mozok.click » Історія України » Український національний рух наприкінці 60-х - у 90-х роках ХІХ століття
Інформація про новину
  • Переглядів: 12007
  • Автор: admin
  • Дата: 20-09-2017, 16:12
20-09-2017, 16:12

Український національний рух наприкінці 60-х - у 90-х роках ХІХ століття

Категорія: Історія України

1. Охарактеризуйте основні події та здобутки попереднього етапу українського національного руху. 2. Яким був вплив Валуєвського циркуляра на український національний рух?

Громадівський рух наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. XIX ст. Наприкінці 60-х рр. XIX ст. в умовах певного послаблення антиукраїнської політики влади відбувалося відновлення громадівського руху, але вже у формі напівлегального. Центром його відродження знову став Київ, де були зібрані значні інтелектуальні сили. Поряд із колишніми гро-мадівськими діячами з’явилася талановита молодь — М. Зібер, О. Русов, С. Подолинський та інші. Завдання кожного громадівця полягало в конкретних справах за його фахом: історія, мовознавство, література тощо.

Крім Києва, громади відновили свою діяльність у Чернігові, Полтаві, Харкові, Єлисаветграді, Одесі. Їхню діяльність координувала київська «Українська громада». У 1873 р. вона виступила зі своєю політичною програмою, основною тезою якої були вимоги до оформлення федеративного ладу Росії і надання Україні широкої автономії. У своїх переконаннях значна частина громадівців дотримувалася досить радикальних поглядів, особливо діячі одеської громади (Л. Смоленський, П. Климович, М. Боровський, А. Крижанівський, І. Луценко).

Межі напівлегальної роботи значно стримували розвиток громадівського руху. Його провідники постійно прагнули знайти законну основу, яка відкрила б простір для широкої літературної, етнографічної, видавничої та іншої діяльності.



Вагомим кроком у цьому напрямку стала участь громадівців у відкритті в 1871 р. та роботі Колегії Павла Галагана. Завдяки викладацькій діяльності членів київської «Української громади» вона перетворилася на кращий навчальний заклад Києва. Іншим кроком до розгортання діяльності громадівців стало створення в січні 1873 р. Історичного товариства Нестора-літописця. Проте найбільш плідну діяльність грома-дівці розгорнули завдяки появі Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства, яке стало центром українознавчих досліджень, та придбанню ними газети «Київський телеграф» — легальної трибуни, яка відкривала нові можливості для українознавчої діяльності.

Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства. У 1869 р. клопотаннями імператорського Російського географічного товариства Павлу Чубинському було доручено очолити експедицію до Південно-Західного краю (Правобережна Україна) для вивчення народонаселення регіону.

Павло Чубинський (1839—1884) був людиною, яка вдало поєднувала талант поета, організаційний хист і прискіпливість дослідника. Він народився в Борисполі під Києвом. Навчався в 2-й Київській гімназії, потім — на юридичному факультеті Петербурзького університету. Активно працював у недільних школах санкт-Петербурга, співпрацював із журналом «Основа». Повернувшись після навчання на Батьківщину, П. Чубинський став провідним членом київської «української громади». Його наукова діяльність неодноразово відзначалася нагородами, у той час як громадсько-політична зазнавала переслідувань. Приводом до цього були його українофільські переконання, а особливо вірш «Ще не вмерла україни...», якому згодом судилося стати національним гімном нашої держави. П. Чубинського двічі висилали з Києва, наслідком чого стала тяжка хвороба, яка й спричинила його передчасну смерть.


П. Чубинський значно розширив програму досліджень, долучивши до неї, крім етно-соціальних і демографічних характеристик, ще й побутові та культурні особливості населення. Він вивчав межі не тільки Південно-Західного краю, а й інші українські етнічні території.

Розпочата в травні 1869 р. експедиція завершилася восени 1870 р. Вона дослідила 54 повіти восьми губерній і зібрала багатий етнографічний матеріал — пам’ятки усної народної творчості, записи весільних обрядів, місцевих говірок, звичаєве право Правобережної України. Також було отримано відомості про заняття населення, заробітну плату, урожаї, стан торгівлі та промисловості.

Урочисте відкриття Південно-Західного відділу імператорського російського географічного товариства відбулося 13 лютого 1873 р. у Києві. Головою відділу обрали Г. Галагана, управителем справ — П. Чубинського. Друкованим органом відділу стали «Записки Південно-Західного відділу І. Р. Г. Т.». Неформальним органом відділу була також газета «Київський телеграф», що виходила в 1874—1876 рр. До її редакційного комітету увійшли М. Драгоманов, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Лисенко, П. Житецький. Газета стала захисником і пропагандистом великої і плідної праці з вивчення культури українського народу, яку розгорнули діячі київської «Української громади» під покровительством відділу.

