Українські література й театр » mozok.click
 

mozok.click » Історія України » Українські література й театр
Інформація про новину
  • Переглядів: 201
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 19:26
25-01-2018, 19:26

Українські література й театр

Категорія: Історія України

Англійський учений Г. Спенсер стверджував, що наука є передбаченням. Чим, на вашу думку, є література?

1. Особливості розвитку культурного життя

Культура другої половини ХІХ й початку ХХ ст. продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських режимів, які панували в Україні й намагалися тримати український народ у неуцтві, позбавити його національних особливостей та уподібнити своїм народам.

Проте, плекаючи такі імперські наміри, російська й австрійська влада не могла не задовольняти культурно-освітніх потреб українського суспільства, яке в другій половині ХІХ ст. зазнало глибоких модернізаційних змін. Під їхнім впливом у народу посилювався потяг до освіти. «Селяни один за другим самі

приводять дітей у науку» — було написано в 1862 р. в журналі «Основа». Нове покоління інтелігенції, кваліфікованих робітників, фабрикантів і заводчиків характеризувалося високими духовно-культурними запитами, що сприяло формуванню потужного суспільного замовлення на духовно-культурну творчість.

В. Маковський. Приїзд учительки. 1896 р.



За таких умов українська інтелігенція стала впливовою інтелектуальною й духовною силою. Вона була творцем нової української культури й використовувала найменші послаблення колоніальних режимів для утвердження нових позицій української культури. Такі можливості створювали конституційні закони в Австро-Угорщині, буржуазні реформи в Російській імперії. Завдяки цьому інтелігенція у своїй культурно-просвітницькій діяльності могла спиратися на земське самоврядування, конституційний захист прав людини, гласність, на університети, що ставали центрами вільнодумства.

Важливим чинником впливу на розвиток української культури була поява групи українських підприємців-меценатів, готових і спроможних підтримувати українську культуру.

Однак існували й чинники, які стримували розвиток української культури, зокрема виїзд частини українських митців до імперських центрів (М. Гоголь, В. Короленко, К. Ушинський, І. Грабар та ін.). Гальмував розвиток української культури й низький відсоток українців у містах, які перетворювалися на центри культурного впливу інших народів.

Українська культура була штучно розділеною імперськими кордонами. Проте ця обставина не призвела до культурної відчуженості Заходу й Сходу. Навпаки, завдяки зусиллям українських митців зв’язки між ними міцнішали.

Українська культура підтримувала зв’язки з культурами слов’янського світу та Західної Європи. За таких умов уряди Російської та Австрійської імперій уже не могли всебічно контролювати розвиток української культури. Заборони російського уряду зрештою виявилися малоефективними. Українські митці, громадсько-культурні діячі долали імперські обмеження й забезпечили гідний розвиток української культури й стали в один ряд з митцями світового рівня.

2. Українська преса та книговидання

Своїм розквітом на початку ХХ ст. українська преса підросійської України завдячує Революції 1905-1907 рр. Першою ластівкою став часопис «Хлібороб», який вида-

вали в Лубнах, на Полтавщині, брати Шемети. Також побачили світ «Рідний край» — у Полтаві, «Громадська думка», а згодом «Рада» — у Києві та ін. У 1906 р. в українських містах, Москві й Петербурзі вже виходили друком 18 українських газет і часописів. У роки реакції кількість українських періодичних видань була зведена до мінімуму. А в 1913 р. в Україні українською мовою друкувалася лише одна газета — «Рада».

У значно кращому становищі перебувала українська преса в Східній Галичині та Північній Буковині. Найвідомішими з них на початку століття стали журнали «Молода Україна» (1900-1903) і «Світ» (1906-1907). Найавторитетнішим був «Літературно-науковий вістник» (1898-1914). Перші десять років його виданням фактично керував І. Франко. У 1907 р. часопис почав виходити друком у Києві під керівництвом М. Грушевського.

