mozok.click » Українська література » Микола Гоголь - "Тарас Бульба" читати скорочено онлайн, аналіз, критика
Інформація про новину
  • Переглядів: 3877
  • Автор: admin
  • Дата: 18-01-2018, 11:24
18-01-2018, 11:24

Микола Гоголь - "Тарас Бульба" читати скорочено онлайн, аналіз, критика

Категорія: Українська література

1. Розгляньте репродукцію картини й виконайте завдання.

І. Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султану

A. Який період в історії України зображено на картині?

Б. Що ви знаєте про автора історичної повісті «Тарас Бульба»?

B. Що ви знаєте про Тараса Бульбу та його синів — Андрія й Остапа?

2. Прочитайте відомості про життя та творчість М. Гоголя й виконайте завдання.

Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня 1809 р. в с. Великих Сорочинцях (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Дитинство минуло в маєтку батьків — с. Василівці (нині с. Гоголеве).

Батько М. Гоголя, Василь Панасович Гоголь-Яновський, український письменник, автор водевілів «Собака-вівця» і «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом», був управителем маєтків і організатором домашнього театру українського поміщика Д. Трощинського (колишнього міністра юстиції Російської імперії) у с. Кибинцях, поблизу Миргорода. Він був праправнуком полковника козацького війська часів Б. Хмельницького Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби.

Мати, Марія Іванівна, назвала сина на честь чудотворної ікони Миколи Диканського. Багатий родич виділяв щороку в день народження Миколи 1200 карбованців на науку. У 3 роки хлопчик читав і писав, у 5 — складав вірші.

Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховному впливі бабусі, Тетяни Семенівни. Любов до української мови, відчуття слова закладалися в М. Гоголя вже з дитячих літ. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень, прислів’їв і приказок, готував матеріали до українсько-російського словника. Пізніше М. Гоголь так писав про українську пісню: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого...» Мати допомагала синові з фольклорними матеріалами для його майбутніх книжок на українську тематику.

Разом із молодшим братом Іваном з 1818 по 1819 р. хлопець навчався в Полтавському повітовому училищі. Раптова смерть брата викликала в Миколи велике душевне потрясіння, тому освіту він здобував удома.

З 1821 по 1828 р. навчався в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька. Тут розпочинається його творча діяльність. Здібний, ініціативний учень організував гімназійний театр, ставши одночасно його директором, автором, художником-декоратором; активно працював у рукописній журналістиці, подаючи до журналів твори російською та українською мовами.

У 1828 р. М. Гоголь переїхав до Петербурга, де в 1829 р. опублікував свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен», проте після негативної рецензії викупив увесь тираж книжки й спалив. Через рік у журналі «Отечественньїе записки» була надрукована повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечорів на хуторі біля Диканьки».



У червні 1832 р. М. Гоголь відвідав рідні місця. Письменник цікавиться історією України, фольклором, хоче стати професором історії в Київському університеті св. Володимира. Однак до Києва М. Гоголя не відпустили. У липні 1834 р. він був призначений професором Петербурзького університету, проте наступного року покинув викладацьку роботу, захопившись літературною творчістю. У цей час письменник працює над книжками «Арабески», «Миргород», у яких розвінчує бездуховність поміщицько-чиновницького провінційного містечка Миргорода й російської столиці Петербурга, а його прославлений «Тарас Бульба» продемонстрував високі зразки людського духу, патріотизму, ратної звитяги, бойового по-

братимства. Розраду від нездійснених планів письменник знаходив у творчості.

Другу половину 30-х років XIX ст. М. Гоголь присвятив драматургії та театру. Етапною в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836), у якій письменник затаврував хабарництво, сваволю, неуцтво чиновників Російської імперії. На прем’єрі комедії у квітні 1836 р. в Олександрійському театрі (м. Петербург) був присутній імператор Микола І. У травні п’єсу поставили в Малому театрі (м. Москва). Вистава викликала неоднозначний резонанс — від захоплення передових умів до гострого невдоволення й нападів панівної верхівки.

Невдовзі після прем’єри «Ревізора» М. Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон (1836-1839). Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію, активно працює над знаменитою поемою-романом «Мертві душі».

З 1842 до 1847 р. М. Гоголь проживає за кордоном, відходить від мистецтва. Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків істини: вихід із суспільної та особистої кризи він шукав у самовдосконаленні, у вірі в Бога.

У 1848 р. митець повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис.

Тяжка хвороба обірвала життя майстра слова 21 лютого 1852 р. Письменник похований у м. Москві на Новодівичому цвинтарі.

А. Письменник І. Малкович уважає, що «Микола Гоголь — це геніальний український митець, який став класиком російської літератури». Які факти з життя М. Гоголя підтверджують цю думку?

Б. Що ви знали про М. Гоголя до читання цього матеріалу?

Картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану» була написана в 1891 р. Нині вона відома в усьому світі. Вільний козачий дух, гумор запорожців І. Рєпін зумів відшукати у своїх сучасниках, а портретні деталі — у найнесподіваніших людей, які його оточували.

Головною діючою особою картини є писар. Позував для цієї фігури історик Дмитро Яворницький, автор відомої «Історії запорозьких козаків». Над писарем схилився січовий отаман Іван Сірко. Сучасники впізнавали в ньому популярного в ті роки генерала Драгомирова. За спиною Сірка — щербатий одноокий козак Г олота. Цікава історія цього прототипу1. Одного разу І. Рєпін переправлявся через Дніпро на поромі. Тут же був і поміщик Тарновський, який сидів у бричці. Ілля Юхимович звернув увагу на колоритний образ візника Нікішки. Художник зробив замальовку. Так, в одному дружному товаристві на полотні «зібралися» генерал, учений і візник. Ліворуч над писарем — молодий бурсак, який написаний із портрета українського художника Мартиновича. Праворуч від отамана Сірка регоче колоритний козак із довгими вусами. Усім своїм виглядом він нагадує гоголівського Тараса Бульбу. Позував для цієї фігури професор Петербурзької консерваторії Рубець.

З іншого боку картини — сини Тараса: красень Андрій і чорновусий Остап зі скривавленою пов’язкою на голові. Для фігури Андрія позував внучатий племінник композитора Глинки, а для Остапа — відомий силач і художник Кузнєцов.

Зверніть увагу на запорожця, який похилився на стіл від сміху. Цього козака І. Рєпін малював із простого селянина, якого зустрів на пристані в м. Олександрівську (нині Запоріжжя).

Січовики постають «перед нами в усій своїй красі та завзятості. У такому різношерстому гурті немає байдужих, усі захоплені написанням відповіді турецькому султану Мухаммеду IV.

Отже, на картині І. Рєпіна зображено бойове та дружне товариство людей — простих, безмежно хоробрих, сильних і жартівливих» (М. Павлов).

3. Прочитайте уривки з повісті М. Гоголя «Тарас Бульба».


 

ТАРАС БУЛЬБА

(1835)

Повість

(Скорочено)

— А повернись-но, синку! Цур тобі, який ти чудний! Що це за попівські підрясники на вас? І отак би то всі в академії й ходять?

Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі й оце приїхали додому.

Сини його щойно позлазили з коней. То були два здоровенні парубки, які дивилися ще з-під лоба, як усі семінаристи, що лишень покінчали науки. Здорові, рум’яні їхні лиця укривав ніжний пух, що не знав іще бритви. Вони дуже завстидалися з такого батькового привітання й стояли нерухомо, потупивши очі в землю.

— Стійте, стійте! Дайте мені на вас гаразд роздивиться, — провадив він, обертаючи їх. — Ото які довгі свитки на вас! Ох же й свитки! Таких свиток ще й на світі не бувало. А ну ж, нехай котрийсь побіжить, а я подивлюся, чи не беркицьне він на землю, у полах заплутавшись...

— Перестаньте глузувати, батьку! — промовив нарешті старший із них.

— Ти диви, який пишний! А чого ж би то й не посміяться?

— А того! Бо хоч ви й батько мені, а сміятися будете — їй-богу, одлупцюю!

— Ох ти ж сякий-такий сину! Як то — батька?! — промовив Тарас Бульба й уражено відступив на кілька кроків назад.

— Та хоч би й батька, не подивлюся. Образи не подарую нікому.

— А як же ти будеш зо мною битися? Навкулачки чи що?

— Та вже як доведеться.

— Ну, то давай навкулачки! — промовив рішуче Бульба, засукуючи рукави. — Подивлюся я, що ти за мастак у кулаці!

І батько із сином, замість привітання після довгої розлуки, почали гамселити один одного й у боки, і в поперек, і в груди — то відступаючи й оглядаючись, то насідаючи знову.

— Дивіться, люди добрі: геть здурів старий, зовсім з глузду з’їхав! — дорікала, стоячи при порозі, бліда, худенька й добра їхня мати, що навіть не встигла ще обійняти своїх синів-соколів. — Діти додому приїхали, більше як рік їх не бачено, а він вигадав казна-що: навкулачки битися!

— Та він добре б’ється! — промовив Бульба, зупинившись. — Їй-богу, добре! — додав він, обсмикуючись: — Так, що краще б з ним і не заводитися. Добрий буде козак!.. Ну, а тепер здоров, синку, почоломкаємося!.. — І батько із сином почали цілуватися. — Добре, синку! Отак же й лупцюй кожного, як мене молотив: нікому не даруй!.. А проте, що не кажи, а вбрання на тобі таки кумедне: і що воно за мотузка висить?.. А ти, бельбасе, чого стоїш, руки поспускавши? — звернувся він до меншого. — Чом же ти, вражий сину, не пробуєш своїх кулаків на мені?

— Ще чого вигадай! — промовила мати, обіймаючи тим часом меншого. — I впаде ж йому в голову, щоб рідна дитина та батька била! I наче йому тепер до того: дитина здорожилася — скільки світа проїхала, утомилася (дитина мала двадцять з чимось літ і рівно сажень зросту). Йому б саме відпочити та попоїсти чого, а він до бійки силує!

— Е-е, та ти, як я бачу, материн мазунчик! — промовив Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона — баба, вона нічого не тямить! Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та кінь добрий — ото ваші пестощі! А цю шаблю бачите? Оце ваша мати! А все

решта — сміття! Оте, чим напихають ваші голови: й академія, і всі ті книжки — граматки, філозофія — усе те, кажу, казна-що — чхать на те все! — Тут Бульба приточив таке слівце, що навіть не годиться до друку. — А найкраще, як я вас того ж таки тижня та одвезу на Запорожжя — от де наука, так наука! Там ваша школа; тільки там розуму й наберетеся.

