Ранній новий час в історії України » mozok.click
 

mozok.click » Історія України » Ранній новий час в історії України
Інформація про новину
  • Переглядів: 206
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 18:25
25-01-2018, 18:25

Ранній новий час в історії України

Категорія: Історія України

 

Життя та боротьба українців упродовж раннього Нового часу засвідчили, що Україна є частиною європейського історичного процесу й спроможна суттєво на нього впливати.

З Новим часом у Європі історики пов’язують формування націй, виникнення національних держав. Вивчаючи історію України минулого року, ви мали можливість переконатися, що український народ здійснив героїчну спробу вирватися зі становища пригнобленого бездержавного народу й повернути собі статус народу вільного, державного. Керований Б. Хмельницьким, народ піднявся до рівня європейської нації й створив власну національну Українську козацьку державу — Гетьманщину. Оскільки ніхто із сусідів не був зацікавлений у її існуванні, Українська держава змушена була вести тривалу боротьбу за утвердження на історичній мапі. Проте атакована з трьох боків — Річчю Посполитою, Московією й Османською імперією — козацька держава загинула й була розділена між Російською та Австрійською імперіями. Через недалекоглядність своїх політиків щодо України незабаром зникли й Польсько-Литовська та Кримська держави.

У боротьбі за незалежність український народ продемонстрував, що він здатний перемагати в грандіозних битвах, відстоювати свою справу до останнього подиху, як це робили видатні сини українського народу І. Богун, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, члени Новгород-Сіверського гуртка та багато інших.

На думку вченого

Європейські мислителі розуміли велике історичне значення боротьби українського народу. Так, Ж.-Б. Шерер писав: «Рим залишив нам свої закони та свої руїни, Греція — своїх поетів і статуї, але за що мусимо оцінювати козаків, яких нам представляють тільки як зрадників і які нам зі свого минулого нічого не залишили. ...Українські козаки були спокійним народом, який спочатку терпів тиск польської шляхти й духовенства. Коли ж він зрозумів, що його прагнуть винищити, то взявся за шаблю. Але коли він однією рукою відстоював власну свободу, чи не прикривав він другою рукою весь цивілізований світ від татар і варварського Сходу?»



У боротьбі за державність український народ уславився не лише зброєю та звитягою, а й глибоким розумом і творчим пером. Він подарував світові першу писану Конституцію, розвинувши й суттєво доповнивши традицію конституціоналізму, започатковану Великою Британією. І в реальному політичному житті, і в конституційних нормах український народ продемонстрував, що він прихильник демократії, республіканізму, парламентаризму, поділу влади на три гілки, що для нього неприйнятні деспотизм і рабство.

Український народ як частина європейської цивілізації зазнав сприятливого впливу Відродження та Реформації. Наслідком цього стали використання в бого

служінні живої мови народу: Пересопницького Євангелія, Острозької Біблії, а в протистоянні з Контрреформацією — полемічної літератури.

Українська освіта розвивалася на основі наукового мислення, яке було взято за основу європейської науки, культури та філософії Нового часу.

Українська наука досягла небувалих європейських висот у дослідженні спадкових хвороб, нирок, мікроорганізмів, у лікуванні чуми. Учений-медик Д. Самой-лович за свої успіхи став почесним членом 12 європейських академій.

Українські митці перейняли ряд європейських традицій і водночас збагатили їх партесним співом на 12 голосів. М. Березовський став академіком Болонської музичної академії, українські живописці Д. Левицький та В. Боровиковський стали академіками Петербурзької академії мистецтв.

На думку вченого

Розмірковуючи над причинами виняткових мистецьких досягнень Д. Ле-вицького, дослідник історії російського живопису О. Бенуа писав: «Дещо в житті самого Левицького сприяло розвиткові його таланту, зокрема, його походження з місцевості й середовища набагато культурнішого, аніж тодішній Петербург і навіть вищі верстви петербурзького суспільства. Левицький був родом з Малоросії».

