Господарське, політичне й культурне життя України в 1907-1914 роках » mozok.click
 

mozok.click » Історія України » Господарське, політичне й культурне життя України в 1907-1914 роках
Інформація про новину
  • Переглядів: 241
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 19:20
25-01-2018, 19:20

Господарське, політичне й культурне життя України в 1907-1914 роках

Категорія: Історія України

Євген Чикаленко вбачав найбільше лихо нашого народу у відмові освічених людей України від власного «Я». Поміркуйте, про яке «Я»ідеться.

1. Аграрна реформа п. Столипіна та її вплив на Україну

Бунтівна участь селян у подіях 1905-1906 рр. продемонструвала імперському уряду, що общинне селянство перетворилося на загрозу для царського режиму. Тому російський прем’єр-міністр П. Столипін вирішив боротися з революцією не лише силою зброї, а й проведенням земельної реформи (т. зв. сто-липінської), мета якої — зруйнування общини й зміцнення верстви заможних господарів — селян-фермерів, котрі стали б «перепоною розвитку революції», запорукою проти «великих потрясінь». Водночас уряд не переймався інтересами незаможних селян. З трибуни Державної думи П. Столипін проголосив, що уряд «зробив ставку не на вбогих і питущих, а на міцних і сильних».

Неготовність уряду провести реформу в інтересах усього селянства була зумовлена його прагненням не порушити інтересів поміщиків. До проведення реформи спонукали також потреби міжнародної торгівлі, адже від продуктивності сільського господарства залежав обсяг експорту й валютних надходжень, необхідних для підтримання стабільності рубля й виплати боргів царського уряду. Кваліфіковані російські урядовці стверджували, що без перебудови села Російській імперії «не вистояти у великому трудовому змаганні народів».

Земельна реформа (столипінська) — розпочата 9.11.1916 р. перебудова господарських і соціальних відносин в аграрній сфері з метою створення сильних господарств фермерського типу, які б стали соціальною опорою самодержавства.

9 листопада 1906 р. було опубліковано царський указ про скасування обов’язкових «селянських земельних общин» і передання землі в приватну власність селян. Для запобігання спекуляції було заборонено продавати землю неселянам та іноземцям.

Кожний господар отримав право виходу з поземельної громади й виділення йому земельного наділу без викупної плати. Селянам надавався «відруб», на якому вони могли будувати житлові й господарські приміщення, засновувати свої хутори — окремі фермерські господарства. Найбільшого поширення хутори набули саме в Україні.



Незважаючи на всі труднощі й загострення суспільних відносин, саме в Україні селяни найактивніше виходили із земельних громад. Найбільшого успіху реформа досягла на Полтавщині, де земельні громади були слабкими, — майже вся селянська земля стала приватною. У Чернігівській і Харківській губерніях у приватну власність перейшло понад половину земель. У південних губерніях з общини вийшло більше 40 % дворів, на Правобережжі — половина.

Інші напрями реформи. Водночас реформа передбачала й інші аграрні перетворення: сприяння селянам у придбанні землі; підвищення рівня агрокультури; переселення селян на схід імперії.

Щоб підтримати селян-підприємців у купівлі землі, уряд створив Селянський земельний банк для надання селянам-підприємцям доступних кредитів для придбання землі, сільськогосподарської техніки, робочої худоби, реманенту тощо.

Одним із напрямів реформування було підвищення рівня агрокультури в «землевпорядкованих господарствах». До реформування приєдналися земства, які створювали станції прокату техніки, будували елеватори, улаштовували сільськогосподарські читання, видавали популярну агрономічну літературу, проводили демонстрації нової техніки, виставки нових високопродуктивних порід тварин і сортів рослин. Земства дбали про меліорацію земель — осушення боліт, ліквідацію ярів, засівання піщаних ділянок тощо.

