mozok.click » Історія України » Живопис та архітектура
Інформація про новину
  • Переглядів: 298
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 19:27
25-01-2018, 19:27

Живопис та архітектура

Категорія: Історія України

1. Українська романтична й реалістична школа живопису

Основним напрямом українського живопису другої половини ХІХ ст. став реалізм. Українські митці рішуче відхиляли норми академізму, відходили від вимог того чи іншого художнього стилю й зверталися до зображення дійсності, її життєвих сюжетів і форм. За приклад вони брали творчість Т. Шевченка.

Долучившись до загальноросійського руху передвижництва, українські художники йшли власним шляхом. Завдяки українським національним ідеалам свободи, самобутності й незалежності вони не відмовлялися від набутків українського романтизму: звернення до історичної тематики, відображення народного характеру й побуту, які були проявами реального життя другої половини ХІХ — початку ХХ ст.

На думку вченого

Один з ідейних натхненників та учасників руху передвижництва академік І. Рєпін писав: «Хай кожен край виробить свій стиль і відобразить свої улюблені ідеали в мистецтві, по-своєму, упевнено й щиро, без вагань, без гонитви за виробленими чужими смаками». На думку видатного художника, цей стиль обов’язково визначатиметься «особливостями, закладеними попередньою історією певної місцевості, її переказів, смаків і характеру народності».

Реалізм (від латин. realis — дійсний) — напрям у мистецтві, сформований у середині ХІХ ст., який ставив за мету правдиве відтворення дійсності в її типових обставинах та ознаках.

Засновник Київської рисувальної школи М. Мурашко стверджував: «У ХХ ст. художник має отримати суто індивідуальний розвиток, відповідно до його

характеру, його ладу, його симпатій. Утискати його в шеренгу тих, хто йде в ногу із системою, як солдати, — це значить губити дорогу самобутність, створювати... оригінальну банальність».

Наприкінці ХІХ ст. в Україні виникають і розгортають діяльність київський, харківський, одеський та львівський осередки, які набувають місцевих особливостей і водночас усі разом працюють в українському національному стилі1. Реалістична сутність українського стилю розвивалася в кількох жанрах: побутовому, історичному, портретному та пейзажному.

Провідне місце посів побутовий живопис, який створював найширші можливості для звернення до актуальних суспільних питань, давав добрий ґрунт для розкриття національної своєрідності побуту, виявлення етнічних характерів.

Значних успіхів у побутовому жанрі досягнув академік Микола Пимоненко (1862-1912). На своїх полотнах він насамперед зображував селян, їхні стосунки, мрії, радості й печалі. Високою художньою майстерністю позначені його картини «Гальорка», «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Жниця», «На річці», «Проводи рекрутів», «Свати», «Сінокіс».



Картини художника експонувалися не тільки на всеросійських виставках, а й у Парижі, Берліні, Мюнхені. З притаманним його художній манері ліризмом твори митця набували й соціального звучання. Картини «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи запасних», «На Далекий Схід» відтворювали важкі й похмурі реалії тогочасного життя.

Розвинув традиції українського реалістичного краєвиду Сергій Васильківський (18541917). Він студіював пейзажне мистецтво в Петербурзькій академії мистецтв, у французьких майстрів. Повернувшись в Україну, створив 3,5 тис. полотен і замальовок різних жанрів, насамперед пейзажі. Найвідоміші з них — «Козача левада», «На Журавлівці», «Гуси».

Поєднання жанрових і пейзажних елементів було характерне для Сергія Світо-славського — «Подвір’я, освітлене сонцем», «Воли на ниві».

Історичний батальний жанр започаткував Микола Самокиш. Разом із С. Васильківським упродовж багатьох років, за сприяння історика Д. Яворницького, працювали над виданням серії «З української старовини».

Український національний стиль — реалістичне відображення дійсності, що має на меті утвердження національної самобутності українського народу та ґрунтується на індивідуальному підході художника, вільному від стильових обмежень.

