mozok.click » Історія України » Українське національне відродження в Наддніпрянській Україні
Інформація про новину
  • Переглядів: 64
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 18:37
25-01-2018, 18:37

Українське національне відродження в Наддніпрянській Україні

Категорія: Історія України

У чому, на вашу думку, полягає різниця між народом і нацією?

1. Початок українського національного відродження в Наддніпрянській Україні

Імперія знищила державну автономію, політичну еліту, народну школу, скасувала козацьке військо, закріпачила селянство. Усе це — ознаки національної катастрофи. Однак український народ зберіг достатньо сил для захисту власної сутності. Завдяки чому?

Державні селяни — нащадки козаків — залишилися вільним станом, завдяки чому третина мешканців Лівобережжя не зазнала кріпацтва й пов’язаного з ним духовного спустошення. Хоча на Лівобережжя прийшли суди загальноімпер-ського зразка, проте закони, за якими вони судили, залишилися українськими. Майже всі посади в новій адміністративній структурі, починаючи з губернатора й закінчуючи канцеляристами, заміщали місцеві чиновники, які походили з колишньої козацької старшини. Частина з них швидко уподібнювалася російським дворянам, а частина зберігала пам’ять про Україну-Гетьманщину. Національні почуття живила утверджена за часів державної автономії національна культура й багата усна народна творчість. Як наслідок, пробудження національних почуттів розпочалося насамперед на Лівобережжі.

Поштовхом до національного відродження в Україні стала боротьба за визнання прав на дворянство за нащадками української козацької старшини. Одразу після скасування Гетьманщини російський уряд визнав, що колишня українська військова й цивільна служба дають право на російське дворянство. Однак із часом «Герольдія» (імперська установа, що вирішувала питання про надання дворянства) почала активно скорочувати списки українських претендентів на дворянство за рахунок нащадків колишніх старшин і канцеляристів нижчих рангів.

Це викликало глибоке обурення серед усієї української шляхти. На території колишньої Гетьманщини розпочався рух невдоволених. Дворянські збори Чернігівської та Полтавської губерній звернулися до царя з петиціями, підкріпивши свої претензії історичними доказами. Посилаючись на грамоти польських королів, договори українських гетьманів з Річчю Посполитою, Османською Портою та Московією, вони доводили, що козацькі старшини ще наприкінці XVI ст. здобули всі права шляхтичів.



Серед нащадків старшин виокремилися постаті Адріяна Чепи, Василя Чар-ниша, Василя Полетики, Тимофія Калинського та ін., які особисто мали «безсумнівні права на дворянство». Свою діяльність вони розглядали як патріотичний обов’язок перед Батьківщиною. На свої заняття дворянським питанням вони дивилися як на подвиг, розпочатий задля слави Батьківщини. Боротьба за визнання за нащадками козацьких старшин прав на дворянство тривала десятки років і завершилась успішно в 1835 р.

Історичне джерело

Почуття учасників цього руху розкриває лист В. Полетики до свого однодумця А. Чепи: «Як приємно працювати для слави й добра Батьківщини! Наші власні почування, свідомість, що ми були небайдужі до справ Батьківщини, слугують нам нагородою... Щасливі будемо, як побачимо нових людей, що з таким самим запалом будуть захищати права, вольності та свободи своєї Батьківщини. І навпаки, ми повинні відвернути з огидою свій погляд від по-губоносних зрадників Батьківщини, шкідливих егоїстів».

Учасники національного відродження, вивчаючи історичні діяння своїх предків, поступово проймалися ідеєю народності — шанобливим ставленням до власного народу, готовністю захищати його культурні права. його мова, життя, побут і творчість уже не видавалися українському дворянству «занадто простими й грубими». Такий злам у свідомості відбувся під впливом німецьких та англійських романтиків, яким належить велике суспільне відкриття: основним багатством народу й умовою його життя є рідна мова. Під впливом романтизму провідні верстви усвідомили, що народ — це також і простий люд, якого вони мало не зреклися. Вони подивилися на себе з гідністю, як на самобутній народ із героїчним минулим, багатою культурою, високими гуманістичними ідеалами.