Під егідою земств продовжувала розвиватися кооперація. Кооперативні артілі об’єднували малоземельних селян у товариства з оренди землі й колективного ведення землеробства. Незаможних селян об’єднували в кустарні артілі, які давали можливість підробляти, не залишаючи сільського господарства.

Унаслідок усіх цих заходів продуктивність сільськогосподарської праці між 1909-1913 рр. зросла в 1,5 раза.

Відруб — єдиний земельний наділ, переданий селянинові в приватну власність за умови виходу із сільської громади під час столипінської аграрної реформи. За площею дорівнював усім ділянкам, якими володіла чи користувалася селянська сім’я, перебуваючи в складі громади.

Молебень за полтавських селян перед відправленням їх до Тобольської та Оренбурзької губерній (Росія). 1908 р.

Переселення. Складовою аграрної реформи була й організація активного переселенського руху. У такий спосіб царський уряд намагався зберегти поміщицьке землеволодіння, покращити умови господарювання селян в українських чорноземних губерніях і водночас розрядити соціальне напруження, спричинене нестачею землі. Найбільше трудових мігрантів виїхало до Північного Казахстану й Південного Сибіру (Сірий Клин), Далекого Сходу (Зелений Клин).

Найактивніше скористалися урядовою програмою переселення малоземельні селяни Полтавської й Чернігівської губерній. Загалом з України в Сибір протягом 1906-1912 рр. переселився майже 1 млн селян. Більшість із них зважилася на переселення, покладаючись на обіцянки про державну допомогу. Однак царська влада організувала переселення вкрай недбало. Людей перевозили вантажними вагонами, не забезпечували харчами, не надавали медичної допомоги, не підготували на нових місцях обіцяних приміщень для початкового розселення. Тільки внаслідок переїзду в окремих випадках смертність сягала 30-40 %. Однак не всі з тих, хто витримав тяжку дорогу, зуміли прижитися на нових землях. Суворі природно-кліматичні умови, злидні, голод, хвороби, відсутність обіцяної допомоги призводили до нових смертей. Чимало українців потрапляло в боргову залежність від місцевих старожилів. Зрештою значна частина переселенців (у різні роки — від 12 до 30 %), утративши свої мізерні статки, змушена була повернутися з порожніми руками. Люди були зневірені й озлоблені.

Вплив реформи на Україну. В Україні аграрна реформа Столипіна мала найбільший успіх, незважаючи на її суперечливий характер. Завдяки їй в Україні утвердилося приватне селянське землеволодіння, за роки реформи в приватну власність перейшло 25 % селянських господарств. Реформою насамперед скористалися заможні й ініціативні селяни-підприємці. Вони суттєво покращили своє становище, і в Україні виникла значна кількість фермерських господарств. Загалом напередодні Лютневої революції 1917 р. в селян сконцентрувалося до 65 % усієї орної землі.


З іншого боку, посилилося майнове розшарування селян. Реформа погіршила становище найменш захищених груп селянства. За даними перепису 1916 р., в Україні понад 10 десятин мали 9 % селян, 3-10 десятин — 56 %, від

1 до 3 десятин — 20 %, менше 1 десятини — 15 % селян. У середньому одне господарство мало 8,6 десятин землі.

Реформа так і не вирішила проблеми малоземелля та безземелля.

Історичне джерело

У вересні 1913 р. справник Таращанського повіту Київської губернії у звіті про настрої селянства повідомляв: «У його середовищі існує глухе незадоволення поміщиками й органами державної влади через малоземелля. З давніх часів селяни переконані, що поміщицька земля зрештою повинна перейти безоплатно до трудового селянства». Васильківський справник зазначав, що через малоземелля селянська маса «схильна й завжди здатна брати участь у яких завгодно заворушеннях».

2. Посилення національного гніту 1907-1914 рр.

Російська контрреволюція в Україні відразу ж націлилася на український національний рух. Навіть його культурницьку складову російські урядовці сприймали як прояви державного сепаратизму України.