Багатократно зрадивши Переяславсько-Московський договір, деспотичні володарі з Півночі ніколи не могли змиритися з європейськими цінностями та нормами України. Але їм знадобилося більше ніж століття, щоб зламати й уключити до складу Російської імперії Лівобережну Гетьманщину (1764), Слобідську Україну (1765), Запорозьку Січ (1775), ліквідувати залишки державності на Лівобережжі (1782), позбавити українські міста магдебурзького права (1835).

На думку вченого

Саме в роки занепаду української державності «під московським чоботом і петербурзьким багнетом» відомий німецький учений-просвітник Й.-Г. Гердер 1769 р. написав про наше майбутнє такі слова: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться; з таких малих племен, якими були колись і греки, постане велика культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у далекий світ».

У роки закріпачення слова вченого патріоти сприймали як зле блазнювання. Проте історія довела щирість передбачень. Що ж порятувало Україну й дало їй сили для національного відродження?

У кривавій боротьбі за національне звільнення та державність, у праці, укладеній у повторне освоєння Правобережжя, український народ викував таку залізну волю до життя, сформував такі міцні традиції й високу культуру, що їх уже не вдалося подолати жодним імперіям. Як розгорталося національне відродження в ХІХ ст., дізнаєтеся з підручника.

• Підтвердьте наведені твердження конкретними історичними фактами з курсу історії України XVI—XVIII ст.


ХІХ ст. в історії ЄВРОПИ й УКРАЇНИ

Які явища ви вважаєте сучасними? Що є критерієм сучасності чи несучасності проявів нашого життя?

1. ХІХ ст.: доба модернізації в Європі й Україні

Людська цивілізація перебуває в постійному русі. Сучасного, або модерного, вигляду вона поступово набула завдяки історичному процесу модернізації.

Розпочавшись у період раннього Нового часу, модернізація набрала сили в добу індустріальної революції в Англії, а на початку ХІХ ст. охопила всю Європу. Ознаки модернізації — будівництво заводів і фабрик, розвиток техніки й транспорту, поява індустріальних районів і країн, швидке зростання ролі науки й освіти, поширення надбань культури серед суспільних верств і, як підсумок, утвердження демократії.

Протягом перших десятиліть ХІХ ст. в Західній Європі сформувалися країни, які визначали зміст модернізаційних процесів у всьому світі. Тут виробляли найсучаснішу техніку, поліпшували побут, розвивали нові напрями в культурі, формували моду на одяг і меблі, дивували світ яскравими видовищами та якісними виробами. Модернізація охопила також країни Центрально-Східної Європи, зокрема й українські землі в складі Австрійської імперії. Прагнучи подолати відставання в цивілізаційному розвитку (господарюванні, культурі, політиці), ці країни здійснювали модернізацію навздогін.

Модернізаційні процеси поширилися й на Наддніпрянську Україну — складову Російської імперії. Тут теж відбувалася модернізація навздогін, хоча насамперед вона була підпорядкована військовим потребам. І якщо в Європі модернізація сприяла зміцненню позицій підприємців, фінансистів, торговців та інших буржуазних верств, то в Росії — зміцненню становища віджилих феодальних станів та оснащення армії.

Модернізація (від фр. moderne — новітній, сучасний) — історичний процес переходу від традиційного (аграрного) суспільства до сучасного індустріального й постіндустріального суспільства, удосконалення технологічних процесів, розробки з впровадження нового обладнання, способів і методів виробництва, оптимізація всіх виробничих процесів згідно із сучасними потребами.

Насильницьке утримання українських земель у складі імперій згубно позначилося на модернізації в Україні, бо вона не враховувала потреб українського народу. Зате всі перетворення передбачали використання українських ресурсів (людських, природних, господарських, освітніх) для зміцнення обох імперій.

2. Національне відродження в Європі й Україні.

Формування української національної самосвідомості

Колонізаторське ставлення до України викликало природний спротив українського народу. Однак його справедливе обурення, яке виливалось у некеровані соціальні вибухи, щоразу придушували імперські збройні сили. Здавалося, що український народ ніколи не підніметься з колін і зникне під культурним, освітнім, господарським і політичним тиском імперій.