У Західній Україні живопис зазнавав впливу художніх шкіл Австрії, Німеччини й Польщі. Проте за змістом він залишався народним. Ліричністю відзначалися полотна Корнила Устияновича «Гуцулка біля дже-

рела», «Бойківська пара». йому ж належить полотно громадського звучання «Тарас Шевченко на засланні».

На початку ХХ ст. український живопис збагатив блискучий майстер пейзажного, жанрового й портретного живопису Іван Труш (1869-1971) — автор портретів

І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Лисенка. У 1905 р. художник організував у Львові Першу всеукраїнську художню виставку, яка продемонструвала цілісність художньої культури українського народу, насильно розділеного імперськими кордонами. Найбільший успіх на цій виставці мала картина «Гість із Запоріжжя» Фотія Красицького — внучатого небожа Т. Шевченка.

Монументальними полотнами «Вибори полковника Пушкаря і передання йому клейнодів», «Ромоданів-ський чумацький шлях», «Бій козака Голоти з татарином» прикрашали будинок Полтавського земства С. Васильківський і М. Самокиш. Це були перші в Україні зразки оздоблення громадських приміщень картинами на теми вітчизняної історії. М. Самокиш видав альбом «Війна 1904-1905 року. Очима художника».

2. Модерн у малярстві

Україна на початку ХХ ст. стала одним із провідних центрів експериментального авангардистського живопису. Захоплені спробами революційного оновлення суспільства, деякі художники віддавали перевагу формальним течіям (кубізму, футуризму, супрематизму, конструктивізму та ін.). Так, учень М. Пимоненка Казимир Малевич (1878-1935) намагався поєднати у своїй творчості принципи кубізму й футуризму («На сінокосі», «Станція без зупинки», «Селянка з відрами й дитиною»). Поєднуючи кубізм із футуризмом, він створює новий різновид модерну в живописі — супрематизм (безпредметність), що передбачає втрату картиною сюжетності, є зображенням геометричних фігур, розміщених на площині («Супрематична композиція»). Пізніше став одним із засновників абстрактного мистецтва. Його картина «Чорний квадрат» поклала початок абстрактному мистецтву у світі. Цікаво, що свій «Червоний квадрат» К. Малевич характеризував як «живописний реалізм селянки у двох вимірах».

Поет і художник Давид Бурлюк (1882-1967) став визнаним теоретиком футуризму. Друкував статті у футуристичних збірниках «Садок суддей», «Ляпас суспільному смаку» та ін. Він уважав: «Справжній художній твір можна порівняти з акумулятором, від якого надходить енергія електричних навіювань... Багато творів мають запаси естетичної енергії на довгий час». Він неодноразово наголошував, що є вірним сином України, а його «колорит глибоконаціональний». У такому сенсі вирізняють твори митця «Святослав», «Урожай», «Карусель».


3. Стилізація й модерн в архітектурі

Архітектура того періоду характеризувалася поєднанням багатьох стилів. Дедалі частіше архітектори вдавалися до еклектики — навмисного змішування в одній споруді ознак різних стилів і художніх епох. Архітектори відмовлялися від поділу форм на головні й другорядні. На поверхні стін використовували декоративні деталі. Краса ототожнювалася з багатим оздобленням. Проте перенасиченість деталями призвела до того, що їх перестали помічати.

Продовжувало розвиватися храмове будівництво. Одним із найвидатніших храмів того часу є Володи-мирський собор у Києві. На заключному етапі його проектував архітектор Р. Бернгардт. Храм збудовано у вигляді складної купольної базиліки, увінчаної сімома банями. У дусі пізньої готики наприкінці ХІХ ст. архітектором В. Городецьким було спроектовано й розпочато будівництво костелу св. Миколая в Києві.