— То тільки один тиждень і бути їм удома? — мовила жалібно, зі сльозами на очах, стара, сухенька мати. — Не доведеться їм бідолашним і погуляти як слід, не доведеться в хаті рідній обізнатися, та й мені не доведеться на них надивитися!

— Годі, стара, голосити! Не на те козак удався, щоб із бабами воловодитися. Ти ще б їх до себе під спідницю сховала та й сиділа на них, як квочка на яйцях. Гайда, краще неси нам на стіл усе, що там у тебе є. Та не треба нам пампушок, медяників, маківників і пундиків усяких; тягни нам сюди цілого барана чи козу давай, медів сорокарічних! Та горілки багато, тільки не з вигадками горілки, не з родзинками чи там ще з якими витребеньками, а чистої давай, тієї грішниці, щоб грала й шуміла, як скажена! (...)

Тарас Бульба із синами наступного дня вирушили на Запорозьку Січ.

II

Усі три вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давню давнину: перед ним проходила його молодість, його літа, — літа, що промайнули й не вернуться, згадуючи які, завжди тужить козак,

бажаючи, щоб молодість тривала все його життя. Він думав про те, кого зі свого давнього товариства зустріне тепер на Січі. Гадав, хто вже помер, а хто живий зостався, і сльоза тихо туманила його зіницю, а посивіла голова журливо похилилася.

Сини його думали інші думи. Але треба спершу трохи більше розповісти про його синів. На дванадцятім році їх було віддано до Київської академії, бо вся значна старшина вважала своїм найпершим обов’язком віддавати своїх дітей у науку, хоч і робилося це лише задля того, щоб опісля зовсім її забути. Були вони тоді, як і всі, що потрапляли до бурси, дикі, викохані на волі, і там їх уже потроху обтісували на один копил, після чого ставали вони один на одного схожі. Старший, Остап, почав з того свою науку, що першого ж року втік додому. Його повернули, тяжко випарили й посадовили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю й чотири рази, відшмагавши його немилосердно, купували йому нового. Запевне він зробив би те й уп’яте, коли б батько врочисто не запри-сягся віддати його на цілих двадцять років у монастирські служки й не пообіцяв привселюдно, що він довіку не побачить Запорожжя, якщо не навчиться в академії всякої науки. Цікаво, що це казав той самий Тарас Бульба, який шпетив усяку вченість і радив, як ми вже бачили, своїм дітям зовсім про неї й не дбати. З того часу Остап як-найстаранніше засів за нудотну книжку й незабаром став у перші лави. Тодішня наука геть розходилася з життям: оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі аж ніяк не пасували до того часу, і ніколи нічого спільного з життям не мали. Усі, хто вчився тої науки, ні до чого не могли приточити свого знання, хоч би навіть і найменш схоластичного. Та й самі тогочасні вчені були чи не найбільшими невігласами, бо геть не мали життєвого досвіду. А ще той республіканський лад самої бурси та сила-силенна молодих, дужих, здорових людей — усе це спонукало їх до зовсім іншої діяльності, яка нічого спільного з наукою не мала. Іноді поганий харч, іноді часті кари голодом, іноді багато потреб, що закипали у свіжім, здоровім, молодім тілі, — усе це разом виробляло в них ту невгамовну моторність, яка вже потім розвивалася на Запорожжі. Голодна бурса шугала вулицями Києва й змушувала всіх мешканців бути напоготові. Перекупки, які сиділи на базарі, ледь забачивши бурсака, закривали руками свої пироги, бублики, гарбузове насіння, як ті орлиці дітей своїх. Консул, що його обов’язком було наглядати за підлеглими йому товаришами, сам мав такі моторошні кишені у своїх шароварах, що зміг би впхати туди цілу перекупчину ятку, якби та на хвильку заґавилася.

Ці бурсаки гуртувалися в зовсім осібну громаду; до вищого кола, з польських та українських шляхтичів, їм було зась. Сам воєвода Адам Кисіль, дарма що опікувався академією, не вводив їх у шляхетні кола, ще й наказував тримати їх якомога суворіше. Утім, ці настанови були зайві, бо сам ректор і професори-ченці не шкодували лози та канчуків, і частенько ліктори з їхнього наказу шмагали своїх консулів так немилосердно, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом з них це було геть не страшне й видавалося лише трошки міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим, нарешті, обридали такі безнастанні припарки, і вони тікали на Запорожжя, коли вміли знайти до нього шлях і коли їх не перехоплювали дорогою. Остап Бульбенко, хоч і почав пильно вчитися логіки й навіть богослов’я, ніяк не міг здихатися безжальних різок. Ясна річ, що все це мало якось загартувати його вдачу, надати їй жорсткої твердості, що була завжди прикметною в козаків. Остап мав славу одного з найкращих товаришів. Він рідко верховодив у зухвалих витівках — обтрусити чужий сад чи обібрати город, зате один із перших ставав під знамена спритних бурсаків і ніколи й ні за яких обставин не виказував своїх товаришів; ніякі канчуки й різки не присилували б його таке вчинити. Він був твердий до всяких спокус, опріч війни та бучної гулянки; принаймні ніколи ні про що інше майже й не думав. Він був прямодушний з рівнею своєю. Він був добрий до такої міри, до якої міг бути добрий юнак із такою натурою і в такий суворий час. Його взяли за серце сльози бідної матері, і тільки це тепер його смутило й змушувало в задумі хилити голову.

Менший брат його, Андрій, мав живішу й трохи тоншу вдачу. Він був беручкіший до науки й опановував її легше, ніж тяжкі, дужі натури. А ще він був меткіший од свого брата; частіше верховодив у найнебезпечніших витівках і не раз завдяки своєму спритному розумові відкручувався від кари, тим часом як брат його Остап без зайвих хитрощів скидав із себе свитку й клався долі, навіть у думці не маючи прохати помилування. Він також горів жадобою лицарського подвигу, але в душі його знаходилося місце й для інших почуттів. Потреба кохання гостро спалахнула в ньому, як тільки минуло йому вісімнадцять років. Жіноча постать часто витала в його розпалених мріях; він, слухаючи філософські диспути, повсякчас бачив її — свіжу, чорнооку, ніжну. Перед ним безнастанно миготіли її яскраві, пружкі перса, ніжна, прекрасна, цілком оголена рука її; сама одежа, що облягала її пречисте й водночас міцне тіло, дихала в його мріях якоюсь невимовною млістю. Він пильно ховався перед своїми товаришами з тими поривами

юнацької палкої душі, бо за тих часів соромно й ганебно було думати козакові про жіночі втіхи, не здобувши лицарської слави. Останніми роками він рідше верховодив у бурсацьких ватагах, а частіше блукав самотою де-небудь по затишних київських закутках, що тонули у вишневих садах, з яких звабливо визирали на вулицю низенькі хатки. Іноді він заходив і на панську вулицю, у теперішньому старому Києві, де жило українське й польське шляхетство, будинки якого було вже збудовано з певною вибагливістю. Одного разу, заґавившись, він мало не потрапив під колясу якогось польського пана, і візник зі страшнющими вусами, що сидів на козлах, оперезав його з усього плеча пугою. Молодий бурсак скипів: з несамовитою відвагою ухопив він своєю дужою рукою за заднє колесо й зупинив колясу. Але візник, прочуваючи помсту, почав періщити коней, вони рвонули — й Андрій, на щастя, устигши відхопити руку, заорав носом просто в багнюку. Щонайдзвінкіший і гармонійний сміх долетів до його вух. Він підвів очі й побачив біля вікна панну такої краси, якої ще зроду йому не траплялося бачити: чорнооку й білу, як сніг, осяяний ранковим рум’янцем сонця. Вона щиро сміялася, і сміх надавав осяйної сили її сліпучій красі. Він сторопів. Він дивився на неї, геть збентежений, мимоволі обтираючи зі свого обличчя болото й ще дужче ним обмащуючись. Хто б вона була — оця красуня? Він хотів був довідатися від челяді, що юрбою, пишно вбрана, стояла за ворітьми, оточивши молодого кобзаря. Та челядь, уздрівши його замурзану пику, пирснула сміхом і не пошанувала відповіддю. Урешті він дізнався, що то була дочка ковельського воєводи, який приїхав на якийсь час до Києва. Наступної ж таки ночі, із властивою лише бурсакам зухвалістю, він проліз через огорожу до саду, виліз на дерево, що порозкидало свої широкі віти аж на дах; з дерева переліз на дах і через димар каміна пробрався просто в опочивальню красуні, яка саме сиділа перед свічкою та виймала з вух своїх дорогі сережки. Чарівна полька так злякалася, зненацька побачивши перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; однак примітивши, що бурсак стояв, потупивши очі, не сміючи навіть поворухнути рукою, пізнала в ньому того самого, що брязнув перед нею на вулиці, — і сміх знову опанував її. До того ж у рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний на вроду. Вона від душі сміялася й довго потішалася над ним. Красуня була легковажна, як полька, але очі її, неймовірно гарні, пронизливі очі, кидали погляд довгий, як вічність. Бурсак не міг і рукою поворухнути, був наче зав’язаний у мішку, коли воє-водівна сміливо підійшла до нього, наділа йому на голову свою

блискучу діадему, повісила на губи йому сережки й оповила його серпанковою прозорою шемізеткою з фестонами, гаптованими золотом. Вона чепурила його й з дитячою розбещеністю, притаманною легковажним полькам, витворяла з ним силу всіляких дурниць, які ще дужче знітили бідного бурсака. Він являв собою досить кумедну постать, роззявивши рота й утупившись у її чарівні очі. Стук, що почувся біля дверей, злякав її. Вона звеліла Андрієві сховатися під ліжко та, як тільки страх минув, покликала свою покоївку, полонену татарку, і наказала їй обережно вивести його в сад, а звідтіля спровадити через паркан. Але цього разу наш бурсак не так щасливо перебрався через огорожу: пробурканий сторож гарненько вчистив його по ногах, а челядь, що збіглася на ґвалт, таки довгенько лупцювала його вже на вулиці, аж поки прудкі ноги врятували його.

Після такої оказії проходити біля будинку було небезпечно, бо челяді у воєводи була сила-силенна. Він побачив її ще раз у костьолі: вона помітила його й дуже втішно усміхнулася, як давньому знайомому. Він бачив її мимохіть ще одного разу, і після цього воєвода ковельський хутко виїхав, а замість прекрасної чорноокої польки виглядала у вікно якась товста пика.

Ось про що думав Андрій, схиливши голову й утупивши очі в гриву свого коня.

А тим часом степ уже давно прийняв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава муром обступила й потопила їх, і тільки чорні козацькі шапки мигтіли поміж її волоток. (...)

