mozok.click » Історія України » Революція 1905-1907 років в Україні
Інформація про новину
  • Переглядів: 272
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 19:18
25-01-2018, 19:18

Революція 1905-1907 років в Україні

Категорія: Історія України

Поміркуйте, чому соціал-демократи стверджували, що революції — це невчасно проведені реформи.

1. Події Революції 1905-1907 рр. в Україні

Революційний вибух спричинили події 9 січня 1905 р. («кривавої неділі») у Петербурзі. Цього дня за наказом уряду силою зброї була розігнана мирна 150-тисячна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію. Звістка про загибель і поранення тисяч робітників підняла на страйки солідарності робітників, демократичну інтелігенцію всіх великих міст України, які проходили переважно під гаслом «Геть самодержавство!».

Усього протягом січня-березня 1905 р. в 9 губерніях Східної України страйкували майже 170 тис. осіб. Це примусило підприємців і царську владу піти на економічні поступки, зокрема скорочення тривалості робочого дня, збільшення заробітної плати, поліпшення умов праці.

Навесні 1905 р. до революційних дій долучилося й селянство. Протести селян були традиційними: захоплення землі, вирубування лісів, відбирання в поміщиків, власників цукроварень і гуралень збіжжя, провіанту, реманенту й худоби.

Погромні форми боротьби селян заохочували більшовики. На противагу їм РУП (з грудня 1905 р. — УСДРП) закликала хліборобів до демократичних і законних методів захисту своїх інтересів. Підтримуючи страйковий рух, українські соціал-демократи не схвалювали й збройні виступи. Щоб розв’язати земельне питання, вони пропонували скликати всенародну конституційну раду. їхня роз’яснювальна робота допомагала селянам не уподібнюватися до диких грабіжників. Під час літніх виступів 1905 р. селяни дедалі частіше схилялися до селянських страйків, створювали комісії та комітети, які допомагали формувати селянські вимоги й одночасно триматися в рамках законності.

Команда панцерника «Потьомкін». Фото. 1905р.

Страйк (від англ. strike — удар) — колективне припинення роботи найманими робітниками з метою домогтися виконання певних економічних вимог.

Улітку 1905 р. революційні настрої охопили флот та армію. 14 червня 1905 р. повстав екіпаж одного з найсучасніших кораблів Чорноморського флоту панцерника «Потьомкін», укомплектований переважно з українців. До повстання

«нижчих чинів», очолених анархістом Панасом Матюшенком, приєднався єдиний офіцер, член РУП Олександр Коваленко-Журбенко. Повстання мало чітко визначене національно-визвольне спрямування. Про це свідчать два радіозвер-нення повсталого екіпажу: «До гнобителів народу!» і «До поневолених народів Росії». Спроба виставити проти панцерника чорноморську ескадру завершилася переходом на сторону повсталих екіпажу панцерника «Георгій Побєдоносець». Невдовзі вірні царату офіцери зуміли посадити цей корабель на мілину. Витративши запаси води, провіанту й вугілля, потьомкінці зійшли на берег у румунському порту Констанца й попросили політичного притулку в Румунії.



Історичне джерело

О. Коваленко-Журбенко так згадував про ті події: «Тієї ночі я довго не міг заснути. Розбурхана уява розкривала переді мною найясніші перспективи, і я мимохіть линув у мріях у недалеку будучність, яка, здавалося, уже готує великі історичні події... Може, уже завтра, заволодівши разом із повсталим народом Одесою, ми запалимо пожежу загального повстання на всьому Півдні. А там піднімуться окраїни, що давно вже вирують, і якщо при цьому не сколихнеться й центр і так у боротьбі проти спільного ярма не з’єднається вся Росія, то, може, бодай Кавказ, Фінляндія, Польща й моя рідна Україна здобудуть давно бажане право влаштувати життя народу на засадах свободи й справедливості...»

