mozok.click » Українська література » Літературний процес наприкінці ХVIII — у першій половині ХІХ століття. Іван Котляревський - "Енеїда" скорочено, "Наталка Полтавка" короткий зміст
Інформація про новину
  • Переглядів: 1591
  • Автор: admin
  • Дата: 18-01-2018, 11:12
18-01-2018, 11:12

Літературний процес наприкінці ХVIII — у першій половині ХІХ століття. Іван Котляревський - "Енеїда" скорочено, "Наталка Полтавка" короткий зміст

Категорія: Українська література

1. Розгляньте репродукції картин і дайте відповіді на запитання.

A. Кого зображено на репродукціях картин?

Б. Герої якої картини є персонажами творів давньої літератури?

B. Чи знаєте ви твори давньої літератури, у яких головними героями є прості люди з народу, зображені на картинах Т. Шевченка й М. Пимоненка?

2.

Прочитайте літературно-критичний матеріал і виконайте завдання.

Наприкінці ХУІІІ ст. Правобережжя України перебувало в складі Польщі, а частина земель була під владою Австрії. Лівобережна

Україна входила до складу Російської імперії. Ось неповний перелік подій, які духовно та фізично поневолювали українців:

1764 р. — скасування гетьманства російським царатом.

1775 р. — скасування Катериною ІІ Запорозької Січі.

1783 р. — уведення Катериною ІІ кріпосного права.

Наприкінці ХVШ — на початку ХІХ ст. відбувалася суцільна русифікація; закривали українські школи; забороняли вивчення української мови й друк українських книжок...

Невдоволені селяни виступали на захист своїх прав: Коліївщина (1768); діяльність народного месника Устима Кармелюка, який понад 25 років очолював антикріпосницькі виступи селян.



Однією з форм боротьби народних мас проти соціального й національного гніту стає збереження рідної мови, національних традицій і звичаїв. У цей період поширюються ідеї самопізнання, вивчення світу, вільнодумство, антикріпосницькі настрої.

1798 рік у житті України стає знаковим: у Петербурзі виходить друком славетна «Енеїда» І. Котляревського, написана народною мовою. З благословення цього письменника українська література й мовою, і героями, і проблемами стає ближчою до життя простого народу. У цей час зростає інтерес до фольклору: народні пісні друкують у Москві, Петербурзі, Варшаві. Усна народна творчість мала вирішальний вплив на українську літературу.

У ХVШ ст. в усій Європі (й Україні) набув поширення ідейний рух — Просвітництво, характерною ознакою якого була віра в силу освіти й розуму. У літературі головною була настанова художньої правди.

Провідними стають основні художні напрями: класицизм, романтизм, просвітницький реалізм.

Класицизм (з латин. classicus — зразковий) — художній стиль і напрям в європейській літературі XVH-xvm ст., для якого характерні увага до античних зразків, до духовної та матеріальної культури, суворе дотримання єдності жанрів, засобів художньої виразності, оспівування «сильних світу цього». В Україні не було передумов для розвитку «високих» жанрів античної літератури — трагедії,

драми — з оспівуванням царів, імператорів, бо не було власної держави. Тож через національну специфіку в літературі на перше місце виходять «низькі» гумористично-сатиричні жанри класицизму (побутово-знижена конкретика в простонародно-гумористичному дусі; душевна розчуленість). Це спричинило вираження класицизму через бурлеск і поєднання романтичних і реалістичних ознак із сентиментальністю. Прикладом цього є славетна «Енеїда», у якій І. Котляревський урахував традицію бурлескно-травестійного стилю ХУІІ-ХУШ ст. й розвинув її до найвищого зразка.

Набувають розвитку сентименталізм (Г. Квітка-Основ’яненко) і романтизм (Т. Шевченко, Є. Гребінка, Л. Глібов, Л. Боровиков-ський, В. Забіла, М. Петренко, П. Гулак-Артемовський, М. Шаш-кевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш); формуються нові жанри лірики, епосу й драми.

У другій половині ХІХ ст. поширюється реалізм (з латин. rea-lis — дійсний) — художній напрям у літературі, для якого основною проблемою стають відносини людини й суспільства, вплив суспільно-історичних обставин на формування духовного світу й характеру героїв (Т. Шевченко, Марко Вовчок).

A. Чому в умовах заборони друку українських книжок, закриття українських шкіл митці зосереджують свою увагу саме на усній народній творчості?

Б. Чим «високі» жанри в літературі класицизму відрізнялися від «низьких»?

B. Чому, на вашу думку, на початку розділу подано репродукції картин Т. Шевченка й М. Пимоненка? Як це пов’язано з розвитком літературних напрямів в Україні наприкінці XVI11 — у першій половині XIX ст.?


ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

(1769-1838)

3. Прочитайте матеріал і перекажіть його.

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в м. Полтаві у дворянській родині.

Навчався в Полтавській духовній семінарії.

Замолоду Іван учителював у панських маєтках на Полтавщині. Він закохався у свою ученицю Марію, батько якої добре ставився до І. Котляревського. Дізнавшись про те, що Марія вже була заручена з іншим, покинув маєток і пішов в армію. За 12 років служби зробив хорошу кар’єру: пройшов службові ранги від кадета до штабс-капітана, брав участь у російсько-турецькій війні, одержав військові нагороди.

25 років І. Котляревський прослужив на посаді директора дому, у якому виховували дітей збіднілих дворян, за що й отримав від царя чин майора.

1818 р. І. Котляревського було призначено директором першого в Україні постійного театру в Полтаві. Для нього він написав дві п’єси: «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

Хоч «Енеїда» і вийшла друком 1798 р. (перші 3 частини — без згоди автора), проте І. Котляревський завершив її в 1826 р.

Згодом його було призначено опікуном благодійних закладів: лікарні, притулку для інвалідів і немічних старих, «шпитального притулку».

Краєзнавцям вдалося дізнатися, що І. Котляревський мав таємну покровительку. На початку ХІХ ст. в Полтаві було створено «Товариство малоросійське», до якого входив і письменник. Після викриття цієї підпільної організації його до відповідальності не притягнули. В одному з архівів знайшли лист, у якому було написано такий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила». Дослідники перебрали всіх мешканок округи й зрозуміли, що це була Варвара Рєпніна — донька генерал-губернатора М. Рєпніна-Волконського, який 17 років прожив у Полтаві й приятелював з письменником.

Прямих нащадків І. Котляревський не залишив. Перед смертю він відпустив на волю

своїх кріпаків (усього 6 душ), а дім на горі в Полтаві заповів своїй економці.

Письменник помер 29 жовтня 1838 р. Похований у м. Полтаві.

4. Прочитайте поему І. Котляревського «Енеїда.

ЕНЕЇДА (1798)

Поема

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Він, взявши торбу, тягу дав; Забравши деяких троянців, Осмалених, як гиря, ланців, П’ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни, На синє море поспускав, Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав. (...)

Побачивши це, Юнона, яка сина Венери «Енея не любила — страх», побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив троянців. За це вона обіцяла йому «дівку чорноброву». Еол розпустив свої вітри й підняв шалену бурю. Еней пообіцяв Нептунові «півкопи грошей», щоб той утихомирив вітри. Коли буря стихла, троянці взялися готувати галушки, куліш та інші страви, бо любили добре поїсти, випити й поспати. Схвильована за свого сина, Венера йде до Зевса, який «тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав». Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму, «збудує сильне царство», «на панщину ввесь світ погонить» і «всім їм буде ватажок». Енеєве військо довго пливло морем і нарешті пристало до берега, де стояло місто Карфаген. Правила в ньому Дідона. Цариця закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим. Зевс, випадково глянувши з Олімпу на землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився й послав Меркурія, щоб він нагадав Енеєві про його призначення. Еней уночі втік від Дідони, а вона з горя спалила себе.

ЧАСТИНА ДРУГА

Після тривалого плавання по синьому морю троянці пристали до сици-лійської землі, де правив цар Ацест. Троянців прийняли гостинно. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу. Поки їли, пили й гуляли, організовували кулачні бої та ігрища. Служниця Юнони підмовила жінок спалити човни троянців, щоб досадити п’яним чоловікам. Почалася велика пожежа. Розлючений Еней почав лаяти богів і просити в них дощу. Дощ пішов, і троянці змогли врятувати декілька човнів. Енею приснився батько. Анхіз сказав, що все буде гаразд, але просив сина навідатися до нього в пекло.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

(...)