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили в Наддніпрянщині справжній науковий центр з українознавства. За роки існування відділу (1873—1876 рр.) було зібрано матеріали та видано сім томів «Праць Південно-Західної експеди-

ції» (по 1200 сторінок кожний), два томи «Записок Південно-Західного відділу І. Р. Г. Т.», три томи праць М. Максимовича. Зусиллями членів відділу було створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.

Минуло небагато часу, і активна українознавча праця занепокоїла як поліцію, так і тих представників українства, російської громадськості, які віддано служили владі.

Емський указ. У січні 1875 р. київський цензор І. Пузиревський отримав від начальника головного управління у справах друку таємний наказ: «...пропонується вам під час цензурування зазначеної газети “Київський телеграф” ставитися до неї з особливою обачністю та, між іншим, не допускати в ній жодних статей, що проводять українські тенденції».

Після цього почали з’являтися доноси, у яких представників українського руху звинувачували в сепаратизмі. Найбільше зусиль для дискредитації українського руху доклав полтавський поміщик М. Юзе-фович, колишній член київської «Української громади». Як відданий служитель імперії, він не міг погодитися з українознавчою спрямованістю діяльності відділу. За дорученням царя було створено спеціальну комісію, яка дійшла висновку, що «допустити окрему літературу на простонародному українському наріччі означало б закласти тривалу основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії».

Члени комісії надавали українському питанню настільки велику увагу, що навіть потурбували царя, коли він перебував на відпочинку в німецькому місті Емс. Комісія підготувала йому на підпис таємний указ, що отримав назву Емського указу (від назви міста). 18 (30) травня 1876 р. указ набув чинності.

Емський указ в цілому повторював Валуєвський циркуляр, але з деякими відмінностями. Він різко посилив обмеження проти української культури, заборонивши ввезення книжок українською мовою, друкування й видання в Росії оригінальних українських творів та перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам’яток зі збереженням правопису оригіналу. Указ припинив діяльність громад, ліквідував Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства, установив суворий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром, українська п’єса мала йти наприкінці репертуару, після російських. Окремий пункт Емського указу стосувався особисто М. Дра-гоманова й П. Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

З Емського указу (1876 р.)

1) Не допускати ввозу в межі імперії без окремого на те дозволу Головного управління будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоросійському наріччі.

2) Друкування і видання в імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тільки: а) історичних документів і пам'яток та 6) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно дотримуватися правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати жодних відступів від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів у Головному управлінні.

3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі, а також друкування на ньому текстів до музичних нот.

4) Припинити видання газети «Київський телеграф».

До чого, на вашу думку, мали призвести встановлені указом заборони стосовно української мови?

Чиновникам Міністерства освіти було рекомендовано особливо обережно добирати вчителів для шкіл у південно-західній частині імперії. Перевага мала надаватися росіянам. Тим учителям-українцям, які здобули освіту в Київському, Харківському, Одеському навчальних округах, пропонувалося виїжджати на роботу за межі українських земель.

Пункти Емського указу були дещо пом’якшені в 1881 р., коли уряд дозволив друкувати українською мовою словники, щоправда, російською абеткою. У цілому Емський указ зберігав чинність до 1905 р.

Емський указ негативно вплинув на український рух, а саме:

• обмежував засоби, за допомогою яких можна було впливати на пробудження національної свідомості українського народу;

• стримував розвиток української культури;

• на деякий час призвів до дезорганізації українського руху в Наддніпрянській Україні, але не до його припинення.

Стара громада. Молоді громади. М. Драгома-нов. Після Емського указу громадівський рух не припинився, хоча й був змушений перейти до нелегальних форм діяльності.

Діячі київської «Української громади», заявивши про розпуск організації, продовжили свою діяльність підпільно. У результаті кількість членів громади зменшилася зі 100 до 55 осіб. У нових

умовах київські громадівці й далі опікувалися справами культури, підтримуючи «свідомих українців» і допомагаючи їм влаштовуватися на службу.

Залучення до громади нових членів відбувалося за рекомендацією щонайменше двох громадівців, після оголошення на двох зібраннях на третьому зібранні таємним голосуванням. Якщо хоч один голос був проти, то кандидата не приймали, оскільки в такому братстві, яким вважалася громада, не могло бути того, щоб хтось «проти когось щось мав». така система формування громади робила її досить консервативною й вирізняла серед інших громад, що засновувалися молоддю. Від цього й походила її нова назва — Стара громада.