Найвидатнішим культовим комплексом став ансамбль Резиденції Буковинських митрополитів у Чернівцях. До його складу входили митрополичий і семінарський корпуси, церква семінарії, будинок для приїжджих, парк. Чеський архітектор Й. Главка органічно поєднав українські народні традиції з декоративними елементами візантійського та романського стилів.

Архітектурний стиль міст визначали й приміщення культурно-освітніх установ. Окрасою міст ставали приміщення бібліотек, клубів, музеїв, народних будинків, театрів. Найвидатнішим з-поміж театральних приміщень ХІХ ст. вважають міський театр в Одесі. Після проведення конкурсу його проектування доручили австрійським архітекторам Ф. Фельнеру та Г. Гельмеру. На конкурсній основі обирали й проекти для Київського та Львівського театрів. Обидва театри за проектами В. Шретера та З. Горголевського були збудовані наприкінці століття в бароковому стилі. Споруда Львівського театру за композицією багато в чому подібна до Гранд-опери в Парижі.

У цей час продовжували зводити величні адміністративні споруди. Характерним прикладом є будівля судових установ в Одесі (архітектор М. Толвінський). Триповерхова споруда з ренесансними формами займає цілий квартал. Яскравим зразком будівлі регіонального й міського самоуправління є будинок Галицького сейму (архітектор Ю. Гохбергер).

Не менш показовими споруджували будинки фінансово-кредитних установ. У пишних формах раннього бароко збудовано Земельний банк у Харкові (архітектор

О. Бекетов). Архітектурного блиску набу

вали торговельні, лікарняні, готельно-санаторні споруди й комплекси, приватні особняки.

Модерн в архітектурі. На формування архітектурного стилю модерн впливали нові технології й матеріали: бетон, залізобетонні конструкції, скло, алюміній. Це розширювало можливості для архітектурної творчості.

Архітектура модерну характеризувалася кількома, на перший погляд, протилежними ознаками. Насамперед це раціоналізм, прагнення зробити споруду максимально функціональною. Модерну притаманні динамічні форми, іноді геометрично чіткі ритми будівлі, відмова від запозичення елементів з інших стилів (для споруд раннього модерну характерні надмірність декору на фасадах, відсутність чіткого силуету).

Класичним зразком стилю модерн є Будинок з химерами архітектора В. Горо-децького в Києві — яскрава архітектурна неоромантична композиція. його зовнішній вигляд гармонійно поєднується з вишуканими модерними інтер’єрами. Будівлю прикрашають колони та фігури екзотичних звірів, виготовлені з нового на той час матеріалу — бетону.

Найяскравішими прикладами стилю модерн із неоренесансними елементами в українській архітектурі стали споруджені в Криму царський палац у Лівадії, збудований у 1910-1911 рр. за проектом архітектора М. Краснова, і Ластівчине гніздо (1912) (архітектор О. Шервуд). Прикладом модерну з елементами італійської неого-тики є будинок Державного банку в Києві (архітектори О. Вербицький та О. Кобелєв).

Сутнісною ознакою модерну став національний колорит. Український модерн вдало поєднував українські національні традиції, закладені в пропорціях української сільської хати, у дерев’яних церквах із модерністським розумінням доцільності, зручності й краси в традиціях українського бароко.

Прикладом формування національного стилю став будинок Полтавського земства (нині Полтавський обласний краєзнавчий музей), збудований за проектом архітектора М. Кричевського в 1903-1908 рр. Зовні будівля має ознаки української адміністративної споруди ХУІІІ ст. Центром внутрішньої архітектурної композиції є вестибюль із парними сходами, оточений колонадою. На фасаді зображені герби козацьких полків Полтавщини. Парадні двері оздоблені різьбленим орнаментом у стилі «Дерева життя». У зовнішньому декорі використано керамічне облицювання, орнаментоване кольоровими кахлями й рельєфними панно.

Український модерн — напрям в архітектурі та мистецтві наприкінці ХІХ ст. — на початку ХХ ст., що характеризувався використанням нових технічних можливостей і матеріалів, раціоналізмом, функціональністю, зверненням до архітектурних мотивів і традицій.

