mozok.click » Історія України » Розгортання громдянського руху в останні десятиліття ХІХ століття
Інформація про новину
  • Переглядів: 337
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 19:05
25-01-2018, 19:05

Розгортання громдянського руху в останні десятиліття ХІХ століття

Категорія: Історія України

1. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства

Вагомим досягненням «Старої громади» стала наукова діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке розпочало свою роботу в Києві в лютому 1873 р. Серед його засновників і працівників більшість становили громадівці. Фактично вони проводили всю роботу цієї наукової установи, заснували в її складі музей та бібліотеку. До своєї діяльності Південно-Західний відділ залучив чимало представників міської та сільської інтелігенції. У 1875 р. в ньому нараховувалося 200 дійсних членів і член-кореспондентів.

Відділ зібрав і видав величезну кількість джерел і матеріалів з історії, географії, природознавства, статистики й економіки України. У 1875-1876 рр. було видано два томи «Записок...» відділу з науковими працями про клімат України, ярмарки й кустарні промисли, селянський інвентар, особливості українських дум і пісень. Протягом 1872-1878 рр. товариство опублікувало 7 томів етнографічних, статистичних та археологічних матеріалів. У 1874-1875 рр. видано 2-томну збірку українських історичних пісень. Дослідники відділу працювали також над історією української літератури й підготовкою до друку українсько-російського словника.

Улітку 1874 р. відділ організував і провів у Києві ІІІ Археологічний з’їзд, у якому взяли участь учені з України, країн Європи й Росії. Наукова діяльність українських учених приємно здивувала науковців своєю ґрунтовністю й розмахом. Чимало вчених були членами громад і з натхненням працювали на благо свого народу.

Послаблення цензури дало змогу за короткий час розгорнути в Києві видання українських книжок: наукових праць, художніх творів, поетичних збірок, популярних брошур для народу. Успіхи «Старої громади» на ниві науки й культури надихнули її провідників придбати газету «Київський телеграф», аби на її сторінках висвітлювати свою громадянську позицію, погляд на суспільно значущі проблеми.



На початку 1875 р. київська «Громада» опублікувала на сторінках газети свою програмну заяву, у якій проголошувалося, що «Громада» звертатиме особ-

ливу увагу на потреби народу й неупереджено ставитиметься до відносин між суспільними верствами й націями. Газета друкувала статті М. Драгоманова, Ф. Вовка й інших кореспондентів, у яких було порушено гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, визнаючи певні позитивні наслідки реформи 1861 р., громадівці наголошували на тому, що вона не дала селянам сподіваної волі, що їх продовжують нещадно гнобити податками, малоземеллям і пов’язаними з ними відробітками й повинностями. Громадівські автори звертали також увагу на нестерпні умови життя й праці робітників, їхню повну безправність у відносинах з підприємцями. Газета опубліковувала кореспонденції, присвячені нагальним питанням земського й міського самоврядування. «Київський телеграф» розповідав про пробудження національної свідомості інших слов’янських народів, про парламентську боротьбу в інших країнах. Свіжий, неупереджений і вільний від офіціозу стиль кореспонденцій зробив газету популярною серед киян.

2. Новий наступ реакції. Емський указ

Коли діяльність громад знову набула загальноукраїнського звучання, а київська «Стара громада» відкрито заявила про свою позицію на сторінках «Київського телеграфу», реакціонери й російські шовіністи знову звинувачували громадівський рух в антидержавних намірах. Наприкінці 1874 р. до Петербурга було надіслано меморандум, у якому українців-громадівців звинуватили в намірах відновити «вільну Україну у формі республіки з гетьманом на чолі». Це стало приводом до створення спеціальної імперської комісії «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія дійшла висновку, що вся літературна діяльність так званих українофілів повинна вважатися прихованим зазіханням на державну єдність і цілісність Росії, а центр цієї злочинної діяльності знаходиться в Києві. Комісія пояснювала, що «допустити окрему літературу на простонародному малоросійському наріччі значило б закласти основу для переконання можливості відокремлення, хоча б і в далекій будучині, України від Росії». Комісія вирішила закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, припинити видання «Київського телеграфу» і покарати окремих українських діячів.