III

Уже з тиждень Тарас Бульба жив зі своїми синами на Січі. Остап з Андрієм не дуже дбали про військову науку. Січ не любила турбувати себе військовими вправами й гаяти час надаремно; юнацтво виховувалося й набиралося досвіду тільки на ділі, у самому розпалі боїв, що з тієї причини були майже безнастанними. Козак занудився б, якби на дозвіллі навчався якої-небудь там дисципліни, опріч хіба що стрільби в ціль і, зрідка, кінських перегонів і гонитви за звіром у степах і луках; увесь інший час вони бенкетували — на ознаку широкого розмаху душевної волі. Уся Січ була якимсь надзвичайним явищем: це було безнастанне бенкетування, учта, що галасливо почалася й загубила свій кінець. Дехто, правда, брався за ремесло, інші тримали крамнички й крамарювали; але переважна більшість гуляла з ранку до вечора, поки в кишенях ще бряжчала спроможність і здобуте добро ще не перейшло

до крамарських і шинкарських рук. Це загальне бенкетування мало в собі якийсь чар. Не було це якимось збіговиськом гультяїв, що напиваються з горя, — ні, це було просто якесь шалене буяння веселощів. Кожен, хто сюди вскочив, тут же забував і покидав усе те, що його колись цікавило. Він, можна сказати, чхав на своє минуле й безжурно віддавався волі й товариству таких, як і він сам, гульвіс, що не мали ні рідні, ні кутка, ні сім’ї, опріч вільного неба й вічного бенкету душі своєї. Це витворювало ту шалену веселість, що не змогла б зародитися ні з якого іншого джерела. Оповідки й теревені, які чулися серед цієї юрби, що ліниво розкошувала на землі, були часто такі

смішні й дихали такою силою живої оповіді, що треба було мати холоднокровну поставу запорожця, щоб, слухаючи все це, зберігати на обличчі байдужу міну, не зморгнувши й вусом, — прикметна риса, якою й досі відрізняється від інших слов’ян українець. Веселість була п’яна, галаслива, а проте не був то чорний шинок, де чоловік, напившись, страчує навіть образ Божий; це було тісне коло шкільних товаришів. Тільки й різниці було, що тут вони не сиділи під указкою, слухаючи недолугих учителів, а вчиняли наскоки на п’ятьох тисячах коней; замість лугу, де вони грали колись у м’яча, у них були безпечні, ніким не вартовані кордони, на підході до яких татарин витикав часто свою метку голову й суворо, без руху, зирив турчин у своїй зеленій чалмі. Тільки й різниці, що їх єднатися в школі силували, а тут вони самохіть, без чийогось примусу, кидали своїх батьків і матерів і тікали з батьківських хат; що тут мали притулок і ті, яким уже лоскотала шию мотузка та які замість кістлявої смерті побачили життя, і то життя на весь розмах; що сюди прибували й ті, які через широку натуру ніколи не могли вдержати в кишені ані шеляга; що були й ті, які досі червінець уважали великим багатством, у яких, з ласки жидів-орендарів, можна було вивертати кишені з певністю, що звідтіля ніщо не випаде. Тут були всі бурсаки, що не витерпіли академічної лози й не винесли зі школи жодної букви; але разом із ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Тут було багато й старшини, що потім

відзначалася в королівському війську; також була сила досвідчених вояків, які мали шляхетне переконання, що все одно, де б не воювати, аби лишень воювати, бо не гоже шляхетній людині жити на світі, не воюючи. Багато було й таких, які приходили на Січ лише задля того, щоб потім сказати, що, мовляв, і вони були на Січі й уже є лицарями гартованими. Та й кого тут не було? Ця дивовижна республіка була потребою саме того часу. Охочі до вояцького життя, до золотих келехів, коштовної парчі, дукатів і реалів повсякчас мали змогу знайти собі тут роботу. Лише ті, хто упадає за жінками, не могли знайти тут нічого, бо навіть у присіччі не сміла з’являтися жодна жінка. (...)

IV

Козаки обрали нового кошового отамана й вирішили всім військом іти на Польщу, бо поляки притісняли українців і віру православну.

V

Поляків охопив страх перед запорожцями. Селами лютували пожежі, усе, що могло, рятувалося. У боях із польськими королівськими військами відзначалися молоді козаки. Тарасові «любо було бачити, що обидва його сини були серед найперших». В Остапові вже помітні були риси майбутнього ватажка, Андрій був йому повною протилежністю: він не вмів холодно обмірковувати тактику бою, а кидався в гущу куль і мечів, убачаючи насолоду в битві. Запорожці взяли в облогу місто Дубно, прирікаючи його мешканців на голодну смерть. Облога тривала, а козакам уже набридла така бездіяльність.

Андрій обійшов козачі ряди. Багаття, біля якого сиділа сторожа, уже ледве блимало, і сама сторожа спала, видко, попоївши сала-махи й галушок на весь козацький апетит. Він трохи здивувався з такої безпечності, подумавши: «Добре, що близько немає ніякого сильного ворога й немає кого боятися». Нарешті й сам підійшов до одного з возів, виліз на нього й ліг горілиць, підклавши під голову руки, та не міг заснути й довго дивився на небо. Воно все було перед його очима; чисте й прозоре було повітря; купина Чумацького Шляху, що навскіс підперізував небо, уся потопала в сяєві. Хвилинами Андрій мовби непритомнів, і якийсь легенький туман дрімоти затуляв на мить перед ним небо, а тоді воно знову прояснювалось і все знову йому розвиднювалося.

Аж це здалося йому, ніби перед ним промайнув якийсь чудний людський образ. Думаючи, що то йому просто примарилося вві сні й той образ зараз розвіється, він дужче розплющив очі свої й побачив, що над ним мовби нахилилось якесь змарніле, висохле обличчя й дивилося просто йому в очі. Довге й чорне, як вугілля, волосся, нечесане й розпатлане, вибивалося з-під темної, накинутої на голову хустки. І чудний блиск у погляді, і мертвотна смаглявість обличчя з гострими рисами спонукали до думки, що це була мара. Він мимохіть ухопився рукою за самопал і майже судомно промовив:

— Хто ти? Коли дух нечистий — згинь з очей, а коли живий хто — погані жарти намислив: уб’ю з одного разу!

Замість відповіді мара приклала палець до уст і, здавалося, благала, щоб він мовчав. Він опустив руку й почав придивлятися до неї пильніше. З довгого волосся, шиї й напівоголених смаглявих грудей він упізнав жінку. Але вона була не тутешня. Усе її лице було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці виступали над запалими щоками; вузенькі чорні очі своїм розтином дугасто здіймалися вгору, і що більше він вдивлявся в її риси, то більше знаходив у них щось знайоме. Нарешті, не втерпівши, він спитав:

— Скажи, хто ти. Мені здається, начебто я знав тебе чи бачив десь.

— Два роки тому, у Києві.

— Два роки тому... у Києві... — проказав за нею Андрій, намагаючись перебрати все, що ще вціліло в його пам’яті від колишнього бурсацького життя. Він ще раз пильно глянув на неї й раптом скрикнув на весь голос: — Ти — татарка! Служиш у панночки, воєводівни!..

— Тсс! — мовила татарка, благально склавши руки, тремтячи всім тілом і повернувши голову назад, щоб упевнитися, чи не прокинувся хто від такого гучного вигуку Андрієвого.

— Скажи, скажи, чого і як ти тут? — спитав пошепки, аж задихавшись, Андрій, щомиті уриваючи мову від внутрішнього хвилювання. — Де панночка? Чи жива ще?

— Вона тут, у місті.

— У місті? — вимовив він, знову ледве не скрикнувши, і відчув, як уся кров ураз ринула до серця. — Чого ж вона в місті?

— А того, що й сам старий пан у місті. Він уже півтора року, як сидить лубенським воєводою.

— Що ж вона, заміжня?.. Та кажи ж, яка-бо ти чудна! Що вона тепер?..

— Вона другий день нічого не їла.

— Як?

— У місті вже давно немає й шматка хліба, усі давно їдять саму землю.

Андрій остовпів.

— Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: «Іди й скажи лицареві: коли пам’ятає мене, нехай прийде до мене, а коли забув нехай дасть тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як на моїх очах помре мати. Хай краще спочатку я, а вона після мене. Благай, падай йому в ноги. У нього теж є стара мати — нехай заради неї дасть хліба!»

Багато чого збудилося й спалахнуло в молодих козацьких грудях.

— Але як ти тут? Як ти пройшла?

— Підземним ходом.

— Хіба є підземний хід?

— Є.

— Де?

— Ти не зрадиш, лицарю?

— Клянуся святим хрестом!

— Спустившись у яр, треба перебрести потік, там, де очерет.

— І він веде в саме місто?

— Просто до міського монастиря.

— Ходім, ходім зараз!

— Але заради Христа та святої Марії, шматок хліба!

— Добре, буде. Стій тут біля воза... або ні, краще лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.

І він пішов до возів, де зберігалися запаси його куреня. (...)

Вітерець, який зірвався зі степу, давав знати, що незабаром світатиме. Але ніде не було чутно, щоб співали півні: ні в місті, ні в поруйнованих околицях давно не зосталося жодного півня. По невеличкій колоді перейшли вони через потік, за яким прямовисною кручею здіймався протилежний берег, немовби вищий за той, що зостався ззаду. Здавалося, що в цьому місці фортеця була надійніша, ніж деінде, бо земляний вал тут був нижчий і з-поза нього не визирала фортечна залога. Зате трохи далі здіймався грубий монастирський мур. Крутий берег увесь поріс бур’яном, а в невеличкій улоговині поміж ним і потоком ріс великий очерет, майже з людину заввишки. На вершку кручі видко було розвалений тин, який свідчив, що тут колись був город. Перед тином виднівся листатий лопух, а з-за нього стирчала лобода, колючий будяк і со

няшник, що звів свою голову вище за всіх. Тут татарка скинула із себе черевики й пішла боса, обережно підібгавши спідницю, бо місцина була грузька й пойнята водою. Пробиваючись поміж очеретом, вони зупинилися перед купою хмизу й лози. Відгорнувши хмиз, знайшли вони склепистий отвір у землі, лише трохи більший за вирло варистої печі. Татарка, схиливши голову, увійшла перша, за нею Андрій, зігнувшись якомога нижче, щоб пролізти зі своїми мішками, і незабаром опинилися обоє в непроглядній темряві.

VI

Андрій ледве посувався в темному та вузькому коридорі, ідучи слідом за татаркою й несучи на собі мішки з хлібом.

— Скоро буде видніше, — промовила провідниця, — ми підходимо до місця, де я поставила ліхтар.