У цій ситуації український народ урятували процеси національного відродження, які охопили Європу й ішли пліч-о-пліч з процесами модернізації.

Найбільше національному відродженню посприяла європейська буржуазія, яка потребувала захисту своїх інтересів на внутрішніх і зовнішніх ринках. Буржуазія великих європейських держав через державні органи, освітні заклади й пресу почала поширювати ідеї національної єдності та братерства всіх суспільних верств. До національного відродження долучилася й інтелігенція, яка вивчала народну культуру, створювала самобутні художні твори, поширювала національні ідеї серед широких народних верств. Завдяки цілеспрямованим зусиллям буржуазії та інтелігенції в людей пробуджувалися гідність і самоповага, а пригноблені народи поступово позбулися комплексу меншовартості, зросла повага до власної культури, традицій, мови.

Ідеї національного відродження поширювались в Європі поступово. Спочатку вони охопили буржуазну Велику Британію, з революції 1789-1794 рр. продовжили розвиток у Франції, а після славнозвісної «весни народів» (революцій 1848-1849 рр.) — усю Європу, уключаючи й Україну.

Український народ, як і інші народи Європи, які перебували в імперській залежності, пройшов три етапи національного відродження: академічний, культурницький і політичний.

На думку вченого

Відомий український і американський учений Р. Шпорлюкуважає, що на всіх етапах розвитку національна самосвідомість підпорядковується одній меті, навіть якщо учасники національного відродження й заперечують «будь-які політичні наміри або задуми, наполягаючи на тому, що вони піклуються тільки про народну культуру, фольклор або місцеву історію. Однак насправді значення цієї діяльності рівнозначне заявам: ”Ми — відмінний від інших народ”, ”Ми маємо свою землю”, ”У нас є власне минуле, власна історія”. І ми заслуговуємо права користуватися всіма прерогативами батьківщини».

Національне відродження — історичний процес пробудження й зміцнення самосвідомості народу, зумовлений процесом модернізації, формування на цій основі руху за розвиток національної культури, захист національних прав, уключаючи й право на створення національної держави.

Завдяки процесу національного відродження в українському суспільстві сформувалися наукові, культурно-освітні, політичні сили, які відроджували історичну пам’ять, прищеплювали національну самосвідомість, засновували громадські й політичні організації. Українські вчені й митці, громадські діячі та політики спрямовували стихійну енергію народу в русло організованого національно-визвольного руху.

У ході розгортання визвольного руху сформувалися основи української національної самосвідомості: захист української культурної самобутності; боротьба за право на вільний розвиток — свободу; відродження Української держави як захисника політичних, культурних і господарських прав народу.

3. Українські землі в складі Російської та Австрійської імперій

Адміністративно-територіальний устрій підросійської України. Поділи Речі Посполитої, перемоги над Оттоманською Портою, наполеонівською Францією та її союзниками, зафіксовані рішеннями Віденського конгресу, призвели до поділу українських земель між Російською та Австрійською імперіями, який зберігався до Першої світової війни. Імперія Романових сконцентрувала у своїх руках понад 85 % українських етнічних земель. На початку ХІХ ст. їх було розділено на 9 губерній. Колишні козацькі полки Слобожанщини перетворилися на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини були створені Чернігівська й Полтавська губернії. Правобережжя поділили на Волинську, Київську та Подільську губернії, а південні землі Запорожжя — на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії.

Історичний факт

Імперський уряд не враховував географію розселення українського народу. Тому частина українських етнічних земель була приєднана до сусідніх російських губерній (Воронезької, Курської, Гродненської, Могильовської, Бессарабської, Війська Донського) і Царства Польського (Холмщина й Під-ляшшя). Поза межами українських губерній залишилися й землі Чорноморського кубанського війська.

Адміністративну владу в губерніях уособлювали призначені царем губернатори, які вирішували питання громадського порядку, освіти й податків.

Водночас Петербург пильно стежив за політичними настроями в українських губерніях і зовнішньополітичною ситуацією щодо них. З огляду на це, українські губернії входили до складу Київського, Малоросійського та Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторств. Генерал-губернатор зосереджував у своїх руках майже необмежену владу й займався насамперед військовими справами. Також він пильно стежив за будь-якими проявами опозиційності, за «со-стоянием умов» (рос.), як зазначалося в царській інструкції.

