mozok.click

Тарас Шевченко

(1814—1861)

ШЛЯХ ДО ВОЛІ Й ПОКЛИКАННЯ

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї кріпаків. Невдовзі родина Шевченків перебралася до сусіднього села Кирилівки. Початкову освіту майбутній поет одержав у сільській школі. Йому рано судилося втратити батьків — в одинадцятирічному віці Тарас залишився сиротою.

Ще з дитинства обдарований юнак захоплювався малюванням, однак після втрати батьків мусив працювати в господарстві свого дядька, бути за школяра-служника при школі, пасти громадську череду. Увесь цей час він наполегливо шукав учителя малювання. Нарешті один із сільських малярів погодився взяти хлопця до себе в науку.

Власником Кирилівки тоді був Павло Енгельгардт. За його наказом управителі шукали обслугу для панського двору. Т. Шевченка, який звернувся по дозвіл на навчання, вирядили до Вільна, де жив поміщик. Управителі в загальному списку нових слуг навпроти прізвища Шевченка зробили важливий запис: «Годиться як кімнатний живописець».

Так розпочалося життя Т. Шевченка поза межами батьківщини. У 1829 році Тарас прибув до Вільна (тепер Вільнюс — столиця Литви). Дізнавшись про талановитого хлопця, пан вирішив виховати для своїх потреб кріпосного художника. У Вільні Тарас був недовго: Енгельгардт дістав службове призначення в Петербурзі. Після року навчання Т. Шевченко мусив залишити малярську науку й теж вирушити до столиці Російської імперії.

Столичне життя відкривало перед талановитою людиною нові можливості. Тарас домігся дозволу на продовження навчання. Він потрапив до мистецької артілі Василя Ширяєва, наполегливо працював, удосконалював свої навички. Однак на заваді життєвим планам стояло кріпацтво.

У Петербурзі Т. Шевченка підтримали земляки-укра-їнці. Спочатку була зустріч з Іваном Сошенком, студентом Академії мистецтв. Сошенко познайомив Тараса зі своїми приятелями Євгеном Гребінкою й Аполлоном Мокрицьким. Значну допомогу молодому художнику надав Василь Григорович, професор Академії мистецтв, українець із Полтавщини. Роботами Т. Шевченка зацікавились відомі митці Карл Брюллов, Олексій Венеціа-нов, Василь Жуковський, Михайло Вієльгорський. Щоб зібрати гроші для викупу, вони організували благодійну лотерею, яка відбулася 22 квітня 1838 року. А вже через три дні з рук поета Жуковського Тарас одержав відпускні документи.

Невдовзі сам Т. Шевченко став студентом Академії мистецтв, навчався в майстерні славетного Брюллова. Здавалося б, здійснилося його заповітне бажання. Однак уже тоді заявило про себе нове захоплення — поетичне. Віршувати Тарас почав ще кріпаком. Перші літературні спроби здавалися йому не вартими читацької уваги. Усе змінилося після виходу поетичної збірки, що побачила світ у 1840 році. Поява «Кобзаря» знаменувала народження нового майстра слова. Відтоді Тарас усвідомив, що саме поезія є для нього головним життєвим покликанням.

 

Опрацьовуємо прочитане

1. За матеріалом підручника та творами, прочитаними в попередніх класах, складіть розповідь про дитячі роки Т. Шевченка. Розповідь має містити відповіді на такі питання: коли й де народився Тарас Шевченко? Ким були його батьки? Де він одержав початкову освіту? Яке творче обдарування виявилось у Шевченка в дитячі роки? Як воно вплинуло на його подальшу долю? Куди Т. Шевченко виїхав з України? Як після цього змінилося його життя?

2. Як склалося життя Т. Шевченка в Петербурзі?

3. Коли поет написав перші твори? За яких обставин він зрозумів, що поезія є його покликанням?

4. Яку назву має дебютна Шевченкова збірка? Коли вона вийшла?

Виявляємо творчі здібності..

5. Напишіть коротке есе «Звільнення Т. Шевченка з кріпацтва», у якому з'ясуйте значення цієї події для української культури.

ТВОРЧІСТЬ І ЖИТТЄВІ ВИПРОБУВАННЯ

У 1843 році в перерві між навчанням Тарас Шевченко на кілька місяців виїхав в Україну. Там він знайшов щирих шанувальників свого таланту, збагатився новими враженнями. Змінилась його творчість — вона набула гострого викривального характеру. Поет розпочав рукописний альбом «Три літа», до якого заносив нові вірші. Автор не призначав їх до публікації, однак твори переписували та поширювали читачі.

У 1845 році закінчилося Шевченкове навчання в академії. Одержавши звання художника, він виїхав в Україну з наміром послужити батьківщині своїм талантом. Улаштувавшись до Київської археографічної комісії, поет багато часу проводив у поїздках. Він описував і замальовував архітектурні пам'ятки. Мандруючи Україною, Т. Шевченко писав нові твори, спілкувався з читачами. Буваючи в Києві, він зблизився з Кирило-Мефодіївським товариством. У 1847 році Т. Шевченка звинуватили в причетності до цієї таємної організації. Його заарештували й відправили до Петербурга. Близько двох місяців Т. Шевченко провів в одиночній камері. Написані в той час твори склали відомий поетичний цикл «В казематі».

Шевченкові винесли вирок: заслання рядовим до війська із забороною писати й малювати. Його покарали не за протиправні дії, а за поетичне слово, сповнене любові до України. Близько десяти років митець провів у засланні в Орській фортеці та Новопетровському укріпленні. Незважаючи на заборону, він продовжив писати, багато малював. У творчості прагнув по-новому осмислити своє покликання, болісно реагував на втрату зв'язків зі звичним середовищем, із сумом переживав самотність. Лише в 1857 році Т. Шевченка звільнили. Дорогою із заслання він зупинився в Нижньому Новгороді, а потім виїхав до Петербурга. Роки після звільнення поет провів у російській столиці. Лише раз, і то ненадовго, йому вдалося відвідати рідний край. Влада Російської імперії робила все, щоб не допустити геніального поета в Україну. Помер Т. Шевченко 26 лютого (10 березня) 1861 року в Петербурзі. Того самого року відбулося перепоховання поета в Україні на Чернечій горі поблизу Канева.

Опрацьовуємо прочитане

1. Як змінилася творчість Т. Шевченка після 1843 року?

2. Яку назву мав його тодішній рукописний альбом?

3. Де Т. Шевченко працював після завершення навчання?

4. Розкажіть про арешт Тараса Шевченка. У чому його обвинувачували?

5. Чи було покарання справедливим? Чому ви так вважаєте?

6. Розкажіть про життя поета в засланні та його творчість у цей період.

7. Використовуючи матеріал сайту interactive.ranok.com.ua, розкажіть про місця, де перебував Т. Шевченко під час заслання.

8. Де пройшли останні роки життя поета?

9. Коли помер Т. Шевченко? Де він похований?

10. Яке враження на вас справила розповідь про біографію Т. Шевченка? У чому трагічність його життя, а в чому — успіх?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва .

11. Розгляньте на с. 165 акварельний малюнок Т. Шевченка «Скеля «Монах». Чому, на вашу думку, він має таку назву? Т. Шевченко створив цей малюнок під час перебування в Новопетровському укріпленні. Як ви гадаєте, які почуття переживав художник під час його створення? Як це позначилось на картині?

РАННЯ ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА

Шевченко по-справжньому захопився поезією в Петербурзі. Завдяки Євгену Гребінці зацікавився українською історією, фольклором, літературою. Велике враження справили на поета твори Івана Котляревського і Григорія Квітки-Основ'яненка.

Шевченка дуже приваблювали романтичні ідеї та образи. Ще до викупу з кріпацтва під впливом романтизму він написав баладу «Причинна», розкрив у ній тему нещасливого кохання. Початок цього твору «Реве та стогне Дніпр широкий...» знає чи не кожен українець.

У Т. Шевченка, окрім балад, зустрічаються елегії, послання, ліро-епічні поеми. Як творча декларація сприймається елегія «Думи мої, думи мої.». Вона характеризує автора як глибоко національного поета. До історичної теми Т. Шевченко звернувся в поемах «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки». Зображуючи волелюбність українців у минулому, він нагадував сучасникам, що національну свободу можна здобути лише в боротьбі.

Коментар фахівця.

Ми підійшли до тематики поезій Шевченка. І вона наскрізь романтична, і, може, найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільшого степ, у якому віє вітер, та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч... пожежа. Пейзаж здебільшого рухливий, «динамічний»; вітер — знову романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист — улюблена тема українських романтиків; філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів — І. Котляревського, Є. Гребінки, М. Гоголя... 

Далі — козак як борець за волю; селянин, у якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець) — це все теми, узяті з народної поезії або власного життєвого досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична.

Дмитро Чижевський, український учений, літературознавець ... Опрацьовуємо прочитане

1. Хто допоміг Т. Шевченкові в самоосвіті?

2. Кого поет вважав своїми літературними попередниками?

3. Назвіть перший поетичний твір Тараса Шевченка.

4. До яких жанрів звертався поет?

5. У яких творах він розкрив історичні теми?

6. Чому Д. Чижевський вважає тематику поезій Т. Шевченка «наскрізь романтичною»?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва.

7. Малюнок «Бандурист», який ви бачите на с. 166, — один із кількох малюнків Т. Шевченка, що зображують народного співця. Чому, на вашу думку, ця тема так цікавила поета і художника?

ПОСЛАННЯ «ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА»

Поетичне послання зазвичай звернене не лише до вказаного адресата, а й до широкої аудиторії. У такий спосіб читачі залучаються до важливого обговорення актуальних проблем. У творчому діалозі українських письменників спільною темою постало козацьке минуле. До цієї теми Г. Квітка-Основ'яненко звернувся в нарисі «Головатий». Героєм його твору є один із відомих захисників запорозьких традицій Антін Головатий. Т. Шевченка вразив і захопив Квітчин нарис. Послання «До Основ'яненка» стало відгуком на цей твір.

Шевченко дуже високо оцінив творчість свого авторитетного сучасника. Водночас у своєму творі він уславив історичні заслуги легендарної Запорозької Січі. У його роздумах ідеалізація минулого поєдналась із сумним переживанням утрат, які випали на долю народу. Ці втрати символічно виражені в образах козацьких могил, що «стоять та сумують» у степу.