У національному стилі також збудовані Харківське художнє училище й корпус водолікарні Миргородського курорту (архітектори О. Сластіон, В. Зуєв).

Прикладом раціонального модерну є споруда Бессарабського ринку в Києві (1909-1912) — першого критого ринку в Україні. Ознаками модерну є оригінальна шарнірна конструкція, металеві арки-ферми, великі засклені вітрини, високий зал (32 м в центрі). В оздобленні приміщення раціональні форми поєднуються з національними мотивами. У стилі раціонального модерну збудований і міський залізничний вокзал у Києві (архітектор О. Вербицький, 1912-1914).

У Західній Україні сформувався своєрідний стиль, який поєднав модерн і народну архітектуру. Типовим прикладом цього стилю є будинок банку «Дністер» у Львові (архітектор І. Левинський, 1905-1906).

4. Зміни в міській і сільській забудові

Масова забудова міст. Першою ознакою модернізаційних змін, що проявилась у містах, стала їх швидка забудова. Спорудження промислових підприємств, торговельних і навчальних закладів, зростання кількості населення й розвиток транспорту зумовили стрімке розширення міських територій. Протягом другої половини ХІХ ст. міста поглинали передмістя, слободи, близькі села й хутори.

Наслідком збільшення території міст стали принципові зміни в їхньому плануванні. Навколо старих центрів, забудованих наприкінці ХУІІІ — у першій половині ХІХ ст. у стилі класицизму й ампіру, виростали нові райони. їх забудову здійснювали хаотично, створюючи мальовничу мозаїку вулиць і провулків.

Міста, які стали центрами промисловості, на окраїнах обростали кільцем підприємств, що утворювали індустріальну межу міста. Проте з часом і за промисловою смугою почали розбудовувати нові житлові райони. Природно, що така безсистемна забудова міст погіршувала умови проживання, спричиняла гуркіт і кіптяву, транспортний шум і пилюку.

У ході індустріальної урбанізації було масово знищено сади, парки та сквери, унаслідок чого великі міста почали «задихатися». Влада розпочала будівництво нових парків та інших зелених зон громадського користування. Однак озеленення здійснювалося вкрай нерівномірно. Зелені насадження зосереджувалися в центрі чи неподалік від нього. Робітничі ж околиці, які найбільше потерпали від диму й пилу, були майже позбавлені зелені.

Комплекс військових інвалідів. м. Львів. Сучасне фото

Головні вулиці забудовували багатоповерховими будинками, що розташовувалися суцільним фронтом. Фасади оформляли переважно в стилі ренесансу.

Змінився й вигляд центру міст. Громадські споруди почали з’являтися на прилеглих до центру майданах, вулицях і проспектах. Наприкінці століття були збудовані групи споріднених закладів та установ. Навколо залізничних вокзалів виникають готельні комплекси. Біржі, банки й кредитні установи утворюють ділові центри, а розкішні магазини й пасажі — торговельні центри. Університети, бібліотеки й студентські гуртожитки поступово об’єднують у навчальні комплекси.

Такі комплекси вирізнялися й архітектурними стилями. Флорентійський ренесанс був використаний для будівництва банків; для музеїв і бібліотек навчальних закладів частіше обирали античні форми; середньовічна архітектура залишалася прерогативою храмів; театри споруджували в стилі ренесансу; адміністративним спорудам надавали ознак класицизму.

Капіталістичним містам стали непотрібні площі. Базарні площі поступово замінювали критими ринками. Майже повністю відмовилися від соборних площ. Натомість дедалі більше уваги приділяли ансамблевій завершеності вулиць, особливо центральних і прилеглих до них.

Запитання та завдання

1. За допомогою тлумачного словника з’ясуйте зміст понять «супрематизм», «футуризм», «колорит», «стилізація».

2. Виокремте етапи розвитку українського малярства в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.