Тепер Еней убрався в пекло, Прийшов зовсім на інший світ; Там все поблідло і поблекло, Нема ні місяця, ні звізд.

Там тілько тумани великі,

Там чутні жалобнії крики,

Там мука грішним не мала. Еней з Сивіллою гляділи,

Якії муки тут терпіли,

Якая кара всім була.

Смола там в пеклі клекотіла І грілася все в казанах, Живиця, сірка, нефть кипіла; Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив. Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати, Яких було багацько див!

Панів за те там мордовали І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили, Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали, Залізним пруттям підганяли, Коли який з них приставав.

Огненним пруттям оддирали Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ. Гарячим дьогтем заливали, Ножами під боки штрикали, Щоб не хапались умирать. Робили рознії їм муки,

Товкли у мужчирях їх руки,

Не важились, щоб убивать.

Багатим та скупим вливали Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились Та по чужим куткам живились, Такі повішані на крюк, Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору, Панам, підпанкам і слугам Давали в пеклі добру хльору, Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили Та тілько грошики лупили І одбирали хабарі. (...)

Гай! гай! та нігде правди діти, Брехня ж наробить лиха більш; Сиділи там скучні піїти, Писарчуки поганих вірш, Великії терпіли муки,

Їм зв’язані були і руки,

Мов у татар терпіли плін.

От так і наш брат попадеться, Що пише, не остережеться, Який же втерпить його хрін!

Якусь особу мацапуру Там шкварили на шашлику. Гарячу мідь лили за шкуру І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку, Кривив душею для прибитку, Чужеє оддавав в печать;

Без сорому, без Бога бувши І восьму заповідь забувши, Чужим пустився промишлять.

(...)

А далі вперлися в будинки Підземного сього царя,

Ні гич, ні гариля пилинки,

Було все чисто, як зоря; Цвяховані були там стіни І вікна всі з морської піни; Шумиха, оливо, свинець, Блищали міді там і криці,

Всі убрані були світлиці;

По правді, панський був дворець.

Еней з ягою розглядали Всі дива там, які були,

Роти свої пороззявляли І очі на лоби п’яли;

Проміж собою все зглядались — Всьому дивились, осміхались, Еней то цмокав, то свистав.

От тут-то душі ликовали,

Що праведно в миру живали, Еней і сих тут навіщав. (...)

Велике тут було роздолля Тому, хто праведно живе,

Так, як велике безголов’я Тому, хто грішну жизнь веде; Хто мав к чому яку охоту,

Тут утішався тим до поту;

Тут чистий був розгардіяш: Лежи, спи, їж, пий, веселися, Кричи, мовчи, співай, крутися, Рубайсь — так і дадуть палаш.

Не чванились, не величались, Ніхто не знав тут мудровать, Крий Боже, щоб не догадались Брат з брата в чім покепковать; Не сердилися, не гнівились,

Не лаялися і не бились,

А всі жили тут люб’язно;

Тут всякий гласно женихався, Ревнивих ябед не боявся,

Було вобще все за одно.

Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На Великодних як святках; Коли кому що захотілось,

То тут як з неба і вродилось;

От так-то добрі тут жили.

Еней, се зрівши, дивовався І тут яги своєй спитався,

Які се праведні були.

«Не думай, щоб були чиновні, — Сивілла сей дала одвіт, —

Або що грошей скрині повні, Або в яких товстий живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах, В кармазинах або сап’янах,

Не ті ж, що з книгами в руках, Не рицарі, не розбишаки,

Не ті се, що кричать: “І паки”, Не ті, що в золотих шапках.

Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх, Старці, хромі, сліпорожденні,

З яких був людський глум і сміх; Се, що з порожніми сумками Жили голодні під тинами, Собак дражнили по дворах;

Се ті, що Б і г д а с т ь получали,

Се ті, яких випроводжали В потилицю і по плечах.

Се вдови бідні, безпомощні, Яким приюту не було;

Се діви чесні, непорочні,

Яким спідниці не дуло;

Се, що без родичів остались...

І сиротами називались,

А послі вбгались і в оклад;

Се, що проценту не лупили, Що людям помагать любили, Хто чим багат, то тим і рад.

Тут также старшина правдива,— Бувають всякії пани, —

Но тільки трохи сього дива,

Не квапляться на се вони! Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люди всякого завіту,

По білому єсть кілько світу, Которі праведно жили». (...)

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Троянці відпливли від Кумської землі. Спочатку на морі було тихо, потім розпочалася буря. Коли ж вона стихла, виявилося, що мандрівники потрапили на острів до цариці Цирцеї, яка перетворювала людей на тварин. Троянці проспівали молебень Еолу, і той за допомогою вітрів відвернув їх від біди. Нарешті вони припливли до берегів Тибру, на латинську землю. Правив там скупий цар Латин, який мав дружину Амату й дочку Лавинію. Вродлива дівчина мала багатьох залицяльників, але і їй, і матері найбільше був до вподоби Турн — цар рутульців (італійців). Еней наказав троянцям учити латину, а сам пішов знайомитися з Латином, узявши багато подарунків. Цареві це сподобалося, тож він хотів, щоб Еней став його зятем. Однак Юнона не могла спокійно дивитися на безжурне життя Енея й вирішила всіх посварити. Під час полювання собаки троянців розірвали цуцика няньки Амати; Турнові наснилося, що Лавися його зрадила, і почалися крик і сварки. Турн оголосив війну Енеєві, і з ним у змову вступила Амата, яка не хотіла віддавати дочку за троянця.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Еней розмірковує, як перемогти Турна, тим більше, що олімпійські боги не поспішали допомагати. Його зморює сон, і вві сні якийсь старий дід дає Енеєві пораду — побрататися з аркадянами, які були ворогами латинян. Еней приносить жертву богам та їде до Евандра. Той погоджується допомогти й відправляє з військом свого сина Палланта. Венера просить Вулкана-коваля зробити її синові міцну зброю. Юнона через свою служницю попереджає Турна про можливий напад Енея й радить наступати першим. Той штурмує троянську фортецю, але взяти її не може. Тоді він спалює троянський флот. Венера скаржиться Цибеллі (матері богів), а та — Зевсу. Верховний бог перетворює кораблі троянців на сирен, і рутульці зі страху тікають. Знову тиша. На варті стоять Низ і Евріал — молоді воїни.

(...)

Троянці із-за стін дивились,

Пан Турн як з військом тягу дав; Перевертням морським чудились, На добре всяк не толковав.

Но Турнові не довіряли; Троянці правило се знали:

В війні з врагами не плошай; Хоть утіка — не все женися, Хоть мов і трусить — стережися, Скиксуєш раз — тогді прощай!

Для ночі вдвоє калавури На всіх поставили баштах, Ліхтарні вішали на шнури, Ходили рунди по валах.

В обозі Турна тихо стало,

І тілько-тілько що блищало Од слабих блідних огоньків. Враги троянські почивали,

Од трусів вилазки не ждали; Оставмо ж сих хропти соньків.

У главной башти на сторожі Стояли Евріал і Низ;

Хоть молоді були, та гожі,

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая — бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок, Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

«А що, як, викравшись помалу, Забратися в рутульський стан? — Шептав Низ в ухо Евріалу. —

То каші наварили б там;

Тепер вони сплять з перепою,

Не дригне ні один ногою,

Хоть всім їм горла переріж.

Я думаю туди пуститься,

Перед Енеєм заслужиться І сотню посадить на ніж».

«Як? Сам? Мене оставиш? — Спитався Низа Евріал. —

Ні! Перше ти мене удавиш,

Щоб я од земляка одстав.

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду,

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний, Мовляв (нехай покой ’му вічний): Умри на полі, як герой».

«Пожди і пальцем в лоб

торкнися, —

Товаришеві Низ сказав, —

Не все вперед — назад дивися, Ти з лицарства глузд потеряв.

У тебе мати єсть старая,

Без сил і в бідності, слабая,

То і повинен жить для ней,

Одна оставшись без приюту,

Яку потерпить муку люту, Таскавшись між чужих людей!

От я так чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох:

Без нені, без отця дитина,

Еней — отець, а неня — Бог.

Іду хоть за чужу отчизну,

Не жаль нікому, хоть ізслизну.

А пам’ять вічну заслужу.