Звернення до минулого мислиться Т. Шевченком як важливий шлях пізнання себе, свого коріння. Давня слава в часи занепаду національного життя постає безсмертним скарбом народного духу: «Слава не поляже;/Не поляже, а розкаже, /Що діялось в світі, / Чия правда, чия кривда /1 чиї ми діти». На думку автора послання, поет перш за все покликаний бути патріотом. Його місія — пробуджувати натхненним словом у душах людей пам'ять про вільні й героїчні часи. Т. Шевченко закликав однодумця нагадувати співвітчизникам про заслуги славних предків: «Співайже їм, мій голубе, / Про Січ, про могили... / Про старину, про те диво, / Що було, минуло.».

Романтична ідеалізація старовини поєднується в Шевченковому посланні з глибоким почуттям патріотизму, що поширюється й на сьогодення. Твір про минулу славу звернений насамперед до сучасників — нащадків героїчного козацтва — як талановите нагадування про давні волелюбні традиції українського народу.

До Основ’яненка

Б’ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив.

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!

Нема Січі; очерети У Дніпра питають:

«Де то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє На степу козачім.

На тім степу скрізь могили Стоять та сумують;

Питаються у буйного:

«Де наші панують?

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Вернітеся! Дивітеся —

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина Морем червоніла —

Вернітеся!»

— «Не вернуться! —

Заграло, сказало Синє море. — Не вернуться,

Навіки пропали!»

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить.

Тілько ворог, що сміється. Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, —

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине.

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю?

Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю.

А до того — Московщина, Кругом чужі люде.

«Не потурай», — може, скажеш, Та що з того буде?

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами; Насміються. Тяжко, батьку, Жити з ворогами!

Поборовся б і я, може,

Якби малось сили;

Заспівав би, — був голосок,

Та позички з’їли.

Отаке-то лихо тяжке,

Батьку ти мій, друже!

Блуджу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!»

Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш;

Тебе люде поважають,

Добрий голос маєш;

Співай же їм, мій голубе,

Про Січ, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво,

Що було, минуло —

Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю, Як те море грає,

Як дівчина під вербою Гриця заспіває.

Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.

1839

Аналізуємо художній твір

1. Яке враження справила на вас поезія?

2. У чому полягають особливості поетичного послання як жанру?

3. Чому Т. Шевченко обрав саме цього адресата для свого послання?

4. Який нарис Г. Квітки-Основ'яненка зацікавив поета?

5. До чого закликав поет свого колегу по перу?

6. Якою є основна ідея послання?

Досліджуємо самостійно

7. За допомогою яких образів автор послання передав патріотичний зміст твору? Запис у робочий зошит зробіть у зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми).

Виявляємо творчі здібності..

8. Чи актуальні ідеї Шевченкового послання в наш час? Висловте свої роздуми в письмовій формі.

СЛОВО ПРАВДИ Й БОРОТЬБИ

(ПОЕЗІЯ «ТРЬОХ ЛІТ»)

У творчому зростанні Т. Шевченка дуже важливим був 1843 рік. Тоді після багаторічної розлуки з рідним краєм поет відвідав Україну. Ще підлітком-кріпаком він залишив її не з власної волі. Згодом настав непростий період особистісно-го зростання. Прийшла воля, перші успіхи в малярстві й літературне визнання. В Україну повертався вже не кріпак, а відомий художник і поет.

Це була поїздка в перерві між навчанням в Академії мистецтв. Поет багато спілкувався з читачами, відвідав родичів у Кирилівці. Тоді він по-новому

«відкривав» для себе Україну, бо дивився на все очима дорослої людини з неабияким духовним досвідом.

Минуло літературне становлення поета, сталися відчутні зміни в його поетичному світогляді. Т. Шевченко повною мірою усвідомлює власну причетність до національних проблем, глибоко переймається відповідальністю за долю рідного краю. Написані тоді поезії, які склали альбом «Три літа», відзначаються безкомпромісним осудом проявів зла й несправедливості в житті українців.

Закінчивши Академію мистецтв, Т. Шевченко повернувся в Україну й усі свої сили присвятив боротьбі за волю народу. Він викривав несправедливий соціальний лад, виступав проти національного поневолення. Коли навесні 1847 року Т. Шевченка заарештували, саме його правдива поезія стала підставою для жорстокого покарання.

Поезія «Трьох літ» не лише викривальна. Вона оспівує моральну вищість усіх скривджених і знедолених. Вона також дуже складна в художньому виконанні, символічна й багатозначна. Її важко зрозуміти, сприймаючи буквально, без урахування художньої умовності.

Під умовністю зазвичай розуміють навмисне, зумовлене художніми завданнями порушення правдоподібності. Засобами створення умовності є фантастика, гіпербола, символ, алегорія. За рівнем умовності деякі викривальні твори Т. Шевченка споріднені з давніми біблійними пророцтвами. Вони так само розглядають дійсність у контексті боротьби добра і зла, але український автор до цього контексту залучає найдраматичніші моменти українського буття. Як і в пророцтвах, у багатьох творах Т. Шевченка звучить непохитна віра в оновлення життя народу.

Опрацьовуємо прочитане

1. Яку роль у творчості Т. Шевченка відіграла поїздка в Україну 1843 року?

2. Чому поет не призначав написані в той час твори для публікації?

3. Яку роль відіграє умовність у Шевченкових творах?

4. Що поєднує твори Т. Шевченка з біблійними пророцтвами?

Висміювання устрою Російської імперії в поемі «Сон»

ХУДОЖНІЙ ЗАДУМ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ

За принципами художньої умовності побудована поема «Сон» («У всякого своя доля...»). Підзаголовок «комедія» містить авторську вказівку на сатиричний характер твору. Епіграф спрямовує читацьке сприйняття до євангельського контексту. Непрямо автор розкриває свій задум: указати на прояви зла в «перевернутому» світі, у якому добро зневажене, а зло натомість панує, приховуючи своє справжнє обличчя під благопристойною маскою. Оповідач ставить важливе питання: «Чи довго ще на сім світі /Катам панувати».

Поема має вступ і три картини. Розпочинається вона загальними авторськими роздумами на тему суспільної дисгармонії. Подальший виклад ведеться від імені оповідача, дивакуватого простака, який безпосередньо реагує на побачене. Однак за його постаттю постійно перебуває автор, тому показна простота реакцій оповідача сприймається як частина авторського художнього задуму. Умовність посилюється використанням прийому «сну»: герой поеми в пошуках «земного раю» вві сні переноситься над просторами Російської імперії.

Опрацьовуємо прочитане

1. На що вказує підзаголовок твору?

2. Звідки автор узяв епіграф? Що він означає?

3. На які частини можна умовно поділити твір?

4. Для чого поет використав прийом сну?

5. Чому автор заховався за образом оповідача?

КАРТИНИ СТРАЖДАНЬ

Спочатку в нашій уяві проходять образи української дійсності — на тлі ідилічної природи зображено людські страждання. Прийом контрасту, художнього протиставлення, дозволяє краще уявити всю глибину народного поневолення. Яскравий пейзаж різко контрастує з несправедливістю: у нещасного каліки забирають останнє, єдиного сина вдови беруть до війська, молода мати, замість дбати про дитину, мусить відбувати панщину. Із таких лаконічних картин складається панорама страдницького животіння.

Не побачивши «раю» в Україні, герой переноситься до Сибіру — російської «незамкненої тюрми». Тут перед його очима постають образи закутих у кайдани каторжників. Здавна в Росії до Сибіру відправляли тих, хто протестував проти тиранії. Серед злочинців герой помічає й «царя волі», закутого в залізо. Цей символічний образ праведника будується на контрасті «волі» й «кайданів».

Розчарувавшись у пошуках бажаного «раю», герой переноситься до Петербурга, столиці Російської імперії. Прийом сну, який застосував письменник, надав ширші можливості для мотивування подій. Герой не лише швидко долає уві сні далекі відстані, а й може ставати невидимим — так він потрапляє до царського палацу. Перед тим на вулиці він зустрічає українця, який служить чиновником у Петербурзі. У цьому образі поет сатирично висміяв «землячка», котрий зрікся свого національного коріння, морально деградував у погоні за наживою.

ВИСМІЮВАННЯ САМОДЕРЖАВСТВА

Опис перебування героя в царському палаці має виразні риси фантасмагорії — химерного, фантастичного зображення. Дивує незвичне змішування страхітливого і смішного. Це характерно для гротеску — виду художньої образності, який

Гротеск — літературний прийом, який будується на поєднанні несумісних явищ: фантастичного й реального, прекрасного й потворного, правдоподібності й карикатури.

будується на поєднанні несумісних явищ: фантастичного й реального, прекрасного й потворного, правдоподібності й карикатури¹. Картини зовнішньої розкоші в зображенні царського палацу контрастують із духовною обмеженістю монарха та його придворних. Царська родина змальована сатирично. Найбільш повно насильницька суть самодержавства розкривається в моторошній сцені «генерального мордобитія» (І. Франко). Послуговуючись засобами умовності, автор викрив сутність імперської влади, що тримається на жорстокості й культивуванні рабства.

Важливу роль у поемі відіграють роздуми, що їх викликає в героя споглядання пам'ятника російському цареві Петрові І на нічній петербурзькій вулиці. Для нього цей монарх є уособленням того зла, що спричинило занепад козацької України. Асоціативно до цього епізоду примикає монолог наказного гетьмана Павла Полуботка («Із города із Глухова/Полки виступали...») — характерний прийом у творах поетів-роман-тиків, пов'язаний з уявним оживленням «духів минулого». Пристрасні звинувачення на адресу російського самодержавства вкладаються в уста Полуботка, який сам став жертвою тиранії.

На ранок герой знову потрапляє в царські палати, де стає свідком появи царя перед своїми придворними: монарх порівнюється з ведмедем, який вилазить із барлога. Немов у кошмарному сні, від його рику зникає, ніби крізь землю провалюється, уся обслуга, і врешті-решт цар залишається сам-один, беззахисний, мов кошеня. З метою посилення сатиричного ефекту автор використав алегорію. Ведмідь позначає сильну, але не надто розумну людину — так додається ще один сатиричний штрих до образу російського правителя.

Завершується поема іронічним коментарем героя до своїх сонних видив — додатковою вказівкою враховувати умовність та інакомовлення.