Коли ж Європою поширилися ідеї Французької революції, зокрема ідея культурних і політичних «прав народу», українські патріоти дуже швидко усвідомили, що ці права нероздільні й народ зможе скористатися всією повнотою культурних прав тоді, як здобуде політичні права.

Усвідомивши потребу доповнення культурних прав українського народу політичними, тодішнє громадянство перейшло від ідеї народності до національної ідеї. її центральною складовою стало питання відродження власної держави як головного політичного права кожного народу та водночас основного політичного знаряддя захисту всіх своїх прав та інтересів.


Найвизначнішим документом, пройнятим українською національною ідеєю, став історичний твір «Історія русів» (друга половина ХУШ — початок ХІХ ст.). Усі події від часів Русі-України до скасування Гетьманщини невідомий автор оцінював з погляду державної самостійності. Він наголошував, що Україна протягом усієї своєї історії була незалежною державою та підтримувала відносини з іншими країнами на засадах рівності. За часів правління давньоруських князів Київська держава була могутньою, але, щоб протистояти монгольському наступу, вона об’єдналася з Литвою, а потім — з Польщею. Однак це в жодному разі не зумовлювало її залежності. Наш народ об’єднувався із сусідами добровільно, як вільний і рівноправний. Коли ж Польща порушила ці права, Б. Хмельницький, обороняючи вольності, розірвав з нею союз та об’єднався з Москвою знову ж таки на засадах рівності й свободи. Коли ж і царі почали гнобити Україну, вона піднялася на свій захист, очолена І. Мазепою. Цей твір поширювався лише в рукописах і здобув популярність, засіваючи в широких колах українства зерна національної ідеї.

Національна ідея — духовна основа життя нації, яка дає можливість українцям усвідомлювати себе окремим та єдиним народом або нацією й спонукає до захисту власної культури, мови, історії, господарства, природи, відродження власної держави як головного захисника українських інтересів і свободи.

2. Формування сучасної української національної самосвідомості

Завдяки процесу національного відродження в українському суспільстві сформувалися наукові, культурно-освітні, політичні сили, які відроджували історичну пам’ять, формували національну гідність, засновували громадські й політичні організації. Українські вчені й митці, громадські діячі та політики спрямовували стихійну енергію народу в русло організованого національно-визвольного руху. У ході його розгортання сформувалися основи української національної свідомості: усвідомлення власної неповторності й відмінності від інших народів; захист власної гідності, повага до культури й історії; готовність захищати українську самобутність; боротися за право на вільний розвиток — на свободу; прагнення відновити на рідній землі власну державу як захисника політичних, культурних і господарських прав народу.


На думку вченого

Відомий український та американський учений Р. Шпорлюк вважає, що на всіх етапах національного відродження та українського визвольного руху національна самосвідомість підпорядкована одній меті, навіть якщо учасники національного відродження й заперечують «будь-які політичні наміри або задуми, наполягаючи на тому, що вони піклуються тільки про народну культуру, фольклор або місцеву історію. Однак насправді значення цієї діяльності рівнозначне заявам: ”Ми — відмінний від інших народ”, ”Ми маємо свою землю”, ”У нас є власне минуле, власна історія”. І ми заслуговуємо права користуватися всіма прерогативами батьківщини».

Національна самосвідомість формується як у широких суспільних верств — селянства, міщанства, робітництва, так і в освічених верствах — національній інтелігенції, громадських і політичних діячів, учених і мислителів. Саме вони здатні визначити зміст національної ідеї.

Наприкінці ХУІІІ — на початку ХІХ ст. більшість українських дворян лише мріяла про відновлення української автономії. Проте на активні дії вони так і не наважилися. Утілення своїх скромних прагнень дворяни пов’язували насамперед зі своєю вірнопідданою поведінкою щодо імперії. Саме таким способом вони намагалися відновити козацьку армію. З огляду на воєнні загрози, що постали перед Російською імперією, українське дворянство кілька разів допомагало організовувати козацьке ополчення, обіймало в ньому офіцерські посади, витрачало на цю справу значні кошти, сподіваючись, що цар дозволить після завершення війни перетворити ополчення на постійну українську армію. Так, під час походу Наполеона на Москву українське дворянство організувало 23-тисячне козацьке охоче військо. Під час польського повстання 1830-1831 рр. дворянство знову взяло участь в організації 8-тисячного війська, забезпечило його кіньми й іншим спорядженням. 1855 р., під час Східної (Кримської) війни, українське дворянство знову організувало ополчення. Проте російський уряд так і не пішов ні на які поступки щодо відновлення хоча б окремих проявів української автономії.