Тебе ж до жизні рідна в’яже, Уб’ють тебе, вона в гріб ляже; Живи для неї, я прошу».

«Розумно, Низ, ти розсуждаєш, А о повинності мовчиш, Которую сам добре знаєш, Мені ж зовсім другу твердиш; Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять; Як ми Енею присягали,

Для його служби жизнь оддали, Тепер не вільна в жизні мать».

«Іноси!» — Низ сказав,

обнявшись

Со Евріалом-земляком,

І, за руки любенько взявшись, До ратуші пішли тишком.

Іул сидів тут з старшиною, Змовлялись, завтра як до бою Достанеться їм приступать.

Як ось ввійшли два парубійки, У брам змінившися од стійки,

І Низ громаді став казать:

«Був на часах я з Евріалом,

Ми пильновали супостат,

Вони тепер всі сплять повалом, Уже огні їх не горять.

Дорожку знаю я окромну,

В нічну добу, в годину сонну, Прокрастись можна поуз стан І донести пану Енею,

Як Турн злий з челяддю своєю На нас налазить, мов шайтан.

Коли зволяєтесь — веліте Нам з Евріалом попитать, Чкурнем — і поки сонце зійде, Енея мусим повидать».

«Яка ж одвага в смутне врем’я!

Так не пропало наше плем’я?» — Троянці всі тут заревли; Одважних стали обнімати,

Їм дяковать і ціловати,

І красовулю піднесли. (...)

Сей Евріал був молоденький, Так годів з дев’ятнадцять мав, Де усу буть, пушок м’якенький Біленьку шкуру пробивав;

Та був одвага і завзятий,

Силач, козак лицарковатий,

Но пред Іулом прослізивсь.

Бо з матір’ю він розставався; Ішов на смерть і не прощався. Козак природі покоривсь.

«Іул Енейович, не дайте Паньматці вмерти од нужди,

Їй будьте сином, помагайте І заступайте від вражди,

Од бід, напраснини, нападку; Ви самі мали паніматку,

То в серці маєте і жаль;

Я вам старую поручаю,

За вас охотно умираю», —

Так мовив чулий Евріал.

«Не бійся, добрий Евріале, — Іул йому сей дав одвіт. —

Ти служиш нам не за пропале, На смерть несеш за нас живіт, Твоїм буть братом не стиджуся І неню заступать кленуся,

Тебе собою заплачу;

Пайок, одежу і кватиру,

Пшона, муки, яєць і сиру По смерть в довольстві назначу».

І так, одважна наша пара Пустилася в рутульський стан. На те і місяць вкрила хмара,

І поле вкрив густий туман.

Було се саме опівночі;

Рутульці спали скілько мочі, Сивуха сну їм піддала; Роздігшися, порозкладались,

В безпечності не сподівались Ні од кого ніяка зла.

І часовії, на мушкетах Поклавшись, спали на заказ; Хропли всі п’яні на пікетах,

Тут їх застав послідній час! Переднюю побивши стражу, Полізли в стан варити кашу; Низ тут товаришу сказав: «Приляж к землі ти для підслуху, А я задам рутульцям духу, Гляди, щоб нас хто не спіткав».

(...)

Вблизі тут був намет Серрана, На сього Низ і наскакав;

Він тілько що роздягсь з каптана І смачно по вечері спав.

Низ шаблею мазнув по пупу, Зад з головою сплющив вкупу, Що із Серрана вийшов рак;

Бо голова між ніг вплелася,

А задня вгору піднялася;

Умер фігурно неборак!

І Евріал, як Низ возився,

То не гулявши простояв;

Він также к сонним докосився, Врагів на той світ одправляв. Колов і різав без розбору,

І як ніхто не мав з ним спору,

То поравсь, мов в кошарі вовк;

І виборних, і підпомощних,

І простих, і старших вельможних, Хто не попавсь, того і товк. (...)

Як вовк овець смиренних душить, Коли в кошару завіта,

Курчатам тхір головки сушить, Без крику мізок висмокта,

Як, добре врем’я угодивши І сіркою хлів накуривши,

Без крику крадуть слимаки Гусей, качок, курей, індиків У гевалів і амаликів,

Що роблять часто і дяки.

Так наші смілії вояки Тут мовча проливали кров;

Од ней краснілися, мов раки,

За честь і к князю за любов. Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат, Там жизнь — алтин,

а смерть — копійка, Там лицар — всякий парубійка, Козак там чортові не брат.

Так порався Низ з Евріалом, Дали рутульцям накарпас, Земля взялась од крові калом, Поляк піднявся б по сам пас. Но наші по крові бродили,

Мов на торгу музик водили,

І убирались на простор,

Щоб швидше поспішить к Енею Похвастать храбростю своєю І Турнів розказать задор.

Уже із лагеря щасливо Убрались наші смільчаки; Раділо серце не трусливо, Жвяхтіли мокрі личаки.

Із хмари місяць показався,

І од землі туман піднявся,

Все віщовало добрий путь.

Як ось Волсент гульк із долини

З полком латинської дружини. Біда! Як нашим увильнуть?

Дали якраз до лісу тягу, Бистріше бігли од хортів; Спасались бідні на одвагу Від супостатів, ворогів.

Так пара горличок невинних Летять спастись в лісах обширних Од злого кібчика когтей.

Но зло, назначене судьбою, Слідитиме скрізь за тобою,

Не утечеш за сто морей.

Латинці до лісу слідили Одважних наших розбишак І часовими окружили,

Що з лісу не шмигнеш ніяк;

А часть, розсипавшись по лісу, Піймали одного зарізу,

То Евріала-молодця.

Тогді Низ на вербу збирався,

Як Евріал врагам попався,

Мов між вовків плоха вівця.

Низ — глядь, і бачить Евріала, Що тішаться ним вороги;

Важка печаль на серце пала, Кричить к Зевесу: «Помоги!» Коп’є булатне направляє,

В латинців просто посилає, Сульмону серце пробива;

Як сніп, на землю повалився,

Не вспів і охнуть, а скривився,

В послідній раз Сульмон зіва.

Вслід за коп’єм стрілу пускає І просто Тагові в висок;

Душа із тіла вилітає,

На жовтий пада труп пісок. Волсент утратив воїв пару, Кленеть невидимую кару І в ярості, як віл, реве:

«За кров Сульмонову і Тага Умреш, проклята упиряга,

За ними вслід пошлю тебе».

І замахнувсь на Евріала,

Щоб знять головку палашем;

Тут храбрість Низова пропала І серце стало кулішем.

Біжить, летить, кричить щосили: «Пек кат ум робиш, ф р а т е р

милий,

Невинному морс задаєш:

Я стультус, лятро,

розбишака,

Неквіссімус і гайдамака1. Постій! Невинную кров ллєш».

Но, замахнувшись, не вдержався, Волсент головку одчесав; Головка, мов кавун качався,

Язик невнятно белькотав.

Уста коральні посиніли, Рум’яні щоки поблідніли,

І білий цвіт в лиці пожовк; Закрилися і ясні очі, Покрились тьмою вічной ночі. Навіки милий глас умовк.

Уздрівши Низ труп Евріала,

Од ярості осатанів;

Всіх злостей випустивши жала, К Волсенту просто полетів.

Як блискавка проходить тучу, Він так пробіг врагів між кучу І до Волсента докосивсь: Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою, Волсент і духу тут пустивсь.

Як іскра, порох запаливши, Сама з ним вкупі пропада,

Так Низ, Волсентія убивши,

І сам лишився живота;

Бо всі на його і напали,

На смерть звертіли і зім’яли,

І голову зняли з плечей.

Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славнії услуги На вічність пам’яті своєй. (...)

Свого ж держася уговору, Троянці в кріпості сидять, Забилися, мов миші в нору, Лукаву кішку як уздрять.

Но дать одпор були готові І до останнєй каплі крові Свою свободу боронить

І нову Трою защищати, Рутульцям перегону дати І Турна лютость осрамить.

На перву рутулян попитку Троянці так дали в одвіт,

Що Турн собі розчухав литку, Од стиду скорчило живіт. Звелів з досади, гніву, злості На глум підняти мертві кості, На щогли голови наткнуть Нещасних Низа з Евріалом Перед самим троянським валом, Щоб сим врагів своїх кольнуть.

Троянці зараз одгадали,

Чиї то голови стримлять;

Од жалю сльози попускали, Таких лишившись паруб’ят. Об мертвих вість скрізь

пронеслася, Вся рать троянська потряслася, І душі смутку предались.

