mozok.click » Українська література » Марко Вовчок - "Інститутка" читати онлайн скорочено, короткий зміст, аналіз, критика
Інформація про новину
  • Переглядів: 5929
  • Автор: admin
  • Дата: 28-08-2017, 15:05
28-08-2017, 15:05

Марко Вовчок - "Інститутка" читати онлайн скорочено, короткий зміст, аналіз, критика

Категорія: Українська література

Марко Вовчок

(1833—1907)

[біографія коротко]

Літературний псевдонім Марко Вовчок належить Марії Вілінській, авторці прозових творів на теми з народного життя. Народилась Марія Олександрівна Вілінська 10 (22) грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Орловської губернії в небагатій дворянській сім'ї. Освіту одержала в приватному пансіоні в Харкові, потім деякий час провела в Орлі у своєї тітки як вихователька її дітей. Там вона зустріла українського фольклориста і етнографа Опанаса Марковича, засланого в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, і згодом вийшла за нього заміж. Разом із чоловіком письменниця переїхала до України, жила в Чернігові, Києві, Немирові. Перебуваючи в Україні, зацікавилась українською історією й фольклором.

Невдовзі її інтереси поширились на літературу. У 1856 р.

Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність під псевдонімом Марко Вовчок.

Здобувши перше літературне визнання, Марко Вовчок не припиняла своєї творчості. Вона виїхала до Петербурга, а потім за кордон. Побувала в Німеччині, Швейцарії, Італії, надовго зупинилась у Франції. У Парижі письменниця співпрацювала з літературними часописами, входила до редколегії юнацького журналу. Декілька її казок та оповідань вийшли в цьому виданні.

Повернувшись до Російської імперії, письменниця оселилась у Петербурзі, працювала в журналі «Отечественньїе записки», вела рубрику зарубіжної літератури. У цей час вона багато перекладала. Їй належать переклади творів Жуля Верна, Ганса Крістіана Андерсена, Болеслава Пруса та інших видатних майстрів слова.

Наприкінці 70-х років Марко Вовчок залишила Петербург, жила в різних регіонах Російської імперії. Померла письменниця 28 липня (10 серпня) 1907 року в місті Нальчику.

 

Опрацьовуємо прочитане

1. Коли народилась Марія Вілінська?

2. Де вона навчалась?

3. Хто зацікавив її українською літературою?

4. Які твори вона перекладала?

5. Які факти біографії письменниці вас зацікавили?



ТЕМИ З НАРОДНОГО ЖИТТЯ

Перші твори авторки склали збірку «Народні оповідання». Псевдонім Марко Вовчок, під яким було видано збірку, утворено від прізвища письменниці за чоловіком — Маркович. Значну підтримку в підготовці збірки надав Пантелеймон Куліш. Він написав до книжки передмову, у якій зазначив: «...ви бачите перед собою сам народ, чуєте народ, знаєте, як він живе, розумієте, як він почуває».

Появу «Народних оповідань» привітав Тарас Шевченко. Для поета ці твори були як «джерело істини і краси». Свій вірш «На панщині пшеницю жала...» Т. Шевченко присвятив авторці «Народних оповідань». На пам'ять про їхнє особисте знайомство він створив поезію «Марку Вовчку», у якій назвав письменницю «кротким пророком». У цій піднесеній характеристиці відбилося враження, яке справила на багатьох читачів проза Марка Вовчка. Її українські оповідання відзначаються м'яким ліризмом і простотою викладу, але поряд із цим вони гостро засуджують соціальну несправедливість.

Опрацьовуємо прочитане

1. Яку назву має перша збірка оповідань Марка Вовчка?

2. Чому вона обрала такий псевдонім?

3. Хто написав передмову до її першої книжки?

4. Який вірш Тарас Шевченко присвятив письменниці?

5. Як він назвав її в поезії «Марку Вовчку»? Що спонукало Тараса Шевченка дати письменниці таку характеристику?

6. Чи виникло у вас бажання почитати твори авторки? Чому? Чого ви від них чекаєте?