У листопаді в Севастополі повстали 6 тис. матросів 12 кораблів і частина солдатів севастопольського гарнізону, вимагаючи звільнення політичних в’язнів і скликання Установчих зборів. Того ж місяця майже 1 тис. саперів Київського військового гарнізону на чолі з підпоручиком Борисом Жаданівським покинула казарми й парадним маршем рушила вулицями Києва, щоб у такий спосіб підтримати вимоги демократичної громадськості. До солдатів приєдналися майже 4 тис. цивільних. Загалом у збройних виступах під час революції взяли участь майже 15 тис. солдатів і матросів. Усі виступи військових придушували силою зброї, а керівників карали на смерть або каторгою.

У жовтні 1905 р. революція в Російській імперії досягла свого піку. Страйкарі вимагали негайного скликання Установчих зборів, проголошення Росії демократичною республікою, громадянських і політичних прав і свобод. Основними гаслами революційної осені були: «Геть царський уряд!», «Хай живе всенародне повстання!» Революційні події паралізували життя імперії. Зупинили роботу підприємства, транспорт, закрилися державні установи та навчальні заклади.

Група учасників повстання саперів у дворі Лук’янівської в’язниці. м. Київ. Фото. 1905р.

В Україні жовтневі страйки охопили 120 тис. робітників, службовців, лікарів, учителів. У Харкові, Катеринославі й Одесі страйки іноді переростали в збройні сутички з поліцією, а то й у барикадні бої. На жовтень припав і новий спалах селянських виступів.

Під тиском жовтневого політичного страйку царський уряд у Маніфесті від 17 жовтня погодився на обмеження абсолютної влади та запровадження таких демократичних прав і свобод, як недоторканність особи, свобода віри, слова, зборів і спілок, право виборів. Головною поступкою царату стало заснування законодавчого органу — Державної думи, що складалася з депутатів від широких верств населення.

2. Український національно-культурний рух

Революція 1905 р. справила величезний вплив на розвиток українського руху. Маніфест від 17 жовтня дозволив національну пресу, і брати Шемети в Лубнах (Полтавщина) одразу ж організували видання часопису «Хлібороб». У всіх великих містах України, а також у Москві й Петербурзі було засновано українські видавництва, які друкували підручники та популярні твори. У 1907 р. в Петербурзі вийшло у світ перше повне видання «Кобзаря».

В Україні друкували часописи: «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Село», «Посів» та ін. Часопис «Киевская старина» почали друкувати українською мовою, а потім змінили назву на «Україна». Київ через століття знову став духовним осередком України.

Про своє існування й діяльність відкрито заявили українські партії, які почали енергійну агітацію за автономію й державність України.

Розгортання національного руху частково охопило й вищу школу та наукову громадськість. У 1905 р. на вимогу студентів Одеського університету О. Грушев-ський розпочав викладання українською мовою історії, а в Харківському університеті професор М. Сумцов — історію літератури. У 1906 р. зі Львова до Києва переїхав М. Грушевський. Він переніс до Києва видання «Літературно-наукового вісника», довкола якого об’єднувалися українські письменники. У 1907 р. в Києві зусиллями М. Грушевського було засноване Українське наукове товариство. Учасники національного руху охоче купували видану ним книжку «Очерк історії українського народу».


У 1906 р. під тиском революційних настроїв була надрукована українською мовою Біблія. Це підбадьорило парафіян і духовенство, які вимагали запровадження української мови та вивчення української літератури в школах і духовних семінаріях.

Завдяки заходам земств в Україні відкривалися школи — початкові, професійні, прогімназії. Земства Лівобережної України багато зробили для поглиблення національної свідомості населення. У Полтаві для вчителів улаштовували курси українознавства із залученням кращих наукових сил. Організовували виставки українського мистецтва. Майже в кожному місті українські громади засновували українські клуби, повсюдно виникали десятки й сотні кооперативів.

Політичний страйк — страйк загальнонаціональних масштабів, під час якого повстанці висувають вимоги політичного характеру.