Як мати вість таку почула,

То тілько вічно не заснула,

Бо зуби у неї стялись.

(...)

Боги на Олімпі почали сваритися, Зевс розгнівався й суворо заборонив їм утручатися в справи людей. Еней через видіння довідується про те, що сталося в його стані, і йде в наступ. Мужньо б’ється й Паллант, але більш досвідчений Турн убиває його й відправляє в рутульський стан. Троянці насідають, от-от і Турн поляже. Юнона хитрістю й любощами домоглася від Зевса, щоб той зберіг життя Турнові. Еней пропонує рутульцям помиритися й зробити поєдинок лише між ватажками. Латиняни погодилися. Почався поєдинок Енея та Турна. Юнона знову втрутилась і почала допомагати цареві рутульців. Зевс сказав їй, що все одно Еней стане безсмертним, буде на Олімпі, тому хай не старається. Еней перемагає Турна, залишеного без допомоги богів, хоче його помилувати, але, побачивши на ньому Паллантову ладунку, убиває, щоб помститися за смерть юного лицаря.

5.

Опрацюйте літературно-критичний матеріал до поеми «Енеїда».

Історія видання «Енеїди». Поема І. Котляревського з’явилася в той час, коли «історичні обставини поставили під знак питання подальше майбутнє української мови, а також і всієї української культури» (академік О. Білецький), коли перед народом постало запитання: «Бути чи не бути?», «Енеїда» відповіла на повний голос: «Бути!»

Перші 2 видання твору вийшли друком без відома автора в 1798 і 1808 рр. «Енеїду» видав Максим Парпура — конотопський поміщик, любитель художньої літератури, перекладач і видавець. До його рук потрапили перші 3 частини поеми, які він надрукував за власні кошти, не підозрюючи, яке значення матиме цей твір для української нації. М. Парпура керувався благородною метою — дати можливість українцям насолоджуватися твором, написаним живою

народною мовою. Звичайно ж, І. Котляревський був не задоволений змінами у власному творі, тож із часом перевидав твір. Він завершив роботу над «Енеїдою» у 1825-1826 рр. Повне видання (6 частин) вийшло друком уже після смерті автора; твір надрукував І. Срезнєв-ський 1842 р. в м. Харкові.

Цікаво, що мацапура, якого смажать на шашлику в пеклі, — це той самий М. Парпура, котрий без дозволу автора «чужеє оддавав в печать». «Енеїда» стала першою друкованою книжкою, написаною народною мовою.

В основі сюжету «Енеїди» І. Котляревського — однойменний твір Вергілія, на який багато західноєвропейських письменників створили пародії.

Переробляючи «Енеїду» Вергілія, І. Котляревський був цілком оригінальний: він відкинув якісь епізоди, щось скоротив або розширив, доповнивши самобутніми детальними описами.

Композиція твору. Якщо в «Енеїді» Вергілія — 12 частин, то в переробці І. Котляревського — 6. Основу сюжету становлять мандри Енея — сина богині Венери й земного царя Анхіза. Після зруйнування Трої він шукає за настановою Зевса землю, щоб збудувати нову державу.

«Енеїда» багата й на позасюжетні елементи: портрети героїв, пейзажі, описи приміщень, авторські відступи — усі вони подані автором із використанням найрізноманітніших засобів гумору й сатири, передусім бурлеску.

Тема. Проблематика. Ідеї твору. Жанрові особливості. Темою поеми є глузливе зображення панівного класу України ХУІІІ ст. з його паразитизмом, жорстокістю, хабарництвом, пияцтвом, соціальною й моральною нікчемністю.

Проблематика поеми:

• захист рідної землі від ворогів;

• почуття громадянського обов’язку;

• соціальна нерівність;

• розгульний спосіб життя панівної верхівки;

• паразитичне існування можновладців;

• хабарництво, злодійство й інтриганство чиновників, здирництво, підлабузництво, кругова порука;

• виховання дітей;

• утвердження добропорядності й поваги до батьків, вірності.

Пригадайте приклади до кожної з вищенаведених проблем

поеми.

Частина

Зміст

І

Після загибелі Трої Еней вирушає в подорож. Юнона звертається до бога вітрів Еола, аби той здійняв бурю на морі й потопив троянців. Нептун, отримавши від Енея «півкопи грошей», угамовує вітри. Еней прибуває до Карфагена, царицею якого була Дідона. Вона закохується в завзятого троянця, улаштовує бенкети, ігрища, аби Еней забув про свою мету (про Рим). Зевс через Меркурія нагадує Енеєві про його місію. Після від’їзду Енея Дідона з горя спалює себе.

ІІ

Еней гостює на Сицилії, де правив цар Ацест. Юнона посилає свою служницю на землю, і та підмовляє жінок спалити човни Енеєвого війська. Починається пожежа, проте через дощ частина артілі вціліла. Батько Анхіз наснився Енеєві, він покликав сина навідати його в пеклі.

ІІІ

Причаливши до Кумської землі, Еней шукає дорогу в пекло. Він натрапляє на Сивіллу-пророчицю, яка відводить парубка в пекло. Подорожуючи пеклом, Еней стає свідком страждань грішників. Батько сказав, що від Енея піде «великий і завзятий рід», а також він «всім світом буде управляти».

IV

Далі троянське військо забрело на острів, де жила цариця Цирцея, яка перетворювала людей на тварин. Еол за допомогою вітру відвернув троянців від біди. Вони прибувають на землю царя Латина та його дружини Амати. На серце їхньої доньки Лавинії претендують Еней і Турн. Латин бачить зятем Енея, а Амата — Турна (не без впливу Юнони). Розпочинається війна.

V

Війна триває між троянцями й рутульцями. Відважні Низ та Евріал ідуть у ворожий стан, щоб уночі знищити якомога більше супротивників. По дорозі назад вони гинуть смертю героїв.

VI

Воєнні дії тривають. Зевс забороняє богам утручатися в земні справи. Еней стає на двобій із Турном і перемагає.

Основні ідеі твору: утвердження безсмертності українського народу, його ментальності, культури, мови, волелюбного духу; засудження жорстокості панівної верхівки, морального звиродніння, хабарництва чиновників.

У поемі використано алюзії на українську історію.

Алідзія (з латин. allusio — жарт, натяк) — художній прийом, натяк, що відсилає читача до певного літературного твору або історичної події з розрахунку на знання й проникливість читача, який має цей натяк витлумачити.

В «Енеїді» І. Котляревський сміливо натякає на царювання Катерини ІІ, використовуючи образ Цирцеї, яка живе на острові й перетворює людей на тварин.

Крім того, у творі згадуються часи Сагайдачного, Дорошенка, Залізняка, Запорозька Січ. Еней із своїм військом — це запорожці зі своїм кошовим. На те, що події відбуваються в Україні, натякають імена людей, якими рясніє твір: Терешко, Охрім, Тарас, Опанас, Остап. У поемі використано й українські географічні назви: Полтава, Решетилівка, Опішня, Переяслав.

«Енеїда» — великий за обсягом ліро-епічний віршований твір, у якому зображено значні події та яскраві характери, отже, це — поема.

Герої поеми «Енеїда» І. Котляревського вбрані в національний одяг українців, уживають українські страви, співають українські пісні. Тому цей твір — травестійний.

Травестія (з фр. переодягання) — різновид жартівливої бурлескної поезії з використанням панібратських і жаргонних зворотів.

Бурлбск(з італ. burla — жарт) — жанр гумористичної поезії, комічний ефект у якій досягається тим, що про буденне говориться «високим штилем», а героїчний зміст викладається зумисне вульгарно. Наприклад, богиню Юнону автор називає «сучою дочкою», яка «розкудкудакалась, як квочка», троянців порівнює з котами, що муркочуть, Енея — з мишею, а Нептуна — з карасем.

Отже, «Енеїда» І. Котляревського — бурлескно-травестійна поема. Суть травестії та бурлеску полягає в різкому контрасті між темою й характером її розкриття.

Пародія (з грецьк. pamdia — жартівлива переробка) — комічне або сатиричне наслідування, що відтворює в перебільшеному вигляді характерні особливості оригіналу; карикатура. Наприклад, пародійним у поемі є опис підготовки до війни: «Для куль — то галушки сушили, /А бомб — то з глини наліпили, /А слив солоних — для картеч».