Підсумком роботи комісії став Емський указ 1876 р. (за назвою німецького міста, де цар перебував на відпочинку). Заборонялося друкувати книжки українською мовою чи ввозити їх із-за кордону. Українська мова була заборонена навіть у текстах до нот. Виняток становили лише твори художньої літератури й історичні документи. При цьому вони мали бути надруковані російською «ярижкою» і, звісно, дозволені цензурою.

Указ забороняв ставити в театрах українські п’єси, організовувати українські літературні читання, виконувати прилюдно українські пісні. Українські книжки вилучали з шкільних бібліотек. Указ заборонив також видавати грома-дівську газету «Київський телеграф».

Окремий пункт Емського указу стосувався персонально М. Драгоманова, автора статті «Пропащий час. Українці під Московським царством. 1654— 1876», і П. Чубинського, автора нинішнього гімну, — їм заборонялося жити в Україні.


Історичне джерело

Через 30 років після появи ганебного указу норвезький письменник Б. Б’єрнсон зазначав: «Усі чесні люди кожної цивілізованої нації вважають заходи російського уряду щодо заборони для 24 мільйонів українців їхньої мови, друку українських газет, виголошення українських промов на ювілеї великого українського поета (І. Котляревського) найдурнішим указом, який можна було прийняти у сфері духовного життя».

Наслідком Емського указу стала антиукраїнська політика в царині освіти. Міністерство народної освіти зобов’язало директорів навчальних закладів подати списки вчителів із характеристиками на них, зокрема щодо їхньої благонадійності.

Українських викладачів поступово переводили в російські губернії, а українські навчальні заклади поповнювали викладачами з Росії. Не згодні з політикою уряду університетські викладачі мусили звільнятися й виїздити за кордон.

Історичний факт

Директор Кам’янець-Подільської гімназії в 1877 р., виконуючи наказ міністерства, повідомляв, що «викладач російської мови й літератури Трохим Біленький розмовляє з малоросійським акцентом; з його приватного життя видно, що він співчуває українофільським тенденціям, але на службі обережний; для боротьби проти особливостей місцевої говірки учнів корисно було б замінити його людиною, яка походить з Великоросії».

3. Михайло Драгоманов. Молоді громади

Михайло Драгоманов (1841-1895) походив з давнього старшинського роду. Народився в м. Гадячі Полтавської губернії в сім’ї українського дворянина. Ще студентом Київського університету М. Драгоманов активно працював у «Громаді», будучи вчителем недільної школи. З відродженням громадівського руху на початку 1870-х років як історик, фольклорист, філософ, літературознавець і публіцист продовжив громадівську роботу. Після Емського указу став політичним емігрантом. У Європі за фінансової підтримки «Старої громади» учений видавав вільний український часопис «Громада», який інформував європейців та українців про гнобительську політику самодержавства, селянські й робітничі виступи, громадівський рух та його успіхи в культурно-освітній діяльності. Працюючи в Європі, М. Драгоманов переконався, що, крім національно-культурних справ, українські патріоти мусять опікуватися й соціально-економічними інтересами народу.

На думку вченого

М. Драгоманов радив патріотам зберігати вірність Україні. Він писав: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України та її народу... Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не для досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Тому на сторінках часопису він дедалі частіше висловлював радикальні соціалістичні ідеї. Це привело до розриву зі «Старою громадою», яка продовжувала займатися лише культурницькою діяльністю та в 1886 р. припинила фінансувати часопис. 1889 р. М. Драгоманов переїхав до Болгарії, де до кінця життя працював професором Софійського університету.