Хай і в дуже своєрідній формі, автор висловив гостре неприйняття зла й насильства, що його уособлює Російська імперія. «Сон» — це справжній поетичний памфлет, спрямований проти російського самодержавства та його політики.

Опрацьовуємо прочитане

1. Що таке фантасмагорія?

2. Який принцип покладений в основу гротеску?

3. Хто такий Павло Полуботок? Яку роль цей образ відіграє в поемі?

4. Чому поему можна вважати поетичним памфлетом? Запис у робочий зошит зробіть у зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми).

Сарказм — зла, в'їдлива насмішка, що спрямована на викриття вад у характері персонажів, подіях та явищах громадського або побутового життя.

Сон

Комедія

(Уривки¹)

Духь истиньї, его же мірь не можете пріяти, яко не видить его, ниже знаеть его.

Иоанна, глава 14, стих 17.

У всякого своя доля І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.

Той тузами обирає Свата в його хаті,

А той нишком у куточку Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, —

І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі, Витріщивши очі! <...>

Отак, ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі,

Я міркував собі йдучи,

Поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричать І жінка не лає,

Тихо, як у Раї,

Усюди Божа благодать —

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,

То хоч коти гармати —

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився —

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею та за нею,

Лечу й прощаюся з землею.

<...>

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все-то те, вся країна Повита красою,

Зеленіє, вмивається Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає.

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає І не розруйнує.

І все-то те. Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! Очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка попідтинню З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває! <. >

Боже мій єдиний!

Так от де рай! Уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його Цариця-небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога... <...> Дивлюсь, цар підходить До найстаршого. та в пику Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо —

Аж загуло!.. А той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях,

Та й давай місити Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...» <...> Піти лишень подивиться До царя в палати,

Що там робиться. Приходжу,

Старшина пузата

Стоїть рядом; сопе, хропе,

Та понадувалось,

Як індики, і на двері Косо поглядало.

Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги.

Та одутий, аж посинів, Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих —

Всі пузаті до одного В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба —

І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений, На менших гукає —

І ті в землю; він до дрібних — І ті пропадають!

Він до челяді — і челядь,

І челядь пропала;

До москалів — москалики, Тілько застогнало,

Пішли в землю; диво дивне Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив,

Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Він і почув, та як зикне —

Я перелякався

Та й прокинувсь. Отаке-то

Приснилося диво.

Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п’яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.

1844

Аналізуємо художній твір

1. Про що розповідає автор у вступі до поеми?

2. Яким постає перед нами оповідач?

3. На що налаштовує вступ читача?

4. Що таке контраст? Як автор використав цей прийом у зображенні України?

5. Які картини українського життя представлені у творі?

6. Кого побачив оповідач у Сибіру? Що символізує «цар волі»?

7. Кого зустрів оповідач на петербурзькій вулиці?

8. Як автор ставиться до «землячка»?

9. Які завдання виконує гротеск у поемі?

10. Що дозволяє досягти прийом контрасту в зображенні царського палацу?

11. Як зображено царя та його оточення?

12. Для чого поет використав алегорію в зображенні царя?

Досліджуємо самостійно.

13. Знайдіть у творі засоби комічного й охарактеризуйте їх.

14. Схарактеризуйте образ оповідача в поемі.

Викриття російських колонізаторів у поемі «Кавказ»

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

Поему «Кавказ» Т. Шевченко присвятив світлій пам'яті свого приятеля Якова де Бальмена. Вони познайомились у 1843 році на Полтавщині й відтоді стали добрими друзями. Де Бальмен був талановитим художником, малював ілюстрації до творів Т. Шевченка. Йому довелося брати участь у війні, яку Російська імперія вела на Кавказі. Шевченків товариш загинув в одному з військових походів улітку 1845 року. Звістка про це боляче вразила поета, його скорбота позначилась на виборі епіграфа — рядків із книги біблійного пророка Єремії. Оплакуючи побратима, автор поеми шукав відповідь на непросте питання: хто ж є справжнім винуватцем цієї трагедії? Замість погребального плачу або траурної епітафії Т. Шевченко написав глибокий, складно організований твір, що поєднав авторські монологи дуже різного настроєвого забарвлення. Емоційна реакція поєдналась у поемі з роздумами про потворний характер російського самодержавства. За своєю викривальною силою твір нагадує інвективу — гостре звинувачення, пристрасний осуд загарбницьких воєн.

Опрацьовуємо прочитане

1. Ким був Яків де Бальмен?

2. Коли і як він загинув?

3. Як до цього поставився Т. Шевченко?

4. Звідки автор узяв епіграф?

5. Які риси інвективи має твір?

Кавказ

Поема

(Уривок¹)

Искреннему моєму Якову де Бальмену

Кто даст главе моей воду,

И очесемь моимь источникь слезь,

И плачуся и день и нощь о побиенньїхь...

Иеремии, глава 9, стих 1

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея Там орел карає,

Що день божий добрі ребра Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є Живущої крові —

Воно знову оживає І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре На дні моря поле.

Не скує душі живої І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

Не нам на прю з Тобою стати!

Не нам діла Твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать

І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! Встане воля!

І Тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов’їх. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих, Не ріки — море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям Слава.

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава І воля святая!

Чурек¹ і сакля² — все твоє, Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.

А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм Божії глаголи!..

І од глибокої тюрми Та до високого престола —

Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! Ми навчим, Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні!

Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне,

Ми малим ситі!.. А зате!

Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! <...>

1845

ОБРАЗ ПРОМЕТЕЯ

«Кавказ» — не лише сумний твір, написаний на смерть друга, і не лише сатиричне викриття російського самодержавства. Це заперечення зла, яке засліплює людей облудою й лицемірством. Своє завдання поет вбачає в тому, щоб указувати на прояви зла, викривати його підступність і водночас стверджувати неминучу перемогу добра. У цьому полягає особливість Шевченкової сатири, якій властиві переходи від ствердження до викриття, від піднесеного до саркастичного тону. Автор висміює лицемірство колонізаторів і водночас співчуває повстанцям, які чинять спротив загарбникам. Нескореність народу представлена символічним образом Прометея. Згідно з античним міфом, цей титан заради людей викрав вогонь з Олімпу, за що був прикутий до скелі в горах Кавказу й приречений на страждання. Це один із «вічних образів», тобто таких, що не втрачають своєї актуальності впродовж століть. Вічні образи символізують певні людські риси, які можуть бути властивими також і всьому народу. Із Прометеєм пов'язані волелюбність, героїчна самопожертва й сила духу. Цей образ автор співвідносить зі становищем народів Кавказу й позначає їхню нескореність у боротьбі за волю. Авторські симпатії цілком на боці повстанців, які захищають свою рідну землю: «Борітеся — поборете, / Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас сила /1 воля святая!»

Опрацьовуємо прочитане

1. Які образи називають «вічними»?

2. Ким є Прометей в античній міфології?

3. За що його покарав Зевс?

4. Що символізує образ Прометея в поемі?

5. З якими словами автор звернувся до кавказьких повстанців?

АВТОРСЬКІ МОНОЛОГИ

Уся поема «змонтована» з різних монологів і різних голосів. Одні відображають пряму авторську позицію, інші відтворюють колективний знеособлений голос імперського «ми», з яким полемізує поет. Автор почергово звертається до кількох адресатів: до Бога з наріканням на панування зла у світі, зі словами підтримки — до повстанців, до прихильників імперії — з викриттям їхнього лицемірства, до Христа — з низкою риторичних питань («За кого ж ти розіп'явся, /Христе, сине Божий?»), нарешті, завершує поему слово до загиблого товариша.

У сатиричному змалюванні імперської політики автор вдається до різних прийомів, але найбільше він використовує іронію: приховану насмішку, яка в багатьох випадках сягає саркастичного — злого, уїдливого викриття. Цитуючи голоси прихильників імперії, поет розкриває фальш пропагандистських тверджень про нібито просвітницьку місію росіян, які завойовують чужі землі.

Автор висміює лицемірну суть «благоденствія», яке насправді тримається на насильстві й поневоленні. Так само саркастично характеризується російська церква, яка на ділі є одним із засобів імперської колоніальної політики. Насправді за велемовними словами церковників стоять не любов та істина, а ненажерливість, нестримна жадоба збагачення: «Суєслови, лицеміри / Господом прокляті. / Ви любите на братові / Шкуру, а не душу!»

У поемі піднесений виклад змінюється саркастичним і навпаки, а потім, наприкінці твору, заступається мінорною інтонацією. Поет може бути непримиренним противником зла й одночасно людиною з особливою здатністю до справжньої християнської любові та співчуття. Звертаючись до побратима, він веде з ним останню душевну розмову: «О друже мій добрий! Друже незабутий! /Живою душею в Украйні витай, /Літай з козаками понад берегами, / Розриті могили в степу назирай».

Аналізуємо художній твір

1. Як скомпонована поема?

2. До яких адресатів звертається автор?

3. Який тип насмішки переважає у творі?

4. Чому поет зневажливо ставиться до російських церковників?

5. З якими словами звернувся він до загиблого товариша?

УЗАГАЛЬНЕНА ІДЕЯ ТВОРУ

У поемі «Кавказ» Т. Шевченко виходить поза межі української тематики. Він засуджує колоніальну імперську політику щодо інших народів, які, подібно до українського, зазнали жорстокого національного гноблення. Автор продовжив розвивати тему національно-визвольного повстання як дієвого засобу в досягненні національної свободи. Узагальненою ідеєю твору є важлива думка: краще загинути в боротьбі, аніж прийняти фальшиві цінності й перетворитися на покірного раба.

Аналізуємо художній твір

1. Чому поет розповідає у творі про життя чужого народу?

2. Чи підтримує автор національно-визвольну боротьбу?

3. У чому полягає ключова ідея твору? Чи є актуальною ця ідея сьогодні?

Україна і світ ..

Одна з вершин на північному схилі Кавказьких гір має назву Пік Шевченка. Ім'я поета дали їй українські альпіністи, що підкорили безіменну вершину 1939 року. Висота Піку Шевченка 4200 м.

Послання поета до свого народу

(«І мертвим, і живим, і ненарожденним...»)