3. Назвіть видатних художників та архітекторів другої половини ХІХ ст., а також їхні відомі твори.

4. Поясніть, чому в умовах розвитку реалізму український живопис зберігав ознаки романтизму.

5. Охарактеризуйте стиль модерн в архітектурі.

6. Назвіть архітектурні особливості масової забудови міст.

7. Аналізуючи твори українських художників, визначте в їхніх роботах ознаки українського стилю живопису.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 8

ТРАДИЦІЇ Й ПОБУТ УКРАЇНСЬКОЇ СІМ'Ї

1. Знання, необхідні для виконання практичних завдань

• Ознайомтеся з історичним нарисом про зміни в повсякденному житті українських суспільних верств у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.

Традиційний побут і звичаї змінювалися під впливом науково-технічного прогресу й урбанізації. Українське суспільство, зокрема й селянство, стало більше цінувати час. Наприклад, традиційне святкування весілля скоротилося від тижня до трьох днів.

У містах і селах дедалі частіше порушували традиційні схеми забудови помешкань. Споруджували будинки з двома, трьома й чотирма кімнатами. Заможні міщани й селяни зводили цегляні будинки, укривали їх бляхою та черепицею. На початку ХХ ст. трохи покращилися житлові умови незаможного населення міст, насамперед найманих робітників. У найгірших умовах жили некваліфіковані робітники. Власники підприємств надавали їм найдешевше житло: казарми, балагани, напівземлянки тощо. Місячна плата за такі помешкання становила 5090 коп.

Кваліфіковані робітники винаймали квартири в так званих прибуткових будинках. У 1900 р. в Києві вони сплачували за квартиру в середньому 30 руб., а в 1911 р. — 42 руб. за місяць. Ціни на житло постійно зростали. Тому в 1913 р. сімейний кваліфікований робітник витрачав на житло майже чверть річного бюджету, а одинак — до 15 %.

На початку ХХ ст. на українському ринку з’явилися фабричні тканини. Однак селяни носили переважно одяг із домотканого полотна. Дорогі фабричні тканини купували лише заможні селяни, які почали наслідувати міську моду. На зміну традиційним сорочкам, які носили як спідню білизну, розпочали шити блузи різного крою. Надзвичайної популярності набули спідниці, куртки, піджаки, жакети й напівпальта з фабричних тканин. Більшість чоловіків восени й навесні носили чоботи, на які навіть у суху погоду одягали галоші. Жінки взувались у вишукані чобітки. Серед головних уборів були популярні шапки з козирками (картузи, кашкети тощо). Набув поширення трикотажний одяг і плетені вовняні светри. Окрему групу становив плащовий одяг: гумові й кашемірові плащі, сіряки, ряси.

Фабрично-заводське виробництво інтенсивно витісняло з побуту речі домашнього виробництва, а разом з ними й твори декоративно-ужиткового мистецтва. Гончарські тарілки, миски, глеки й глечики замінили посудом фабричного виробництва. Ознакою заможності стали такі товари культурно-побутового призначення, як швацькі машинки, грамофони, тюлеві фіранки, гумове взуття, плащі. Найпомітніші зміни відбувались у великих і середніх містах. їх забудовували багатоповерховими житловими будинками, з’являлися театри, музеї, бібліотеки. У містах запроваджували електричне освітлення вулиці, почали використовувати трамваї.

На початку ХХ ст. у заможних міщан з’явилися телефони. Вулицями міста їздили автомобілі й мотоцикли. На початку ХХ ст. міщани захопилися їздою на велосипеді.

Удосконалився й культурний відпочинок. Міщани відвідували концерти, на яких звучали твори відомих композиторів. При цьому плата за вхід була доступною —

50 коп., для учнів — 30 коп. Різні громади й товариства влаштовували «танцювальні вечірки», бали-маскаради за участю музичних оркестрів.