Діячі «Старої громади» продовжували свою культурницьку діяльність і протягом 1880-1890-х років, згуртувавшись навколо редакції журналу «Киев-ская старина». Як і раніше, вони не займалися політикою, щоб не «дратувати царський уряд і не накликати на себе й українську культуру нових утисків». Вони закликали молодь і далі працювати в культурно-просвітницькій сфері. Проте нові учасники національного руху й насамперед члени «молодих громад» не бажали більше займатися тільки культурницькою, тобто неполітичною діяльністю. Адже, як переконувало життя, така діяльність не могла докорінно поліпшити соціально-економічне становище народу, визволити його з-під національного гноблення й запобігти наступу на українську культуру.

У цих умовах у 1890-і роки в національному русі виокремилася нова політично спрямована течія, учасники якої відмовилися від старої назви українофіли й стали називатися свідомими українцями.

Таємне «Братерство тарасівців» стало першою організацією свідомих українців. Улітку 1891 р. студенти Харківського університету Іван Липа, Михайло Базькевич, Микола Байздренко й студент Київського університету Віталій Боровик приїхали до Канева.

На могилі Т. Шевченка вони проголосили себе «Братерством тарасівців» — організацією боротьби за утвердження шевченківських суспільно-політичних ідеалів. За свідченням І. Липи, «святая святих для тарасівців була самостійна Україна, іншої України ніхто з тарасівців собі не уявляв».

Засновники братерства відразу ж узялися за створення таємної організації. У Харкові вони зблизилися з подружжям Русових (Олександром і Софією), активними учасниками українського руху ще в 1870-х роках, і створили «Молоду громаду», яка об’єднала понад 20 студентів. Крім Харкова, гуртки тарасівців виникли в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові,

Ічні, Катеринославі, Херсоні, Олександрії та інших містах. До їхнього складу ввійшло майже 100 осіб. Це була насамперед молодь — студенти, дрібні службовці, інтелігенти, які мали середню й вищу освіту.

У 1893 р. у львівському часописі «Правда» тарасівці опублікували програму під девізом «Борітеся — поборете, вам Бог помагає!». У програмі наголошувалося насамперед на тому, що українці є самобутнім народом і тому мають право на незалежне існування. Своїм обов’язком тарасівці вважали «віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю з-під гніту». Оскільки більшість тарасівців дійшла висновку, що на той час ідея самостійної України нереальна, кінцевою політичною метою організації є визнання українців окремим народом у межах демократичної федеративної Росії.

Своє завдання вони вбачали у втіленні в життя ідеї соборності — нерозривної єдності всіх українських земель — незалежно від того, у складі якої імперії вони перебувають — Австро-Угорської чи Російської. Вагоме місце відводилося вирішенню економічних питань. Тим, хто нехтував ними, вони пояснювали, що «тільки матеріально забезпечений народ може дбати про національно-просвітні справи».

Що ж до самих тарасівців, то вони зобов’язувалися «бути в усьому послідовними українцями», розмовляти тільки українською мовою, виховувати «в українському дусі» своїх дітей, домагатися викладання українською мовою в школах, за кожної нагоди боронити українську справу.

Оприлюднення тарасівцями мети своєї діяльності дало змогу поліції визначити їх як небезпечну групу й установити за ними нагляд. Коли 1893 р. зі Львова надійшла замовлена заборонена література, майже всіх членів організації було заарештовано. Унаслідок поліцейських репресій братерство припинило свою діяльність.

Діяльність «Братерства тарасівців» стимулювала розгортання студентського громадівського руху. У 1895 р. студенти Київського університету створили таємну «Українську студентську громаду», у 1897 р. виникла харківська студентська «Громада», у Полтаві майбутні священики створили «Громаду» семінаристів. Загалом в Україні в ті роки виникло майже 20 студентських громад. Піднесення студентського національного руху спонукало старших громадівських діячів до пошуку шляхів їхнього згуртування.