АВТОР І АДРЕСАТ

Літературне послання може бути звернене не лише до конкретної особи, а й до великої групи людей. Як видно з повної назви твору, «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (1845) адресоване всій нації поза часовим і територіальним вимірами її буття. Такий тип звернення дуже подібний до спілкування пророка зі своїм народом; він, зокрема, характерний для біблійних пророків та апостолів, які проголошували істину й викривали прояви зла. Т. Шевченкові в період «трьох літ» образ по-ета-пророка був дуже близьким. Поет вірив у здатність натхненного правдивого слова впливати на свідомість людей і спонукати до змін. Не випадково він обрав епіграф із Соборного (тобто зверненого до багатьох) послання апостола Іоанна Богослова. За його допомогою автор нагадує про братню любов як духовну основу національної єдності. Слова поета звернені в першу чергу до української еліти, освічених поміщиків, які на словах підтримували передові ідеї, а на ділі з байдужістю ставились до соціального й національного поневолення свого народу.

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє

Аще кто речеть, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить, ложь есть. Соборное посланние Иоанна, глава 4, стих 20

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає — Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній

землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром Заковані люде,

Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!

І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати.

Одцурається брат брата І дитини мати.

І дим хмарою заступить Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь Своїми синами!

Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать.

Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і премудрих Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані Раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! слав’яне!»

Славних прадідів великих Правнуки погані!

І Коллара читаєте З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду —

Всі знаєте. А своєї Дас[т]ьбі... Колись будем І по-своєму глаголать,

Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, —

Отойді ми заходимось!..

Добре заходились По німецькому показу І заговорили

Так, що й німець не второпа, Учитель великий,

А не те, щоб прості люде.

А ґвалту! а крику!

«І гармонія, і сила,

Музика та й годі.

А історія!.. поема Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що — не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть. та й спитайте Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило.

Що Синопом, Трапезондом Галушки варило.

Правда!.. правда, наїдались.

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю Ота земля напоєна,

Що картопля родить, —

Вам байдуже. Аби добра Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна До самого краю.

Гірше ляха свої діти Її розпинають.

Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком,

За німцями, недоріку, Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати.

Показуйте!.. за науку,

Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу,

Живу славу дідів своїх І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитай[те],

Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.

Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами.

І забудеться срамотня Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

1845

Аналізуємо художній твір

1. Яке враження справив на вас твір?

2. Хто є адресатом Шевченкового послання?

3. Чим воно нагадує послання пророків та апостолів?

4. Звідки автор узяв епіграф? У чому полягає зміст епіграфа?

ГОЛОВНА ДУМКА ПОСЛАННЯ

«Розкуйтеся, братайтеся...» — у цих словах міститься ключ до розуміння всього твору. Автор закликає своїх адресатів до духовного звільнення-прозрін-ня. Вони мають зняти кайдани духовного рабства й усвідомити відповідальність за долю нації. Оновлене життя можливе лише за умови подолання соціальної несправедливості та єднання на основі братньої любові.

Аналізуємо художній твір

5. У яких словах послання сформульовано його ідею?

6. До чого закликає автор своїх читачів?

7. Яким він бачить оновлене життя? У яких рядках твору змальовано образ оновленого життя?

ЗМІСТ І ХУДОЖНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ

Якщо в поемі «Сон» Т. Шевченко спрямував свою сатиру проти Російської імперії як зовнішнього зла, то в посланні він звернувся до критичного осмислення внутрішнього українського життя. Не випадково твір побудований так, що в ньому звучать суперечки, заклики, перестороги, навіть погрози, а адресати для автора то «недолюди», то «брати».

Уже від початку поет виявляє себе як пророк, якому відкрилась уся глибина народного горя («Тілько я, мов окаянний, /1 день і ніч плачу.»). Розпач переростає у звинувачення та заклик до українців, які миряться з таким становищем: «Схаменіться, недолюди, / Діти юродиві!»

Після емоційного вступу поет переходить до аналізу причин виродження української еліти. Автор апелює до національної свідомості читачів, закликає триматися свого родового досвіду. Бо навіть найкраща чужоземна наука нічого не варта, якщо не приносить духовної свободи. Попри засвоєні гучні слова, прогресивні заклики, на ділі все лишається як колись: «І хилитесь, як і хилились! /1 знову шкуру дерете /З братів незрящих, гречкосіїв». Виголосивши аргументи-застереження, автор нагадує про неминучу розплату за байдужість до народних страждань: «Схаменіться! Будьте люди, / Бо лихо вам буде. / Розкуються незабаром /Заковані люде, / Настане суд.».

Вислови автора прості й водночас афористичні. У них звучить критика дилетантизму і всезнайства, відірваного від реальних проблем. Соромно знати всі слов'янські мови, та не знати до пуття рідної. Те саме стосується й історії: некритичне сприйняття минулого не дає чіткого розуміння сучасного життя. Поетове ставлення до козацької верхівки доволі жорстке: «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття — ваші пани / Ясновельможнії гетьмани». Тож чи

є підстави пишатися такими предками, які передали нащадкам лише «свої кайдани»? Зрештою, автор робить гіркий висновок: «Доборолась Україна /До самого краю. / Гірше ляха свої діти / її розпинають».

Однак поет не песиміст, який утратив віру. Важливо, що твір Т. Шевченка є «виправною» сатирою. Він поєднав гостру критику з благанням схаменутися та прийняти ідеал братньої любові. Не випадково в посланні звучать заклики критично осмислити своє минуле, подолати комплекс меншовартості, згадати справжню «славу» й визнати своїх «найменших братів».

«Обніміться ж, брати мої. / Молю вас, благаю!» — ці пристрасні слова завершують твір, що сприймається на одному подиху як сповнене мудрої любові звернення поета-пророка до свого народу.

Аналізуємо художній твір

1. Як автор називає своїх адресатів?

2. Чому поет дає їм полярно протилежні оцінки?

3. У чому автор звинувачує українське панство?

4. Як він ставиться до прикрашання минулого?

5. Якими словами завершується послання?

6. Чому послання називають «виправною» сатирою? Викладіть свої думки у зручній для вас формі.

АФОРИСТИЧНІ ВИСЛОВИ

Рядки Шевченкового твору давно перетворились на афоризми. Їх часто можна почути на офіційних урочистостях, у промовах відомих людей. Ставши звичними, вони не завжди розкриваються нам у всій своїй значущості й глибині, іноді здаються занадто простими. Однак слід пам'ятати, що кожне слово в посланні по-справжньому вистраждане й пережите, органічно пов'язане з нашою національною традицією. Пригадаймо найвідоміші з цих афоризмів: «В своїй хаті своя й правда, /1 сила, і воля»; «Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя»; «Учітесь, читайте, /1 чужого научайтесь, / Й свого не цурайтесь»; «Бо хто матір забуває, /Того Бог карає...»

АКТУАЛЬНІСТЬ

Як і належить генію, Т. Шевченко мислив не лише сьогоденням, його погляд вражає масштабом справді пророчого бачення. Не випадково поет звертався до всіх українців — мертвих, живих, ще не народжених. Поряд із проникливим художнім аналізом причин минулих утрат, поряд із сатиричним викриттям сучасних йому негараздів, поет-пророк відкрив своєму народові правдивий шлях до вільного майбуття. І сьогодні ідея всенародної єдності, проголошена в посланні, не втратила своєї гостроти й актуальності.

Запрошуємо до дискусії

1. Чи може поетичне слово викликати суспільні зміни?

Виявляємо творчі здібності

2. Напишіть твір-роздум на тему «Актуальність ідей Шевченкового послання».

Жіноча доля в поезії Т. Шевченка

СВОЄРІДНІСТЬ ТЕМИ

У мистецтві є теми, близькі й зрозумілі людям різних епох. Вони не вичерпують себе повністю, а розкриваються щоразу новими гранями. Є в цих «вічних темах» особлива притягальна сила, що змушує митців повертатися до них знову й знову. Вони мають загальнолюдське значення.

До «вічних» належать не лише філософські теми на кшталт життя і смерті, добра і зла, а й більш конкретні теми кохання, війни тощо. До вічних належить і тема жіночої долі та один з її варіантів — тема материнства.

Ідеальним утіленням ідеї материнства в українській традиції здавна вважався образ Богородиці. Від часів прийняття християнства українці виявляли особливу увагу до цього образу. Він вийшов поза межі церковного життя й був органічно сприйнятий народною свідомістю. Козаки вважали Богородицю своєю небесною заступницею. Народний ідеал не проводив чіткої межі між земним і небесним. Недарма в народній уяві Богородиця наблизилась до реалій українського життя, набула земних рис. Саме на цей народний ідеал багато в чому орієнтувався Т. Шевченко, працюючи над темою материнства та жіночої долі.

Опрацьовуємо прочитане

1. Які теми називають вічними?

2. Який жіночий образ у християнстві вважається взірцевим?

3. Яким є народний ідеал жінки-матері?

Запрошуємо до дискусії..

4. Чому тема жіночої долі належить до вічних?

ІСТОРИКОПОБУТОВИЙ КОНТЕКСТ

Життя сільської громади в часи Т. Шевченка значною мірою залежало від приписів звичаєвого права. Це система неписаних соціальних норм і правил поведінки, закріплена в народній традиції. Звичаєве право, як важлива форма самоорганізації, регулювало взаємини між людьми. Воно спиралося на стереотипні уявлення про дошлюбні взаємини, родинне життя, громадські обов'язки.

Ставлення до жінки визначалося її значенням у родині. Жінка була господинею в домі, виховувала дітей, у жнива брала участь у польових роботах. Поведінка дівчини також обумовлювалася звичаєвим правом. Це, зокрема, знайшло відображення в народній ліриці про дошлюбні взаємини. Нетерпимим було ставлення до жінок, які народжували дітей поза шлюбом. За українським звичаєм, їм обрізали коси й покривали голову хусткою. Звідси походить слово покритка. Нешлюбних матерів публічно засуджували, іноді виганяли із сільської громади. Серед односельців покритки та їхні діти (байстрюки) перебували в принизливому становищі людей другого сорту. Зі звичаєвим правом Т. Шевченко був добре знайомий іще з дитинства. Однак у своїй поезії він не підтримував жорстокого ставлення до матерів нешлюбних дітей, а, навпаки, співчував їхній страдницькій долі.

Опрацьовуємо прочитане

1. Що таке звичаєве право?

2. Як воно визначало ставлення до жінки в сучасному Т. Шевченкові українському суспільстві?