Газети інформували людей про буденні справи, зокрема можливість отримати роботу, придбати певні товари, скористатися різними послугами. Окрім того, читачі отримували інформацію про загальний стан чи ситуацію в окремих галузях економіки, події у світі, зміни в зовнішній і внутрішній політиці імперії. Незважаючи на всі перепони, зростала й кількість видань українських книжок. Якщо протягом 1848-1904 рр. у Російській імперії було видано 1233 українські книжки, то в 1905-1916 рр. їх було видано 1920. Однак цього все одно було замало, а надто з огляду на невеликі наклади українських книжок. Так, у 1913 р. наклад україномовних книжок становив лише 0,6 % від загальної кількості видань.


3. Література

Література цього періоду характеризувалася розмаїттям художніх напрямів. Основними напрямами були реалізм і романтизм, які органічно доповнювали один одного. Реалістичний напрям у літературі започаткувала письменниця Марко Вовчок. Вона створила першу українську соціальну повість «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця продовжувала засуджувати кріпацтво, захищати знедолених. її твори були перекладені багатьма європейськими мовами.

Глибокі соціальні й психологічні проблеми 1870-1890-х років відображав у своїх творах Іван Нечуй-Левицький. Наприкінці ХІХ ст. як новеліст світового рівня заявив про себе Михайло Коцюбинський. Його роман «Fata morgana» став першим соціальним твором в українській літературі. Історична повість «Дорогою ціною» — протест проти національного гноблення українців — одразу була перекладена кількома європейськими мовами.

У 1890-і роки з’явилися перші збірки віршів Лесі Українки: «На крилах пісень», «Думки і мрії», які романтизували боротьбу проти соціального й національного гноблення. У поемі «Давня казка» поетеса формулює громадське покликання митця: «Не поет, хто забуває / Про страшні народні рани. / Щоб собі на вільні руки / Золоті надіть кайдани!» Надзвичайно виразно розкрився талант Лесі

Українки в драматургії. Шедевром світової літератури стала її драма-феєрія «Лісова пісня». У драматичній поемі «Бояриня» поетеса засуджувала національне відступництво, бездуховність та егоїзм.

Героїчні натури борців за людську гідність гуцулів, буковинців і галичан, їхні життя й побут стали темою творів Юрія Федьковича. його творами зачитувалися як українські, так і європейські читачі.

Вершиною літературної творчості другої половини ХІХ — початку ХХ ст. стала спадщина Івана Франка. Він написав майже 5 тис. літературних і наукових праць. Світову славу йому принесли твори, у яких були порушені вічні питання людських стосунків, — романи «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя».

З глибоким психологізмом відобразив початок руйнації традиційного способу життя селян, описав нові суспільні типи й серед них інтелігента-революціонера відомий український письменник і драматург ХХ ст. Володимир Винниченко. його прозові твори друкувалися багатьма мовами.

Неперевершеним майстром короткого оповідання був Василь Стефаник. Збірки творів письменника «Синя книжечка», «Камінний хрест» та ін. стали взірцями психологічної новели. У повісті «Земля» буковинської письменниці Ольги Кобилянської надзвичайно правдиво показано непереборне прагнення селян працювати на власній землі.

На початку ХХ ст. розквітло поетичне обдарування Олександра Олеся (Кан-диби). його творчість поєднала революційний романтизм і задушевну ліричність.

4. Український професійний театр. Родина Тобілевичів

Із середини ХІХ ст. в Україні стають популярними аматорські театри. Проте внаслідок валуєвської антиукраїнської політики в другій половині 1860-х років єдиними острівцями українського театрального мистецтва залишалися аматорські театри провінційних міст Бобринця та Єлисаветграда (нині м. Кропивниць-кий), де набували театральної майстерності брати Тобілевичі — Іван, Микола й Панас, які взяли псевдоніми Карпенко-Карий, Садовський і Саксаганський.

Емський указ завдав театру нового удару нечуваної сили, заборонивши, крім вживання рідної мови, «різні сценічні твори й читання малоросійською мовою, а також і друкування нею тексту до музичних нот».

Історичне джерело

Марко Кропивницький у спогадах писав: «У день заборони йшла драма “Дай серцю волю...” і дивертисмент... У дивертисменті я співав відому пісеньку з “Підгірян” — “Поле моє, поле”, але не доспівав її та розревівся. Дружина моя боялася, щоб я не заподіяв чого із собою, і мусила слідкувати за мною. Одначе ж не встерегла, як я сів у саду під дуб і під тужіння приятеля д[обродія] Ізотова почав плакать і битися головою об дуба.»