У 1897 р. за ініціативою В. Антоновича й О. Кониського 20 українських громад, зокрема громади Москви й Петербурга, утворили Загальноукраїнську

безпартійну організацію (ЗУБО). Вона заснувала в Києві літературне видавництво «Вік», відкрила велику книгарню, улаштовувала маніфестації на Шевченківські свята та ювілеї письменників, дбала про матеріальне забезпечення діячів, яких переслідувала російська влада. Студентські громади великих міст України часто влаштовували самодіяльні концерти, організовували театральні вистави, виступали з лекціями, поширювали українську літературу.

Водночас студенти-громадівці не бажали більше обмежувати свою діяльність культурницькими рамками.

У 1898 р. в Києві було скликано таємний Перший всеукраїнський з’їзд студентських громад, який закликав студентів домагатися повсюдного вживання в культурі, освіті й літературі української мови (російська влада це розцінювала як політичну справу), а також боротися за такі конституційні права, як свобода слова, друку, зборів. На Другому всеукраїнському студентському з’їзді в 1899 р. було проголошено, що головним винуватцем тяжкого соціально-економічного й культурного становища українського народу є російський абсолютизм.

Отже, наприкінці ХІХ ст. завдяки студентським громадам в Україні на зміну громадівській культурницькій діяльності прийшов політичний рух «Молода Україна» (як називав його І. Франко).

4. Національне відродження кримських татар. І. Гаспринський

Наприкінці 1860-х років у мусульманському світі на ґрунті розгортання антиколоніальної боротьби визріло почуття національної гідності, укорінювалися думки про важливість освіти, необхідність оновлення громадського й духовного життя. Утілення в життя таких суспільних поглядів потребувало лідерів нового типу, здатних поєднати традиції своїх народів з науковим, освітнім, господарським, політичним досвідом європейських народів.

Кримськотатарське національне відродження пов’язане з іменем просвітника, мислителя, письменника та видавця Ісмаїла Гаспринського (1851-1914). Відданий рідній культурі, мові й релігії, він присвятив життя, щоб захистити, розвинути й збагатити їх, використавши для цього й надбання європейської та російської культур.

Ісмаїлбей Гаспрали народився в сім’ї військового, поручника російської армії, який отримав дворянство.

Після закінчення мусульманської школи навчався в Росії, вступив до Московського кадетського корпусу, але, не закінчивши його, 1867 р. повернувся до Бахчисарая, де викладав у мусульманській семінарії.

Протягом 1871-1877 рр. здійснив освітні подорожі до Парижа, де відвідував лекції в Сорбонні, Каїра, Стамбула. Повернувшись на батьківщину, був обраний міським головою Бахчисарая в 1879 р. (до 1884 р.).

1883 р. заснував двомовну російсько-татарську газету «Терджиман» («Перекладач»). Протягом багатьох років газета пропагувала нові ідеї мусульманства, нову методику шкільного навчання. З часом почав видавати двотижневу газету «Міллет» («Нація») і щотижневий часопис для жінок «Жіночий світ», редактором якого була його дочка, журнал для дітей кримськотатарською мовою.

І. Гаспринський фактично створив нову літературну кримськотатарську мову. У своїх творах порушив питання національного визволення мусульман, відтворив високу мораль, честь і гідність людини. Завдяки зусиллям просвітника в Криму сформувалася нова генерація татарської інтелігенції.

Запитання та завдання

1. Визначте напрями роботи Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

2. Як вплинув Емський указ на український національний рух?

3. Охарактеризуйте культурно-освітню діяльність М. Драгоманова та І. Гас-принського.

4. Старий громадівець учений-філолог П. Житецький радив своїм молодим колегам: «Якщо бажаєте працювати для українського народу, ставайте першокласними вченими й пишіть ваші праці українською мовою, волею-неволею й чужі стануть вивчати українську мову, щоб ознайомитися з вашими працями». Чи послухалися молоді громадівці старшого колегу, яким шляхом пішли?

5. Проаналізуйте роботу громадівців у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства й визначте, який напрям українського національного руху представляли працівники установи.