3. Діяльність українських парламентських громад у І і ІІ державних думах

До І Державної думи (працювала лише 72 дні — з 27 квітня по 8 липня 1906 р.) було обрано депутатами 102 українці, 44 з них утворили українську фракцію — «Український парламентський клуб». Роботу фракції висвітлювала газета «Український вісник». Створення української фракції відіграло важливу роль у процесі перетворення українського народу на націю, оскільки українці Наддніпрянщини, подібно до західних українців, здобули можливість захищати свої інтереси політичними методами: брати участь у виборах, заявляти про свої потреби з головної політичної — парламентської — трибуни.

Українська фракція відразу ж узялася за розроблення Декларації про автономію України з власним законодавчим органом — сеймом і підпорядкованими йому органами самоврядування. У зв’язку з цим українські політики висловлювалися за перетворення Російської імперії на федерацію. Водночас депутати розробляли законопроекти про викладання шкільних предметів рідною мовою, про національні права українців. Українські депутати активно обговорювали й питання аграрної реформи. Вони розуміли реформу як передачу державної, поміщицької та монастирської землі для користування тим, хто «вкладає в неї свою працю».

Історичний факт

Для депутатів української фракції було неприпустимим і зневажання прав інших народів. Вони виступали з депутатськими запитами, що ставали текстами для промов, у яких засуджувалися єврейські погроми. А голова фракції І. Шраг був через це навіть притягнутий до судової відповідальності.

Проте всі українські плани змінив розпуск Думи. Більшість депутатів виїхала до м. Виборга (Фінляндія), де підписала відозву проти царського уряду. Усі українські депутати теж підписали цей документ, за що були засуджені до тюремного ув’язнення й позбавлені права бути обраними до ІІ Державної думи.

Нова українська фракція «Українська думська громада» складалась із 47 депутатів, її друкований орган — газета «Рідна справа — вісті з Думи». Фракція розробила нові законопроекти про автономію України, українську мову в школі, суді та церкві, передавання землі для користування селянам. Депутати внесли вагомі доповнення до законопроекту про народну освіту: заснування

курсів української мови, літератури й історії для народних учителів; вивчення української як окремого предмета в учительських семінаріях; створення кафедр української мови, літератури й історії в Київському, Харківському й Одеському університетах. Проте керівництво Держдуми так і не поставило ці законопроекти на обговорення.

Пропрацювавши 102 дні, ІІ Державна дума теж була розпущена. Її розпуск 3 червня 1907 р. означав поразку революції. Розпочалася контрреволюційна реакція. Через опір царату й негативне ставлення загальноросійських партій українські депутати не зуміли провести жодний закон. Однак їхні зусилля не були марними. Поволі вони зміцнювали українську національну свідомість.

4. Діяльність «Просвіти»

Засобом поширення знань серед народу, зміцнення української культури й консолідації української нації стала діяльність товариства «Просвіта». Спочатку українці Наддніпрянської України (зокрема, І. Нечуй-Левицький, Б. Грін-ченко, Д. Дорошенко) вступали до галицької «Просвіти», яка висунула гасло: «Скільки голів здобудемо для “Просвіти”, стільки душ скаже, що ця земля — Україна, а вони українці».

Під час революції організації «Просвіти» виникли й на Наддніпрянщині. Першою з них стала «Просвіта» в Одесі (заснована 25 листопада 1905 р.). У роботі «Просвіти» брали активну участь Б. Грінченко, Леся Українка, М. Лисенко — у Києві; М. Коцюбинський — у Чернігові; Панас Мирний — у Полтаві; Д. Яворницький — у Катеринославі; М. Комаров, С. Шелухін — в Одесі.

«Просвіта» налагоджувала випуск науково-популярної літератури, організовувала читання лекцій з української історії та культури, засновувала бібліотеки й читальні для мешканців міст і сіл, широко пропагувала твори Т. Шевченка. Організації «Просвіти» відкривали школи з українською мовою навчання. Одну з перших таких шкіл відкрив відомий історик-аматор Микола Аркас. Школа працювала два роки в с. Богданівці на Миколаївщині.