Революція 1905-1907 рр. звільнила український театр від репертуарних обмежень. У першому стаціонарному українському театрі в Києві були встановлені найнижчі ціни на квитки (від 10 коп. до 1 руб. 20 коп.). Театр дуже швидко здобув славу народного.

Історичний факт

У 1910 р. вчителі витрачали на відвідування театру й культурне дозвілля 16,05 руб. (3,16 % їхньої річної заробітної плати). Протягом 1913 р. київський робітник витрачав у середньому на відвідування театральних вистав і культурні розваги 7,7 руб. (1,5 % його річної заробітної плати).

• Складіть елементарну математичну пропорцію та визначте розміри річної заробітної плати вчителя й робітника.

На початку ХХ ст. в Україні з’явився синематограф, спочатку в пристосованих приміщеннях, а потім у стаціонарних кінотеатрах — ілюзіонах. Мешканці міст за помірну плату охоче відвідували виставки живопису. Для демонстрації гігантських полотен-панорам у Києві було споруджено окрему будівлю. Тут виставляли знамениту панораму «Голгофа» німецьких художників Й. Крігера та К. Фроша, панораму польського художника Я. Стики «Катування християн у цирку Нерона» та ін.


У містах проводили бали, маскаради, творчі зустрічі, лекції, товариські вечори. Молодь здійснювала екскурсії на диліжансах, що курсували між містами, на пароплавах. Узимку міщани відвідували ковзанку, улітку грали в теніс. Зростав потяг до друкованого слова, функціонували бібліотеки, безплатні читальні. Народні будинки й бібліотеки-читальні споруджували навіть на робітничих околицях.

У Києві функціонували історичний, науково-анатомічний, науковий художньо-промисловий музеї. В Університеті Святого Володимира можна було послухати лекції на історичні теми. У містах діяли товариства фотографів-аматорів, масового характеру набували гуртки прихильників велосипедного спорту тощо.

Усі ці заходи сприяли задоволенню духовних потреб і покращенню життєвого рівня, насамперед міщан.

На початку ХХ ст. поступово змінювались і звичаї селян. У цей час з’явилося третє покоління селян. Це були молоді й енергійні люди, які покладалися на власні сили. Вони відокремлювалися від батьків, які не схвалювали поділ землі й господарства, бо це знижувало їхній статус. Панівним типом стала проста сім’я, що складалася з подружжя, двох-трьох дітей віком до 16-17 років і дорослого парубка чи дівчини.

З початком масового виробництва поступово поліпшувався побут людей, насамперед у місті. Стало модним обставляти кімнати «віденськими» гнутими меблями, прикрашати шторами, ламбрекенами, доріжками, килимками, скатерками тощо. Однак масове виробництво вело до уподібнення побуту, нівелювало побутово-національне обличчя українства.

Аби не втратити національної самобутності, українська інтелігенція обставляла свої житла виробами художніх промислів. Завдяки підтримці земств зберігалися українські кустарні художні промисли. Саме їхні вироби й представляли «національний елемент» у міських квартирах: художні меблі (різьблені буфети й столи

в українському стилі, рами для дзеркал і картин); різьблення по каменю й кістці (вази, шкатулки); декоративний живопис; межигірський фаянс; полтавські глиняні іграшки; вироби вишивальних промислів: гобелени, скатерки, килими.

Так, у художника Георгія Нарбута на підлозі у вітальні лежав килим, на якому «і птахи співали, і ягоди дозрівали, і квіти духмяніли — і все це на світло-жовтому тлі, а навколо — гірлянди по блакитному полю». У кімнаті Олени Пчілки над ліжком висів фрагмент підризника ХVШ ст. Виникла мода прикрашати міські інтер’єри предметами сільського побуту.

Становище жінок. Жіноча доля на початку ХХ ст. невіддільна від долі всього народу. 10-15 % сільського українського жіноцтва належали до верстви заможних господарів. Майже 40 % жили в умовах побутового й сімейного затишку, забезпечуючи його важкою працею нарівні з чоловіками. Решта розділила важку долю бідняків.