6. Назвіть причини ліквідації Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

7. Проаналізуйте завдання, які ставило перед собою «Братерство тарасів-ців».

8. Розкрийте сутність конфлікту між «старими» і «молодими» громадівцями.

9. Порівняйте обставини введення в дію Валуєвського циркуляра й Емського указу.

10. На прикладі роботи «Київського телеграфу» поміркуйте над значенням газети й узагалі всіх засобів масової інформації в розгортанні національного руху.

11. Досить часто представники руху «Молода Україна» зверхньо оцінювали наукові й культурно-освітницькі справи, якими займалися представники громадівського руху. Чи справедливою була така зверхність до представників старшого покоління українського визвольного руху? Як історики мають оцінювати історичну діяльність колишніх поколінь?

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 4

КУЛЬТУРНИЦЬКИЙ ЕТАП НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

на українських землях у складі російської імперії: суспільні виклики

1. Перечитайте вступ до підручника й текст § 15. Запам’ятайте визначення поняття «національне відродження». Пригадайте, яку суспільну роль відігравали буржуазія та інтелігенція в процесі національного відродження.

2. Перечитайте теоретичний матеріал і з’ясуйте місце культурницького етапу в процесі національного відродження.

На думку відомого чеського вченого Мирослава Гроха, національне відродження проходить у три етапи.

Перший етап — академічний (науковий) — є початком визвольного руху для європейських народів, які втратили державність, проте не бажали змиритися з пригнобленим становищем і розпочали боротьбу за незалежність. Основними його учасниками є вчені, насамперед історики. Найвагомішою працею початку академічного періоду визвольного руху є «Історія русів». Провідна ідея праці невідомого автора — обґрунтування історичного права українського народу на незалежне державне життя.

Історичні твори відновлювали національну гідність, учили поважати своїх пращурів, надихали на вчинки, гідні їхньої пам’яті.

Яскравими представниками академічного етапу стали фольклористи, етнографи й мовознавці. Справжню громадянську мужність демонстрували мовознавці, які доводили, що українська мова є самостійною слов’янською мовою. Українські інтелігенти захищали мову від нападів реакціонерів і невігласів, демонстративно спілкувалися нею в повсякденному житті.

На другому — культурницькому — етапі визвольного руху вирішується питання згуртування народу навколо досягнень власної культури й поступового перетворення його на культурну націю.

На основі наукових досліджень учених та особистих вражень і досвіду українські митці за допомогою художніх образів почали творити узагальнені образи України й українців. Отже, основні діячі другого етапу — митці.

Так, мистецтво стало засобом єднання українського народу. Це були театральні вистави, музичні й живописні твори, створення професійних та аматорських театральних труп, музичних і хорових колективів, організація концертів, тематичних вечорів, ювілеїв та інших культурно-мистецьких заходів.

Мобілізації народу надзвичайно посприяло формування української літературної мови. Твори українських літераторів стали потужним засобом культурного впливу на народ.

Безпосереднім учасником національного відродження й визвольного руху був народ як носій народної (етнічної) культури. Нерідко саме пісні та приказки залишалися єдиним засобом висловлення протесту проти поневолювачів. Європейські мандрівники зазначали, що коли їхні карети проїжджали повз селян, які працювали в полі, вони починали співати щось образливе, бо вважали що це їде російський чиновник чи офіцер.

Підсумком спільних зусиль учених і митців на перших двох етапах визвольного руху стало формування основ нації культурної, яка усвідомлює свою особливість, самобутність, має власну гідність, об’єднується навколо культурної еліти, визначає свої інтереси, але ще не здатна захиститися, оскільки безсила перед чужою державою. Така нація існує з ласки свого поневолювача — імперії — і постійно зазнає утисків, спрямованих на її повне розчинення в панівній нації.

Частина вчених не розділяла академічний і культурницький етапи, оскільки наука є складовою культури. До того ж і вчені, і митці разом працювали, щоб згуртувати народ у націю культурну.