5. «Українське питання» у ІІІ і IV Державних думах

Новий виборчий закон суттєво обмежив права селян, робітників і національних окраїн імперії. Тому в ІІІ і ІУ Державних думах окремих українських фракцій уже не було.

Незважаючи на це, національно налаштовані депутати не полишали спроб впливати на державну політику заради захисту національних інтересів українців. Так, завдяки зусиллям Товариства українських поступовців, українських депутатів, партії кадетів у ІІІ Держдумі були озвучені проблеми українізації початкової освіти й упровадження української мови в судочинстві. Навесні 1908 р. на розгляд ІІІ Державної думи був представлений «проект 37-ми» про українську мову в початкових школах з обов’язковим вивченням російської мови як державної. Законопроект був переданий на розгляд думської комісії з

народної освіти, яка його відхилила. У 1909 р. кадет, професор Київського університету І. Лучицький і трудовик А. Булат виступили з пропозицією запровадження української мови в судочинстві. Проте запротестували російські націоналісти, і законопроект був не прийнятий.

Коли в ІІІ Державній думі обговорювали питання про виокремлення в губернію території Холмщини, то українські депутати наголошували на тому, що там проживають українці, а не росіяни, і що створення губернії призведе до русифікації мешканців Холмщини. Російські ж депутати постійно наголошували на збереженні православ’я місцевого населення.

Озвучувалося в Думі й питання відкриття українознавчих кафедр в університетах і навчання українською мовою в школах. Проте російські націоналісти відмовили у вирішенні обох питань.

Упродовж роботи ІІІ Державної думи жодного разу так і не обговорювалося питання про переслідування українського руху.

Історичний факт

Заперечивши право українського народу навіть на початкову національну школу, Дума надала таке право естонцям, латишам, литовцям, німцям, полякам, чехам, вірменам, грузинам, татарам.

Визнавши недоцільним відкриття українознавчих кафедр в українських університетах, Дума погодилася на фінансування етнологічних експедицій на інші материки й острови Океанії.

Історичне джерело

Характеризуючи загальний настрій депутатів ІІІ Державної думи щодо «українського питання», Є. Чикаленко писав у «Спогадах»: «Узагалі вся московська людність вороже ставилася до відродження української нації... Крайні праві, “чорносотенці” гостро й брудно боролися з українством, виходячи з того, що в Росії повинен бути “один цар, одна віра й один народ”; ліберали протидіяли делікатніше, але твердо стояли за “єдиную неділимую Росію” і боялися всього того, що загрожує її цілості; а крайні ліві гаряче виступали проти національних рухів “во імя єдинства пролєтаріяту”. Коли українство підіймало голову й виявляло претензії навіть тільки на самостійне культурне життя, то всі оті ворогуючі між собою російські партії чи течії об’єднувалися в поборюванні українського руху, виступаючи проти українства, як тепер кажуть, “одним фронтом”».

Запитання та завдання

1. Радіозвернення потьомкінців «До гнобителів народу!» розпочиналося перефразованими словами Т Шевченка: «Схаменіться, будьте люде!» Що додає до образу повстанців ця інформація?

2. Прокоментуйте слова О. Лотоцького: «Державна дума — це максимум тієї перемоги, яку здобуло громадянство над самодержавством».

3. Назвіть причини, які спонукали українське суспільство до участі в Революції 1905-1907 рр.

4. Більшовики постійно провокували учасників Революції на збройну боротьбу. А як ви оцінюєте доцільність вирішення суспільних питань за допомогою зброї?

5. Складіть розлоге повідомлення про розгортання національного руху в роки революції.

6. Поясніть, чому всеросійський жовтневий політичний страйк 1905 р. вважають піком революції.

7. Укажіть на ті історичні факти, які дають змогу вченим стверджувати, що зі створенням і діяльністю української парламентської громади в І Державній думі народ починає жити як нація.

8. Оцініть діяльність українських фракцій у І і ІІ Державних думах, окремих депутатів ІІІ і !V Державних дум щодо розвитку національно-визвольного руху.

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^