Образи поеми. Головний герой Еней сам про себе говорить: «Я — кошовий Еней, троянець, / Скитаюсь по миру, мов ланець». Він у буденному житті «моторний і завзятіший од всіх бурлак», гульвіса, що «вміє бісики пускать»: легко зводить жінок із розуму, так само легко їх і покидає.

Такої легковажності вимагав стиль бурлеску. Водночас Еней проворний,

«зна воєнне ремесло», прославився «умом і храбрістю своєю». Суперечливість вдачі виявляється в тому, що він то сміливий, то «піджав хвіст, мов собака», то він «хлопець хоть куди козак», а то — плаксій і боягуз. Але в авторських інтонаціях відчувається симпатія до Енея: «Ласкавий, гарний і проворний, /1 гострий, як на бритві сталь». Довершують колоритний образ Енея його дотепність і веселість.

У другій частині поеми він — хоробрий отаман, дипломат, мудрий державний діяч, дбайливий командир-батько, що піклується про своїх воїнів. Він уважає, що перемога над ворогом — це заслуга злагодженої та хороброї дружини. Еней — збірний образ запорозького ватажка, у якому втілено деякі національні риси українського характеру.

Троянців зображено вірними товаришами, які цінують чоловічу дружбу, бережуть лицарську честь, вони — великі патріоти своєї батьківщини, демонструють зневагу до власної смерті. Водночас автор іронізує з їхніх вад (надмірне споживання їжі, напоїв, веселощі через край та ін.). Яскравими представниками козацької (троянської) дружини є товариші Низ та Евріал, які здійснили героїчний вчинок заради благородної ідеї — перемоги над ворогом і свободи рідної землі. Воїнська честь і захист рідного краю для них понад усе — у цьому переконують слова Евріала:

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять.

Образи богів, жителів Олімпу (Зевс, Венера, Юнона, Нептун, Еол, Меркурій), земні герої (цар Латин, Ацест, Турн, Дідона) —

це представники панівної верхівки України XVIII ст., а саме: царі, поміщики, чиновники з їхньою бездіяльністю, пихатістю, хабарництвом, інтриганством, зневажливим ставленням до потреб народу. Використовуючи бурлескно-травестійний стиль, засоби гумору й сатири, І. Котляревський засуджує ці негативні суспільні вади.

У творі діє багато другорядних персонажів: Сивілла — Баба Яга, котра допомагає Енею потрапити до пекла; Лавинія — дочка царя Латина, через яку розпочалася війна; неіндивідуалізовані герої, яких поміщено в пекло. Вони допомагають утілювати основні ідеї — засудження суспільних недоліків, війни як смертоносного явища.

Мовні особливості. Поема «Енеїда» славиться своїми влучними порівняннями, які не потребують коментарів: «Еней піджав хвіст, мов собака, / Мов Каїн, затрусивсь увесь»; «надувсь, мов на огні лопух»; Юнона «розкудкудакалась, як квочка», «к Еолу мчалась, як оса»; Венера, «як собака, хвіст піджавши, / Пішла к порогу до дверей».

Ознакою народної мови є використання постійних епітетів: гіркі сльози, рученьки біленькі, ясні очі, синє море та ін.

Прислів’я та приказки надають викладу влучності, дотепності, народної мудрості: «Великіїу страха очі», «Мужича правда є колюча, а панська на всі боки гнуча», «Хто чим багат, то тим і рад».

Емоційно забарвлена лексика (грубі, лайливі слова, просторіччя) створює комічні ефекти:

Мовчать! Прескверна пащекухо! —

Юнона злобно торощить. —

Фіндрюко, ящірко, брехухо!

Як дам — очіпок ізлетить.

За «Енеїдою» можна вивчати лексичний склад української мови, різні її тематичні групи, зокрема:

• одяг і прикраси (запаска, намисто, шнурівка, юпка, ланцюжок);

• їжа (бублики, юшка, галушки, борщ, печеня);

• напої (сивуха, брага, слив’янка, калганка);

• посуд (горщок, кварта, полив’яні миски);

• споруди (світлиця, будинок, панський дворець);

• назви людей за професією чи соціальним станом (пани, підпанки, слуги, купці) та ін.

З «Енеїди» починається нова українська література, писана живою народною мовою.

1991 р. на кіностудії «Укранімафільм» за мотивами «Енеїди» І. Котляревського було створено однойменний мультфільм (режисер-пос-тановник В. Дахно).

6.

Виконайте завдання.

1. «Енеїда» І. Котляревського — це перелицьований твір

А Цицерона Б Овідія В Г еродота Г Вергілія

2. Натяк на Катерину ІІ наявний в образі А Дідони

Б Юнони В Цирцеї Г Венери

3. Установіть відповідність.

Характеристика Ім’я героїні

1 ...з воєнними жила... А Дідона

І по трактирах пунш пила; Б Сивілла Частенько на соломі спала, В Лавинія В шинелі синій щеголяла... Г Венера

2 Розумна пані і моторна, Д Юнона Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка — що була вдова.

3 Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах.

4 Дочка була зальотна птиця І ззаду, спереду, кругом,

Червона, свіжа, як кислиця,

І все ходила павичом.

4. У чому полягає епохальність поеми «Енеїда» І. Котляревського?

5. Розкажіть історію написання й видання «Енеїди».

6. Чому М. Рильський назвав «Енеїду» «енциклопедією українського життя ХVШ ст.»?

7. Як ви розумієте поняття «бурлескно-травестійна поема»?

8. Опишіть порядок мандрів Енея, використовуючи цитати з твору.

9. Низ та Евріал — козаки, у яких кров текла «якась чужая — бусурманська». Як ви розумієте цю характеристику?

10. «Пекло» у поемі «Енеїда» і «народна мораль»... Який зв’язок між цими поняттями?

11. Доберіть і запишіть у робочому зошиті до кожного героя (ге

роїні) по 3-5 прикметників, які якнайкраще їх характеризують. Еней — ... . Нептун — ... .

Низ та Евріал — ... . Юнона — ... .

Зевс — ... . Венера — ... .

Еол — ... . Сивілла — ... .

12. Якого героя (героїню) ви хотіли б зіграти в кінофільмі (виставі)? Аргументуйте свій вибір.

7.

Виконайте домашнє завдання.

1. Вивчіть напам’ять уривок з поеми І. Котляревського «Енеїда» (від початку й до слів «Путивочку Венері дав»).

2. Перегляньте мультфільм «Енеїда» (69 хв) і напишіть короткий відгук про нього.

3. Підготуйте мультимедійну презентацію з ілюстраціями А. Бази-левича й фрагментами мультфільму «Енеїда» (за бажанням).

8.

Прочитайте п’єсу І. Котляревського «Наталка Полтавка».


НАТАЛКА ПОЛТАВКА (1819)

Українська опера на дві дії (Скорочено )

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Наталка — українська дівчина.

Горпина Терпилиха — її мати.

Петро — коханий Наталки.

Микола — далекий родич Терпилихи. Тетерваковський — возний , жених Наталчин. Макогоненко — сільський виборний.

ДІЯ ПЕРША

Село над річкою Ворсклою. Уподовж сцени — вулиця, що веде до річки; тут між хатами — хата Терпилихи.

Ява І

Наталка (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, ставить відра на березі, ходить задумавшись, потім співає пісню «Віють вітри, віють буйні...»).

Наталка. (...) Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді й горі та проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плаче), забув, що я живу на світі. Т и був бідним, любив мене й за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила й тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою; і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...

Ява ІІ

Наталка і возний

Возний (ідучи повз Наталку, підходить до неї). Благоден-ственного і мирного пребиванія! (Набік). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті.

Наталка (кланяється). Здорові були, добродію, пане возний!

Возний. «Добродію»! «Добродію»! Я хотів би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом’янутим ім’ярек.

Наталка. Я вас зову так, як усе село наше величає, шануючи ваше письменство й розум.

В о з н и й. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но же-лаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай:

От юних літ не знал я любові,

Не ощущал возженія в крові,

Как вдруг предстал Наталки вид ясний,

Как райський крин, душистий, прекрасний (...)

Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.

Наталка. Бог з вами, добродію! Що ви говорите? Я річі вашєй в толк собі не возьму.

Возний. Лукавиш — теє-то як його — моя галочко! І добре все розумієш. Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.

Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.