І справді, темні земляні стіни почали потроху прояснюватися. Вони дійшли до невеличкої місцини, де, мабуть, була капличка; принаймні під стіною стояв вузенький столик, подібний до престолу у вівтарі, а над ним виднівся майже зовсім затертий, полинялий образ католицької Мадонни. Невеличка срібна лампадка, що висіла перед ним, ледве-ледве освітлювала його. Татарка нахилилася й підняла із землі покинутого мідного каганця на тонкій високій ніжці, з поначіплюваними круг нього на ланцюжках кліщиками, протичкою, щоб направляти ґноти, і гасильцем. Узявши каганця, вона засвітила його від лампадки. (...)

По дорозі до будинку на кожному кроці траплялися страшні жертви голоду.

(...) Вони ввійшли в коридор, а тоді до покою, який він почав пильно оглядати. Світло, прорізуючись крізь щілини віконець, торкнулося малинової завіси, позолоченого карнизу та живопису по стінах. Тут татарка попросила Андрія зостатися й відчинила двері до іншого покою, з якого блимнуло світло. Він почув шепіт і тихий голос, і від того голосу все в ньому затремтіло. Він бачив крізь прочинені двері, як майнула струнка жіноча постать із довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася й сказала йому зайти. Він не пам’ятав, як увійшов і як зачинилися за ним двері. У кімнаті горіло дві свічки; лампада перед образом ледь жевріла; перед ним стояв високий столик, за католицьким звичаєм зі східцями, щоб уклякати під час молитви. Та не того шукали його

очі. Він обернувся в другий бік і побачив жінку, що ніби завмерла й скам’яніла в якомусь швидкому рухові. Здавалося, немовби вся вона хотіла кинутися до нього й раптом зупинилася. І він теж вражено завмер перед нею. Не такою він уявляв її: це була не вона, не та, яку він знав колись; нічого не було в ній схожого з тією, але вдвічі краща й чарівніша, як давніше, була вона тепер. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, а тепер це був витвір, якому художник віддав останній помах пензля. То було прегарне, легковажне дівча; це була красуня — жінка у всій своїй квітучій красі. Повне почуття виявлялося у її зведених догори очах — не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли висохнути в них й оповивали їх блискучою росою, що пройшла крізь душу. Груди, шия й плечі набули обрисів, притаманних найдовершенішій красі; волосся, що колись розсипалося дрібненькими кучерями по лиці, тепер сплелося в густу розкішну косу, частина якої була зібрана, а частина розкинулася по всій довжині руки й тоненькими, довгими, чарівно закучерявленими пасмами спадала на груди. Здавалося, кожнісінька рисочка її змінилася. Марно він намагався відшукати в них хоч би одну з тих, що закарбувалися в його пам’яті, — жодної! Хоч яка була вона бліда, але та блідість не потьмарила чарівної вроди її; навпаки, наче додала їй чогось стрімкого, непоборно-переможного. І відчув Андрій у душі своїй побожний острах, і став як стій перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що постав у всій красі та силі юнацької мужності, що ніби й у самій завмерлості своєї постави виявляв розкуту вільність рухів; ясною твердістю сяяли його очі, сміливою дугою вигнулись

оксамитові його брови, засмаглі щоки пашіли всією ясністю чистого вогню, і, як шовк, вилискував молодий чорний вус.

— Ні, не маю змоги я нічим віддячити тобі, великодушний лицарю, — промовила вона, і заколихалося все срібне звучання її голосу. — Лише Господь може віддячити тобі; не мені, слабосилій жінці... — Вона понурила свої очі; чарівними сніжними півкружаль-цями насунулися на них повіки, облямовані довгими, мов стріли, віями. Нахилилося її чарівне обличчя, і знизу відтінив його тонкий рум’янець. Нічого не вмів на це відповісти Андрій. Він хотів висловити все, що було в його душі, — висловити так само палко, — і не міг. Відчув, як щось зціпило йому уста: голос відсахнувся від слова; відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та у вояцькому кочовому житті, відповідати на такі речі, і запалився гнівом на свою козацьку натуру.

Тієї миті ввійшла до покою татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений лицарем хліб, принесла його на золотій тарелі й поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія — і багато було в тих очах... Цей зворушений погляд, що свідчив про безсилля та неспроможність висловити почуття, які її огорнули, був зрозумілий Андрієві більше, ніж усі слова. Його душі враз стало легко; здавалося, з нього спали всі пута. Поривання й почуття, які досі ніби хтось утримував тяжкою вуздечкою, тепер відчули себе на волі й уже хотіли вилитися нестримним потоком слів, коли це раптом красуня, обернувшись до татарки, стурбовано спитала:

— А мати? Ти віднесла їй?

— Вони сплять.

— А батькові?

— Віднесла. Вони сказали, що прийдуть самі подякувати лицареві.

Вона взяла хліб і піднесла його до уст. У невимовному щасті дивився Андрій, як вона ламала його лілейними пальцями своїми та їла; аж раптом згадав божевільного, що сконав на його очах, проковтнувши шматок хліба.

Він зблід і, ухопивши її за руку, закричав:

— Годі! Не їж більше! Ти так довго не їла... тепер тобі хліб може стати отрутою.

І вона зараз одвела свою руку, поклала хліб на тарелю та, як покірна дитина, глянула йому в очі. І нехай би чиєсь слово... та не можуть ні різець, ні пензель, ні всемогутнє слово виявити того, що бачиться іноді в очах дівчини, окрім невимовно солодкого почуття, яке огортає того, хто заглядає в такі очі.

— Князівно! — вигукнув Андрій, наповнений і сердечними, і душевними, і всілякими пориваннями. — Що тобі треба? Чого ти хочеш? Накажи мені! Загадай мені найнеможливішу послугу, яка тільки є на світі, — я кинуся виконувати її! Загадай мені зробити те, чого не в силі зробити жоден чоловік, — я зроблю, себе занапащу. Занапащу, занапащу! І занапастити себе задля тебе, святим хрестом присягаюся, так мені солодко... та несила всього сказати! У мене три хутори, половина батьківських табунів — мої; усе, що принесла батькові в посаг моя мати й що навіть ховає вона від нього, — усе моє. Такої ні в кого тепер у козаків наших зброї, як у мене, немає: за самий держак моєї шаблі дають мені найкращий табун коней та овець три тисячі. І всього того я зречуся, покину, спалю, потоплю за одне твоє слово, за один тільки порух твоєї тонкої чорної брови! Але знаю, що, може, верзу дурниці, і не до речі, негаразд усе це, що не мені, вихованцеві бурси й Запорожжя, висловлюватися так, як зазвичай висловлюються там, де бувають королі, князі й усе, що є найкращого з-поміж вельможного лицарства. Бачу, що ти інше творіння Боже, ніж усі ми, та й куди їм до тебе, усім тим нашим шляхтянкам та їхнім дочкам-павам. Ми не гідні навіть рабами твоїми бути, тільки янголи небесні можуть служити тобі.

З щораз більшим подивом, уся обернувшись у слух, не зронивши жодного слова, слухала дівчина щиру, сердечну мову, у якій, мов у дзеркалі, виявлялася молода, сповнена сили душа. І кожне просте слово, сказане голосом, що добувався із самого дна його серця, було оповите силою. І подалося вперед усе її чарівне обличчя, відкинула вона далеко назад набридливе волосся, розтулила уста й довго сиділа так, з розтуленими устами. Тоді хотіла була щось сказати й ураз зупинилася, згадавши, що інше призначення провадить лицарем, що батько, брати й уся вітчизна його стоять позад нього суворими месниками, що місто оточили страшні запорожці, а самі вони з тим своїм містом приречені на люту смерть... Й очі її враз потуманилися сльозою; швидко вхопила вона хустинку, шиту шовком, затулила нею своє лице, і за мить хустинка стала вогка; і довго сиділа вона, закинувши назад свою прегарну голову, прикусивши білосніжними зубами свою прекрасну нижню губу, — мовби зненацька відчувши отруйне жало змії, — і не здіймаючи з обличчя хусточки, щоб не виявити перед ним свого пекучого жалю.

— Скажи мені одне слово! — промовив Андрій і взяв її за єдвабну руку. Іскристе полум’я перебігло по його жилах від того дотику, і стиснув він руку, що, безвладна, лежала в його руці.

Але вона мовчала, не відтуляючи хустинки від свого лиця, і сиділа непорушно.

— Чом же ти така смутна? Скажи мені, чом ти така смутна?

Кинула геть вона від себе хустинку, відгорнула своє довге волосся, що упало їй на очі, і вся розлилася жалощами, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, немов той вітрець, що, знявшись теплого вечора, промайне гущиною прибережного очерету: зашелестять, забринять і полинуть раптом сумно-жалібні звуки, і ловить їх з незбагненним смутком занімілий перехожий, не чуючи ані тихого згасання вечора, ні веселих здалеку пісень, що їх співають, вертаючи з поля, женці, ні далекого торохтіння возів.

— Чи ж не судилися мені довічні жалі? Чи не бідолашна мати, що породила мене на світ? Чи не гірка доля мене колисала? Чи ж не лютий ти кат мій, моя жорстока доле? Усіх ти привела до моїх ніг: найкращих з-поміж шляхетства, найбагатіших панів, графів, чужоземних баронів і весь цвіт нашого лицарства. Усім їм було вільно мене кохати й за велике щастя кожен із них мав би моє кохання. Досить мені було тільки махнути рукою, і кожен із них — най-вродливіший і найкращого роду — міг стати моїм чоловіком. І до жодного з них не причарувала ти мого серця, жорстока моя доле; а причарувала моє серце, обминувши найкращих лицарів землі нашої, до чужого, до ворога нашого. За віщо ж ти, Пречиста Божа Мати, за які гріхи, за які тяжкі провини так невблаганно й немилосердно мене караєш? У достатку, у розкошах минали мої дні; найкращі, найдорожчі страви й солодкі вина були мені до вибору. І навіщо все те було? Задля чого? Задля того, щоб нарешті померти лютою смертю, якою не помирає навіть останній жебрак у королівстві? Та мало, що судилася мені така страшна доля; мало того, що перед своїм сконом я мушу бачити, як мають померти в невимовних муках батько з матір’ю, за яких я двадцять разів життя своє віддала б; мало цього всього: треба ж було, щоб перед своїм кінцем довелося мені почути слова й побачити кохання, яких ще зроду я не бачила й не чула. Треба ж, щоб він своїми словами розшматував надвоє моє серце, щоб гірка його частина була ще гіркіша, щоб іще жалькіше було мені мого молодого віку, щоб іще страшнішою здавалася мені моя смерть і щоб ще більше, умираючи, дорікала я тобі, жорстока моя доле, і тобі, — прости мої провини, — Свята Божа Мати!