Окрім лояльно налаштованих до царського трону дворян-асиміляторів, історики виокремлюють опозиційний рух. Його учасники не бажали відмовлятися від широкої державної автономії України. Вони неприязно ставилися до

суспільно-політичних змін, які проводила в Україні Російська імперія протягом останньої чверті ХУІІІ ст. Опозиціонери ще плекали сподівання на відновлення повноцінної автономії, права вчорашніх українських старшин чи новоспечених українських дворян на самостійне вирішення всіх без винятку внутрішньополітичних питань, а отже, усунення від управління українськими справами російських урядовців та імперських установ.

Представники таких настроїв отримали в історії назви автономісти, традиціоналісти. Такі політичні погляди найяскравіше проявилися в діяльності патріотичного Новгород-Сіверського автономістського гуртка, до якого входили або активно його підтримували представники кількох десятків освічених старшинських родин. Найвідомішими серед них були єпископ В. Шишацький, родини Полетик, Капністів, Туман-ських та ін. Більшість із них — випускники Києво-Могилянської академії.

Настрої членів гуртка яскраво передав талановитий поет В. Капніст (1758-1823) у саркастичній «Оді на рабство», яку він присвятив Катерині ІІ. За радянських часів у ній шукали засудження заново запровадженого в Україні кріпацтва. Проте сам автор розглядав покріпачення лише як наслідок ліквідації української державності.

Історичне джерело

Саме темі знищення української державності й установлення колоніального гноблення присвячені рядки В. Капніста. «Куда ни обращузеницу, /Омитую потоком слез, / Везде, как скорбную вдовицу, / Я зрю мою отчизну днесь: / ...Везде, где кущи, села, гради/Хранил от бед свободи щит, / Там тверди зиждет власть оградьі / И вольность узами теснит. / Где благо, счастие народно / Со всехсторон текли свободно, / Там рабство ихотгонитпрочь...» (рос.).

З особливою виразністю поет зображує ставлення українського населення до російського панування. «Насилия властей страшатся;/Потупя взор, должни стенать; / Подняв главу, воззреть боятся / На жезл, готовий их карать. ... От страха казни цепенеют / И мислию насилу смеют / Роптать против оков своих» (рос.).

Місія В. Капніста в Берліні. 1787 р. В. Капніст очолив групу автономістів, яка підготувала проект відновлення козацького війська. Проте російський уряд відмовився від його втілення. Петербурзькі урядовці розуміли, що цей проект є лише першим кроком у відродженні української автономії. У відновленні автономного козацького війська вони побачили готовність автономістів опертися на збройну силу при втіленні своїх планів.

Історичне джерело

Аналізуючи проект В. Капніста, канцлер імперії О. Безбородько зауважив, що втілювати в життя подібні проекти означає «збурити свій власний народ, що пам’ятає часи Хмельницького та схильний до козацтва. Тут витворилася б воєнна нація... Від чого пішла б революція нового роду, у якій, щонайменше, будемо змушені відновити гетьманство, дозволити багато недолугих свобод і, зрештою, утратити те, чим сумирно й тихо навіки володіли б».

Не отримавши дозволу, українські автономісти зважилися на більш рішучий крок. Захоплені перемогою американської революції, вони сподівалися, що здобудуть українське визволення тим же шляхом — збройним повстанням проти російської влади, підтриманим міжнародною спільнотою. Саме тоді Росія перебувала в стані воєнного конфлікту з Туреччиною. До того ж загострилися її відносини з Пруссією.