У 1910 р. уряд розіслав усім губернаторам циркуляр, за яким український народ було зараховано до «інородців». Документ забороняв будь-які українські організації. Це пояснювалося тим, що об’єднання за національними інтересами веде до посилення тенденцій національного відокремлення. У 1911 р. П. Столипін пояснив докладніше: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, нині названим українським, що містить ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах».

Маючи такі директиви, місцева влада розгорнула наступ на українські установи. Знову було заборонено викладання українською мовою, уживання слів Україна, український народ. Одну за одною закривали «Просвіти», українські газети, часописи, кооперативи, заборонили збирання коштів на спорудження пам’ятника Т. Шевченкові на його могилі в Каневі, а також продаж українських книжок, з шкільних бібліотек вилучали дозволене Синодом українське Євангеліє, скасовували українські концерти й вечорниці, зривали українські афіші, вивіски тощо. До судової відповідальності було притягнуто видавців Шевчен-кового «Кобзаря».

Місцеві адміністрації за таємно складеними списками забороняли приймати українців-«мазепинців», «сепаратистів» на посади вчителів, професорів університетів. Урядовцям забороняли передплачувати українські газети, а за виявлені — накладали великі грошові штрафи, учителів звільняли за читання «Ради», гімназистам забороняли в гімназіях розмовляти українською. Проте всі ці переслідування й репресії викликали зворотну реакцію.

3. «Справа Бейліса»

Російська реакція мобілізувала проти революційної громадськості всі свої сили, уключаючи чорносотенні. Одним із методів роботи «царської охранки»

були спроби налаштувати «інород-чеські» народи один проти одного.

Щоб виправдати погроми єврейських кварталів і поселень, в Україні «царська охранка» вдавалася до різноманітних фальсифікацій. Однією з них став провокаційний судовий процес у Києві, організований у 1913 р. над службовцем київської цегельні євреєм Менделем Бейлісом. йому приписували вбивство православного хлопчика нібито для іудейського релігійного ритуалу. За задумом чорносотенців, справа Бейліса мала підбурити українців до антисемітських (тобто антиєврей-ських) дій і перешкодити прийняттю закону про скасування горезвісної «межі осілості» для євреїв.

На захист підсудного піднялася національна інтелігенція народів Російської імперії та зарубіжних країн, зокрема українці М. Коцюбинський, М. Зань-ковецька, М. Садовський. Чорносотенцям не вдалося довести ненависницьку вигадку, незважаючи на два роки слідства й підготовки судового процесу. У жовтні 1914 р. суд присяжних, який складався переважно з простих міщан і селян, здебільшого українців, рішуче відхилив це звинувачення й виправдав М. Бейліса.

4. Український політичний і національно-культурний рух у 1907-1914 рр.

Товариство українських поступовців (ТУП). Репресії уряду унеможливили діяльність українських політичних партій. Тому в 1908 р. українські діячі вирішили перетворити Українську радикально-демократичну партію, яка фактично припинила своє існування, на безпартійну організацію Товариство українських поступовців (від «поступ», тобто прогрес). Нове утворення не було партією, воно об’єднало представників різних політичних течій: радикал-демократів, соціал-демократів, членів ліберальних організацій, самостійників і безпартійних українських інтелігентів — найвідоміших представників української еліти: М. Грушев-ського, С. Єфремова, Б. Грінченка, В. Винниченка, Є. Чикаленка, М. Лисенка,

І. Шрага, Л. Старицьку-Черняхівську, певний час — М. Міхновського та багатьох інших, які визнавали загальні принципи конституціоналізму й парламентаризму, перебудови Російської імперії на федеративних засадах, з наданням Україні національно-територіальної автономії.

Через заборону царським урядом будь-яких національних рухів та організацій ТУП було нелегальною конспіративною понадпартійною організацією українців у Російській імперії.