І коли змовкла вона, глибока безнадія проступила на її обличчі; болючим жалем заговорила кожна його рисочка, і все, від сумно похиленого чола й спущених очей до сліз, що завмерли й висохли на

тихо спломенілих її щоках, усе, здавалося, промовляло: «Немає щастя на цьому обличчі!»

— Не чувано у світі, не можна, не бувати тому, — промовив Андрій, — щоб найвродливіша й найкраща з-поміж усіх жінок зазнала такої тяжкої долі, коли вона народилася на те, щоб перед нею, як перед святинею, схилялося все, що є найкращого на світі. Ні, ти не помреш! Не тобі помирати! Присягаюся своїм народженням і всім, що мені миле на світі, ти не помреш! А коли випаде так, що вже нічим — ні силою, ні молитвою, ані мужністю — незмога буде відвести гіркої долі, то ми помремо разом, і перше помру я, помру перед тобою, біля твоїх прекрасних колін, і хіба вже мертвого розлучать мене з тобою.

— Не дури, лицарю, ні себе, ні мене, — промовила вона, тихо хитаючи прекрасною головою своєю. — Знаю, на превеликий мій жаль, дуже добре знаю, що не вільно тобі кохати мене; і знаю, який обов’язок і заповіт твій, — тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, а ми — твої вороги.

— А що мені батько, товариші й вітчизна? — мовив Андрій, стрепенувши головою й випроставши стрункий, як явір над водою, свій стан. — Тож коли так, то ось що: немає в мене нікого! Нікого, нікого! — промовив він тим самим голосом і підтвердив мовлене таким рухом руки, яким упертий, непоборний козак виявляє звагу вчинити справу нечувану й для когось іншого неможливу. — Хто сказав, що моя вітчизна — Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає наша душа, що для неї наймиліше. Моя вітчизна — ти! Ось моя вітчизна! I понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, доки стане мого віку, і подивлюся — хай хто-небудь з козаків вирве її звідтіля! Я все, усе, що є на світі, продам, віддам, занапащу за таку вітчизну!

На мить скам’янівши, як прекрасна статуя, дивилася вона йому у вічі, тоді раптом заридала й з тією дивовижною жіночою відвагою, на яку буває здатна лише безкорисливо великодушна жінка, створена для прекрасного сердечного поривання, кинулася вона йому на шию й, обійнявши його білосніжними, дивовижними руками, заридала. Тієї миті на вулиці почулися невиразні крики в супроводі сурми й литаврів. Але він не чув їх. Він чув лише, як її чудові уста обвівали його запашним теплом свого дихання, як її сльози потоками стікали йому на лице, а її пахуче розсипане волосся оповило його всього своїм темним блискучим шовком.

Тієї хвилі вбігла до них з радісним криком татарка.

— Урятовані, урятовані! — нестямно вигукувала вона. — Наші пробилися в місто, привезли хліб, пшоно, борошно та зв’язаних запорожців!

Та не чув ніхто з них, які то «наші» пробилися в місто, що привезли із собою та яких зв’язали запорожців. Сповнений неземних почувань, Андрій поцілував духмяні вуста, що припали до його щоки, і не зосталися без відповіді духмяні вуста. Вони одізвалися тим самим, і в цьому, злитім в одно, поцілункові відчулося те, що один лише раз у житті дається відчути людині.

І пропав козак! Пропав для всього козацького лицарства! І не бачити йому вже ані Запорожжя, ані батьківських хуторів своїх, ані церкви Божої! А Україні не бачити найхоробрішого із синів своїх, що взялися її боронити. Вирве старий Тарас сиве пасмо зі своєї чуприни й прокляне і день, і час, коли породив на свою ганьбу такого сина.

УІІУШ

Частина польських королівських військ змогла прорватися в місто й узяти в полон п’яних козаків. Від єврея Янкеля, який побував у місті, Тарас дізнався, що Андрій перейшов до ворогів. Він поклявся помститися полячці, яка причарувала його сина.

Через звістку про те, що татари напали на Січ, пограбували її та забрали в полон козаків, козацьке військо розділилося на дві частини. Одна вирушила наздоганяти татар, а друга залишилася, обравши наказним отаманом Тараса Бульбу.

IX

У місті ніхто не довідався, що половина запорожців погналася за татарами. З магістратської вежі вартові помітили тільки, що частина козацьких возів потяглася за ліс; але подумали, що то козаки готували засаду; те саме думав і французький інженер. А тим часом кошовий сказав правду, і в місті забракло харчів; за тодішнім звичаєм, військо не розрахувало, скільки йому потрібно буде. Спробували вискочити за браму, але половину сміливців було враз перебито, а друга ледве вскочила в місто ні з чим. Проте жиди скористалися тим вискоком і пронюхали все: куди й чого пішли запорожці, і з якими отаманами, які курені й скільки їх пішло, і скільки зосталося, і що вони думають робити, — одне слово, про все дізналися, і в місті через кілька хвилин уже все знали. Полковники, підбадьорені звісткою, готувалися до бою. Тарас уже із самого руху та

гомону в місті бачив усе те й моторно робив, що треба: будував, давав накази, поставив у три табори курені й сточив їх возами, зробивши з них немов рухомі фортеці, у яких козаки були нездоланні; двом куреням звелів стати в засідку, повтикав частину поля гострими кілками, поламаними списами й поламаною зброєю, щоб при нагоді нагнати туди ворожу кінноту. І коли вже все було зроблене як слід, промовив слово до козаків, — не на те, щоб їх підбадьорити, бо знав він, що й без того міцний дух мають козаки, а просто самому кортіло висловити все те, що було в нього на серці.

— Хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю: і грекам вона далася взнаки, і з Царгорода брала червінці, і міста в нас були пишні, і церкви, і князі були нашого роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Та ба, усе сплюндрували бусурмени, усе пропало; тільки й зосталися ми, сироти, та, як та вдова після смерті доброго чоловіка, також сирота, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, братове, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство! Нічого святішого й немає від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір, та це не те: і звір любить свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як на нашій землі, не було ніде. Не одному з вас траплялося довго пропадати на чужині; бачиш — і там люди! Також Боже сотворіння, і розбалакаєшся з ним, немовби зі своїм; а коли дійде до того, щоб вилити йому душу, — бачиш: ні! І розумні люди, та не ті; немовби й такі люди, та не такі! Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не тільки розумом чи ще чим, а всім,

що дав тобі Бог і що тільки є в тобі, — еге! — промовив Тарас і махнув рукою, похитав сивою головою, моргнув вусом і додав: — Ні, так любити ніхто не зможе! Знаю, погано тепер повелося на землі нашій: думають тільки про те, щоб у них були стіжки й скирти хліба та коней табуни, та щоб були цілі в льохах запечатані дорогі меди; переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються своєї мови, свій зі своїм не хоче розмовляти, свій свого продає, як бездушну тварину на ринку. Ласка чужого короля, та й не короля, а якого-не-будь паскудного магната польського, що своїм жовтим чоботом б’є їх у пику, дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки, хоч би який він був, хоч би весь запаскуджений у сажі й низькопоклонстві, є й у того, братове, хоч крихта почуття до свого рідного. І прокинеться воно колись, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, ухопить себе за голову, і прокляне він нице життя своє, готовий муками спокутувати ганебні діла. Хай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Бо коли вже так станеться, що нам доведеться вмерти, то ніхто ж так не здолає вмерти, як ми, ніхто! Бо не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої!

Так промовляв отаман, і коли скінчив своє слово, то все ще хитав посивілою в козацьких справах головою. Усіх, що стояли навколо, зачепила за живе його мова, уразила в саме серце. Найстаріші стояли нерухомо в рядах, похиливши сиві голови свої на груди; сльоза тихо набігала їм на старі очі; повагом витирали вони її рукавом. А тоді всі, немов змовившись, махнули одночасно рукою й похитали бувалими головами своїми. Видко, багато дечого нагадав їм старий Тарас знайомого й найкращого, що буває на серці в людини, яку навчило горе, праця, відвага й усякі пригоди в житті або яка й не зазнала їх, а все ж почувала все те молодою, чистою, мов кришталь, душею на вічну радість своїм батькам, що породили їх.

А з міста вже виступало вороже військо, б’ючи в литаври й сурмлячи в сурми; і пани, узявшись у боки, виїздили, оточені незчисленною челяддю. Дебелий полковник віддавав накази. І почали наступати вони тісно на козацький табір, погрожуючи, націляючись із мушкетів, блискаючи очима й сяючи мідяним обладунком. Як тільки побачили козаки, що вже підійшли вони на мушкетний постріл, усі разом гримнули із семип’ядних пищалів своїх і, не зупиняючись, усе смалили з них. Далеко розляглася голосна стрілянина по всіх довколишніх полях і нивах, зливаючись у безперервний гук; димом пойнялось усе поле. А запорожці все стріляли безперестанку: задні тільки набивали пищалі й передавали переднім, дивуючи тим ворога, що ніяк не міг зрозуміти, як це вони стріляють,

не набиваючи зброї. Уже не видко було за густим димом, що оповив і те, і те військо, не видко було, як то одного, то другого не ставало в лавах; але почували ляхи, що густо літають кулі й що не до шмиги прихопиться; і коли відступили назад, щоб вийти з диму й озирнутися, то багатьох не долічилися у своїх лавах, а в козаків, може, два-три було вбито на сотню. I все палили з пищалів козаки, ні на хвилину не даючи собі передиху. Сам чужоземний інженер подивувався з такого небаченого способу, промовивши тут-таки при всіх:

— Ох же й добрі вояки, ці запорожці! Отак треба воювати й іншим в інших землях!

І зразу порадив повернути на табір гармати. Тяжко ревнули широкими горлянками чавунні гармати; затремтіла й далеко загула земля, і ще дужче встелило димом поле. Почули дух пороху по майданах і вулицях, по ближчих і далеких містах. Але гармаші взяли дуже високо: розпечені ядра шугнули великою дугою, страхітливо завили в повітрі, перелетіли через голови всього табору й увігналися глибоко в землю. Ухопив себе за чуб французький інженер, коли побачив таких нікчемних гармашів і взявся сам наводити гармати, незважаючи на те, що козаки ненастанно сипали кулями, як горохом.

Тарас побачив ще здалеку, що біда буде Незаймайківському та Стебликівському куреням, і гукнув на всі груди:

— Вибирайтеся мерщій із-за возів і сідайте на коней!