Українське театральне мистецтво протягом 1876-1880 рр. перейшло в підпілля. Вистави готувалися й виконувалися в приватних будинках таємно від поліції, за участю лише перевірених осіб — членів «Громад».

Історичне джерело

Одним із таємних сценічних майданчиків стала квартира М. Лисенка, де взимку 1878-1879 рр. ставили трагедію В. Шекспіра «Гамлет» у перекладі М. Старицького.

М. Кропивницький, розповідаючи про свій виступ навесні 1879 р. на квартирі М. Лисенка, писав: «І, о горе побіжденним! Перш чим почати: “Щука-риба в морі гуляє доволі”, земляки мусили позамикати вікна й віконниці; а хтось ще став і вартовим на вхідних дверях...»

І все-таки український театр вистояв. Через незадоволення громадськості царський уряд 1881 р. надав право губернаторам на власний розсуд дозволяти українські вистави, щоправда, лише на побутову селянську тематику, попередньо зігравши російську п’єсу. Водночас заборонялося: 1) засновувати одно-мовні стаціонарні українські театри; 2) ставити п’єси, перекладені з інших мов; 3) п’єси з життя інтелігенції; 4) п’єси з історії України (за поодинокими винятками).

Скориставшись таким обмеженим дозволом на театральну діяльність, М. Кропивницький у Єлисаветграді створив у 1882 р. український професійний театр, який того ж року гастролював у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Ростові-на-Дону.

Історичний факт

«Що коїлося в Кременчуку, коли наліпили афішу “Наталка Полтавка” і “Кум-мірошник”, трудно переказати. Не фаетони, не карети загальмували під’їзд [тут: перегородили центральний майдан та вулиці навколо театру], а фургони та ковані повозки козаків полтавських. Пішли биткові збори [повний розпродаж квитків, аншлаг]. Поліцмейстер Філонов, стоячи біля театру, застеріг: “Если такое столпотворение будет долго продолжаться, придется донести губернатору!..” — “Навіщо?” — спитав я. Він нічого не відповів», — згадував М. Кропивницький.

З не меншим захопленням український театр зустрів досвідчений київський глядач, що відвідував російські стаціонарні міські театри. Л. Старицька-Черня-хівська згадувала: «Публіка заливала залу, стояла хмарою коло каси, а в театрі панував той захват, якого вже не зазнати теперішнім артистам повік! То був захват першої весни...»

Учасники аматорської вистави музичної комедії «Різдвяна ніч» М. Старицького —

М. Лисенка на сцені Київського міського театру. Фото. 1874 р.

В Одесі, вихованій на італійській опері, мистецтво української трупи було визнане досконалішим за вистави будь-якої з бачених тут російських та іноземних театральних труп.

Протягом другої половини 1880-1890-х років в Україні вже діяли три театральні колективи, очолювані Старицьким, Кропивницьким, Садовським, і ще до 30 нових театральних труп. У 1900 р. найвідоміші актори знову об’єдналися в єдину трупу, відому як Театр корифеїв.

Історичний факт

Український театр працював під прискіпливим наглядом імперського чиновництва й зазнавав усіляких утисків. Так, у 1883 р. київський генерал-губернатор на цілих десять років заборонив на Правобережжі та Лівобережжі українські вистави. Його налякав шалений ентузіазм глядачів. Театр «ломився» від публіки, яка після кожної вистави буквально на руках виносила артистів до транспорту. Вистави сприймалися «на біс», на сцену летіли смушеві шапки на знак цілковитого захоплення.

Драконівські обмеження змушували українські театри гастролювати далеко за межами України, але й там наші актори викликали зацікавлення публіки. Українські театри з успіхом гастролювали в Казані, Москві, Петербурзі, Грузії, Білорусі, Польщі. Особливо вражала глядачів своїм талантом окраса української сцени Марія Заньковецька.


Історичний факт

Свій театральний псевдонім Марія Адасовська запозичила в села Заньки на Чернігівщині, у якому народилася в родині збіднілого поміщика. Вона завжди залишалася вірною Україні. Коли їй запропонували вступити до театральної трупи імператорського Маріїнського театру в Петербурзі, вона відмовилася.