3. Чому ставлення до жінки, яка народжувала поза шлюбом, було негативним?

4. Як називали таких жінок?

5. Як називали позашлюбних дітей?

6. Чи поділяв Т. Шевченко вимоги звичаєвого права у ставленні до жінок, які народжували поза шлюбом? Доведіть свою думку.

РОМАНТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ ТЕМИ

Уперше до теми жіночої долі Т. Шевченко звернувся в поемі «Катерина». Проста дівчина, зваблена й покинута російським офіцером, — головна героїня Шевченкового твору. Автор розкрив трагедію щирого серця, що зазнало обману та страждань. Він надав своїй героїні деяких романтичних рис.

Як мати позашлюбної дитини, Катерина наштовхується на зневагу оточення. Дівчину зраджує й кидає напризволяще коханий, якому вона довірилась. Не знайшла вона співчуття і в батьків та односельців. Із немовлям на руках її випроваджують із села. Катерина приречена на самотні мандри похмурим і непривітним світом у пошуках коханого. Коли ж знаходить батька дитини, то зустрічає його погорду й байдужість. Її син теж не може розраховувати на щасливу долю. Позашлюбна дитина, байстрюк, він від народження приречений на поневіряння.

У змалюванні страдницької долі жінки-покритки автор виділив соціальний і національний плани. Соціальний розкривається в неприхильному, навіть жорстокому ставленні людей до дівчини. Національний план увиразнюється вже в перших рядках твору: «Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі — чужі люде, /Роблять лихо з вами». Поет вказав на духовну й ментальну відмінність представників різних народів. Він протиставив довірливу й щиру дівчину аморальному чужинцеві-офіцеру, якому байдуже до її долі.

Катерина

Поема

(Скорочено¹)

І

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Знущаються вами.

Не слухала Катерина Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю Там занапастила. <...>

Прийшли вісти недобрії —

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили. Незчулася, та й байдуже, Що коса покрита:

За милого, як співати, Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий, Коли не загине,

Обіцявся вернутися. <...>

Не журиться Катерина І гадки не має —

У новенькій хустиночці В вікно виглядає.

Виглядає Катерина.

Минуло півроку;

Занудило коло серця, Закололо в боку.

Нездужає Катерина, Ледве-ледве дише. Вичуняла, та в запічку Дитину колише. <...>

Катерино, серце моє! Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся З малим сиротою?

Хто спитає, привітає Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде, Тяжко з ними жити! <...>

II

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве Вимовляє доні:

«Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати...» <...>

Ледве-ледве Поблагословила:

«Бог з тобою!» — та, як мертва,

На діл повалилась.

Обізвався старий батько:

«Чого ждеш, небого?»

Заридала Катерина,

Та бух йому в ноги:

«Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!»

«Нехай тебе Бог прощає Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде».

Ледве встала, поклонилась, Вийшла мовчки з хати; Осталися сиротами Старий батько й мати. <...>

Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села — серце мліє; Назад подивилась,

Покивала головою Та й заголосила.

Як тополя,стала в полі При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця, Покапали сльози.

За сльозами за гіркими І світа не бачить,

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як янгелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви Небо червоніє;

Утерлася, повернулась, Пішла. Тілько мріє.

В селі довго говорили Дечого багато,

Та не чули вже тих річей Ні батько, ні мати. <...>

[Катерина блукає разом з дитиною, виживає завдяки допомозі добрих людей. Одного дня вона зустрічає москалів, серед яких і її коханий Іван.]

IV

Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише.

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч, Як один верхами. «Лихо моє! Доле моя!» До їх. Коли гляне —

Попереду старший їде.

«Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?»

Та до його... За стремена...

А він подивився,

Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене —

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?»

А він коня поганяє,

Нібито й не бачить.

«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися,

Їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж ви стали?» «Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати Свою Катрю, що до тебе В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану.

З другою кохайся.

З цілим світом. Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала.

Покриткою. Який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене.

Я винесу тобі сина».

Кинула стремена

Та в хатину. Вертається,

Несе йому сина.

Несповита, заплакана Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік!.. Нема!.. Сина, сина Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою? Москалики! Голубчики! Возьміть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте Старшому за сина.

Возьміть його. бо покину, Як батько покинув, —

Бодай його не кидала Лихая година!

Гріхом тебе на світ Божий Мати породила;

Виростай же на сміх людям!» На шлях положила. «Оставайся шукать батька,

А я вже шукала».

Та в ліс з шляху, як навісна! А дитя осталось,

Плаче, бідне. А москалям Байдуже; минули.

Воно й добре; та на лихо Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на узлісся;

Кругом подивилась,

Та в яр... біжить... Серед ставу Мовчки опинилась.

«Прийми, Боже, мою душу,

А ти — моє тіло!»

Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом —

І сліду не стало. <...>

V

Ішов кобзар до Києва Та сів спочивати;

Торбинками обвішаний Його повожатий,

Мале дитя, коло його На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар Ісуса співає.

Хто йде, їде — не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата Шажок міхоноші.

Задивляться чорноброві —

І босе і голе.

«Дала, — кажуть, — бровенята, Та не дала долі!»

Їде шляхом до Києва Берлин¹ шестернею.

А в берлині господиня З паном і сім’єю.

Опинився против старців — Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув. Одвернувся. Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята.

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита пані, як зоветься? «Івась». — «Какой мильїй!» Берлин рушив, а Івася Курява покрила.

Полічили, що достали, Встали сіромахи, Помолились на схід сонця, Пішли понад шляхом.

1842

Аналізуємо художній твір

1. Чому Катерину засуджували односельці? Як поставились до неї батьки?

2. Куди помандрувала Катерина? Чим завершились її мандри?

3. Яку роль для розуміння ідеї твору відіграє остання частина поеми? Яке враження вона на вас справила?

4. У чому полягає романтизм поеми?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва ■

5. Розгляньте картину Т. Шевченка «Катерина» (с. 191). Художник так написав про неї в листі до свого друга: «Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче...» Чи вдалось автору передати на картині почуття Катерини?

Виявляємо творчі здібності..

6. Напишіть есе на тему «Моє ставлення до життєвого вибору Катерини».

ПОЕМА «НАЙМИЧКА»: РЕАЛІСТИЧНО-ПОБУТОВИЙ ПОГЛЯД

У «Наймичці» (1845) Т. Шевченко розвинув тему материнства. Як і в «Катерині», у цьому творі зображено героїню, яка народила дитину поза шлюбом. Однак її життєвий вибір інший, ніж у Катерини, котра в розпачі покінчила життя самогубством. Усвідомлення власної соціальної неповноцінності в умовах звичаєвого права, що передбачало осуд позашлюбних стосунків, з одного боку, та самовіддана любов до власної дитини, з другого, змушують її зректися материнства. Відмовляючись від права називатись матір'ю та віддаючи свого сина чужим людям, вона хоче зробити його повноцінним членом суспільства — знімає з нього ганебне тавро байстрюка. Залишивши сина на виховання бездітному подружжю, героїня перебуває поряд із ним як наймичка, але до останніх хвилин свого життя не зважується розкрити таємниці.

Поема приваблює емоційним змістом образу головної героїні. Вона не постає у творі як грішниця. Самозречення Ганни, яка своє життя присвятила синові, автор осмислює як високу жертовність. Для характеристики Ганни дуже важливі її монологи, у яких вона виявляє свої емоції. Приваблює її материнське ставлення до сина, постійна турбота про його благополуччя. Ганна останні роки свого життя ходить на прощу до Києва, молиться за свою дитину. Автор дає зрозуміти читачам, що ця героїня давно спокутувала помилку молодості своєю самовідданою жертовною любов'ю. Він підносить материнську любов до рівня святого почуття, непрямо відсилаючи читачів до найважливішого в християнській культурній традиції жіночого образу — Богородиці.

Попри піднесений і драматичний характер твору, у ньому все ж переважає реалістично-побутовий тип зображення дійсності. Перед нами проходить ціла галерея побутових картин українського хутірського життя. Весільна обрядовість, згадки про прощу, низка інших етнографічних подробиць надають поемі Т. Шевченка життєвої правдоподібності.

Наймичка

Поема

(Скорочено¹)

Пролог

У неділю вранці-рано Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя, похилилась Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане —

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна, єсть у мене І батько, і мати...

Єсть у мене. туманочку, Туманочку, брате!..

Дитя моє! Мій синочку, Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму На лиху годину.

Чужі люде хреститимуть, Я не буду знати,

Як і зовуть. Дитя моє!

Я була багата.

Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе». <...>

І

Був собі дід та баба.

З давнього-давна, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили.

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли.

А потім побралися,

Худоби діждалися,

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели І пасіку чималу —

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом’яне?

Хто поживе добро чесно В добрую годину І згадає, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати У безверхій хаті,

А ще гірше старітися У білих палатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї, чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось,

Чи ще тілько заклюнулось —

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого Старі сумують. Може, вже Оце збираються до Бога,

Та хто в далекую дорогу Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?»

«Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись...

Кому понадбали Добра цього?..»

«Стривай лишень!

Чи чуєш? Щось плаче За ворітьми. мов дитина!

Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились Та до воріт. Прибігають —

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом Дитина сповита —

Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала —

І літом укрила Останньою свитиною!.. Дивились, молились Старі мої. А сердешне Неначе благає:

Випручало рученята Й до їх простягає Манюсінькі. і замовкло, Неначе не плаче,

Тілько пхика.

«А що, Насте?

Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай. Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи Кинусь за кумами В Городище.»

Чудно якось Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний, Потом заробляє Та, ридаючи, становить Перед образами —

Нема дітей!.. Чудно якось Діється між нами!

[Названі батьки охрестили хлопчика й назвали його Марком. За якийсь час на хутір прийшла молода жінка на ім’я Ганна, і старенькі взяли її в найми. Ганна була веселою, працьовитою і ставилася до Марка, як до власної дитини, а він називав її мамою. І тільки ввечері, коли ніхто не бачив, вона плакала і проклинала долю.

Минуло багато років, уже дорослий Марко чумакував. Його названа мати Настя померла, а батько Трохим із наймичкою Ганною думали про Маркове одруження. Марко засватав дівчину на ім’я Катерина, а Ганна на час весілля пішла на прощу до Києва, не в силі витримати того, що не може бути на весіллі в ролі матері. Повернувшись, вона жила з молодим подружжям у злагоді. Ганна щороку ходила на прощу. Після четвертої подорожі вона відчула, що нездужає.]