Але не встигли б зробити цього козаки, коли б Остап не кинувся в саму середину: вибив ґноти в шістьох гармашів, тільки не встиг вибити в чотирьох: одігнали його назад ляхи. А тим часом чужоземний капітан сам узяв у руку ґніт, щоб вистрілити з найбільшої гармати, якої козаки ніколи ще й не бачили. Страшно дивилася вона широчезною горлянкою, і тисяча смертей виглядала звідти. І як гуркнула вона, а за нею ще три інші, глухо здригнулася чотири рази земля, — багато наробили вони лиха! Не по одному козакові заплаче стара мати, б’ючи себе кістлявими руками в старі груди; не одна вдова зостанеться в Глухові, Немирові, Чернігові й по інших містах. Буде, бідолашна, щодня на ринок вибігати, кожного подорожнього хапати, заглядаючи кожному в вічі, чи немає поміж них найдорожчого з усіх; але багато пройде через місто всякого війська, і довіку не побачить вона поміж ним того одного, наймилішого з усіх.

Мов не було половини Незаймайківського куреня! Як градом вибиває враз цілу ниву, де, наче щирозлотний червінець, пишався кожен колос, так їх вибило й поклало.

Як же стрепенулися козаки! Як схопилися всі! Як скипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини куреня його немає! Урізався він з останніми своїми незаймайківцями в саму середину. Спересердя посік на капусту першого, що трапився під руку; багатьох вершників збив із коней, доставши списом і вершника, і коня, добувся до гармашів і відбив одну гармату. А там уже, бачить, порається уманський курінний отаман і Степан Гуска вже відбиває головну гармату. Полишив він їм цю роботу й повернув зі своїми незаймайківцями в другу ворожу гущу: там, де пройшли незаймайківці, там уже вулиця; де повернулися, то вже й провулок! Так і видко було, як танули ряди та, мов снопи, лягали ляхи! А біля самих возів Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а біля далеких возів Діхтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст. Двох шляхтичів уже підняв на списа Діхтяренко, та наскочив нарешті на непоступливого третього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю озброєний, і півсотні самої челяді привів із собою. Пом’яв він добре Діхтяренка, звалив його на землю й уже, замахнувшися на нього шаблею, закричав:

— Немає поміж вас, собак-козаків, ні одного, щоб посмів би проти мене стати!

— А отже, і є! — промовив і, мов із землі, виріс перед ним Мусій Шило. Дужий був він козак, не раз отаманував на морі й багато натерпівся всякої біди. Захопили їх були раз турки біля самого Трапезунда й усіх забрали невільниками на галери, закували їм руки й ноги в залізні кайдани, не давали цілими тижнями каші й напували бридкою водою морською. Усе стерпіли бідні невільники, аби не відректися православної віри. Не стерпів отаман їхній Шило Му-сій, потоптав ногами святий закон, поганою чалмою обкрутив грішну голову, здобув довіру в паші, став ключником на кораблі й старшим над усіма невільниками. Дуже засумували бідні невільники, бо добре знали, що коли вже свій продасть віру й пристане до гнобителів, то ще тяжче й гірше бути під ним, ніж під усяким іншим бузувіром. Так воно й сталося. Усіх Мусій Шило закував у нові кайдани, посадивши по три в ряд; прикрутив їм аж до білої кості тверді мотузи, усім шиї понабивав, частуючи запотиличниками. І коли турки, раді, що здобули собі такого вірного служника, почали бенкетувати, і, забувши свій закон, усі повпивалися, він усі шістдесят і чотири ключі приношав, невільникам роздавав, щоб себе відмикали, кайдани й пута в море кидали, а самі шаблі брали та турків рубали. Багато тоді здобичі козаки набралися, зі славою додому верталися, і довго за те кобзарі Мусія Шила прославляли. Вибрали б його й ко

шовим, та якийсь він удався чудний: іншого разу зробить таке діло, що й наймудрішому не снилось, а іноді якийсь сказ нападе на козака. Пропив він і прогуляв усе, у всіх напозичав у Січі, а до того ще й прокрався, як останній злодій: уночі поцупив із чужого куреня всю козацьку збрую й заставив шинкареві. За такий ганебний вчинок прив’язали його на майдані до палі й поклали кия, щоб кожний погладив його тим києм від щирого серця; але не знайшлося серед усіх запорожців такого, щоб підняв на нього кия, пам’ятаючи колишні його заслуги. Отакий був козак Мусій Шило.

— То є ж такі, що б’ють вас, собак! — промовив він і кинувся на ляха.

Ну й рубалися вони! І наплічники, і нагрудники повгиналися в обох. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку й дістав лезом самого тіла; зачервоніла козацька сорочка. Але не звернув уваги на те Шило, замахнувся жилавою рукою (важка була козацька рука!) і торохнув його зненацька по голові. Розскочився надвоє мідяний шолом, захитався лях і гримнув на землю; а Шило почав рубати й хрестити вже очамрілого. Не добивай, козаче, ворога, краще назад оглянься! Не оглянувся козак назад, й один з челядників убитого загнав йому ножа в шию. Повернувся тоді Шило й уже досягнув був його шаблею, але той зник, потонувши в пороховім диму. З усіх боків знялася тріскотня із самопалів. Похитнувся Шило, почуваючи, що рана його смертельна. Упав він, затулив рукою свою рану й промовив, звертаючись до товаришів:

— Прощайте, пани-браття, прощавайте, товариство! Хай же вічно стоїть православна земля козацька й хай буде вічна їй честь!

І заплющив ослаблі свої очі, і полинула козацька душа із суворого тіла. А там уже вискочив зі своїми козаками Задорожний, трощив ворожі лави курінний Вертихвіст і виступав Балабан.

— А що, панове? — спитав Тарас, перегукуючись із курінними. — Чи є ще порох у порохівницях? Не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях! Не ослабла ще козацька сила, ще не гнуться козаки!

I натиснули дуже козаки: геть поламали всі лави. Низенький полковник дав гасло збиратися до гурту та звелів підняти вісім мальованих корогов, щоб зібрати своїх, що далеко розсипалися по цілому полі. Усі ляхи почали збігатися під корогви; але не встигли вони ще й вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко врізався знову зі своїми незаймайківцями в саму середину й насів просто на череватого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустився щодуху тікати; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не даючи йому з’єднатися з полком. Забачив те з бокового куреня Степан Гуска й кинувся йому навперейми з арканом у руці, припавши коневі до гриви, вибравши слушну хвилину, ураз накинув йому на шию аркан. Почервонів полковник, аж посинів, ухопився за мотузку обома руками, силкуючись розірвати її, але дужа рука загнала йому в самий живіт смертельного списа. Так і лишився він, мов цвяхом прибитий до землі. Але не поталанило й Гусці! Не встигли оглянутися козаки, як уже побачили піднятого на чотири списи Степана Гуску. Тільки й устиг промовити неборака:

— Хай же згинуть вороги й пишається на віки вічні козацька земля!

I тут же таки вилинула його козацька душа з тіла. Озирнулися козаки, а вже збоку козак Метелиця частує ляхів, гамселить то того, то іншого, а з другого боку натискає зі своїми козаками курінний отаман Невеличкий, а біля возів шаткує ворога Закрутигуба, а біля дальших возів третій Писаренко розігнав цілу ватагу; а ще в іншому місці зчепилися й б’ються вже на самих возах.

— А що, панове? — гукнув отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. — Є ще порох у порохівницях? Чи міцна ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила, не гнуться ще козаки!

А вже впав із воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила його куля; та зібрав свою останню силу й промовив старий:

— Не жаль мені прощатися зі світом. Дай Боже всякому такої смерті! Хай же славна буде довіку козацька земля!

І полинула у високості Бовдюгова душа, щоб розповісти там старим товаришам, які давно відійшли на той світ, як уміють битися в землі українській, а ще краще, як уміють умирати за святу віру.

Балабан, курінний отаман, невдовзі після того також гримнув на землю. Три смертельних рани дісталися йому: від списа, від кулі та від важкого палаша. А був він один із найхоробріших лицарів, багато разів водив під своїм отамануванням козаків у море, але най-славетнішим був похід його до анатолійських берегів. Багато набрали вони тоді цехинів, дорогої турецької габи, киндяків і всякого вбрання, та зазнали біди, повертаючись: потрапили, бідолахи, під турецькі ядра. Як ударили по них із турецького корабля — половина козацьких байдаків закрутились і перевернулися, не одного в воді потопивши, але прив’язані до човнів очеретяні кулики не дали потопитися човнам. Балабан на всіх веслах одплив далі й став проти сонця, через що його не видко було з турецького корабля. Потім цілу ніч черпаками й шапками вибирали вони воду та латали пробиті дірки; з козацьких штанів поробили вітрила й таки втекли від найпрудкішого турецького корабля. І не тільки щасливо повернулися на Січ, а ще й привезли шиту золотом ризу архимандритові Межигірського монастиря та Покрові, що на Запорожжі, шати зі щирого срібла. I славили довго потім кобзарі козацьке щастя. Похилив Балабан тепер голову, відчувши передсмертну муку, і стиха промовив:

— Здається мені, пани-браття, що помираю доброю смертю: семеро зарубав, дев’ятьох списом проткнув, потоптав конем чимало, а вже не пригадаю, скільки кулею поклав. Хай же вічно цвіте козацька земля!..

І полетіла у вирій його душа.

Козаки, козаки! Бережіть найкращий цвіт свого війська!.. Уже обступили Кукубенка; уже тільки семеро зосталося з усього Незай-майківського куреня; уже й ті ледве відбиваються; уже закривавилася на ньому одежа... Сам Тарас, уздрівши Кукубенкове лихо, поквапився на допомогу. Але пізно надбігли козаки; уже встромили йому під самісіньке серце списа вороги, перше ніж відігнали їх Тарасові козаки. Тихо схилився він на руки козакам, що підхопили його, і ринула струменем молода його кров, немов те дорогоцінне вино, що його несли в скляній посудині з льоху необережні служники, підковзнулися на порозі й розбили коштовну сулію: усе роз

лилося на землю вино та, прибігши туди, ухопив себе за голову хазяїн, що беріг його на найкращий у житті випадок, щоб коли приведе Бог на старість зустрітися з товаришем з молодих літ, то щоб було чим згадати разом із ним минулий, давній час, коли інакше й краще веселилася душа... Повів Кукубенко навколо себе очима й промовив:

— Дякую Богові, що довелося мені вмерти на ваших очах, товариство! Хай же після нас живуть іще кращі, ніж ми, і хай красується вічно люба Христові козацька земля!..

І полетіла його молода козацька душа. Підхопили її янголи під руки й понесли на небо. Добре йому там буде. «Сідай, Кукубенку, одесную мене! — скаже йому Христос. — Ти не зрадив товариства, нічого ганебного не вчинив, не кинув у біді людини, беріг і любив мою церкву». Усіх засмутила смерть Кукубенка. Уже дуже порідшали козацькі лави; багатьох, багатьох недолічували вже хоробрих лицарів; але стояли й держалися ще козаки.