Возний. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть — теє-то як його — для любві ничтожні. Уязвленное часторечен-ною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Лиш одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — і аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою.

Наталка. У нас єсть пословиця: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; шукайте собі, добродію, у городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте... Ось підіть лиш у неділю або в празник по Полтаві, то побачите таких гарних, що й розказати не можна.

Возний. Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть — теє-то як його — к ним поползновенія. Ти одна за-ложила єму позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.

Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того й не зрозумію; та й не вірю, щоб так швидко і дуже залю-битись можна.

Возний. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село. (...)

Наталка співає пісню «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву...» про те, щоб багатий чоловік не «вводив в славу» простої дівчини.

Музика починає грати прелюдію. Возний розмірковує, і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумується.

Ява ІІІ

Наталка і возний. Потім виборний з’являється на вулиці,

іде й співає.

Наталка взяла свої відра й пішла додому.

Виборний підійшов до возного.

Возний. Чи се — теє-то як його — нова пісня, пане виборний?

Виборний (кланяється). Та се, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді, що в голову лізе, — вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас.

Возний. Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете — теє-то як його?..

Виборний. Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по одній, по другій, по третій, холодцем і ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися.

Возний. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?

Виборний. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тілько засідателям, но самому комісарові уже не те, як давно було... Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити.

Возний. Ох! Правда, правда; даже і в повітовом суді, і во всіх присутственних містах униніє воспослідовало; малійшая прово-лочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленіє, а взяточок, сиріч — винужденний подаро-чок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити. Та що й говорить! Тепер і при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на світі.

Виборний. Зате нам, простому народові, добре, коли старшина, богобоязлива і справедлива, не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати... Та куди ви, добродію, налагодились?

Возний. Я наміревал — теє-то як його — посітити нашу вдовствую-щую дякониху, но, побачивши тут Наталку (зітхає), остановився побалакати з нею.

Виборний (лукаво). Наталку?

А де ж (оглядається) вона?

Возний. Може, пішла додому.

Виборний. Золото — не дівка!

Наградив Бог Терпилиху дочкою.

Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе й матір свою на світі держить.

Возний. Нічого сказати — теє-то як його — хороша, хороша, і уже в такім возрасті...

Виборний. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще й бідна. Ніхто й не квапиться. (...)

Виборний розповідає возному про те, що до Наталки багато хто залицявся, проте вона нікому не дає згоди.

Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте (співає):

Ой під вишнею, під черешнею,

Стояв старий з молодою, як із ягодою. (2)

І просилася, і молилася:

«Пусти мене, старий діду, на улицю погулять!» (2)

«Ой я й сам не піду, і тебе не пущу;

Хочеш мене, старенького, та покинути. (2)

Он не кидай мене, моя голубочко,

Куплю тобі хатку, і ще сіна жатку,

І ставок, і млинок, і вишневий садок». (2)

«Ой не хочу хатки, ані сіна жатки,

Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. (2)

Ой ти, старий дідуган, і зогнувся, як дуга,

А я, молоденька, гуляти раденька». (2)

Возний. Коли другії облизня поймають, то і ми остерегаємся. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі.

Виборний. А вам що до Наталки? Будто всі дівки на неї по-хожі? Не тільки світа, що в вікні: сього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, в іншої аж жижка задрижить!

Возний (набік). Признаюсь йому в моєй любві к Наталці. Послухай, пане виборний! Нігде — теє-то як його — правди дівати, я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так її образ — теє-то як його — за мною і слідить. Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моєм припадці?

Виборний. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець. Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам одказати.

Возний. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне!

Я уже їй говорив, як-то кажуть, надогад буряків — теє-то як його — так де! Ні приступу!

Виборний. Що ж вона говорить? Чим одговорюється й що каже?

Возний. Она ізлагаєть нерезоннії — теє-то як його — причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; на-рицаєть себе сиротою, а мене — паном; себе — бідною, а мене багатим; себе простою — теє-то як його — а мене возним; і рішительний приговор учинила — що я їй, а она мні не рівня — теє-то як його.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Я їй пояснил, що любов все равняєть.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Что для мене благопристойніє панночка, ніж простая селянка.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Что она — теє-то як його — одна моя госпожа.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Что она не вірить, щоб так дуже — теє-то як його — можна полюбити.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Що я її давно люблю.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Щоб я одв’язався од неї.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний (сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс — теє-то як його — Наталка утекла, а я з тобою остався.

Виборний. Ой ви письменні! Угору деретеся, а під носом нічого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви їй не рівня. У неї не те на серці...

Возний. Не те? А що ж би такеє?

Виборний. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві й покійний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів на три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило й Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат із сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знайомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами — пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисл і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра й вигнав його із свого дому;

послі, як не стало й посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; у бідності умер і без куска хліба оставив жінку й дочку.

Возний. Яким же побитом — теє-то як його — Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селі?

Виборний. У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку й тепер живе, як ви знаєте.

Возний. А вишереченний Петро де — теє-то як його — обріта-ється?

Виборний. Бог же його зна. Як пішов з двора, то мов у воду впав, і чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.

Возний. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого — теє-то як його — можеть бить, і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.

Виборний. Або, як той грек мовляв: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник». А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться. (...)

Возний просить виборного допомогти йому в «сердечному ділі». Той погоджується.

Ява IV

Хата Терпилихи. Мати пряде, а дочка шиє. (...)

Наталка й мати розмірковують про своє безталанне життя. Терпилиха каже дочці, що як батько не дав Наталці перед смертю благословення на одруження з Петром, так і вона не дасть. Наталка кидається до матері й просить не губити її.

Ява V

Наталка (сама). Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше — із серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти за-муж — для покою матері треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої й буду весела. Женихи, яким я одказала, у другий раз не прив’яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитися; більше, здається, нема на приміті. А там... ох!.. Серце моє чогось щемить... (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи). (...)

Ява VI

Увечері до Терпилихи приходить виборний і каже їй, що він знає одного багатого й поважного чоловіка, який уподобав Наталку. Терпи-лихазраділа цьому й разом з виборним починає вмовляти дівчину вийти за возного заміж. Виборний каже непоступливій Наталці, що та зневажає рідну матір, яка бажає своїй дочці кращого життя. На ці слова Наталка обіцяє все зробити заради спокою й благополуччя матері. Задоволений виконаною місією Макогоненко мерщій іде порадувати Тетерваковського.

Ява VII

Залишившись на самоті в хаті, Наталка в муках розмірковує про своє майбутнє, усі її думки линуть до коханого Петра. Вона співає пісню «Прийди, милий, подивися...».

ДІЯ ДРУГА

Та сама вулиця до річки в селі над Ворсклою.

Ява І

Микола (сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота — без роду, без племені, без талану й без приюту. Що робить — і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думає). Одважусь у пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив. (...)

Микола співає пісню «Г омін, гомін по діброві.».

Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити й черкес бити. Тілько там треба утаїти, що я письменний:

у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись.

Ява II

Петровиходить, він не бачить Миколи, співає. (...)

Микола (набік). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.

Петро (набік). Яке се село? Воно мені не в приміту.

Микола (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, нетутешній.

Петро. Ні, пане-брате.

Микола. Відкіль же ти?

Петро. Я?.. (Усміхається). Не знаю, як би тобі й сказати — відкіль хочеш...

Микола. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився?

Петро. О, запевне, не забув, бо і вовся не знаю.

Микола. Та що ж ти за чоловік?

Петро. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву.

Микола. Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі?

Петро. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі в сироти?

Микола. Так ти, бачу, такий, як і я — безприютний.

Петро. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.

Микола. О, братику! (Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою й не мати містечка, де б голову приклонити.

Петро. Правда твоя, брате; но я, благодареніє Богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем...

Ява III

Возний і виборний виходять з хати Терпилихи. У возного рука пов’язана шовковою хусткою; у виборного через плече старостинський рушник.

Микола й Петро відходять набік.

Возний із задоволеним лицем походжає.

Виборний (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть.

Терпилиха. Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

Виборний. Та надворі швидше провітриться.

Терпилиха. У хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.

Виборний. За всі голови! (Одходить од дверей). Не стидно, хоть на сватанні і через край смикнув окаянної варенухи. (Побачив Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із го-рода?

Возний. Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних?

Виборний. Адже ти був на базарі — що там чути?