Товариство складалося з окремих громад, яких у містах налічувалося до 60 (у Києві — 11-12). Дві громади діяли в Санкт-Петербурзі й одна — у Москві. На чолі товариства стояла рада, яку обирали з’їзди, що збиралися не менш як двічі на рік у Києві в будинку Є. Чикаленка. Неофіційними друкованими органами ТУП

уважалися щоденна газета «Рада» (Київ) і часопис «Украинская жизнь» (виходив друком у 1912-1917 рр. у Москві). Під впливом ТУП перебували майже всі «Просвіти», Наукове товариство імені Шевченка в Києві, якому належала українська книгарня.

Редакція та співробітники газети «Рада».

У центрі (перший ряд) — Є. Чикаленко. Фото. Початок ХІХ ст.

За словами тупівців, це було «нелегальне товариство для ведення легальної роботи». Воно захищало українських діячів від урядових репресій, за потреби підтримувало їх матеріально, допомагало з працевлаштуванням. В умовах наступу реакції ТУП визначило своєю головною метою оборону здобутків українського руху. Воно підтримувало українські товариства й видання, налагоджувало контакти в думських і земських колах, з видатними російськими вченими, ознайомлювало закордонне українство з українськими справами. ТУП зосередило увагу на культурницькій діяльності. Для конкретизації своїх вимог у квітні 1912 р. керівництво ТУП провело з’їзд, на якому була вироблена «українська платформа», яка визначила завдання організації:

• запровадження загальної освіти українською мовою; викладання української мови, літератури й історії як окремих предметів у середніх і вищих навчальних закладах; запровадження української мови в церкві, судах і громадських організаціях;

• скасування заборони на ввезення із-за кордону літератури, виданої українською мовою тощо.

У сфері політичної діяльності ТУП налагодило зв’язки з опозицією в ІІІ і IV Державних думах, з фракціями російських трудовиків і партії кадетів, які в ті роки визнавали за українцями національно-культурні права.

Національно-культурний рух. Незважаючи на урядові переслідування, продовжував розвиватися національно-культурний рух. Його осередками були «Просвіти»: київська, чернігівська, житомирська, кам’янецька, одеська, миколаївська, катеринославська, кубанська. Найбільш впливовою була київська «Просвіта», адже вона об’єднала провідних діячів українського руху. «Просвіти» на Наддніпрянщині, на відміну від західноукраїнських, не утворювали єдиної організації. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялося мати філії в селах.

Незважаючи на суто культурницьку роботу (читання лекцій, організація вечорів, свят на українську тематику, відзначання ювілеїв діячів української

культури, поширення українських книжок, заснування бібліотек тощо), «Просвіти» зазнавали переслідувань. їхню роботу неодноразово переривали обшуками, вимогами перереєстрації, унесенням до статутів усіляких обмежень і заборон. Найбільшим ударом для «Просвіт» став указ уряду 1910 р. про закриття «іно-родницьких товариств». Унаслідок переслідувань у 1914 р. продовжувала роботу лише катеринославська «Просвіта».

Великою заслугою «Просвіт» у період реакції було те, що вони не дали згаснути українському національному життю. їхня культурницька діяльність в умовах урядових репресій набирала політичного забарвлення й сприяла розвитку українського руху. Свідченням його сили стали виступи в дні Шевченківського ювілею 1914 р. Незважаючи на урядову заборону відзначати 100-річчя від дня народження Кобзаря, 25-26 лютого в Києві відбулися вуличні демонстрації робітників і студентів. їх підтримали в Катеринославській, Полтавській, Херсонській і Волинській губерніях, містах Москві, Петербурзі й Тифлісі.

Отже, незважаючи на жорстокі переслідування царату, доноси й нападки чорносотенців, український національний рух у передвоєнні роки продовжував розвиватися.

Запитання та завдання

1. Визначте внутрішньо- та зовнішньополітичні причини, що спонукали російський уряд проводити аграрну реформу.

2. Проаналізуйте напрями проведення аграрної реформи.

3. Визначте ознаки імперського володарювання Росії, які продемонструвала «справа Бейліса».