Оскільки сільські дівчата виходили заміж у юному віці, то до 25 років вони вже мали по 5-6 вагітностей, а до 45 — 9-10. Часті викидні, пологи, післяпологові ускладнення на тлі важких і виснажливих господарських обов’язків погіршували здоров’я жінок.

Соціально-правове становище жіноцтва дещо покращилося після імперських законодавчих змін 1880-1890-х років. Домашня власність була визначена як сімейна. Це означало, що чоловік уже не міг претендувати на неї як одноосібний власник. Ці нововведення повністю відповідали українському звичаєвому праву. Жінка відтоді мала право розпоряджатися не лише отриманою в посаг землею, а й заробленими нею грошима. Вона могла бути визнана головою господарства. Удови й розлучені жінки отримали право брати участь у селянських зборах. Подекуди вони навіть тимчасово керували ними.

Важке становище сільської бідноти спонукало жінок до пошуків роботи в містах. Однак більшість із них ставала наймичками (служницями) з мізерною платнею

3-4 руб. на місяць. Постійно зростало число фабричних працівниць. Якщо на початку ХХ ст. вони становили приблизно чверть робочої сили, то в 1914 р. — уже 40 %. Увесь день вони проводили в тісних задушливих приміщеннях, які більше нагадували не фабрики, а «вічне дантівське пекло». Жінки страждали на хвороби легенів і нирок, серця, головний біль тощо. Працюючи нарівні з чоловіками, вони отримували 2/3 від їхньої платні. її вистачало на задоволення мінімальних людських потреб: винайняти кімнатку або «куток», придбати трохи одягу й забезпечити скромне харчування: чай, цукор, хліб, оселедці й суп (м’ясні страви були рідкістю). Ці витрати поглинали весь середньомісячний заробіток жінки (20 руб.).

Щодо подружнього життя, то для фабричної працівниці традиційним був шлюб із робітником. Шлюб, як правило, не приносив жінці звичайної людської радості та сімейного благополуччя. Народження дитини ставало неабияким тягарем для робітничої сім’ї. Аби мати не втратила роботу, дітей гляділи старі бабусі або старші діти. Матері не мали жодних пільг. Запізнення на роботу на 15-20 хв чи спроба піти з роботи раніше каралися штрафом у розмірі половини денного заробітку.

2. Працюємо з історичним джерелом

• Порівняйте зарплати робітників із цінами на продукти харчування. Визначте можливості робітників щодо повноцінного харчування. Подумайте, яких даних бракує, щоб визначити інші характеристики якості життя.

Поденна заробітна плата київських робітників напередодні Першої світової війни становила: землекоп — 1,5 руб.; каменяр — 2-2,5; покрівельник — 2,5; коваль — 2; маляр — 1,8; мостівник — 2,5; пічник — 2; розпилювач — 1,2; тесля — 1,8-2; столяр — 2,5; слюсар — 2; штукатур — 2; чорнороб — 1,2; поденниця — 0,7; робітник із конем — 5-5,5 руб.

На початку ХХ ст. (1903) денна заробітна плата робітників становила 2,25 руб., а поденників — 1,12 руб.

На початку ХХ ст. один кілограм свинини коштував 0,3-0,32 руб.; телятини — 0,3; яловичини — 0,17-0,34; баранини — 0,2-0,37; сала — 0,05-0,6; смальцю — 0,220,3; масла — 0,87-1,27; олії — 0,5; сметани — 0,45; сиру — 0,15-0,22; риби свіжої — 0,75; риби солоної — 0,45; карасів — 0,6; щуки — 0,6; оселедців (10 шт.) — 0,5; ковбаси — 0,57; шинки — 0,62; цукру — 0,3; меду — 0,49; цукерок — 1,5; родзинок — 0,35; солі — 1,25-1,5; 1 фунт чаю — 2 руб.; сотня курячих яєць — 2-4 руб.