Губернія (від латин. gubernare — керувати) — вища адміністративно-територіальна одиниця державного, місцевого (повітового, волосного), поліцейського і фінансового управління українськими землями в Російській імперії.

ПОДІЛИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Генерал-губернаторство — адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії, створена з метою боротьби з національно-визвольним рухом пригноблених народів або для вирішення воєнних завдань у протистоянні із сусідніми державами. До складу генерал-губернаторства входила одна або кілька губерній.

Губернії поділяли на повіти, якими керували капітани-ісправники, а повіти — на стани, підпорядковані поліцейським приставам. Стани ж складалися

з окремих сіл. Лише в селах і козацьких станицях за громадами залишилося право обирати своїх старост, війтів та отаманів. У містах і містечках з магдебурзьким самоврядуванням замість магістратів було запроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. 1835 р. магдебурзького права було позбавлено останнє самоврядне місто України — Київ. Отже, у генерал-губернаторствах фактично запроваджувався стан військової диктатури.

Регіональний поділ підросійської України. Протягом ХІХ ст. в Україні чітко простежувався поділ на регіони, тобто землі з певним комплексом притаманних їм ознак. У складі Російської імперії виокремлювалися такі регіони: Правобережна Україна, Слобожанщина, Лівобережна та Південна (Степова) Україна. Заселення українцями Північного Кавказу зумовило формування Кубанської України.

Адміністративно-територіальний устрій і регіональний поділ підавстрій-ської України. Наприкінці ХУІІІ ст. до складу Австрійської імперії входило майже 15 % українських земель. Це була територія площею 70 тис. км2 з населенням 3,5 млн осіб, яка поділялася на три регіони: Галичину, Буковину та Закарпаття.

З отриманих унаслідок поділу Польщі земель Австрійська імперія утворила Королівство Галіції і Лодомерії (Галичини й Володимирщини) із центром у Львові. Однак за пишною назвою приховувалася звичайна імперська провінція.

Усю повноту адміністративно-політичної влади зосереджував у своїх руках призначений австрійським імператором губернатор. Королівство поділялося на округи (дистрикти), їх очолювали окружні старости — австрійські чиновники. На місцях адміністративну й судово-поліційну владу здійснювали поміщики або їхні управителі (посесори) чи наглядачі (мандатори).

Містами керували магістрати в складі бургомістра, віце-бургомістрів і радників, призначених австрійським урядом. Отже, управління українськими землями здійснювало дисципліноване й підпорядковане Відню австрійське чиновництво.

Окремим округом до королівства в 1786 р. була включена Буковина з центром у Чернівцях. Після революції 1848-1849 рр. вона стала окремою провінцією — Коронним краєм.

Відокремлено від решти українських земель жило Закарпаття під безпосередньою владою Угорського королівства, яким управляли з Будапешта. Землі Закарпаття були включені до складу Братиславського (Пожонського) намісництва й поділялися на 4 жупи (комітати), які очолювали призначені угорським королем управлінці — жупани з майже необмеженою владою.

4. Село. Міста і містечка

Більшість українців проживала в селах. Село об’єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов’язки тощо. У XIX — на початку XX ст. в українському селі визначалося кілька складових. Основною складовою було сельбище: територія села, зайнята селянськими дворами, що розміщувалися вздовж сільських вулиць. У найкращому місці села, поблизу дороги чи проїзду, формувався центр. Тут знаходилися церква або будинок громадського управління. На майдані, біля церкви, вирішувалися всі громадські

справи: питання сільської громади, оголошували толоки, читали монарші укази, повідомляли про скоєні злочини. Сюди приходили, щоб заявити свою вину, покаятися, заплатити штраф. Тут збиралися, щоб послухати розповіді мандрівників, пісні й думи лірників, кобзарів і бандуристів.