Микола. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новин; там так старі доми ламають та улиці застроюють новими домами, та криласи красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило. (...)

Возний. По крайній мірі — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах і — теє-то як його — о жалобах і позвах?

Виборний. Та що його питати: він по городу ґав ловив та витрішки продавав... (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився.

Микола. Поздоровляю вас, добродію... А з ким же Бог привів?

Возний. З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею.

Виборний. Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А се що за парубок?

Микола. Се мій знакомий: іде з Коломака в Полтаву на заробіток.

Возний. Хіба-разві — теє-то як його — із Коломака через наше село дорога в город?

Петро. Я нарочно прийшов сюди з ним побачитись.

Виборний і возний виходять.

Ява IV

Петро і Микола.

Петро. Се старший у вашім селі?

Микола. Який чорт, він живе тільки тут; бач, возний — так і бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!

Петро. А то, другий?

Микола. То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда — хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

Петро. Так він штука! Кого ж вони висватали?

Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись.

Петро (набік). На Наталці!.. (Заспокоївшись). Но Наталка не одна на світі. (До Миколи). Так, видно, Наталка — багата, хороша і розумна?

Микола. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.

Петро. Де ж вони перше жили?

Микола. У Полтаві.

Петро (жахається). У Полтаві!..

Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

Петро. Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді; чи давно вже Наталка з матір’ю тут живуть і як вони прозиваються?

Микола. Як тут вони живуть... (Говорить, розтягаючи, немов собі на думці вираховує час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.

Петро (скрикнув). Так він умер!

Микола. Що з тобою робиться?

Петро. Нічого, нічого... Скажи, будь ласка, як вони прозиваються?

Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.

Петро сплескує руками, закриває ними лице, схиляє голову, стоїть непорушно.

Микола (б’є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюся, тілько послухай. (...)

Микола співає пісню «Вітер віє горою...».

А що, може, не одгадав? (Обнімає Петра).

Петро. Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю пісню, якого вона любила й обіщала до смерті не забути, а тепер...

Микола. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали.

П е т р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю.

Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?

Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім, якого так легко забула!

Микола. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи).

Ява V

Петро (сам). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тогді і любив Наталку без всякої надежди. Тепер, наживши кривавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі. Усе, здається, близило мене до щастя; но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сусідові все удається, усі його люблять, усі до його липнуть, а другому все як одрізано.

Петро виконує пісню «У сосіда хата біла...» про те, що в сусіда добре життя (і хата, і молодиця), усі його люблять, а він, безталанний, марно життя проживає.

Ява VI

Петро і виборний.

Виборний (вийшов тим часом на вулицю, слухав-слухав, а тоді підходить до Петра). Ти, небоже, і співака добрий. (...)

Виборний спілкується з Петром.

Ява VII

Ті ж самі і возний.

Возний (підходить до виборного). Що ти тут, старосто мій, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем?

Виборний. Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та бачив комедію і зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили.

Возний. Комедія, сиріч лицедійство. (До Петра). Продолжай, вашець...

Петро. На комедії одні виходять — поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть — те ж роблять; деколи під музику співають, сміються, плачуть, лаються, б’ються, стріляються, колються і умирають. (...)

Петро докладніше розповідає про театр.

Ява VIII

Петро (сам). Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котру я любив більше всього на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для ко-торої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збивав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно! І коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому! О, злая моя доле! Чом ти не такая, як у других? (...)

Петро співає пісню «Та йшов козак з Дону...» про козака, який, повертаючись із Дону, проклинає свою тяжку долю.

Ява IX

Петро і Микола.

Петро. А що, Миколо! Яка чутка?

Микола. Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюди вийти.

Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.

Петро ховається.

Ява Х

Микола і Наталка.

Наталка (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.

Микола. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?

Наталка (сумно). Посватана... Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. Я і так скілько одвильовалася і всякий раз убивала її своїм одказом.

Микола. Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?

Наталка (докірливо). Миколо, Миколо! Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.

Микола. Петра? (Співає). (...)

Наталка (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворсклу?.. Або там, або ні за ким.

Микола (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.

Наталка. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був.

Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.

Наталка. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Хоче піти).

Микола (не пускає її). Пожди, одно слово вислухай, та й одв’я-жись од мене.

Наталка. Говори ж — що такеє?

Микола. Хочеш бачити Петра?

Н атал ка. Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся?

М и к о л а. Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного.

Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана... Та ти обманюєш!..

Микола. Не обманюю — приглядайся! Петре, явись!

Наталка (побачила Петра, скрикнула). Петре!

Петро. Наталко! (Обнімаються).

Микола (співає). (...)

Наталка обіцяє Петрові бути вірною йому навіки.

Наталка. (...) Дай же мені свою руку! (Узявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.

Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю про-пасті не тільки не здригнулась, но і другого піддержує! (До Наталки). За се заспіваю тобі пісню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою: воно і без тебе славне. (...)

Микола співає пісню «Ворскло річка невеличка...» про битву зі шведами за Полтаву.

Петро. Отже, ідуть...

Микола. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім.

Ява XI

Виходять возний, виборний і Терпилиха.

Виборний. Що ви тут так довго роздабарюєте?

Возний. О чем ви — теє-то як його — бесідуєте?

Терпилиха (побачивши Петра). Ой, мені лихо!

Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

Терпилиха. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!

Петро. Ні, се не мара, а се я — Петро, і тілом, і душею.

Возний (до виборного). Що се за Петро?

Виборний. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любез-ний, пройдисвіт, ланець.

Возний (до Петра). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишній.

Наталка. Почому ж він лишній?

Терпилиха. І відомо — лишній, коли не в час прийшов хати холодити.

Петро. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з Богом те, що начали.

Наталка. Не так то легко можна окончити те, що вони начали.

Возний. А по какой би то такой резонной причині?

Наталка. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.

Возний. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.

Наталка. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.

Возний (до Терпилихи). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непри-

нужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.

Виборний. О, так! Так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.

Терпилиха (зі страхом). Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте.

Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не при-нудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.

Микола. Що то тепер скажуть?

Виборний. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!

Терпилиха. Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (показує на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала.

Возний і виборний (разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз... І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда запровторимо, де козам роги правлять.

Терпилиха. Зслизни, маро!

Петро. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любилися з Наталкою, про те і Богу, і людям ізвісно: но щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Одвертається та утирає сльози. Усі виявляють співчуття до Петра, навіть возний).

Терпилиха (набік). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!

Наталка плаче, возний замислюється.

Виборний. Що не говори, а мені жаль його.

Микола. На чім то все се окошиться?

Возний (до Петра). Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш?

Петро. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись... Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — усе

твоє: на, возьми! (Виймає з-за пазухи загорнені в лубки гроші). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздер-жався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показує на серце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко... (Схиляється на плече Петрові).

Терпилиха (підбігає й обіймає Петра). Петре!

Наталка (обіймаючи Петра). Мамо! Кого ми теряємо!

Микола (до виборного). А тобі як він здається?

Виборний. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!

Возний (виходить наперед). Размишлял я предовольно і на-шел, что великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє... (До Терпилихи). Ветхая деньми! Благословиш лі на благоє діло?

Терпилиха. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

Возний. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів). Поєліку же я — возний, то по привілегії, Статутом мені наданой, заповідаю всім: «Где два б’ються — третій не мішайсь!» — і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.

Петроі Наталка (обнімають матір). Мати наша рідная, благослови нас!

Терпилиха. Бог з’єдиняєть вас чудом, нехай вас і благословить Своєю благостію...

Микола. От такові-то ваші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

Виборний. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.

Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, Він поможе нам вірною любовію і по-рядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.

Наталка. Коли кого любиш, то нічого не забудеш. (Цілує Петра й співає).

Ой я дівчина Полтавка,

А зовуть мене Наталка:

Дівка проста, не красива,

З добрим серцем, не спесива.

Коло мене хлопці в’ються І за мене часто б’ються,

Но я люблю Петра дуже,

А до других мні байдуже. (...)

Завіса.

9.

Опрацюйте літературно-критичний матеріал до повісті «Наталка Полтавка».

«У чому вся сила п’єси, у чому її чаруюча душу краса? У надзвичайній простоті, у правді й, найголовніше, у любові автора до цього народу, у любові, котра із серця Котляревського перейшла на його твір» — цими словами висловив своє захоплення «Наталкою Полтавкою» український драматург І. Карпенко-Карий.