Третій, заключний, етап — політичний. Нація живе повноцінним життям, коли здатна захистити себе за допомогою держави та її органів. Проте перша спроба Кирило-Мефодіївського братства перейти до політичних засобів і розпочати політичний етап національного відродження була жорстоко придушена царатом.

Основні діячі політичного етапу — політики, які піднімають народ на політичну боротьбу за національні права. Завершенням цього етапу має стати проголошення державної незалежності нації. Проте в Україні наприкінці ХІХ ст. політичний етап лише розпочинався.

3. Перегляньте вивчені параграфи, визначте найяскравіших представників академічного й культурницького етапів і заповніть у робочому зошиті подані нижче таблиці 1,2.


Таблиця 1

4. Перечитайте матеріал § 9 про умови розвитку української культури.

• Випишіть умови, які можна розглядати як суспільні виклики розвитку або й існуванню української культури.

• Запишіть у робочий зошит прізвища вчених і культурних діячів, які своєю діяльністю протистояли цим викликам.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ДО РОЗДІЛУ IV «УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ в другій половині ХІХ ст.»

Із середини ХІХ ст. на порядку денному європейського історичного процесу постало «українське питання» — український національно-визвольний рух. Протягом 1853-1856 рр. українські підросійські землі були втягнуті Російською імперією в Східну (Кримську) війну як плацдарм і джерело ресурсів. Відсталість кріпосницької Росії стала причиною її капітуляції. Під владу Османської імперії перейшла південна частина Бессарабії, заселена переважно українцями.

Злигодні війни загострили соціальні суперечності. Наймасштабнішими антикріпосницькими виступами стали Київська козаччина (1855) і «Похід у Тав-рію по волю» (1856).

Східна (Кримська) війна виявила відсталість феодального російського суспільства. Щоб не допустити «революції знизу», царат вирішив реформувати імперію. Найвагомішою стала селянська реформа, хоча вона проводилася з максимальним урахуванням інтересів поміщиків. Селян звільнили з меншими, аніж у них були, земельними наділами, узявши водночас із них викуп за землю. Заради виживання селянин мусив орендувати землю на умовах землевласника.

Щоб пристосувати старий самодержавно-поліцейський устрій до вимог капіталістичного розвитку, протягом 1860-1870-х років в імперії було проведено земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну й цензурну реформи, які відкрили шлях буржуазним перетворенням в імперії.

Протягом 1860-1880-х років в Україні відбулася індустріальна революція. Особливостями індустріалізації в Україні стали її колоніальний характер, переважання важкої промисловості й добувних галузей над переробними, концентрація виробництва, домінування іноземного (європейського) капіталу, пришвидшений розвиток сільськогосподарського машинобудування й залізничного транспорту.

У сільському господарстві модернізаційні процеси характеризувалися уповільненим прусським шляхом розвитку капіталізму, залученням українського села до світового поділу сільськогосподарської праці, посиленням соціального розшарування на селі та збідненням більшої частини селянства.

Соціально-економічні перетворення зумовили урбанізаційні зміни. Через колоніальну залежність України відбулося швидке скорочення частки українського населення міст, що негативно позначилося на українському русі в майбутньому.

Змінилася соціальна структура суспільства. Селянство розшаровувалося на селян-підприємців, традиційних селян і пауперів. Розпочався стрімкий занепад дворянства, швидкий розвиток буржуазії, інтелігенції й робітництва. Однак ці верстви складалися переважно з представників неукраїнських етносів. Поява потужного промислового робітництва спричинила зародження робітничого й со-ціал-демократичного руху, який розвивався як загальноросійський.

Водночас у другій половині ХІХ ст. в Україні розгортається громадівський рух. Під імперським тиском він реалізується в культурницькій і науковій діяльності. Незадоволення результатами руху спричинило виникнення молодих громад і свідомих українців — формування політичного руху «Молода Україна». Серед молодих учасників українського руху поширювались ідеї незалежної та соборної України.

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^