Видання Емського указу поставило перед провідниками українського руху питання про подальший розвиток. Суто підпільна робота була несумісною з культурницькою діяльністю. Як і на початку 70-х рр. XIX ст., постала проблема знайти легальну трибуну для пропаганди своїх ідей.

У межах Російської імперії, де українська мова перебувала під забороною, це було неможливо. Тому громадівці вирішили організувати за кордоном український національний центр, який мав налагодити видання вільної української преси й представити український рух у Європі. Виконати таке завдання громада доручила Михайлу Драгоманову, якого за Емським указом було звільнено з Київського університету.

Михайло Драгоманов (1841—1895) належав до молодшого покоління старої громади. На час приєднання до громадівців він був переконаним демократом, маючи палке бажання допомогти своєму народу. М. Драгоманов відчував потребу вийти за межі культурно-просвітницької діяльності громадівців і перейти до розв'язання політичних, соціально-економічних і національних проблем. тому його погляди привносили в український рух нову ідеологію, хоча вона не одразу набула поширення в колі інтелігенції.

Для українського руху важливими були погляди М. Драгомано-ва на майбутній державний устрій. Він не виступав за відокремлення України від Росії, стояв на федералістських позиціях. Однак при цьому М. Драгоманов виходив із можливості реорганізувати Російську імперію. Він бачив її не централізованою державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Такі його погляди спиралися на положення, що в українському суспільстві не було сил, які могли б довести справу національного визволення України до кінця. Не протиставляючи народи одне одному, М. Драгоманов доводив самобутність українців, їхню здатність самостійно вирішувати питання суспільного життя.

Наступ на українську культуру в 1875— 1876 рр. змусив М. Драгоманова залишити Батьківщину. У Женеві (Швейцарія) він разом з іншими українськими політемігрантами видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1879, 1880, 1882 рр.). Цей часопис став друкованим органом, де були узагальнені погляди громадівців і висунуто програму українського руху. В основі програми лежали такі принципи, як демократизм (запровадження демократичних прав і свобод та відповідних установ, які б їх захищали), федералізм (здобуття національно-культурної автономії України у складі федеративної держави), культурництво (покращення рівня освіти народу), еволюційність (упровадження нового ладу шляхом поступових реформ), соціалізм (запровадження принципу соціальної справедливості). У програмі також зазначалося, що тенденції українського руху збігаються із загальним напрямком загальнолюдського прогресу. Однак такі погляди М. Драгоманова для діячів Старої громади виявилися занадто радикальними. Після взаємних звинувачень вони припинили співробітництво. У 1889 р. М. Драгоманов переїхав до Софії (Болгарія), де займався викладацькою діяльністю.

М. Драгоманов мав вплив на українців не лише в Росії, а й у Галичині. Його ідеї підтримувала молодь. Поширенню соціалістичних ідей та створенню гуртків у Галичині та Наддніпрянській Україні допомагали друзі М. Драгоманова — М. Зібер і С. Подолинський. Під впливом ідей М. Драгоманова в Наддніпрянській Україні організовувалися Молоді громади, у яких гуртувалася переважно студентська молодь. Їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне й соціальне визволення.

Громадівський рух у 80-х рр. XIX ст. «Київська старовина». 80-ті рр. XIX ст. увійшли в історію національного відродження в Наддніпрянщині як «мертві роки». Серед більшості членів Старої громади поширилась думка, що будь-які спроби політизації українського руху можуть викликати нову хвилю переслідувань, а отже, повне його придушення. Старі громадівці вважали за потрібне зосередити свою діяльність лише на ниві культурництва, вести «поважне життя осередків українства в Російській імперії», продовжувати формувати національну самосвідомість народу не через нелегальну пропаганду, а за допомогою

законної культурно-освітньої діяльності. Така позиція суперечила гаслам, що проголошувались М. Драгомановим у журналі «Громада». Як уже згадувалося, це спричинило різкі суперечки між М. Драгомановим і лідерами Старої громади. Спільної мови так і не було знайдено. Стара громада в 1886 р. відмовила в подальшому фінансуванні діяльності М. Драгоманова за кордоном.

В умовах заборони українського слова вихід громадівці вбачали у виданні альманахів. Зміст їх був здебільшого художньо-літературний, інколи з’являлися матеріали бібліографічного або етнографічного характеру. Перший альманах під назвою «Луна» з’явився 1881 р. У 1883 р. в Києві вийшов альманах «Рада», у 1885 р. в Одесі — український збірник під назвою «Нива». Наступного року в Херсоні була надрукована збірка «Степ» тощо. Проте альманахи не могли замінити періодичні видання. Зрештою завдяки зусиллям Старої громади та фінансовій підтримці підприємця-мецената В. Симиренка стало можливим видання російськомовного журналу на історичну тематику «Київська старовина». Його перший номер з’явився в січні 1882 р. За час існування журналу (до 1907 р.) вийшли друком 97 номерів. Це були праці й матеріали з історії та археології України, етнографії, мовознавства, спогади тощо. У журналі співпрацювали В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський, М. Костомаров, Д. Багалій та багато інших.