Протягом листопада 1886 — лютого 1887 р. відбулися перші гастролі трупи М. Кропивницького в Петербурзі, а трупи М. Старицького — у Москві. Як писав у 1907 р. у своїх спогадах М. Садовський, «їхали свідчити Петербургові, що живе ще слово українське, що не задавили його ні Петрові батоги, коли він благородними кістками козацтва позасипав болота, на яких збудував свою столицю; ні Катеринині ретязі, якими вона повила волю України; ні навіть благородний, висо-когуманний закон 1876 року царя-освободітєля не задавив святого слова 40-мільйонного народу: воно знову оживає й сміється знову».

Протягом трьох місяців театральний зал Петербурга щодня вщерть заповнювався публікою, яка на цей час забула про існування імператорських театрів та іноземних труп. Уперше в історії Маріїнського імператорського театру на його сцену був запрошений провінційний та ще й неросійський театр. Проте навіть захоплення імператорської сім’ї грою українців нічого не змінило в українському театрі.

Історичне джерело

Російський театральний критик О. Суворін про гастролі українського театру писав: «Українці рішуче й по-праву заволоділи увагою Петербурга. Пан Кропивницький — не тільки чудовий актор, а й такий самий незрівнянний режисер». Про М. Заньковецьку в ролі Харитини критик із захватом писав: «Я прямо кажу: іншої такої актриси я ніколи не бачив. Я порівняв би її із Сарою Бернар, але ця актриса ніколи мене не хвилювала, тоді як у пані Заньковецької дуже багато почуттів... Багато петербуржців спочатку подивилися на цю трупу як на курйоз, як на явище забавне. Грішним ділом, я сам трохи був із цього числа... Але трупа показала нам таланти, а талант усякою мовою привабливий і гідний пошани, а якщо він великий, то дає справжню й високу насолоду».

Революція 1905-1907 рр. звільнила твори українських митців від цензурних обмежень. Відтоді українські театри отримали можливість збагатити свій репертуар п’єсами світової драматургії. Вони почали ознайомлювати українського глядача з драматургією Шекспіра, Шиллера, Гольдоні, Ібсена, Островського, Толстого, Чехова. У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр. Крім української класики, на його сцені ставили опери «Продана наречена» Б. Сметани, «Галька» С. Монюшка, «Сільська честь» П. Масканьї.

5. Музика

З театральним мистецтвом тісно пов’язаний і розвиток української музики. Одним з найвидатніших творців тогочасної української музики став співак і композитор Семен Гулак-Артемовський, який у 1862 р. створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Хоч опера написана в лірико-комічному жанрі, вона не позбавлена героїчних мотивів. У ній виразно звучать любов до рідної землі, волелюбство й почуття власної гідності. «Запорожець за Дунаєм» став най-популярнішою виставою українського театру.

Надзвичайно багато для розвитку оперного мистецтва зробив Микола Лисенко. Основною заслугою композитора стало створення українських класичних опер «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Тарас Бульба». Він написав і перші опери для дітей — «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна, або Снігова краля».

Красномовним є той факт, що за українським патріотом М. Лисенком стежила «царська охранка», а влада так і не дала дозволу на постановку історико-героїчної опери «Тарас Бульба» — шедевра української оперної класики.

Школа М. Лисенка виховала яскраву плеяду молодих талановитих українських композиторів — Миколу Леонтовича, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця та ін.

Запитання та завдання

1. Поясніть сенс виразу «інтелігенція — інтелектуальна й духовна сила народу, нації».

2. Охарактеризуйте етапи розвитку українського професійного театру.

3. Назвіть імена корифеїв українського професійного театру.

4. Назвіть найвизначніші імена та досягнення українського музичного мистецтва за доби модернізації.

5. З’ясуйте причини, які спонукали українські театральні трупи гастролювати за межами України.

6. Проаналізуйте особливості розвитку культурного життя України в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.

7. Що спонукало імперські уряди, незважаючи на колонізаторське ставлення до українського народу, розвивати освіту в Україні?

8. Охарактеризуйте особливості розвитку української преси та видавничої справи на початку ХХ ст.

9. Наведіть історичні докази високої майстерності українських театрів.

10. Поміркуйте над роллю літератури в національному русі.

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^