До складу українського села ХІХ — початку ХХ ст. належали й виробничі та побутові об’єкти: кузня, млин, корчма, крамниця, подекуди громадська комора. Значну роль відігравала корчма. Тут радилася сільська старшина, зупинялися подорожні, вели торги, укладали угоди, обмінювалися інформацією. У холодну пору саме тут співали кобзарі та бандуристи, збиралася на вечорниці молодь.

Культурно-освітню складову села представляли початкові школи (церковнопарафіяльні чи державні). Наприкінці ХІХ ст. в західних землях завдяки товариству «Просвіта» значного поширення набули хати-читальні. їх споруджували на кошти сільської громади й використовували клуби як осередки народного дозвілля.

Навколо сіл часто формувалися присілки, що складалися з невеликої кількості дворів. Іноді присілки виникали поблизу дрібних промислових підприємств, що з’являлися на території певного села. Нерідко вони мали назву підприємства («Гута», «Майдан», «Тартак» та ін.).

Різновидом сільських поселень українців були хутори. Вони складалися з одного чи кількох дворів, виникали в часи освоєння нових земель. Насамперед це були козацькі хутори-зимівники.

За сприятливих обставин (наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо) деякі села перетворювалися на містечка.

Колишні полкові центри, чорноморські й річкові порти, поселення поблизу релігійних центрів, промислових підприємств, ярмарків тощо перетворювалися на міста. У містах і містечках селилися росіяни, поляки, австрійці, німці, євреї, греки, волохи (румуни й молдовани), болгари та ін. Колоніальне становище України призвело до того, що міста стали зосередженням іноетнічних державних чиновників та офіцерів, підприємців, купців і ремісників, які поступово витісняли українців з управління, підприємництва, торгівлі та ремесла. Як наслідок, українські міста поступово ставали багатоетнічними й російсько-, польсько- чи угорськомовними.

5. Населення Наддніпрянської України

Лівобережжя. Основну частину населення становили селяни. 1783 р. царським указом їх було закріпачено (40-45 % від загальної кількості населення). Тоді ж козацтво було перетворено на державних селян (до 33 %). Вони сплачували державі податок — чверть прибутків, проживали на хуторах, які визнавалися їхньою приватною власністю. 1785 р. імперський уряд надав козацькій старшині Лівобережжя привілеї російських дворян. Нащадки старшин ще ціле сторіччя зберігали національні риси, проте поступово зросійщувалися.

Національний склад Лівобережжя був найодноріднішим. Українці становили понад 98 % мешканців. Росіяни переважали серед державних чиновників та офіцерів. Російські та єврейські купці й ремісники поступово витісняли українців з торгівлі та ремесла. Нечисленні етнічні меншини утворювали греки, волохи (румуни й молдовани) і болгари. Міста Лівобережжя поступово ставали багатоетнічними й російськомовними.

Правобережна Україна. її населення було представлене насамперед двома станами й двома народами. На межі століть 88 % мешканців Правобережжя становили українці, 7,8 % — польська шляхта. Майже всі українці належали до закріпаченого селянства.

Російська влада погоджувалася на панування польської шляхти в краї за визнання імперського панування Росії. Після польського повстання 18301831 рр. до губернських міст Правобережжя й насамперед до Києва російський уряд цілеспрямовано переселяв професорів, студентів, військових, купців і ремісників. Вони й представляли на Правобережжі російське населення.

Смуга ослості, смуга постйної єврейської ослості — обмеження Російською імперією права вільного мешкання євреїв на територіях, які раніше належали Речі Посполитій, а також у південних губерніях України.

«Смуга осілості» єврейського народу. Протягом першої половини ХІХ ст. на

Правобережжі істотно зросла кількість євреїв (від 3,5 до 10 % у різних губерніях). Вони стали другою за чисельністю етнічною групою краю. Оскільки російська влада не бажала бачити євреїв на власне російських територіях, 23 грудня 1791 р. уряд визначив «смугу осілості», що окреслила територію проживання євреїв. Східна межа «смуги» пролягла кордоном Речі Посполитої 1648 р. «Смуга» включала території Польщі, Литви, Білорусі й України. На території України вона охоплювала правобережні губернії, Чернігівську й Полтавську на Лівобережжі та південні губернії. У Києві, Херсоні, Севастополі та Ялті євреї могли поселятися лише за спеціальним дозволом. На Слобожанщині, яка знаходилася поза «смугою осілості», євреї могли проживати лише в Харкові. їм заборонялося виїздити за межі «смуги осілості» і переселятися в глиб Російської імперії.