ПОВІСТЬ «ІНСТИТУТКА»: ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

Над повістю «Інститутка» Марко Вовчок почала працювати в 1858 році, а завершила її наступного року в Петербурзі. Свій твір вона присвятила Тарасові Шевченку. Ця присвята не була випадковою: автор «Кобзаря» послідовно й безкомпромісно критикував кріпосників. У повісті «Інститутка» Марко Вовчок виступила ідейною союзницею Т. Шевченка, розкриваючи потворну сутність кріпосної системи.

Що ж таке кріпацтво і в чому полягала його руйнівна дія? Кріпацтво — це особиста залежність кріпака від поміщика, що закріплювалась законом. Воно мало різні форми й прояви, але в усіх випадках трималося на жорстокому й несправедливому ставленні до людини, позбавляло її можливості самостійно розпоряджатися власним життям. У більшості європейських країн кріпацтво пішло в небуття ще до кінця XVIII століття. На західноукраїнських землях його скасували в 1848 році. І лише в Російській імперії цей ганебний устрій існував до 1861 року.

Опрацьовуємо прочитане

1. Коли була написана «Інститутка»?

2. Кому авторка присвятила свій твір?

3. Яке соціальне явище викриває письменниця?


ТЕОРЕТИЧНИЙ КОМЕНТАР

У творчості Марка Вовчка переважають риси реалізму. Це літературний напрям, який прийшов на зміну романтизму. Письменники-реалісти вважали своїм основним завданням правдиве й точне відображення дійсності. Реалісти зверталися до змалювання типових конфліктів і характерів. Вони прагнули досягти максимальної правдоподібності в описі окремих деталей і в зображенні побуту. Для представників реалістичного напряму важливим було показати як негативні, так і позитивні прояви життя. Найбільшого поширення в реалізмі набули соціальні теми, а коло основних проблем визначалося взаєминами між людиною й суспільством. До всесвітньовідомих письменників-реалістів належать Чарлз Діккенс, Вільям Теккерей, Оноре де Бальзак, Постав Флобер, Гі де Мопассан. В українській літературі визнаними майстрами реалістичного мистецтва є Іван Нечуй-Левиць-кий, Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко.

Опрацьовуємо прочитане

1. До яких тем найчастіше звертались реалісти?

2. Як вони зображували дійсність?

3. Які письменники-реалісти здобули всесвітню славу? Пригадайте, які реалістичні твори ви вивчали на уроках зарубіжної літератури.

4. Хто з українських письменників належить до реалістів?

Досліджуємо самостійно.

5. Порівняйте реалізм і романтизм. Укажіть на спільні й відмінні риси.


Інститутка

Повість

(Скорочено)

Т. Г. Шевченку І

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я.

На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила,

а заговорить — тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! Не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде — охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї... та треба ж колись і перестати.

За мене, то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. «Розволочитесь, — було, каже пані гніваючись, — не пущу!.. Не той ще вік ваш, щоб Бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати».

Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, — аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по інших чуємо.

А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало. Не всмілимось!.. Ізглядуємось, та сміх нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив’яжуть тую до стільчика косою; інша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб пані не почула, — крутиться, вертиться, тільки рукава май-май-май... Чого, було, не виробляємо!

У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, — у Києві обу-чалась у якомусь там. от коли б вимовити. ін-сти-ту-ті. Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, — і попоплаче над ними, і попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати. Мати Божа! Увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде!

Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо. Весело зочити степ, поля красні! Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко. Любо на волі дихнути!

Квіток, було, назриваєм та позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, — та так було жалко тих вінків кидати, так жалко!

II

Діждали панночки, приїхала. І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає.

Посадовила її стара за стіл. I плаче, і радіє, і розпитує, і частує: «Може, тобі того з’їсти? може, того спити?» Наїдків, напитків понаста-новлювала; сама сіла коло неї, — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.

— Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? — питає стара. — Ти мені не кажеш нічого.

— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

— Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

— От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!.. I не нагадуйте мені його ніколи!

— Голубочко моя!.. Звісно вже — чужі люди: обижали тебе дуже... Чому ж ти мені зараз сього не прописала?

— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються.

— Бідолашечко моя!.. Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?

— Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас — та все дурницею. I те вчи, і друге, й десяте, й п’яте. товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати.

— Та нащось же учаться люди, моє золото. От і наші панночки — на що вже бідота, та й ті верещать по-францюзькій.

— Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови і до музики добре і я бралась, — до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока. Учись та й забудь! I тим, що учать — нуда, і тим, що вчаться — біда. Багацько часу пропало марно!

— Так як же оце? Погано вчать?

— Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили. Чого ж ви задумались, бабусю?

— Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти далі і все позабуваєш?

— Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!

— А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іщє й їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!

I заспівала, затягла, — наче теє срі6ло пересипається. Стара її цілувати: «Серденько моє! Втіхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить:

— Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших!

— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!

Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей туманити!

III

— Ходім лишень, голубко, — говорить стара пані, — я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

— Се ваша панночка, — промовляє до нас пані. — Цілуйте її в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.

Стара всіх нас показує, — се Ганна, а се Варка, а се Домаха...

— Боже мій! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: — Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоїть і руки заложила, і дивиться на нас.

— Чому? — каже стара. — Зуміють, серце. А ні, то навчимо.

— Як тебе зовуть? — питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: — Ся буде мені!

— Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.

— Ходім уже, бабуню; годі вже! — перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, — от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають.

— Треба ж, голубко, — каже стара, — її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.

— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.

Та й говорять собі, наче про коней, абощо.

— Ой, Устечко! — журяться дівчата, — яково-то буде тобі, що вона така непривітна!

— А що ж, — кажу, — дівчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде — побачимо.

Та й собі задумалась.

[Із прибуттям інститутки в панському домі мало не щодня готувалися до прийому гостей: панночка бажала обрати собі жениха. За порядком у домі наглядала сама інститутка, не давала слугам і хвилини перепочинку. Найбільше мусила терпіти Устина: панночка була лиха і примхлива, а розізлившись, могла і вдарити. Із часом життя Устини стало нестерпним.

Панночка зрештою закохалася в полкового лікаря. Устина спостерігала за коханням панночки, і їй здавалося, що ця любов якась дивна й нещира. Інститутка ніби була закохана, однак водночас обмовляла свого обранця перед подругами, весь час нарікала на його бідність. Вона дуже зраділа, коли довідалась, що в лікаря є свій, хоч і невеликий, хутір. Зустріла його після цього весело й привітно. Лікар був дуже втішений: «...не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!»

На Різдво закохані заручилися, невдовзі по тому відгуляли весілля. Молоді зібралися на хутір до лікаря. Мусила їхати з ними й Устина. Подолавши частину шляху, подорожні зупинились на перепочинок у місті. Пани пішли обідати, а про Устину забули. Коли молоді дісталися на нове місце, їм назустріч вийшли дворові слуги з хлібом-сіллю. Інститутка тільки подивилась люто на людей — і одразу в будинок, навіть не привіталася. Дуже не сподобалось їй людяне ставлення чоловіка до своїх кріпаків, вона вважала це неприпустимим панібратством.

У пана була лише одна покоївка, старенька бабуся. Вона по-доброму прийняла Устину, запросила її на вечерю. Там дівчина побачила й молодого парубка Прокопа, який припав їй до серця. Минуло півроку. На хуторі «люди прокидались і лягали плачучи». Усе через інститутку. Усім вона знайшла важку роботу, навіть калікам та дітям не давала спочинку. Пан був хоч і добрий, та проти жінки не міг і слова сказати, у всьому їй поступався. Не стало вже чути сміху в панському дворі. Сумно Устині, єдина її розрада — кохання до Прокопа.

Одного разу в Катрі, дружини візника Назара, занедужала дитина. Її треба було добре доглядати, та пані загадувала матері все нову й нову роботу. Катря була змушена ночами сидіти біля дитини, а вдень важко працювати. Одної ночі втомлена молодиця задрімала біля колиски, а коли прокинулась, дитина була вже мертвою. Відтоді Катря не змогла працювати, як раніше. Розлючена інститутка вигнала її з двору, відправила на панщину. Але Катря вже не хотіла жити після втрати дитини. Довго блукала вона околицями села і врешті втопилася. Назар, чоловік Катрі, після того вирішив утекти від панів.