У квітні 1791 р. В. Капніст, разом із своїм братом Петром, приїхав до Берліна. Там він мав зустріч із прусським міністром закордонних справ Е. Герцбергом. У розмові з ним В. Капніст повідомив, що він делегований своїми земляками, які доведені до розпачу тиранією російського уряду й хотіли б знати, чи зможуть вони в разі війни Пруссії з Росією розраховувати на протекцію прусського короля, якщо спробують скинути російське ярмо. Е. Герцберг ухилився від прямої відповіді, пославшись на те, що справа війни ще не вирішена й у разі війни від самих українців залежатиме, яку позицію щодо них займе Пруссія. Однак невдовзі пруссько-російські відносини нормалізувалися. Автономісти ж отримали політичний урок: справа визволення — це насамперед справа українського народу, а не зовнішніх сил.

3. Відродження на Слобожанщині

На початку ХІХ ст. новим центром культурного життя України став Харків. За ініціативою місцевого культурного діяча В. Каразіна на кошти слобідського дворянства й купецтва тут було засновано Харківський університет. Майже відразу навколо університету згуртувалися найкращі культурні сили українського громадянства: мовознавці, літератори, історики й етнографи.

Ректором університету тривалий час був відомий український поет П. Гу-лак-Артемовський. Завдяки професору філософії І. Кроненбергу поширювались ідеї німецьких філософів-романтиків — провідників ідеї народності, яку охоче підхопили українські патріоти. У Харкові почали виходити друком журнали «Український вісник», «Український журнал», «Запорозька старовина» та ін., самі назви яких визначали наукове й громадянське спрямування видань, роботу щодо збереження перлин українського фольклору.

У Харкові працював творець української повісті Г. Квітка-Основ’яненко, розпочали наукову діяльність мовознавець І. Срезнєвський, історик М. Костомаров і багато інших учених. Найбільшим авторитетом серед молодих учених і студентів користувався І. Срезнєвський. Навколо нього в 1820-1840-х роках утворився літературний гурток харківських романтиків, який об’єднав таких відомих літераторів, як А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун.

У своїх поезіях вони оспівували подвиги запорожців, козацький суспільний лад, убачаючи в ньому зразок соціальної справедливості.

Харківський університет став не лише новим центром української культури, а й новим осередком дослідження культури слов’ян. Вони розпочали вивчення сербської, польської, чеської мов і літератур, налагодили зв’язок із Празьким університетом — потужним осередком слов’янського руху.

Історичне джерело

Після подорожі слов’янськими землями Європи І. Срезнєвськийзапровадив лекційний курс зі слов’янознавства. За спогадами сучасників, цей курс мав гучний успіх: «Студенти всіх факультетів... юрбами йшли слухати красномовного професора; найбільша університетська аудиторія. не вміщала всіх охочих. Новизна предмета, жвавість викладу, то захопленого й приправленого цитатами з Коллара, Пушкіна та Міцкевича, то критичного, не позбавленого гумору й іронії, — усе це збуджувало студентську молодь, усе це було таким незвичайним і ще ні разу до того часу не траплялося».

Запитання та завдання

1. Які дві суспільно-політичні течії існували в середовищі українського дворянства на початку ХІХ ст.?

2. Назвіть складові, з яких утворюється національна ідея.

3. Охарактеризуйте соціальні й культурні підвалини, які зумовили процес національного відродження на Лівобережжі.

4. Опишіть конфлікт між українською соціальною верхівкою та Російською імперією, який спонукав українських патріотів до захисту національних інтересів.

5. Розкрийте механізм переходу від ідеї народності до національної ідеї, від народу до нації.

6. Визначте напрями діяльності й історичні уроки Новгород-Сіверського гуртка.

7. Охарактеризуйте особливості національного відродження на Слобожанщині щодо народницької та національної ідеї.

8. Прочитайте повторно характеристику «Історії русів». Назвіть прояви національної ідеї.

9. Визначте світоглядну ідею автора «Історії русів», яку висловлює у своїй промові І. Мазепа перед козацьким військом у день переходу на сторону Швеції: «Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає й очевидній небезпеці не запобігає?» Наскільки ця ідея вагома для сучасних українців?

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 



^