4. Охарактеризуйте діяльність Товариства українських поступовців.

5. Проаналізуйте особливості українського національно-культурного руху в 1907-1914 рр.

6. Проурядові засоби масової інформації, пропагуючи земельну реформу, називали її «другим розкріпаченням селян». У якому сенсі це формулювання відображало зміст реформи, а в якому було відвертою демагогією?

7. «Загалом столипінська аграрна реформа в Україні пройшла успішно», — стверджують деякі історики. Що вони мають на увазі, а чого не враховують?

8. Для забезпечення життєвих потреб селянської сім’ї на початку ХХ ст. було потрібно майже 5 десятин землі. У середньому кожна українська селянська сім’я мала 8,6 десятин. Чому ж в українському селі внаслідок реформи посилилося соціальне напруження?

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 6

ІДЕЇ АВТОНОМІЇ ТА САМОСТІЙНОСТІ В ПРОГРАМАХ УКРАЇНСЬКИХ

політичних партій Наддніпрянщини

1. За допомогою політичних і тлумачних словників з’ясуйте сутність понять «самостійність», «автономія».

2. Перечитайте уривки з праці М. Міхновського «Самостійна Україна», яка для Української революційної партії відігравала роль програми в перші роки її існування. Сформулюйте у вигляді коротких тез основні ідеї документа, зафіксовані в запропонованих уривках. Визначте, який напрям українського національного руху вони представляють.

Коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою, тоді стане зовсім зрозумілим: державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

На підставі якого права в усіх урядах нашої країни урядовцями призначено лише росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церквах панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі? І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали й адміністраційні засади?

Держава наших предків злучилася з московською державою «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним», каже тогочасна формула, цебто дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої щодо свойого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей.

...Наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди й ніколи не зрікався прав, що належать йому за Переяславською конституцією. Через те Переяславська умова є обов’язкова для обох контрагентів: монархії московської та республіки Української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те «єдиная неділимая Росія» для нас не існує. Так каже право.

.Ми виписали на своєму прапорі: «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимемо змоги владнати стан речей у себе вдома до нашої вподоби.

Нині наші маси некультурні. темрява є способом тримати нашу націю в неволі. інтерес наших господарів є цілком протилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів є небезпечне для панів. Це останнє завдання мусить узяти на себе національна інтелігенція. Це її право та її обов’язок.

.Сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила.

.Українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої та безпощадної. Війна провадитиметься всіма засобами, і боротьба культурна вважається такою ж, як і боротьба фізичною силою.

Уперед! І нехай кожен із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність.

Уперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратися назад!

3. Проаналізуйте уривки з програми Української демократичної партії та визначте основні політичні завдання й місце партії в українському національному русі на початку ХХ ст.

...Усім відомий лихий стан Росії, головним чинником якого є самодержавіє, що нищить розвій і нормальний поступ народів, які належать до Російської держави.

Головні принципи нашої партії такі:

1) Знищення політичного абсолютизму, запровадження парламентського ладу, участь народу в державних справах на основі загального, безпосереднього, рівного, пропорційного й таємного голосування (без різниці статі, віри, національності).

2) Свобода особи, слова, віри (церква повинна бути відділена від держави). Свобода зборів, спілок, організацій, страйків. Знищення станів (сословій).

3) Запровадження народної мови в школах, судах, адміністраціях і в усіх громадських інституціях.

Маючи на увазі шкоду від централізаційної системи, ми визнаємо, що державний лад у Росії повинен бути збудований на принципах найширшої національної та місцевої автономії.

4) А через те, опріч загальнодержавного парламенту, ми вимагаємо для території, заселеної українським народом, автономії, заснованої на особливім органічнім статуті, виробленим майбутнім українським сеймом (вибраним на основі вищесказаного виборчого права) і запорученим основними загальнодержавними законами.

4. Проаналізуйте уривки з програми Української радикальної партії та визначте основні політичні завдання й місце партії в українському національному русі на початку ХХ ст.