Одна гуска коштувала 1,2 руб.; курка — 0,45-0,85; індик — 2-2,5; заєць — 0,5; качка — 0,6 руб.; 1 відро молока — 1,2 руб.;

Один кілограм житнього борошна продавали за 0,06 руб.; пшона — 0,09; гречки — 0,11; гороху — 0,08; рису — 0,6; манної крупи — 0,17; локшини — 0,25 руб. Один кілограм житнього хліба коштував 0,05 руб.; пшеничного хліба — 0,07 руб.

Один кілограм зелені коштував 0,9 руб.; цибулі — 0,2; часнику — 0,25; моркви — 0,06; томатів — 0,14; картоплі — 0,025; маслин — 0,75.

Одне яблуко коштувало 1 коп., груша — 2, лимон — 5, помаранч — 10 коп.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ДО РОЗДІЛУ VIII «ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ ТА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ в середині ХІХ — на початку ХХ ст.»

Модернізаційні процеси розкрили перед українським суспільством нові історичні перспективи. Вони зумовили появу верстви інтелігенції, перетворення її на впливову силу, здатну спрямовувати культурний і політичний розвиток народу. Саме модернізаційні процеси сприяли перетворенню українського народу, що міг усвідомлювати своє існування на етнокультурному рівні, на націю — спільність, яка діяла на політико-правовому рівні. Проміжним етапом цього історичного перетворення стало формування культурної нації. Цей факт засвідчує єднання українського народу довкола своїх культурних діячів.

І хоча в Наддніпрянській Україні царату вдавалося стримувати національне відродження, воно тривало в Західній Україні в умовах конституційної монархії.

Швидка індустріальна модернізація в країні з багатьма залишками феодалізму загострила соціальні суперечності й сприяла поширенню лівацьких і навіть погромницьких настроїв. Потужна українська культура могла протистояти руйнівній ідеології, спрямувати людей на пошуки законних способів урегулювання суспільних відносин, навчити цінувати національні й загальнолюдські, а не «класові» цінності. Саме цією справою займалися українські діячі культури, хоча й зазнавали постійного імперського тиску.

Українська інтелігенція домагалась українізації школи. Найбільших успіхів було досягнуто в роботі недільних шкіл для дорослих. Продовжувала розширюватися мережа вищих навчальних закладів, які ставали осередками формування прогресивних суспільних ідей і проведення наукових досліджень.

Одним із прогресивних наслідків модернізації стало вивільнення (емансипація) жінки. Українські жінки ставали рівноправними членами суспільства й родини.

Активно розвивалися природничі науки. Значних успіхів досягнули вчені М. Аве-наріус, І. Пулюй, І. Мечников, Д. Заболотний, М. Гамалія, М. Бернадос, І. Сікорський. Для зміцнення національної самосвідомості й історичної пам’яті працювали Б. Грін-ченко, А. Кримський, В. Антонович, Д. Яворницький, М. Грушевський, Ф. Вовк.

Культура другої половини ХІХ — початку ХХ ст. продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських режимів, які панували в Україні. Однак російська й австрійська влада не могла не задовольняти культурно-освітні потреби українського суспільства, яке в другій половині ХІХ ст. зазнало глибоких модернізаційних змін. Суттєвим чинником впливу на українську культуру стала поява українських підприємців-меценатів, готових і спроможних підтримувати розвиток культури. Водночас частина українських митців виїжджала до імперських центрів, а українська культура залишалася штучно розділеною імперськими кордонами.

Українська культура залишалася відкритою, що виявилося в посиленні зв’язків з культурами слов’янського світу та Західної Європи. Уряди Російської та Австрійської імперій уже не могли всебічно контролювати розвиток української культури. Заборони російського уряду виявилися малоефективними. Українські митці, громадсько-культурні діячі долали імперські обмеження й забезпечили гідний розвиток української культури, створили нові цінності й стали в один ряд із митцями світового рівня.

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^