Минув час. Інститутка народила сина. На хрестини зібралося чимало гостей, кумом запросили поважну особу. Скориставшись нагодою, Прокіп попросив пана дозволити йому одружитися з Устиною. Пан одразу ж дав згоду, привів Устину та Прокопа до найпочесні-шого гостя — полковника, розповів про намір своїх слуг. Хоч як

не подобалося це інститутці, та перед гостями вона мусила стримати свій гнів і дозволила слугам обвінчатися.

Вийшовши заміж, Устина так і лишилася в служницях. Пані й далі з неї знущалася, та дівчині було легше, бо чоловік завжди її вислуховував і заспокоював. Однак восени сталася прикра пригода. Тоді дворові слуги збирали в панському садку яблука. Селянські діти випросили в бабусі-покоївки по яблучку. Це побачила пані. Вона розігнала дітей, обізвала бабусю злодійкою, вдарила стареньку в обличчя. Коли Устина кинулась на допомогу, інститутка вчепилася вже в неї, сама себе не тямлячи від люті. Прокіп був змушений заступитися за дружину. Тут і здійнявся ґвалт, збіглися люди. Інститутка поскаржилася чоловікові, обмовила слуг, прикинулася скривдженою. Повіривши їй, пан вирішив віддати Прокопа до війська. Устина переїхала до міста, де служив Прокіп, і пішла в найми.

Подружжя винаймало житло за поденну плату в доброї жінки. Устина і Прокіп почувались щасливими і вільними. Одного дня до них завітав Назар. Він розповів, що в панському маєтку все як раніше. Пані лаяла чоловіка за те, що через його поблажливість вони втратили двох робітників. Назар приніс Прокопові трохи грошей.]

XLVI

Господи милий! Яке ж то життя тоді наше було! Хоч i з 6ідою, хоч і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, — нікого не боюся; робитиму чи ні, — ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.

Коли так навесні чутка: москалі виходять у поход!

— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут і наказ: у поход, у поход лагодитись!

Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вільні.

— Так, так! — кажу. — Так, мій голубе!

А серце моє болить, сльози ринуть.

Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку на вздвір’ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну.

— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.

— Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі!

— Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла... тут і вмру, моя дитино.

— Та до смерті терпітимете?

— I терпітиму, пташко.

Поблагословила вона нас, як дітей рідних, обділила, чим мала. Попрощалися ми, пішли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє промінясте сонечко.

XLVII

Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.

— Не суши себе слізьми, серденько! — приказував. — Я вернусь. сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю. Що яка ти, служба, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров’ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, — зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки — і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв’язані руки мої. «Це лихо дочасне, не вічне!» — думаю.

То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й Бог забуде! Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його, Мати Божа: я вільна! I ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!

1859

Аналізуємо художній твір

1. Яке враження справив на вас твір?

2. Про що розповідається в повісті «Інститутка»?

3. Хто є головними героями повісті?

4. Чому твір має таку назву?

ЖАНР І КОНФЛІКТ ТВОРУ

Увага реалізму до соціальних тем і конфліктів виявилась у творі Марка Вовчка. Продовжуючи тему народного життя, розпочату в «Народних оповіданнях», авторка звернулась до більшої жанрової форми — соціальної повісті. В «Інститутці» представлена значно ширша картина дійсності, ніж в оповіданнях, зображено більше персонажів. В основі твору гострий соціальний конфлікт між кріпаками й поміщиками, що ґрунтується на типових явищах української дійсності. Авторка досягла високого рівня достовірності в змалюванні підневільного життя кріпаків

та панської сваволі. Усе це дозволяє визначити «Інститутку» як реалістичну соціальну повість.

