумент проти так званої «модерністської музики», яку створюють молоді композитори «радикального» напряму, їх музика — продукт інтелекту, але не душі».
Це-...
Французький музичний письменник і критик Еміль Вюйєрмоз пише про серію картин для фортепіано — «Дзвони крізь листя», «І місяць спускається на місце колишнього храму», «Золоті рибки», а також «Місячне сяйво» з «Бергамської сюїти»: «Ці назви, що пропонують нашій уяві певну тематику, в дійсності належать до етюдів, дуже важким технічно, відповідним «імпресіоністським» методам живописців. ... демонструє тут способом майже науковим імпресіоністську манеру письма, особливо в першій картині ... Те, що музикант прагне тут вловити, — це саме поширення звукових хвиль у повітрі, які, зустрічаючись і розходячись
віялом, стикаються, зливаються, змінюються в зіткненні з кольорами веселки, випромінюючи поезію і мрію. Саме завдяки тому, що ... так вміло скористався це-лотоновою гамою, йому вдалося зробити спектральний аналіз звуку — здавалося б, лабораторний експеримент, який тут виступає, однак, від початку і до кінця — дивовижна магія музики».
Йдеться про музику ...
Запитання та завдання для самоконтролю та самоперевірки
Дайте відповіді на запитання за матеріалом підручника
І. Назвіть одну правильну відповідь.
1. Художники імпресіонізму — це:
а) Е. Дега, К. Піссарро, П. Гоген.
б) К. Моне, Е. Мане, П. Ренуар.
в) П. Сезанн, В. Ван Гог, П. Гоген.
2. Визначте скульптора-імпресіоніста за його творами:
а) К. Моне;
б) П. Гоген;
в) М. Россо.
3. Яке вірне визначення? Музичний імпресіонізм — це:
а) художньо-стильовий напрям у мистецтві і літературі, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань;
б) напрям в образотворчому мистецтві (головним чином у французькому живопису), починаючи з другої половини 1880-х рр. до початку XX ст. Художники цього напряму не дотримувалися основного стильового прийому імпресіоністів — зображення не самого предмету, а враження від нього. Прихильники нового напряму прагнули вільно та узагальнено передавати матеріальний світ. Вони не були об’єднані ні загальною програмою, ні загальним методом, кожен із них — яскрава творча індивідуальність, кожний залишив свій слід у мистецтві.
II. Дайте стислу відповідь на запитання.
1. Чи подобаються вам художники імпресіоністи?
«Мені подобаються (не до вподоби), тому що...»
2. Чому Францію вважають батьківщиною імпресіонізму і постімпресіонізму?
3. Як вплинули погляди художників та музикантів цього напряму на творчість наступних поколінь митців?
III. Дайте розгорнуту відповідь на запитання.
1. Чи можна стверджувати, що інтерес до нового напряму у мистецтві — імпресіонізму — визначився політичними і соціальними змінами у суспільстві? Обґрунтуйте вашу думку.
2. Яку роль грає музика у житті людини?
3. Як мистецтво впливає на розвиток культури суспільства?
IV. Поміркуйте.
Який із видів мистецтва імпресіоністів і постімпресіоністів вам подобається найбільше? Чому?
V. Творче практичне завдання
1. Продовжіть речення: «При вивченні цієї теми для мене найбільш цікавим відкриттям було...» .
2. Групова робота
Об’єднайтеся в три групи. Використовуючи матеріал підручника, визначте характерні риси імпресіонізму і постімпресіонізму в живописі, скульптурі і музиці. Зробіть порівняльний аналіз.
З .Колективна робота
3.1. Підготуйте вечір на тему: «Імпресіонізм і постімпресіонізм», у ході якого продемонструйте репродукції творів митців, які працювали у тих напрямках. Бажано, щоб вечір супроводжувався музикою композиторів-імпресіоністів.
3.2. Підготуйте доповідь на тему: «Мій улюблений художник-імпресіоніст». Доповідь повинна супроводжуватися ілюстративним матеріалом.
VI. Протягом першого півріччя виконуйте мистецький проект.
Ураховуючи власні уподобання й можливості, оберіть для самостійної роботи тему з розділу «Стилі та напрями мистецтва. Імпресіонізм, постімпресіонізм» для індивідуального або групового проекту, який виконуватимете протягом І півріччя.
Етапи виконання проекту
1. Постановка проблеми і визначення типу проекту.
2. Планування і організація роботи.
3. Пошук і опрацювання джерел, підготовка обладнання.
4. Здійснення проекту.
5. Оформлення кінцевих результатів.
6. Проведення презентації або захист, творчий звіт.
7. Загальна оцінка проекту.
8. Підбиття підсумків.
Це матеріал підручника Мистецтво 9 клас Назаренко