— А що, панове, — перегукнувся Тарас із тими, які лишилися, куренями. — Чи є ще порох у порохівницях? Не пощербилися ще шаблі козацькі? Не втомилася ще козацька сила? Не гнуться ще козаки?

— Вистачить ще, батьку, пороху; ще годящі шаблі; не втомилася ще козацька сила; ще не гнуться козаки!

І рвонулися знову козаки так, наче б і втрати в них не було. Уже тільки три курінних отамани лишилися живі; червоніли вже скрізь криваві річки; високо гатилися греблі з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а по ньому вже лине низка кречетів. Ну, буде комусь пожива! А вже он підняли на списи Метелицю; уже голова другого Писаренка крутнулась і закліпала очима; уже підламався й гримнув на землю начетверо порубаний Охрім Гуска.

— Ну, — промовив тихо Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і стрімко рвонув, вихопившись із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він їх гнав і нагнав просто на те місце, де були повбивані в землю кілки й оцупки поламаних списів. Пішли спотикатися коні й летіти через їхні голови ляхи. А тієї миті кор-

сунці, які стояли останні за возами, побачивши, що вже можна дістати з мушкета кулею, стрілили враз із самопалів. Збилися, розгубилися ляхи, і підбадьорилися козаки.

— От і наша взяла! — почулися з усіх боків голоси запорожців. Вони засурмили в сурми й підняли переможну корогву. Скрізь тікали й ховалися ляхи.

— Ба ні, ще не зовсім наша взяла! — сказав Тарас, дивлячись на міську браму, і сказав правду.

Брама відчинилася, і вилетів з неї гусарський полк, окраса всіх кінних полків. Під вершниками були всі як один руді аргамаки. Попереду полку летів лицар, дужчий і кращий за всіх. З-під мідяного шолома вибивався неслухняний чорний волос; розвівалася зав’язана на руці дорога хустка, яку вишила своїми руками перша красуня. Так і остовпів Тарас, як уздрів, що то Андрій. А він тим часом, охоплений запалом бою, бажаючи заслужити пов’язаний на руку подарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, най-прудкіший і наймогутніший у зграї. Тюгукнув йому досвідчений ловчий, і він понісся, витягши просто над землею свої лапи, усім тілом похилившись набік, здіймаючи куряву зі снігу й десять разів випереджаючи самого зайця в розпалі свого лету. Зупинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розганяв, рубав і сипав удари на обидва боки.

Не стерпів Тарас і закричав:

— Як?.. Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б’єш?.. — Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи якісь інші; нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і, мов той лебідь на воді, груди, і білу, як сніг, шию, і плечі, і все, що створене для нестямних поцілунків.

— Гей, хлоп’ята! Заманіть мені тільки його до лісу, тільки заманіть мені його! — гукнув Тарас.

І тут же зголосилося тридцятеро наймоторніших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, миттю погналися кіньми навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх і відрізали від задніх, дали по гостинцю одному-другому, а Голоко-питенко угрів плазом по спині Андрія, і враз кинулися тікати від них, скільки було козацької сили. Як скипить Андрій! Як забунту-ється по всіх його жилах молода кров! Ударив він гострими острогами коня й щодуху полетів за козаками, не оглядаючись і не бачачи, що позад нього тільки яких двадцятеро ледве встигали за ним. А козаки летіли щосили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій і вже був трохи не догнав Голокопитенка, як ураз чиясь дужа рука вхопила за поводи його коня. Озирнувсь Андрій — перед ним Тарас! Затремтів він усім тілом і раптом пополотнів... Так школяр, необачно зачепивши товариша й діставши від нього за те лінійкою по лобі, спалахує, як вогонь, осатаніло вискакує з-за лавки й женеться за зляканим товаришем своїм, ладний роздерти його на шматки, і раптом натикається на вчителя, який входить до класу: миттю вщухає його запал і спадає безсила лють. Так миттю згас, як і не було його, гнів Андріїв. І бачив він перед собою тільки страшного батька.

— Ну, що тепер ми будемо робити? — сказав Тарас, дивлячись йому просто в вічі.

Але не промовив ні слова на те Андрій і стояв, утупивши в землю очі.

— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? — Андрій мовчав. — Отак продати? Продати віру? Продати своїх?.. Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня і стояв ні живий ні мертвий перед Тарасом.

— Стій же й не ворушися! Я тебе породив, я тебе й уб’ю! — промовив Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча мушкета. Білий як полотно стояв Андрій: видко було, як тихо ворушились уста його, як він вимовив чиєсь ім’я; але не було то ім’я вітчизни, чи матері, чи брата — то було ймення красуні-польки. Тарас вистрілив.

Як колос пшеничний, підрізаний серпом, як молоде ягня, що почуло під серцем смертельне лезо ножа, схилив він голову й упав на траву, ані слова не промовивши.

Зупинився синовбивець і довго дивився на бездиханне тіло. Він і мертвим був прекрасний; мужнє лице його, ще недавно повне сили й непереможного для жіночого серця чару, і тепер виявляло чудову красу; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його зблідлі риси.

— Чим не козак був? — промовив Тарас. — І станом високий, і чорнобривий, й обличчя, як у шляхтича, і рука міцна була в бою!.. А пропав, пропав без слави, як поганий пес!

— Батьку, що ви наробили! Це ви вбили його? — спитав, під’їхавши тієї хвилини, Остап.

Тарас кивнув головою.

Пильно глянув мертвому в вічі Остап. Жаль йому стало брата, і промовив він чуло:

— Поховаймо ж його, батьку, чесно, щоб не глумилися над ним вороги й не шматувало його тіло хиже птаство.

— Поховають його й без нас! — промовив Тарас. — Знайдуться в нього й голосільниці, і жалібниці! (...)

— На коня, Остапе! — гукнув Тарас, кваплячись застати ще козаків, щоб подивитися ще на них, та й щоб вони глянули перед смертю на свого отамана. Та не встигли вони виїхати з лісу, як уже ворожа сила оточила з усіх боків ліс і поміж деревами скрізь з’явилися вершники з шаблями й списами.

— Остапе! Остапе, не піддавайся! — гукнув Тарас, а сам вихопив шаблю з піхов та й ну чесати на всі боки кожного, хто траплявся йому під руку. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та лихої години, видко, наскочили: з одного скотилася голова, другий перевернувся, відступивши; списом проколото ребро третьому; четвертий був одважніший, ухилив голову від кулі, і поцілила коневі в груди гаряча куля, — звівся дибки скажений кінь і впав навзнак, задушивши під собою вершника.

— Добре, синку!.. Добре, Остапе!.. — гукав йому Тарас. — А ось і я слідом за тобою!..

А сам усе відбивався від нападників. Рубає та б’ється Тарас, роздає гостинці й тому, й іншому, а сам дивиться все вперед на Остапа та бачить, що вже знову зчепилося з Остапом мало не восьмеро разом.

— Остапе!.. Остапе! Не давайся!

Але вже замагають Остапа; уже один накинув йому на шию аркан, уже беруть, уже в’яжуть Остапа.

— Ех, Остапе, Остапе! — кричав Тарас, пробиваючись до нього та рубаючи на капусту кожного, хто тільки трапиться. — Ех, Остапе, Остапе!..

Та немов важким каменем ударило його самого тієї ж миті. Усе закрутилося й перевернулося в очах у нього. На мить безладно спалахнули перед ним голови, списи, дим, вогонь, сучки, листя з дерева, що мигнуло йому просто в вічі. І бабахнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І повило туманом йому очі.

X

Вірний товариш відвіз посіченого, ледь живого Тараса до Січі, вилікував його. Через півтора місяця він став на ноги, але був похмурим, адже загинули всі його давні товариші. Знаючи, що поляки оцінили голову Остапа у дві тисячі червінців, Тарас заховався на дні воза, завантаженого цеглою й дістався Варшави. Допоміг йому Янкель. Бульба не зміг побачитися із сином і визволити його з в’язниці. Переодягнутий в іноземного графа, він прийшов на майдан, де мали стратити Остапа.

XI

(...) Майдан, де мала відбутися кара, не важко було знайти: люд валом сунув туди з усіх кінців. За тодішніх лютих часів це було одне з найцікавіших видовищ не тільки для простолюду, а й для шляхетного панства. Багато старих найпобожніших жінок, сила молодих панночок і пань, найбоязкіших, яким потім цілу ніч увижалися закривавлені трупи, які кричали спросоння так, як може тільки п’яний гусарин кричати, — не пропускали, проте, нагоди задовольнити цікавість.

— Ох, які муки! — кричали декотрі в істеричній пропасниці, заплющували очі й одвертались і все ж таки вистоювали досить довго. Інший і рота роззявить, і руки простягне вперед, ладен вискочити всім на голови, щоб звідтіля краще роздивитися. З юрби вузеньких, невеличких і звичайних голів висовував свою товсту пику різник, що спостерігав за всією справою оком знавця й перемовлявся короткими словами зі зброярем, якого звав кумом через те тільки, що у свято напивалися з ним в одному шинку. Інші розмовляли палко, ще інші навіть бились об заклад; але більшість було таких, що на весь світ Божий і на все, що в ньому твориться, дивляться, колупаючи пальцем у носі.

Спереду, біля самих прудивусів, що складали міську гвардію, стояв у військовій одежі молодий шляхтич чи, може, тільки схожий на шляхтича, який надяг на себе геть усе, що мав, так що в нього вдома зосталася тільки подерта сорочка та старі чоботи. Два ланцюжки, один поверх другого, висіли в нього на шиї з якимсь дукачем. Він стояв із коханкою своєю Юзею та все озирався, щоб хто-небудь не забруднив її шовкового вбрання. Він їй пояснив геть усе так, що вже нічого не можна було додати.

— Оце, серденько Юзю, — почав він, — увесь цей люд, що ви тут бачите, прийшов, щоб подивитися, як каратимуть на смерть злочинців. А он той, серденько, що, як ви бачите, держить сокиру й інші

причандали, — то кат, і він буде їх карати. І як почне їх колесувати й інших тортур завдавати, то злочинець іще буде живий; а як одрубає йому голову, то він, серденько, зараз же й помре. Перше буде кричати й рухатися, ну, а як тільки одрубають йому голову, тоді вже йому не можна буде ні кричати, ні їсти, ні пити — це через те, серденько, що в нього вже не буде більше голови.