.Партія переконана, що здійснити всі її соціальні ідеали можна буде тільки при повній політичній самостійності українського народу й необмеженому праві вирішувати в усіх справах, які його стосуються. Вибороти таке становище для нашого народу буде нашою метою.

Але, зважаючи на обставини, у яких стоїмо, на сили, які зараз маємо, мусимо згодитися, що поставлена на чергу мета — перетворити Росію на державу конституційну — мусить бути на сей час і нашою метою.

.Через те кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати армію на своїй території з окремою крайовою репрезентаційною (представницькою) радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати в усіх справах у межах цієї території.

До федерального парламенту належать тільки оці загальнодержавні справи: а) відносини з іншими державами; б) фінанси задля загальнодержавних справ; в) міжнародна торгівля й мито; г) загальнодержавна армія та справа війни й миру.


УЗАГАЛЬНЕННЯ ДО РОЗДІЛУ VI

«УКРАЇНА на початку ХХ ст. ПЕРЕД ВИКЛИКАМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ»

Індустріальна модернізація залучила економіку України до світового економічного простору. Прискорений розвиток індустрії відбувався завдяки впровадженню у виробництво наукових відкриттів у галузі фізики, хімії, механіки, математики й інших наук. Нові підприємства обладнували новою технікою, запроваджували новітні технології, використовували нові джерела енергії. В Україні сформувалися потужні промислові центри загальноімперського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий, Південно-Західний — з виробництва цукру. У ряді вагомих галузей Україна зайняла провідні позиції в імперській економіці.

Унаслідок концентрації капіталу, його злиття з банківським капіталом в Україні в усіх важливих галузях промисловості запанували монополії. Капіталізм вільної конкуренції трансформувався в монополістичний капіталізм.

У сільському господарстві України зберігалася сільськогосподарська спеціалізація. Розвиток товарно-грошових відносин надавав українському громадянству змогу шукати захисту в кооперуванні своїх економічних зусиль. Кооперативи на межі століть набули значного поширення й стали важливим чинником господарського, культурного й духовного піднесення українського народу.

На межі ХІХ-ХХ ст. український національний рух перейшов до третього — політичного — етапу, у ході якого народи перетворюються на нації. Політизації руху на Наддніпрянщині сприяли приклад Європи та Західної України, а також відверті прояви імперського гноблення. Політизація українського руху зумовила створення політичних партій. Відповідно до підходів із вирішення питання про майбутній державний статус України, у національному русі сформувалися дві течії: автономістська й самостійницька. Ідею автономії України в складі демократизованої Росії відстоювали РУП (з 1903 р.), УСДРП, УДП, УРП, УДРП. На ідеї самостійної української держави наполягали РУП (до 1903 р.), УНП.

Хоча політизація суспільного життя працювала на консолідацію української нації, на цьому шляху поставало чимало перешкод, основна з яких — відсутність власної держави. Не меншої шкоди завдавали неосвіченість основної маси українців, заборона й утиски української преси та книговидання, постійне стеження за настроями інтелігенції, заселеність українських міст переважно етнічними меншинами, слабкий розвиток української буржуазії, відсутність української церкви, розділеність України імперськими кордонами.

Революція 1905-1907 рр. сприяла новим успіхам у консолідації нації завдяки розвитку українських партій, виборам до Державної думи, діяльності «Просвіти», газетної й видавничої справи. Однак поразка революції спричинила нову хвилю національного гноблення.

Напередодні Першої світової війни українське суспільство, насамперед селяни-підприємці, завдяки аграрній реформі зміцнили своє економічне становище. Проте соціальне становище біднішого селянства залишалося скрутним. Імперського тиску зазнавав український національний рух. Припинили своє існування всі українські партії, функціонувала лише одна газета «Рада». Українські національні сили згуртувалися навколо безпартійної організації — Товариства українських поступовців.

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^