Викриваючи кріпацтво, авторка звертає увагу на моральні проблеми. Вона відзначає деградацію представників вищої верстви, вказує на втрату людяності, нехтування моральними нормами. Духовно звироднілим поміщикам протиставлені кращі представники селянства, людяні та щирі носії народної моралі. Письменниця зіставляє два різні світи, щоб читач міг побачити відмінності між ними. У світі панів зовнішні благопристойність і достаток поєднуються з моральною ницістю, освіченість сусідить із дикунством, а закоханість супроводжується лицемірством і розрахунком. Натомість у світі простих людей бідність не змушує кривити душею, власні страждання людини не заважають їй зі співчуттям ставитися до ближнього. Представникам цього світу властиві краса і щирість емоцій.

Аналізуємо художній твір

1. У чому полягають особливості соціальної повісті? Доведіть, що твору Марка Вовчка «Інститутка» властиві риси реалістичної соціальної повісті.

2. Який конфлікт покладено в основу «Інститутки»?

3. Які моральні проблеми порушено в повісті? Завдяки яким персонажам ці проблеми розкриваються?

4. Визначте наявні у творі риси реалізму. Запис у робочий зошит зробіть у зручній для вас формі (плану, таблиці, схеми).

ОСОБЛИВОСТІ СЮЖЕТУ І КОМПОЗИЦІЇ

Сюжет «Інститутки» визначається конфліктом між селянами й поміщиками. Знайомство з кріпачкою Устиною та приїзд панночки до маєтку становлять експозицію й зав'язку. Розвиток дії складають численні випадки знущань панночки зі слуг. Особливо виділяється трагедія родини кріпаків Назара й Катрі, які через сваволю панів втрачають дитину. Зображення особистих стосунків також підпорядковане викривальним завданням. Авторка зіставляє почуття інститутки до полкового лікаря і почуття Устини до Прокопа. Кульмінацією твору стає випадок, коли Прокіп захищає Устину від розлюченої поміщиці. За це його віддають у солдати. Вирушивши за чоловіком, Устина нарешті позбувається панських знущань. Розв'язка твору має оптимістичне забарвлення.

Аналізуємо художній твір

1. Як пов'язані сюжет і конфлікт повісті?

2. Визначте експозицію і зав'язку.

3. Як розвиваються події твору?

4. Який епізод є кульмінаційним?

5. Що є розв'язкою повісті?

Запрошуємо до дискусії..

6. Чи вважаєте ви, що розв'язка твору є щасливою для головної героїні Устини?

ПЕРСОНАЖІ ПОВІСТІ

Антитеза як головний композиційний прийом визначає групування персонажів. У творі протиставляються дві групи персонажів: поміщики й селяни, поневолювачі й поневолені. Авторська симпатія цілком на боці простих людей, які морально вищі за своїх гнобителів.

Оповідачка Устина втілює найкращі риси людини з народу. Вона не має освіти, однак розуміється на людських взаєминах набагато краще, ніж панночка-інститут-ка. Дівчина долає життєві випробування, але при цьому не черствіє душею. Вона вміє цінувати все добре, що дає їй не дуже прихильна доля. Устина дотримується приписів народної моралі, зберігає вірність у коханні до свого обранця. У її почуттях немає й сліду того егоїзму та лицемірства, на яких тримаються стосунки інститутки з полковим лікарем.

Образ інститутки навмисне спрощений, схематизований. У творі не названо її імені, вона не зображена як індивідуальність. Перед нами втілення всіх найгірших рис, які могли бути притаманними кріпосникам. Письменниця прагнула зобразити типовий негативний образ, який би викликав відразу в читачів, змушував замислитись над згубністю такого соціального явища, як кріпацтво.

Не всі поміщики в повісті позбавлені людських рис, але вони не викликають особливої симпатії. Стара пані не знущається зі своїх слуг, але не залишає їм і вільної хвилини, змушуючи працювати. Чоловік інститутки під впливом дружини поступово деградує, втрачає залишки людяності. На тлі панів набагато привабливішими видаються прості трудівники, які над усе цінують добрі людські взаємини, мріють про родинне щастя й волю.

Аналізуємо художній твір

1. Яку роль у групуванні персонажів виконує антитеза?