VII

Ввійшла в хату. Катерина Їй ноги умила Й полудновать посадила.

Не пила й не їла Стара Ганна.

«Катерино!

Коли в нас неділя?»

«Післязавтра».

«Треба буде Акафіст найняти Миколаєві святому Й на часточку дати;

Бо щось Марко забарився...

Може, де в дорозі Занедужав, сохрань Боже!»

Й покапали сльози З старих очей замучених.

Ледве-ледве встала Із-за стола.

«Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, нездужаю І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати В чужій теплій хаті!» Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє служили — Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір’ю, Мов убитий, ходить. Катерина ж з болящої І очей не зводить;

Катерина коло неї І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі Недобре віщують На коморі. Болящая Що день, що година,

Ледве чути, питається: «Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав? Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!»

VIII

Іде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи —

Воли попасає.

Везе Марко Катерині Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої І червону добру хустку З білою габою.

А діточкам черевички, Фіг та винограду,

А всім вкупі — червоного Вина з Цареграду Відер з троє у барилі,

І кав’яру з Дону —

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться. Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу.

«Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче! Швидче веди в хату!..

Слава тобі Христе-Боже! Насилу діждала!»

І Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала. Старий воли випрягає, Занози¹ ховає Мережані, а Катруся Марка оглядає.

«А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?»

«Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату, Поки випрягає Воли батько: вона тебе, Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу хату І став у порогу.

Аж злякався. Ганна шепче: «Слава. слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся. Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився До наймички у голови. «Марку! Подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я.»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась — Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті.

Прости мене, мій синочку!

Я. я твоя мати».

Та й замовкла.

Зомлів Марко,

Й земля задрижала. Прокинувся. до матері —

А мати вже спала!

1845

Аналізуємо художній твір

1. Чим Ганна з «Наймички» відрізняється від героїні поеми «Катерина»?

2. Чому героїня залишила свою дитину чужим людям?

3. Як Ганна довела свою любов до сина? Як це її характеризує?

4. Коли вона відкрила синові правду про своє материнство?

5. Який жіночий образ був зразком для автора поеми?

6. Що привабило вас в образі наймички Ганни?

Досліджуємо самостійно.

7. Розгляньте в поемі побутові картини. Доведіть, що у творі переважає реалістичний підхід до зображення дійсності.

СИМВОЛІЧНО-УЗАГАЛЬНЕНА ВЕРСІЯ ОБРАЗУ МАТЕРІ

Символічний підхід до розкриття теми жіночої долі, ледь накреслений у «Наймичці», повною мірою був реалізований у поемі «Марія». Цей твір, який належить до пізньої творчості Т. Шевченка, став своєрідним підсумком в осмисленні теми материнства. Автор запропонував дуже суб'єктивне трактування євангельської розповіді про Марію та її сина Ісуса. Він наблизив священну історію до сприйняття українських читачів. Залучення фольклорних художніх деталей дозволило йому показати звичайну жінку й водночас підкреслити, що саме в таких «звичайних» людях криється величезна сила, яка здатна змінювати світ. У цьому образі поєдналися риси стражденної української жінки-покритки і величної у своєму святому материнстві Богородиці. Поет змалював матір як джерело любові й добра, утвердив ідею самовідданої боротьби за вічні життєві цінності.

Шевченко пройшов через творчу еволюцію в розкритті теми жіночої долі від романтичного образу Катерини до освяченого євангельським авторитетом образу Марії. Дослідниця Валерія Смілянська писала: «Позбавивши євангельську історію будь-якої містики, поет не принизив Марію; навпаки, вмістив її як найбільший скарб "в душі невольничій, малій"..., творячи апофеоз родини — Матері й Сина, що віддали себе громадському служінню заради високих ідеалів правди, справедливості, "всетворящо" любові, братерства».

ОБРАЗ ЖІНКИ В ШЕВЧЕНКОВІЙ ЛІРИЦІ

До теми жіночої долі Т. Шевченко звертався і в ліричних творах. На засланні, далеко від України, він не раз замислювався над красою й величчю материнської любові. У поезії «У нашім раї на землі...» автор із гіркотою згадав випробування, що випали на жіночу долю. Сум і співчуття викликають картини страждань, які доводиться терпіти покритці, готовій на все заради дитини. «Великомученице!» — так звертається до неї автор. Поет схиляється перед величним почуттям простої жінки-матері: «І перед нею помолюсь, / Мов перед образом святим / Тієї матері святої, /Що в мир нам Бога принесла...» У цих рядках автор використав символічне узагальнення, адже звичайна українська жінка порівнюється з євангельською Марією.

Вірш «На панщині пшеницю жала.» (1858) Т. Шевченко написав уже після заслання й присвятив Марку Вовчку (Марії Вілінській), авторці «Народних оповідань». Антикріпосницька проза Марка Вовчка викликала захоплення сучасників.

Дуже високо цінував її Т. Шевченко. Особливої актуальності проза письменниці набула в контексті обговорення селянської реформи й очікуваного звільнення кріпаків. Т. Шевченко долучився до критики кріпацтва, пов'язавши цю критику з темою жіночої долі.

У творі перед читачем постає мати-кріпач-ка, змучена виснажливою працею на панському полі. Погодувавши дитину й задрімавши на хвилинку, вона уявляє сина уві сні вільним і щасливим. У її мріях розкривається народне уявлення про щасливе життя.

Мати не бажає для сина величезного багатства і влади. Щастя для неї визначають прості речі: воля, родинний затишок, чесна праця на власній ниві. Уявивши сина щасливим, порадівши за нього, за мить по тому згорьована жінка переживає гірке розчарування: «І усміхнулася небога, /Проснулася — нема нічого...». Уся поезія будується на контрасті між мрією і гнітючою дійсністю, між прагненням до щастя й підневільним становищем людини в несправедливо влаштованому світі.

* * *

У нашім раї на землі Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим Тієї Матері святої,

Що в мир наш Бога принесла... Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись, Наговоритись. — Це моє!

Моє! — І дивиться на його,

І молиться за його Богу,

І йде на улицю гулять Гордіше самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать Своє добро. — А подивіться! Моє найкраще над всіми! —

І ненароком інший гляне. Весела, рада, Боже мій!

Несе додому свого Йвана.

І їй здається, все село Весь день дивилося на його, Що тілько й дива там було,

А більше не було нічого. Щасливая!..

Літа минають.

Потроху діти виростають,

І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі.

І ти осталася, небого.

І не осталося нікого З тобою дома. Наготи Старої нічим одягти І витопить зимою хату.

А ти нездужаєш і встати,

Щоб хоч огонь той розвести.

В холодній молишся оселі За їх, за діточок.

А ти,

Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі.

І полем-степом ідучи,

Свого ти сина закриваєш.

Бо й пташка іноді пізнає І защебече: — Он байстря Несе покритка на базар. Безталанная! Де ділась Краса твоя тая,

Що всі люде дивувались? Пропала, немає!

Все забрала дитиночка І вигнала з хати,

І вийшла ти за царину,

З хреста ніби знята. Старці тебе цураються, Мов тії прокази.

А воно таке маленьке, Воно ще й не лазить.

І коли-то воно буде Гратись і промовить Слово мамо. Великеє, Найкращеє слово!

Ти зрадієш; і розкажеш Дитині правдиво Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та не довго. Бо не дійде До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить, А тебе покине Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилає. За те, бач, Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко Дитину любила.

І любитимеш, небого, Поки не загинеш Межи псами на морозі Де-небудь під тином.

1859

Аналізуємо художній твір

1. У яких ліричних творах Т. Шевченко розкрив тему жіночої долі?

2. Які жіночі образи створив поет у вірші «У нашім раї на землі...»? Які почуття вони у вас викликали?

3. Яким є авторське ставлення до жінки-матері?

Готуємо проект

4. Розробіть мультимедійну презентацію «Жіноча доля в поезії Т. Шевченка». Представте її перед класом.

Ліричні роздуми поета

БІОГРАФІЧНИЙ КОНТЕКСТ

Краще зрозуміти Шевченкову лірику допоможуть біографічні обставини її створення. Багато змін у долі поета визначив арешт 1847 року.

На нього чекало життя рядового солдата, він був відірваний від звичного оточення, від українських читачів. Та навіть за цих умов поет не полишив творчої праці. Написані вірші автор заносив до невеликих саморобних записників, які було легко сховати. Усього існувало чотири такі «захалявні книжечки».

Півтора року Т. Шевченко був художником у науково-географічній експедиції, що займалася вивченням Аральського моря, потім жив в Оренбурзі. Він багато писав і малював. Через це за доносом одного з офіцерів у 1850 році його заарештували. Арешт гнітюче вплинув на Шевченка, призвів до тривалої творчої кризи. Наступне заслання довелося відбувати на півострові Мангишлак у несприятливих для здоров'я кліматичних умовах.

Лише після смерті царя Миколи І з'явилася надія на звільнення. В ув'язненні й на засланні поетові судилося провести більш як десять років. По дорозі із заслання в 1857 році Т. Шевченко мусив зупинитися в Нижньому Новгороді. Там написав нові твори, зокрема й ліричну медитацію «Доля». Згодом він оселився в Петербурзі. У 1859 році відвідав родичів у Кири-лівці, мріяв про власну домівку на батьківщині. Мрія не здійснилася: поета заарештували й вислали до російської столиці, де й минули останні роки його життя.

Опрацьовуємо прочитане

1. Куди поет записував свої твори часів заслання?

2. За що Т. Шевченка заарештували в 1850 році? Як це на нього вплинуло?

3. Куди його відправили після заслання?

4. Коли Т. Шевченко востаннє побував в Україні?

5. Чому він повернувся до Петербурга?

Досліджуємо самостійно

6. Поясніть, чому біографічний контекст допомагає краще зрозуміти творчість поета.

Порівнюємо твори різних видів мистецтва.

7. Розгляньте ілюстрацію на с. 203. Який настрій викликає у вас малюнок Т. Шевченка? Як малюнок допомагає зрозуміти внутрішній світ поета?