З «Наталки Полтавки» починається становлення національної драматургії. Тож запам’ятайте дату написання п’єси — 1819 р., від неї розпочинається й успішне сценічне життя цього твору. Особливістю драми є поєднання ознак кількох напрямів і жанрів тогочасної літератури: сентименталізму1 з його прагненням викликати співчуття, почуття жалю, просвітительського реалізму й класицизму. Автор зберігає класицистичний закон єдності місця (село біля Ворскли), часу (дія відбувається протягом одного дня) і самої дії.

Сюжет п’єси. В основі сюжету — типовий для європейського сентименталізму конфлікт: нерівне кохання й намір нелюба одружитися з дівчиною. Заможний Терпило не хоче віддати свою дочку Наталку за названого сина Петра, хоча молоді й закохані, і виганяє його. Батько спивається, розорюється й помирає, а родина вимушена переїхати з Полтави до села (про цю історію читач-глядач дізнається з розповіді виборного). Аби зарадити скруті, Горпина Терпилиха хоче віддати Наталку за старого, проте заможного возного Тетерваков-ського. Хоча Наталка любить і чекає Петра, проте подає нелюбу рушники, аби догодити матері. Саме в цей момент повертається із заробітків Петро. Хлопець розчулює возного тим, що готовий пожертвувати власним щастям заради благополуччя Наталки, тож старий багатій робить великодушний вчинок, відступившись від коханої дівчини.

Тема, ідея, жанр твору. Основний мотив п’єси — розлука дівчини з коханим-бідняком та одруження з осоружним багатієм. Тематика твору доволі широка: зображення побутових суперечностей українського села, соціальної нерівності; показ життя селян, бурлаків, чиновників; відтворення традицій, звичаїв і пісень. Основна ідея: оспівування духовної величі людини з народу. І. Котляревський один із перших в українській літературі взяв головну героїню з народу — просту дівчину — і показав її високі духовні якості (у цьому полягає новаторство автора). За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоконаціональна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії. І. Котляревський так визначив жанр твору: «Опера малоросійська у двох діях», що передбачає багато музики й пісень. Усього в тексті 20 пісень — арії, дуети, тріо, хор — як фольклорного походження («Віють вітри, віють буйні...», «У сосідахата біла»), так і літературного («Всякому городу прав і права...», « Сонце низенько»).

Дійові особи. У п’єсі всього 6 дійових осіб: Наталка, її мати Горпина Терпилиха, коханий Петро, Микола, возний Тетерваковський і виборний Макогоненко.

Наталка, центральний персонаж п’єси, наділена характеристиками ідеальної героїні: «Золото — не дівка! (...) Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе й матір свою на світі держить». Це слова односельця виборного,

який підсилює своє захоплення словами яке, як, яка. Крім того, що Наталка працьовита, приклад для всього села, вона ще й вірна в любові, чекає свого коханого вже чотири роки: «Наталка без душі його (Петра. — Авт.) любить, через його всім женихам одказує...» Щоправда, возний дивується, як можна «любить такого чоловіка, которого (...), может бить, і кістки погнили».

Доволі складний образ Наталчиної матері — Горпини Терпилихи. Вона виховала дочку доброю, чесною й працьовитою, проте щастя розуміє зовсім не так, як Наталка: їй краще вмерти, ніж жити в бідності, тому й умовляє доньку вийти заміж за багатого підстаркуватого нелюба. Під впливом мрій про багатство змінюється ставлення Горпини до Петра, якого вона з покійним чоловіком «любили, як рідного сина». Коли ж хлопець повертається із заробітків, Терпилиха зустрічає його не дуже тепло, наділяючи оцінними словами голодранець, шибеник, пройдисвіт. А коли возний, який раніше залякував наречену штрафом і тюрмою, відмовляється одружитися з Наталкою на користь молодого парубка, Терпилиха миттю схиляється серцем до благородного Петра.

Петро й Микола — сироти, без роду, без племені, без талану і без приюту. Вони однаково працьовиті, щирі й безкорисливі натури. В обох розвинене почуття власної гідності, але мають різні характери. Петро — чесний, великодушний, здатний на самопожертву заради іншої людини, він кохає Наталку «більше, як самого себе», готовий усі гроші, зароблені тяжкою працею протягом чотирьох років, віддати Наталці, щоб возний ніколи не міг їй дорікати, що «взяв бідну».

Микола не такий м’якосердний, як Петро, твердішої вдачі, ніколи не впадає в розпач, дотепний. Він оптиміст, відчаю немає місця в його душі: мріючи про вільне життя, збирається податися на Тамань до чорноморців, бо любить козацьке товариство.

Возний Тетерваковський — сатиричний образ чиновника, хабарника, який страждає через те, що з кожним роком усе трудніше вибивати з людей гроші. Його інтереси — дріб’язкові й потворні: скарги, позови, пограбування. Це, за влучною характеристикою Миколи, «хапун такий, що із рідного батька злупить». Возний знає, що люди бачать його зловживання, тож виправдовується тим, що всі обманюють. З цією метою він навіть переробив на свій лад пісню Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права...», у якій співає, що «хто не лукавить, той ззаду сидить».

Яскравим засобом характеротворення возного Тетерваковського є його мова, а точніше — жахливий суржик з українських і російських слів, словесний паразит «теє-то як його». Його невігластво видає й розмова з Петром про театр. Хай там як, але в цій заскорузлій душі є місце й великодушності. Згадайте фінальний епізод п’єси, у якому він відступає від Наталки й просить Терпилиху благословити дітей на щастя й любов. Отже, образ возного неоднозначний: він і здирник, бюрократ і водночас — людина, спроможна на щирі почуття й добрі вчинки.

Неоднозначний образ і виборного Макогоненка. З одного боку, він «хитрий як лисиця», «де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже», нещирий, користолюбний, а з іншого боку, викликає неабияку симпатію через прихильність до бідних, замовляє добре слово про Наталку, а потім і про Петра («Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!»), а найбільше через те, що зневажає чиновників-хабарни-ків, отих «п’явок», що з простого народу «кров смокчуть». Тож ставлення до виборного більше позитивне, аніж негативне.

1890 р. М. Лисенко написав до п’єси «Наталка Полтавка» музику. Його однойменна опера стала шедевром світового мистецтва, класичним зразком українського оперного репертуару, що й нині не сходить зі сцени українських професійних театрів.

10.

Виконайте завдання.

1. П’єса «Наталка Полтавка» починається з пісні А «Видно шляхи полтавськії...»

Б «Ой під вишнею, під черешнею...»

В «Всякому городу нрав і права...»

Г «Віють вітри, віють буйні...»

2. Установіть відповідність.

Репліка

Герой (героїня) твору

1 Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам одказати.

2 Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!

3 Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею.

4 ...Отрожденіямоєгорасположенк добрим ділам; но... доселі ні одного не зділал.

А виборний Б Наталка В Микола Г возний Д Петро

3. Установіть відповідність.

Вчинок

Герой (героїня) твору

1 допомагає в «сердечному ділі»

2 погрожує штрафом і тюрмою

3 іде з рідного села до козаків

4 віддає всі свої гроші коханій

А Петро Б возний В Микола Г виборний Д Терпилиха

4. Як ви розумієте характеристику драматичного твору «єдність місця, часу й дії»? Аргументуйте свою думку, навівши приклади з тексту.

5. Які пісні з п’єси «Наталка Полтавка» ви чули раніше? Яку роль пісні відіграють у творі?

6. Чому автор вкладає в уста Наталки саме пісню «Віють вітри, віють буйні...»?

7. Як у п’єсі розкрито торжество народної етики? Через яких персонажів це реалізовано?

8. Майже всі персонажі п’єси мають певні позитивні риси й недоліки. Визначте й назвіть їх.

9. Чи актуальна своєю проблематикою п’єса «Наталка Полтавка» у наші дні?

10. У чому полягає новаторство І. Котляревського?

11. Визначте в п’єсі «Наталка Полтавка» сюжетні елементи.

12. Прочитайте яву ХІ (дія друга) за ролями.

11.

Виконайте домашнє завдання.

1. Випишіть у робочий зошит цитатні характеристики до кожного персонажа п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка».

2. Вивчіть одну з пісень п’єси «Наталка Полтавка» напам’ять (за бажанням).

 

Це матеріал з підручника Українська література 9 клас Авраменко

 






^