I Юзя все це слухала з ляком і цікавістю. Дахи будинків були всіяні людом. З віконець на горищах визирали якісь гидкі пики з вусами й немовби очіпками на головах. На балконах під наметами сиділо магнатство. Гарненькою ручкою панна-реготуха, сяючи, немов білий сніг на сонці, держалася за поруччя. Ясновельможні пани, добре вгодовані, дивилися поважно.

Служник у білому вбранні, з рукавами, що відкидалися назад, розносив наїдки та всякі напої. Часто чорноока панна, жартуючи, брала своєю білою ручкою тістечка або щось із садовини й кидала в народ. Юрба голодних лицарів підставляла свої шапки, і який-небудь довгий шляхтич, що витикався з-поміж усіх головою, у поли-нялім червонім кунтуші з почорнілими, колись золотими шнурами перший хапав своїми довжелезними руками здобич, цілував її, притуляв до серця, а тоді клав у рот. Сокіл, що висів у золотій клітці під балконом, теж був глядачем: перехиливши набік дзьоба й піднявши лапу, він пильно роздивлявся юрбу. Ось вона враз загула, і зо всіх боків почулося:

— Ведуть, ведуть! Козаки!

Вони йшли без шапок, з довгими чубами; бороди теж у них повідростали. Вони йшли не боязко, не понуро, а навпаки — з якоюсь тихою гордістю; їхня одежа з коштовного сукна подерлась і теліпалася на них лахміттям; вони не дивилися на люд і не кланялися йому. Попереду йшов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в нього на серці?.. Він дивився на сина з юрби й не пропустив жодного його руху. Вони підійшли вже до самого місця кари. Остап зупинився. Йому першому належало випити цю гірку чару. Він глянув на своїх, підняв руку вгору й гучно промовив:

— Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестивці, як мучиться християнин! Щоб жоден із нас не промовив жодного слова!

Після цього він підійшов до помосту.

— Добре, синку, добре! — тихо мовив Бульба й похилив на груди свою сиву голову.

Кат зірвав з Остапа старе лахміття; йому ув’язали руки й ноги в навмисне зроблені диби і... Але не будемо полохати душу читачу картиною пекельних мук, од яких холоне кров і сторч стає волосся. Вони були виплодом тодішніх диких, лихих часів, коли життя чоловіка складалося із самих лише кривавих вояцьких звитяг, і він затвердів у них душею, і втратив усі людяні почуття. Даремно дехто — таких було небагато — усупереч своїй добі виступав проти цих жахливих тортур. Даремно король і чимало лицарів зі світлим розумом і чулою душею казали, що така жорстока, люта кара може тільки запалити до помсти козацьку націю. Але влада короля й розумних думок була ніщо перед безладним свавіллям можновладного магнатства, яке своєю незрозумілою необачністю, браком далекоглядності, дитячим себелюбством і нікчемною пихою зробило із сейму сміховище, а не уряд.

Остап терпів тортури й катування, як велетень: ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому руки й ноги, коли страшний хряскіт кісток почувся серед мертвої тиші до найдальших глядачів, коли панянки відвернули свої очі, — нічого навіть подібного до стогону не вирвалося з його уст, і не здригнулося його лице. Тарас стояв у юрбі, схиливши голову й водночас гордо піднявши свої очі, тихо, схвально промовляв:

— Добре, синку, добре!

Але як узяли його на останні смертельні муки, здалося, немовби почала підупадати його сила й повів він навколо себе очима. «Боже, усе невідомі, усе чужі люди! Хоч би хто-небудь із рідних, близьких його серцеві був тут, при його смерті!»

Він не хотів би чути плачу та жалів слабосилої матері чи несамовитого голосіння жінки, що рве на собі волосся та б’є руками в білі груди; хотів би він тепер побачити з твердою волею чоловіка, який мудрим своїм словом підбадьорив би його й потішив. I впав він на силі й вигукнув у скруті душевній:

— Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?

— Чую! — залунало серед мертвої тиші, і весь мільйон народу разом здригнувся.

Частина кінних жовнірів кинулася пильно оглядати юрбу.

Янкель побілів як смерть, і коли жовніри трохи від’їхали від нього, він з острахом озирнувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса вже коло нього не було: і слід його немов вода змила.

ХІІ

Тарас керував відбірним полком під час повстання на чолі з гетьманом Остряницею. Він зі своїм полком вирушив далі гуляти Польщею, справляючи «поминки по Остапові». Польський уряд доручив Потоцько-му з п’ятьма полками спіймати Тараса. Потоцький наздогнав козаків на березі Дністра. Близько тридцяти поляків повисли на Бульбі... Потім постановили спалити його, прикувавши кайданами до дерева. Тарас на полум’я не дивився, він спрямував погляд у той бік, де відстрілювалися козаки. Його очі спалахнули радістю: «Прощайте, товариство! Згадуйте мене й на ту весну, прибувайте знову сюди та добре погуляйте!..»

(За редакцією І. Малковича та Є. Поповича на основі перекладу М. Садовського)

 


4. Опрацюйте літературно-критичний матеріал до повісті «Тарас Бульба».

Жанр і композиція твору. «Тарас Бульба» — історична повість, хоча за широтою епічного охоплення дійсності, ґрунтовності в зображенні народного життя й багатоплановістю побудови твір близький до історичного роману. Композиційно повість поділено на 12 глав. У зав’язці твору колишні бурсаки Остап та Андрій повертаються в батьківський дім. Кульмінаційних моментів у творі декілька. Загибель Тараса Бульби є розв’язкою повісті.

Тема, ідея, проблематика твору. Повість розповідає про боротьбу українського народу з польською шляхтою — це тема твору. Широке епічне зображення цієї боротьби визначає патріотичний пафос розповіді. Основна ідея — єдність, заснована на християнській вірі, патріотизмі, товаристві й вольності. У повісті порушено

проблеми патріотизму, благородства, сміливості, кохання, вірності й зради.

Прототип головного героя. Прототипом Тараса Бульби був предок відомого українського дослідника М. Миклухи-Маклая — курінний отаман Війська Запорозького Низового Охрім Макуха. Його дядько по батьковій лінії навчався й товаришував з М. Гоголем. Той, у свою чергу, зацікавився родинними переказами Миклух. Виявляється, їхній предок, Охрім Макуха, мав трьох синів — Омелька, Назара й Хому, які воювали за визволення України з-під польської шляхти. Назар закохався в шляхетну панночку та сховався в обложеній запорожцями фортеці. Зганьблені брати вирішили викрасти зрадника, але на зворотному шляху натрапили на варту. Хома загинув у нерівному бою, а Омелькові з бранцем удалося втекти. Курінний власноруч стратив сина-зрадника.

Герої повісті. Головний герой Тарас Бульба «був одним із давніх полковників, ніби тільки й з’явився на світ задля військової справи». Це — тверда натура. Хоч у той час шляхетський вплив уже позначився на українському козацтві й панстві (багато хто переймав польські звичаї: заводили розкоші й пишноту, цілу юрбу служок), проте «Тарасові це було не до серця». Він любив простоту козацького життя й пересварився з усіма своїми товаришами, які тягнулися до пишного життя й схилялися перед Варшавою, називаючи їх «підніжками лядських панів». Невгамовний курінний мав за обов’язок захищати православну віру. Тарас не був створений для сімейного вогнища: побачившись після тривалої розлуки із синами, він уже на другий день поспішає з ними на Січ — саме тут його справжня стихія. Людина величезної волі й незвичайного природного розуму, зворушливо ніжний до товаришів і нещадний до ворогів, Тарас карає польських магнатів та орендарів, захищаючи пригноблених. У ньому немає нічого корисливого, егоїстичного й дрібного, його душа перейнята лише одним прагненням — здобути свободу для свого народу.

Остап наділений богатирськими рисами, він продовжує батьківську справу. Тарас пишається його вдачею, завзяттям і силою. Для Остапа немає нічого дорожчого за рідний край, для якого він готовий разом з усіма на найстрашніші муки й навіть на смерть. Чого варта його витримка під час страти: переживаючи нелюдські тортури, він зціплює зуби, демонструючи свою незламність і водночас зневагу до ворогів.

Андрій — більш тонка натура, він уміє цінувати красу. Щира, глибока пристрасть, що спалахнула в його душі, уступила в трагіч-

не протиріччя з почуттям обов’язку перед своїми товаришами й батьківщиною. Закоханий у молоду польську панночку, він переходить на бік ворога, зрадивши батька, брата, своїх товаришів і рідний край. Тарас сам стратив свого сина-зрадника: *Я тебе породив, я тебе й уб’ю!*

Образи Остапа й Андрія — це два можливі життєві шляхи: героїзм, безсмертя імені, народна шана й безславна смерть зрадника, який у пам’яті народу буде пов’язаний лише з ганьбою й зневагою.

5. Покажіть на карті місця, де відбувалися події в повісті М. Гоголя «Тарас Бульба*, у тій послідовності, у якій розгортається сюжет.

6.

Виконайте завдання.

1. У реченні І чуло далеко поле, як поминали козаки свою матір Січ використано

А епітет В оксиморон

Б гіперболу Г персоніфікацію

2. Татарка провела підземним ходом Андрія в місто

А Київ В Дубно

Б Канів Г Варшаву

3. Словами ...летів лицар, дужчий і кращий за всіх. З-під мідяного шолома вибивався неслухняний чорний волос; розвівалася зав’язана на руці дорога хустка, яку вишила своїми руками перша красуня... описано

А Мусія Шила Б Кукубенка В Андрія Г Остапа

4. Розкажіть про те, як М. Г оголь був пов’язаний з Україною в житті та творчості.

5. Доведіть, що твір «Тарас Бульба» за жанром — історична повість.

6. Що ви знаєте з уроків історії про період, відображений у повісті «Тарас Бульба»?

7. Хто із синів був більше схожий на Тараса Бульбу — Андрій чи Остап? Аргументуйте свою думку.

8. Охарактеризуйте Тараса Бульбу як людину й воїна.

9. Хто такий Янкель? Чому його пожалів і врятував від козацької люті Тарас Бульба? Як будуть пов’язані ці два персонажі в останніх главах повісті?

10. Пригадайте ознаки романтизму як літературного напряму й доведіть, що повість М. Гоголя «Тарас Бульба» — романтичний твір.

11. Візьміть участь у дискусії на тему «Чи не надто жорстоко Тарас Бульба покарав Андрія за зраду?».

12. Доберіть заголовок до кожної глави повісті М. Гоголя «Тарас Бульба».

7. Виконайте домашнє завдання.

1. Підготуйтеся до стислого усного переказу повісті М. Гоголя «Тарас Бульба».

2. Підготуйте мультимедійну презентацію про Запорозьку Січ та її героїв (за бажанням).

 

Це матеріал з підручника Українська література 9 клас Авраменко

 






^