2. Хто є головною героїнею повісті?

3. Якими рисами наділена Устина?

4. Як складається її доля після приїзду панночки?

5. Як ставиться інститутка до кріпаків?

6. Чи назване у творі ім'я панночки?

7. Чому авторка схематизувала цей образ?

8. Як складаються стосунки інститутки з чоловіком?

9. Чому вона погодилась на шлюб Устини й Прокопа?

10. Які типові риси втілились в образі інститутки?

Виявляємо творчі здібності..

11. Яке враження справив на вас образ інститутки? Порівняйте її з Устиною. Чому дві жінки приблизно однакового віку мають настільки різні натури? Запишіть порівняльну характеристику у вигляді таблиці або схеми.

ПОВТОРЮЄМО Й УЗАГАЛЬНЮЄМО..

1. Який твір відкриває нову українську літературу? Коли його вперше надрукували?

2. Скільки частин має «Енеїда» І. Котляревського?

3. Які персонажі складають «любовний трикутник» у «Наталці Полтавці» І. Котляревського?

4. Назвіть представників українського романтизму.

5. Які народні вірування використав П. Гулак-Артемовський у баладі «Рибалка»?

6. До якого збірника входить повість М. Гоголя «Тарас Бульба»?

7. Чому син Тараса Бульби Андрій перейшов до польського табору?

8. Коли вийшла перша поетична збірка Т. Шевченка?

9. Звідки Т. Шевченко взяв епіграф до поеми «Сон»?

10. Кому автор присвятив поему «Кавказ»?

11. У яких поетичних творах Т. Шевченко розробляв тему жіночої долі?

12. До кого звертається автор послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним...»?

13. У якому жанрі написаний вірш Т. Шевченка «Доля»?

14. Яку назву має Шевченків цикл переспівів біблійних псалмів?

15. Яке пророцтво містить поезія «Ісаія. Глава 35»?

16. Назвіть персонажів роману П. Куліша «Чорна рада».

17. Чи є серед них ті, які мають реальні прототипи?

18. До якого літературного напряму належить повість Марка Вовчка «Інститутка»?

19. Установіть відповідність між назвами творів та жанрами.

1 «Енеїда» І. Котляревського  А Історична повість

2 «Рибалка» П. Гулака-  Б Історичний роман-хроніка

Артемовського В Бурлескно-травестійна поема

3 «Тарас Бульба» М. Гоголя Г Балада

20. Установіть відповідність між назвами творів і літературними напрямами, до яких вони належать.

1 Романтизм  А «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка

2 Сентименталізм  Б «Інститутка» Марка Вовчка

3 Реалізм  В «Катерина» Т. Шевченка

Г «Ой летіла стріла»

21. Установіть послідовність подій роману П. Куліша «Чорна рада».

А Одруження Петра з Лесею

Б Чорна рада

В Іван і Петро Шрами приїжджають на хутір Хмарище Г Кирило Тур викрадає Лесю Череванівну

22. Розташуйте в послідовності події життєвого шляху Т. Шевченка.

А Звільнення з кріпацтва

Б Вихід «Кобзаря»

В Арешт і заслання

Г Мандри Україною в складі археографічної комісії

23. Розташуйте в послідовності сюжетно-композиційні частини поеми Т. Шевченка «Сон».

А Зустріч оповідача із «землячком»

Б Монолог гетьмана Полуботка В Картини страждань в Україні та Сибіру Г Роздуми про устрій суспільства від імені оповідача Д Сцена «генерального мордобитія»

• Ваше уявлення про нову українську літературу розшириться, якщо ви прочитаєте твори Г. Квітки-Основ'яненка «Конотопська відьма», М. Старицько-го «Оборона Буші», балади Т. Шевченка.

Пригадайте, які завдання ви ставили перед собою, починаючи вивчення теми «Нова українська література». Запишіть, які з них ви змогли виконати, а які потребують подальшої роботи. Чи задоволені ви результатом своєї праці?

 

Це матеріал з підручника Українська література 9 клас Борзенко

 






^