Слобідська Україна. Наприкінці ХУІІІ ст. українці становили тут 85,9 % населення. Це були переважно державні селяни — нащадки козаків. Поміщицтво краю походило зі слобідської козацької старшини, що легко піддавалася зросійщенню. Більшість росіян проживала на сході Слобожанщини та в її губернському центрі — Харкові, утворюючи адміністративну й землевласницьку верхівку.

Південна (Степова) Україна. На її соціальному й національному складі позначилася політика російського уряду, який дозволяв селитися тут вільним селянам, учорашнім козакам, відставним солдатам. Водночас землі півдня роздавали царським улюбленцям, високопосадовцям, військовим. 1796 р. на Південну Україну було поширено дію царського указу про закріпачення селян, проте більшість населення тут становили вільні селяни. До 1820-х років російський уряд активно заохочував заселення півдня України іноземними колоністами. Так, на забраних у Запорожжя землях було засновано дві великі колонії сербів: Новосербію та Слов’яносербію. Між Південним Бугом і Дністром дозволили поселятися

молдованам. Уздовж берегової лінії Чорного моря осідали болгарські й грецькі переселенці. Найчисленнішою групою іноземних колоністів стали німці, які засновували села в степовій місцевості.

У національному складі півдня України наприкінці ХУІІІ ст. переважали українці. Вони становили 71,5 %. Решта населення Степової України — це росіяни й молдовани — по 9 %, вірмени й цигани — по 3-4 %, серби, поляки, болгари, німці, грузини, євреї, угорці — менше ніж по 1 %. Чисельність населення тут швидко зростала за рахунок переселенців. За приростом населення Степова Україна набагато випереджала всі інші губернії Російської імперії.

Українське населення в складі Австрійській імперії. Східна Галичина була заселена переважно українцями. Вони становили 66 % від загальної чисельності населення, до 20 % — поляки й майже 10 % — євреї. У містах Східної Галичини з давніх часів проживали також вірмени й німці.

У Північній Буковині (включена до складу Австрії в 1774 р.) частка українців сягала 75 %. Національними меншинами були румуни, євреї та німці. У всіх провінціях українці були представлені насамперед селянством.

На початку ХІХ ст. 90 % мешканців Закарпаття становили селяни, приблизно 5 % — шляхта, решта — ремісники, купці й міщани. У середині ХІХ ст. національний склад угорська влада визначала так: українці — понад 50 % населення, майже 25 % — угорці, решта — румуни, євреї, словаки й німці.

Запитання та завдання

1. Опишіть за допомогою мапи (с. 9) територіально-адміністративний і регіональний поділ українських земель, що перебували під владою Російської та Австрійської імперій.

2. Покажіть на мапі «смугу осілості» євреїв у Російській імперії. Яку особливість російської імперської політики характеризує цей факт?

3. Назвіть етапи національного відродження.

4. Дайте визначення понять «модернізація», «національне відродження», «губернія», «генерал-губернаторство».

5. Порівняйте процес модернізації в західноєвропейських країнах, у Західній та Наддніпрянській Україні. Що в них спільного й відмінного?

6. Поясніть, як пов’язані між собою особливості модернізації та розгортання національного відродження в Україні.

7. Визначте основні цінності української національної свідомості. Пригадайте ті історичні чинники, які зумовили формування нашої національної свідомості.

8. Охарактеризуйте соціальний і національний склад регіонів України в ХІХ ст.

9. Поясніть причини (з урахуванням внутрішньо- й зовнішньополітичних обставин) створення на теренах України генерал-губернаторств.

10. Використовуючи матеріал із всесвітньої історії, поясніть, як поширення національної ідеї допомагало буржуазії західноєвропейських держав захищати свої внутрішньо- та зовнішньополітичні інтереси.

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^