ТЕОРЕТИЧНИЙ КОМЕНТАР

Якщо в епічному творі діють різні персонажі, то в ліриці ми, як правило, знайомимося лише з одним героєм — ліричним. Це художній двійник автора, носій його думок і переживань. Він має багато спільного з реальною особистістю автора, але не тотожний йому, адже в літературному творі не обійтися без художнього вимислу й ідеалізації. Ми судимо про ліричного героя за його думками, переживаннями й емоціями — за тим, як саме він сприймає світ.

Ліричній поезії властивий автобіографізм. Це не події з життя автора, а насамперед відображення емоцій і настроїв, викликаних цими подіями. Не випадково лірику нерідко визначають як душевну й духовну автобіографію письменників.

Слід пам'ятати, що ліричні твори передають не лише мінливість настроїв та емоцій. Вони можуть охоплювати весь внутрішній світ людини зі складними роздумами морального, соціального, філософського характеру. Художньо представити ці роздуми дозволяє окремий жанр — медитація. Його назва походить від латинського слова meditatio — роздум. У медитації ліричний герой максимально наближений до самого автора. Його хвилюють філософські проблеми, він прагне розібратися в самому собі, у своїх відносинах зі світом та власною долею.

Опрацьовуємо прочитане

1. Чому ліричного героя вважають художнім двійником автора?

2. Чи може він відрізнятися від автора?

3. На підставі чого ми характеризуємо ліричного героя?

4. Чи можна вважати ліричну поезію душевною автобіографією автора? Чому?

5. Як називається жанр лірики, у якому переважають не емоції, а роздуми автора?

ЛІРИЧНІ НАСТРОЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЧАСІВ ЗАСЛАННЯ

Переважну більшість творів, написаних Т. Шевченком на засланні, складає лірика. Поет опинився в майже цілковитій ізоляції, далеко від своїх однодумців. Звідси й наявність сумних, мінорних ліричних інтонацій. Іноді Шевченків герой немов балансує на межі зневіри. У вірші «Самому чудно. А де ж дітись?..» його охоплює емоційне неприйняття неволі, яке все ж не переходить у розпач. Йому вистачає мудрості й витримки, аби визнати: «Людей і долю проклинать /Не варт, єй-богу».

А щоб уберегтися від зневіри, поет шукає розради, духовного захисту. Для цього він подумки переноситься до рідної України, звертається до її героїчної історії та фольклору як джерела натхнення. Особистісні переживання в Шевченка часто поєднуються з громадянськими почуттями. Так, у вірші «І виріс я на чужині...» спогади про дитинство й рідне село переростають у викриття зла й несправедливості: «І не в однім отім селі, / А скрізь по славній Україні /Людей у ярма запрягли / Пани лукаві». Майже всі Шевченкові твори часів заслання перейняті настроями нескореності й готовності до нових випробувань. Його ліричний герой

може сумніватися, переживати емоційну кризу, однак він завжди пам'ятає про свою місію. Поет покликаний перебувати в духовному єднанні зі своїм народом, нести правдиве слово, бути вищим за особисті вагання й сумніви.

Опрацьовуємо прочитане

1. Які настрої виявились у Шевченковій ліриці часів заслання?

2. До яких тем звертався автор?

3. Назвіть основні риси ліричного героя у творах Т. Шевченка періоду заслання.

Запрошуємо до дискусії..

4. На засланні Т. Шевченко зробив чимало малюнків, на яких зобразив природу, людей із тих країв, де він перебував. Але писав Тарас Григорович лише про Україну. Чому поет не зображував дійсність, яка його оточувала, а подумки переносився до рідного краю?

РОЗМОВА З ДОЛЕЮ

Тарас Шевченко продовжував творчу працю до останніх днів свого життя. Серед його поезій, написаних після заслання, чимало ліричних. У них відобразилась громадянська позиція, почуття й переживання автора.

Досить виразним є прагнення вже немолодого поета підбити підсумки пройденого життєвого шляху, осмислити минуле, поміркувати над майбутнім. Його лірична медитація «Доля» (1858) містить і спогад про дитинство, і філософські роздуми. Вона відкриває цикл із трьох поезій (до нього належать ще вірші «Муза» і «Слава»). Автор написав ці твори в етапний період свого життя — після завершення десятирічного заслання.

Ліричний герой намагається розібратись у собі, осмислити власне буття у світі. Немов озираючись у минуле, він веде уявну розмову зі своєю долею. Герой згадує дитинство — час, коли тільки розпочався його шлях до науки, до слова.

Він визнає, що доля не принесла йому багато щастя, але не нарікає на неї. Навпаки, вона уявляється йому «другом, братом і сестрою», вірною супутницею. Це доля нелукава й незрадлива, яка веде тернистим шляхом до слави. Переживши ув'язнення й заслання, подолавши чимало сумнівів і вагань, поет із гідністю міг сказати, звертаючись до своєї долі: «Ми просто йшли, у нас нема /Зерна неправди за собою».

У зв'язку з цим відомий учений Сергій Єфре-мов писав: «Слово для Шевченка тільки через те й дороге таке, що воно служить за видимий знак правди, тієї бажаної основи всіх людських стосунків; ми бачимо, що скрізь у нього правда і слово стоять поруч, єднаються неподільно...».

Доля

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

1858

Аналізуємо художній твір.

1. Де й коли поет написав вірш «Доля»?

2. Яким є жанр цього твору?

3. З якими поезіями «Доля» поєднана в цикл?

4. Про що згадує ліричний герой поезії?

5. Як він ставиться до своєї долі?

6. Як ви розумієте останні рядки поезії?

7. Пригадайте твори зарубіжної літератури, у яких розкривається тема долі поета.

МРІЯ ПРО ЩАСТЯ

Заслання, а потім роки самотнього життя в російській столиці забрали в Шевченка багато фізичних і душевних сил, однак не позбавили його життєвого оптимізму. Поет продовжував мріяти про особисте щастя. Ці мрії відобразились у ліричному творі «Росли, укупочці зросли...» (1860).

Для поета, який засуджував зло і звеличував красу материнства, ідеалом особистого життя була родина, заснована на взаємній любові й повазі. Ліричний герой твору вірить у можливість ідеального шлюбу навіть у недосконалому світі, бо двоє щирих людей завжди здатні створити свій затишний куточок добра й любові, захистити його від усіх загроз і зберегти у випробуваннях.

Автор захоплюється тими простими людьми, які попри все зберігають душевну чистоту, любов і вірність у подружньому житті. Своє визнання їхньої духовної величі він передає у формі стилізованого молитовного прохання: «Подай же й нам, всещедрий Боже! / Отак цвісти, отак рости, / Так одружитися і йти, / Не сварячись в тяжкій дорозі, / На той світ тихо перейти». У цих словах прочитується ще й сум ліричного героя, якому болить його самотність. Він теж мріє про щастя і не втрачає віри в можливе здійснення ідеалу.

У своїй особистісній ліриці Т. Шевченко постає максимально відвертим. Він захоплюється красою простих і чесних людей, ідеалізує подружнє життя й родинний затишок, щиро й нелукаво веде діалог із долею. При цьому його проникливе слово не лише по-мистецькому довершене, воно по-справжньому правдиве й людяне.

Росли укупочці, зросли;

Сміятись, гратись перестали. Неначе й справді розійшлись!.. Зійшлись незабаром. Побрались;

І тихо, весело прийшли, Душею-серцем неповинні,

Аж до самої домовини.

А меж людьми ж вони жили! Подай же й нам, всещедрий Боже!

Отак цвісти, отак рости,

Так одружитися і йти,

Не сварячись в тяжкій дорозі,

На той світ тихий перейти.

Не плач, не вопль, не скрежет зуба — Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести.

1860

Аналізуємо художній твір

1. Які особисті мрії поета відобразились у творі «Росли, укупочці зросли...»?

2. Яким автор бачить ідеальне подружжя?

3. Чи узгоджується погляд ліричного героя з народними уявленнями?

Виявляємо творчі здібності..

4. Підготуйте літературну композицію «Лірика Т. Шевченка — його душевна й духовна автобіографія».

Вплив Біблії на творчість і світогляд Тараса Шевченка

ШЕВЧЕНКОВЕ РОЗУМІННЯ БОГА

Тарас Шевченко добре знав Біблію, любив її перечитувати. Він захоплювався духовним змістом біблійних книг, цінував їх за сповідування високих моральних ідеалів. Однак не лише це приваблювало поета. Він сприймав Біблію як джерело справжньої релігійності, в основу якої покладено любов до ближнього. Недарма звернення до Бога як утілення любові й вищої справедливості відчувається в усій Шев-ченковій творчості. Бог уособлює віру поета в неминучу перемогу правди над кривдою, добра над злом.

Підтримуючи постійний зв'язок зі своїм народом, поет віддавав перевагу простоті народної релігійності, яка понад усі формальні прояви християнства ставила щиру віру в перемогу справедливості. У його творах народний оптимізм органічно поєднався з християнськими уявленнями про братолюбство як основу гармонійних взаємин у суспільстві.

Герої Шевченкових поезій звертаються до Бога, нарікаючи на безкарність зла. Немало поезій містять монологи, що являють собою стилізовані молитовні звернення. Але в усіх випадках духовна розмова поета з Богом сповнена глибокої й непохитної віри в перемогу добра.

РИСИ ПРОРОКА В ОБРАЗІ АВТОРА

Поетові імпонували образи біблійних пророків. Вони приваблювали його безкомпромісним засудженням зла, викриттям сильних цього світу, пророкуванням вищого суду та неминучого оновлення життя. Образ автора в багатьох

Шевченкових творах наближається до образу пророка: він так само розвінчує зло, закликає до змін. Шевченків автор-пророк звертається до українського життя, змальовує минуле, сучасне й майбутнє українського народу. «Євангельські мотиви любові до брата наскрізні в Шевченковій творчості, — писав Євген Сверстюк. — Вони дають поетові силу прочитати нашу історію так, як ще ніхто не читав — "од слова до слова". Правда, уся до кінця, і підносить, і зобов'язує говорити як той, кому дане право говорити одному за всіх».

Опрацьовуємо прочитане

1. Чим приваблювали поета біблійні книги?

2. Як герої Шевченкових поезій ставляться до Бога?

3. За якими ознаками автор нагадує біблійних пророків?

ПЕРЕСПІВИ ПСАЛМІВ

У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

У поетичній спадщині Тараса Шевченка є вільні переклади біблійних текстів та варіації на біблійні теми. Уперше він звернувся до безпосереднього художнього осмислення Біблії в циклі «Давидові псалми».