Однак орієнтацію саме на культурницький аспект діяльності сприймали не всі. Молодь здебільшого «йшла в революцію», віддавала свої сили політичній боротьбі. Вони не тільки залишали без уваги національні інтереси свого народу, а й із презирством ставилися до тих «вузьких культурників», що присвячували себе «малим ділам» замість боротьби за «великий схід революційного сонця».

Важливим наслідком періоду 80-х рр. XIX ст. для українського руху було те, що його провідники усвідомили: цей рух потребує щоденної наполегливої праці, що не дозволить йому зійти нанівець. Вони вирішили зосередитися на Галичині, де були більш сприятливі умови для розвитку українського руху, але не припинили діяльність і в Наддніпрянській Україні. Галичина перетворювалася на «український П'ємонт».

Студентський громадівський рух 90-х рр. XIX ст. «Братство тарасівців».

90-ті рр. XIX ст. — період піднесення молоді, яка організовувалася в гуртки та більші товариства з єдиною метою — зробити щось корисне для свого народу.

Із 1896 р. в Києві існувала таємна громада «Молода Україна» з більш як сотнею учасників, що сповідувала ідеї і соціалізму, і національної самостійності українців. За даними поліції, таких громад

Яку інформацію про склад учасників можна отримати за ілюстраціями?

було 22, причому найважливіші з них — у Києві, Чернігові, Лубнах та Одесі. Входили до них переважно студенти. Члени громад усвідомлювали, що до спільної мети треба йти разом.

у 1898 р. провідники українського студентства скликали перший з'їзд студентських громад, який відбувався нелегально. На з'їзді було прийнято постанови, у яких, зокрема, проголошувалося: «Ми, українська молодь... домагаємося рівности всіх перед законом. свободи совісти і рівности всіх віросповідань, просвіти на рідній мові, уведення обов'язкової безплатної науки. конституційної свободи з політичною автономією, свободи слова, друку і зборів». Також висувалися вимоги обов'язкового вивчення студентами української культурної та політичної спадщини, поширення просвіти в народі, проведення соціально-економічних реформ.

Через рік українські студенти провели другий з'їзд, на якому заснували свою Центральну спілку. Основні принципи діяльності спілки були такими: 1) «зупинити згубну для нашої нації русифікацію студентської молоді в Наддніпрянщині і повернути всіх студентів-українців до служіння інтересам свого народу»; 2) «довести до відома як народних мас, так і інтелігенції, що поганий соціально-економічний і культурний стан нашого народу залежить від його національно-політичного гноблення як безпосереднього наслідку російського панування».

Найбільш радикально налаштованою серед студентських громад було «Братство тарасівців», що існувало в 1891 —1898 рр. Воно започаткувало період політизації та націоналістичну течію в українському русі в Наддніпрянщині.

На початку 90-х рр. ХІХ ст. в Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. Міхновський, В. Шемет, А. Кучинський та інші. Ще в 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії

відомий українофіл О. Русов залучив до цієї роботи студентів. До складу гуртка увійшли

І. Липа, Б. Грінченко, М. Байздренко, М. Базьке-вич, В. Боровик. Улітку 1891 р. вони, склавши на могилі Т. Шевченка клятву вірності ідеї визволення України, заснували таємне товариство, яке згодом назвали «Братство тарасів-ців». Воно було створене за принципами таємної організації й поділялося на «п’ятірки», які в середині 90-х рр. XIX ст. діяли в Харкові,

Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

Першим виступом братства стало проголошення «Декларації віри молодих українців» на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у львівській газеті «Правда». У ній проголошувалися такі принципи: 1) українці є окремою нацією;

2) як і кожна нація, українці потребують національної волі для праці й розвитку; 3) повна автономія України (на той час на це гасло не наважувався ніхто); 4) єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої ідеї соборності Української держави); 5) негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнання його користі для національного руху; 6) необхідність існування українських шкіл; 7) вживання української мови тощо. На тлі занепаду українського громадсько-політичного руху після Емського указу ідеї, висловлені в промові, виглядали національним радикалізмом.