У псалмах Т. Шевченка захоплював не лише пристрасний осуд несправедливості, звеличення праведників, а й великі художні можливості цих творів. Гостре викривальне спрямування псалмів підказувало поетові шлях до їх осучаснення.

Т. Шевченко створив десять вільних перекладів псалмів, які відповідали його власним ідейним пошукам. Майстерно розставивши акценти, він наділив давню духовну лірику актуальним звучанням, наблизив її до болючих проблем українського народу. Поет утверджував перемогу пригнобленого люду над «катами», проголошував настання справедливого ладу. Звертаючись по заступництво до Бога, ліричний герой «Давидових псалмів» засуджує зажерливих і злих «владик», указує на рівність багатих і бідних перед Богом, уславлює братню любов, висловлює віру в справедливий вищий суд. «Діла добрих оновляться,/Діла злих загинуть», — у цих Шевченкових рядках сконцентровано основну ідею всього циклу.

Псалми — це духовна лірика, пісні релігійного змісту, авторство яких приписують біблійному цареві Давиду. Насправді їх створювали протягом століть різні автори. Псалми складають одну з книг Біблії — Псалтир.

Опрацьовуємо прочитане..

1. Що таке псалми?

2. Кому приписують їх авторство?

3. Чим поета привабили біблійні псалми?

4. Яку назву має цикл переспівів псалмів?

5. Які акценти поставив автор у своїх переспівах?

СВІТЛЕ ПРОРОЦТВО

(«ІСАІЯ. ГЛАВА 35»)

Художнє осмислення Біблії було особливо плідним в останній період творчості Т. Шевченка, коли він повернувся із заслання. У цей час викривальні мотиви поет утілював у наслідуванні біблійних пророків («Ісаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV»). Шевченків вірш наближається до піднесених рядків біблійних пророцтв і псалмів. Автор то вибухає ненавистю до кривавих царів-тиранів, то поетизує страдників і праведників, пророкуючи оновлення народного життя. Наслідуючи старозавітного пророка у вірші «Ісаія. Глава 35» (1859), поет проповідує прийдешнє утвердження правди, покарання лиходіїв і щасливе життя для всіх скривджених та зневажених.

Ісаія — один із біблійних пророків, який у своїх проповідях торкався не лише релігійних, а й морально-етичних та соціальних питань. Він таврував жадібність і грошолюбство суспільної верхівки, засуджував жорстокість у ставленні до слабких і беззахисних, нагадував про неминучість вищого суду й перемогу справедливості. На основі його пророцтва український поет створив справжній гімн перемоги добра та правди. Він використав прийом паралелізму — зіставив оновлення природи із чудесним оновленням у житті народу. Пробудження природи — вищий знак, що вказує на прихід довгоочікуваних змін. Кожен одержить по заслугах, і перед праведними відкриються шляхи «вольнії, широкії» до нового життя: «І спочинуть невольничі / Утомлені руки, /1 коліна одпочинуть, / Кайданами куті!»

Шевченко створив піднесений, урочистий твір. Автор не показав у ньому народних страждань, а звернувся натомість до прийдешнього, яке принесе волю. Це справді гімн майбутнього щасливого життя. Характеризуючи Шевченків твір, український літературознавець Юрій Бойко писав: «У пророка Ісаії, в 35 главі, що її оце переспівує Шевченко, є "спасенні" і є "нечисті", царство "нечистих" згине, "спасенних" збудується. Шевченко увиразнює в своєму переспіві момент соціальний. На місце "нечистих" ставить "владик", а в іншому варіанті рукопису — просто царів. "Спасенних" замінює "рабами". Від цієї заміни поезія оживає фарбами сучасності і звучить як ораторія, як гімн в честь переможного ходу Божої справедливості, що визволяє убогих і воздає злодіям за їхні злочинства».

Звернення Т. Шевченка до Біблії важливе не лише в громадянському та мистецькому плані. Воно має ще й національне значення. Поет у своїй творчості розкрив своєрідність власне українського погляду на християнські цінності, поєднавши тим самим народні етичні уявлення із загальнолюдськими.

Опрацьовуємо прочитане

1. У яких творах поет наслідував біблійних пророків?

2. Ким був пророк Ісаія?

3. Проти чого він виступав?

Ісаія. Глава 35

Подражаніє

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

Мов Іорданові святії Луги зелені, береги!

І честь Кармілова і слава Ліванова, а не лукава,

Тебе укриє дорогим,

Золототканим, хитрошитим,

Добром та волею підбитим,

Святим омофором своїм.

І люде темнії, незрячі,

Дива Господнії побачать.

І спочинуть невольничі Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива, —

Се Бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая!

Тойді, як, Господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить,

Незрячі прозрять, а кривії,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озера,

І не верствовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують Веселії села.

1859

Аналізуємо художній твір

1. Яка емоційна тональність переважає в поезії Т. Шевченка?

2. Якими засобами художньої виразності мови досягається відповідна тональність?

3. Який композиційний прийом покладений в основу твору?

Досліджуємо самостійно.

4. Як Т. Шевченко поєднав біблійні мотиви з актуальними проблемами українського життя? Запишіть свої міркування.

МОЛИТОВНА СИЛА ПОЕЗІЇ

Звернення людини до Бога зазвичай називають молитвою. Справжня поезія й молитва мають багато спільного. Їх єднає щирість і гранична чесність.

Викладаючи думки й почуття у формі молитовного звернення, Т. Шевченко поєднує натхненне поетичне слово з елементами релігійної молитовної традиції. Його вірш «Злоначинающих спини...» є одночасно і пристрасним молитовним проханням. Автор просить не карати, а лише спинити тих, хто задумує зло. Він молиться за вищу підтримку для добротворців та янгольську охорону для всіх чистих серцем. Виносячи свою віршовану молитву на суд читачів, поет немовби запрошує приєднатися до виголошення спільного молитовного прохання за «єди-номисліє» і «братолюбіє». Можна лише захоплюватися величчю особистості геніального поета, який, попри всі життєві випробування, що випали на його долю, зберіг у своєму серці віру в перемогу добра.

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх Постави ангели свої І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

1860

Аналізуємо художній твір ■

1. Що таке молитва? До кого вона має бути адресована?

2. Чи згодні ви з тим, що молитва і поезія мають багато спільного? Поясніть свою думку.

3. Що, на вашу думку, спонукало Т. Шевченка виразити свої молитовні прохання в поетичній формі?

4. Чому поет закликає не карати «злоначинающих»?

5. Що просить автор для добротворців та «чистих серцем»?

6. До яких ідеалів прагне автор?

7. Чи можна назвати прохання поета егоїстичними? Чому ви так вважаєте?

ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Читачі знають Т. Шевченка як талановитого художника, драматурга й прозаїка, але все-таки найбільше цінують його поезію.

Як відзначив Максим Рильський, «Тарас Шевченко увійшов в історію нашої і світової літератури як поет — і як поет здобув собі безсмертя». Розглянуті в підручнику твори становлять лише невелику частину літературної спадщини Т. Шевченка, але й вони показують, наскільки масштабними й різноплановими є його здобутки.

Згадаймо лише основні досягнення поета.

• Уславив волелюбні традиції українського козацтва в посланні «До Основ'яненка».

• Викрив і висміяв політику Російської імперії в поемі «Сон».

• Засудив загарбницькі колоніальні війни в поемі «Кавказ».

• Визначив шлях українців до морального очищення й визволення в посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним...».

• Усебічно осмислив тему жіночої долі, уславив святість материнства в поемах «Катерина», «Наймичка», «Марія».

• Виступив непримиренним противником кріпацтва, розкрив народні уявлення про щастя («На панщині пшеницю жала.», «Росли укупочці, зросли.»).

• Створив високохудожні зразки ліричної медитації («Доля», «Муза», «Слава»).

• Майстерно використав викривальні можливості біблійних псалмів і пророцтв для засудження соціальної несправедливості та утвердження моральних ідеалів («Псалми Давидові», «Ісаія. Глава 35»).

• Надав українському слову якісно нового звучання. Завершив процес формування літературної мови, розпочатий Іваном Котляревським, Григорієм Квіткою-Основ'яненком, поетами-романтиками.

• Підніс українську літературу до рівня розвинених європейських літератур, визначив на багато десятиліть уперед основний напрям її розвитку.

Творчість Т. Шевченка має світове значення. Вона по праву належить до кращих культурних надбань людства. Учені не раз порівнювали поета з такими визначними митцями, як Міцкевич, Пушкін, Байрон, Гейне, Гюго. Завдяки Шевченкові світова література збагатилася новим поглядом на життя простої людини. Сьогодні поезія Т. Шевченка перекладена більшістю мов світу, а його «Кобзар» привертає увагу шанувальників слова як визнана літературна класика світового рівня.

Значення Т. Шевченка не вичерпується лише мистецьким виміром його особистості. Він став одним із творців української нації. Юрій Луцький у зв'язку з цим писав: «Творчість Шевченка становить чіткий вододіл у розвитку ідей. Шевченкові поетичні твори висловлюють національну самосвідомість у таких категоричних термінах, до яких ніхто раніше не звертався. Якщо під націоналізмом розуміти обстоювання основних людських прав (соціальних, національних, культурних і мовних), тоді Шевченко справді націоналіст. Його вимоги соціальної справедливості й національного самовияву по суті являли собою декларацію незалежності». Для багатьох поколінь українців поет був і залишається справжнім національним пророком, символом високих духовних можливостей української людини.

Готуємо проект

1. Розробіть мультимедійну презентацію на тему «Живопис Тараса Шевченка».

Виявляємо творчі здібності..

2. Підготуйте усну доповідь «Актуальність Шевченкового слова».

3. Підсумуйте свої знання про творчий шлях Т. Шевченка. Виділіть у його творчості періоди, запишіть основні твори, що належать до цих періодів.

Порівнюємо твори різних видів мистецтва .

4. На с. 163 і 173 підручника розгляньте мурали, присвячені Т. Шевченкові. За допомогою мережі Інтернет з'ясуйте, що таке мурал. Про що свідчить зображення поета на таких картинах? Якою є роль Т. Шевченка в піднесенні національної гідності в наш час?

 

Це матеріал з підручника Українська література 9 клас Борзенко