Ідеї братства знайшли своїх прихильників, але значного поширення не набули. Причиною цього було різко негативне ставлення до них представників інших течій українського руху. До цього додавалося ігнорування членами братства соціально-економічних питань.

У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з’їзд братства. Проте «Братство тарасівців» не мало конкретної програми дій, а іноді просто дублювало старе культурництво у своєрідних формах (наприклад демонстративне носіння національного одягу). Тому поступово воно стало занепадати, а наприкінці 90-х рр. XIX ст. фактично розпалося. Цьому сприяли й поліцейські переслідування членів організації.

Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО)*. Починаючи із 90-х рр. XIX ст. відбувалось і своєрідне організаційне оформлення культурництва, діяльність якого була спрямована на закладення підвалин майбутньої політичної організації. Першим кроком на цьому шляху стало створення в 1898 р. на з’їзді громад Наддніпрянщини в Києві зусиллями В. Антоновича та О. Кониського Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО). Восени 1898 р. вона об’єднувала вже 22 громади в різних містах України. До організації входило 438 членів. Значну фінансову підтримку ЗУБО надавав підприємець-меценат В. Си-миренко. Керівництво організацією здійснювала рада, яку в різні роки очолювали композитор М. Лисенко, історик В. Антонович. При раді діяв видавничий гурток, на основі якого утворилось українське видавництво «Вік».

ЗУБО об'єднувала значну частину української інтелігенції, безпосередньо пов'язаної з народними масами. Однією зі сфер її діяльності було працевлаштування в земствах національно свідомих інтелігентів та поширення в Наддніпрянську україну забороненої літератури. Діяльність організації розгорталася здебільшого під прикриттям якихось офіційних державних установ, завдяки чому вона уникала ускладнень у відносинах із поліцією.

Отже, на перший погляд, ЗУБО опікувалася тими самими культурницькими справами, що і її попередники. Однак це культурництво було вже не гуртківським, а орієнтувалося на інтелігенцію, особливо сільську. Крім того, діяльність розкиданих по українських землях та ізольованих громад почали координувати з одного центру. Культурницький етап національно-визвольної боротьби почав переходити до політичного етапу.

Історичне значення громадівського руху: 1) поєднали лівобережних та правобережних діячів в одних організаціях; 2) забезпечили наступність поколінь в українському русі; 3) довели, що українці мають глибоке історичне коріння, етнічні особливості і межі розселення; 4) справили чималий вплив на український рух на західноукраїнських замлях; 5) наукова діяльність громадівців поповнила українську науку новими досягненнями.


Висновки. Незважаючи на урядові заборони, український рух продовжував свій розвиток. У 80—90-ті рр. XIX ст. він вступив у новий етап.

Культурницька робота в межах громад уже не задовольняла молоде покоління українських діячів. Одні представники громадівського руху намагались привнести поширені на той час у Європі ідеї соціалізму (М. Драгоманов і Молоді громади), інші — виступили з націоналістичними гаслами («Братство тарасівців»).

• Загальним підсумком розвитку цього етапу українського руху в Наддніпрянщині став перехід до політичного етапу національно-визвольної боротьби.

Запитання та завдання

1. Яка освітня установа завдяки діяльності громадівців стала найкращим навчальним закладом Києва? 2. Коли було відкрито Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства? Хто його очолив? 3. Якими були основні положення Емського указу? 4. Яку назву мав журнал, що видавався в Женеві М. Драгомановим? 5. Коли утворилося «Братство тарасівців»? 6. Хто очолював Загальноукраїнську безпартійну організацію?

7. Чим діяльність громадівців наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. XIX ст. відрізнялася від попереднього періоду? 8. Яку роль у тогочасному українському русі відіграла діяльність Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства? 9. Як був прийнятий Емський указ? Який він мав вплив на український рух? 10. Охарактеризуйте роль в українському русі старої громади і Молодих громад. 11. Якими були особливості й здобутки громадівського руху у 80-х рр. XIX ст.? 12. Як розгортався й чим відрізнявся від попередників студентський громадівський рух 90-х рр. XIX ст.? 13. Як утворилося «Братство тарасівців»? Чому з ним пов'язують початок політизації й виникнення націоналістичної течії в українському русі? 14. Яку роль в українському русі відіграла Загальноукраїнська безпартійна організація?

15. Завершіть складання таблиці «Громадівський рух у Наддніпрянській україні» (с. 148).  16. Проведіть дискусію за проблемою «Якими були здобутки українського руху в Наддніпрянщині наприкінці 60-х — у 90-х рр. XIX ст.?».

17. За додатковими джерелами підготуйте повідомлення про життя і діяльність П. Чубинського, М. Драгоманова або Б. Грінченка (за вибором).






^