mozok.click » Історія України » Соціально-економічний розвиток українських земель
Інформація про новину
  • Переглядів: 6597
  • Автор: admin
  • Дата: 20-09-2017, 16:20
20-09-2017, 16:20

Соціально-економічний розвиток українських земель

Категорія: Історія України

1. Якими були особливості розвитку промисловості на українських землях у другій половині XIX ст.? 2. Як розвивалося сільське господарство в Наддніпрянській україні та на західноукраїнських землях у цей період? 3. Чим була зумовлена і як відбувалася трудова еміграція українців?

Розвиток промисловості. Початок XX ст. для українських земель був пов’язаний з економічною кризою 1900—1903 рр. У Наддніпрянській Україні від неї особливо постраждали найрозвиненіші галузі промисловості — кам’яновугільна та металургійна. Більшість гірничорудних і металургійних підприємств скоротили виробництво, а деякі взагалі припинили існування. Криза супроводжувалася скороченням кількості дрібних фабрик і заводів та поглиненням їх великими підприємствами. Унаслідок цього в промисловості відбувалася концентрація виробництва. На великих підприємствах Наддніпрянщини працювало понад 44 % всіх промислових робітників, у той час як у США — 33 %. П’ять металургійних заводів

українського півдня становили 25 % загальноросійського виробництва чавуну, а українські цукрові заводи Брод-ського, Терещенка, Харитоненка, Яро-шинського і Бобринського — 60 % цук-ру-рафінаду.

Концентрація промислового виробництва сприяла розгортанню процесу монополізації, тобто утворенню монополій у металургійній, кам’яновугільній та залізорудній галузях. Через відсутність конкуренції монополісти вдавалися до завищення цін на свою продукцію й отримували надприбутки навіть у кризові роки.

Найпоширенішою формою монополістичних об’єднань у промисловості стали синдикати. На початку XX ст. у Наддніпрянщині з’явилися синдикати «Продамет» (1902 р.), «Трубопродаж» (1902 р.), «Продаруд» (1908 р.), «Продвугілля» (1904 р.), «Дріт» (1908 р.) та інші. Особливістю монополій на українських землях було те, що їх в основному контролював іноземний капітал — британський, французький, бельгійський і німецький. Так, іноземним компаніям, які більшість своїх прибутків вивозили за кордон, належало 90 % основного капіталу в металургії та 63 % у видобутку вугілля.



Важливою особливістю промислового розвитку українських земель був нерівномірний розвиток регіонів. Так, найбільш динамічно розвивалися південь і схід України, де було зосереджене основне промислове виробництво. На Правобережній Україні провідні позиції посідали аграрний сектор та пов’язані з ним галузі промисловості (харчова і легка). Проте Лівобережжя помітно відставало від інших регіонів; тут зберігалися значні залишки кріпацтва.

Випуск основних видів продукції промисловості

в Наддніпрянській Україні порівняно із загальноімперським у 1913 р.

Вироблено в Наддніпрянській Україні

1. Яких видів продукції в Наддніпрянській україні виготовляли понад половину від загальноімперського виробництва? 2. Чи можна на підставі наведеної інформації зробити висновок про те, що промисловість Наддніпрянщини у складі загальноім-перської мала характер сировинного придатка, а не виробника готової продукції? Обґрунтуйте свою думку.

Поступово на українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. До того ж ці осередки промислового виробництва набули загальноімперського значення.

Незважаючи на те що на українських землях був зосереджений значний промисловий потенціал, підпорядкованість імперському центру зумовлювала значні зміни у структурі економіки: понад 70 % продукції промисловості становили сировина й напівфабрикати.

На початку XX ст. у становищі робітників відбулися помітні позитивні зрушення: зросла заробітна плата, робочий день було законодавчо обмежено 11,5 годинами тощо. Проте ці зрушення стосувалися лише незначної частки кваліфікованих робітників, зайнятих у металургійній та металообробній промисловості. Решта робітників і далі жила в нестерпних умовах.


Кризу 1900—1903 рр. змінила економічна депресія 1904—1909 рр. Із кінця 1909 р. розпочалося економічне піднесення, що тривало до початку Першої світової війни. На 1913 р. Наддніпрянщина стала основним виробником багатьох видів продукції в Російській імперії.

Розвиток сільського господарства. На початку XX ст. в сільському господарстві Наддніпрянщини тривали процеси, що були започатковані аграрною реформою 1861 р., а саме: перерозподіл земель на користь тих власників, які пристосували свої господарства до ринкових потреб; зростання товарності господарств; поява надлишку робочої сили; запровадження в сільськогосподарське виробництво новітньої техніки й досягнень агрокультури.

У Наддніпрянській Україні існувало 32,5 тис. поміщицьких господарств, яким належало 10,9 млн десятин землі, і 3 млн селянських господарств, що мали 20 млн десятин землі. Малоземелля примушувало селян орендувати землі в поміщиків на правах відробітку, що і гальмувало розвиток сільського господарства. Напередодні Першої світової війни малоземельні й безземельні селяни в Наддніпрянщині становили

щонайменше 80 % селянства, а заможні селяни — лише 5 %. Важким тягарем для селян були викупні платежі на землю, які вони сплачували за реформою 1861 р.

Ці та інші явища стали причиною зростання на початку XX ст. соціальної напруженості на селі (у 1902 р. Полтавську і Харківську губернії охопило селянське повстання, яке тривало три тижні). Аграрне питання стало одним із головних у Російській імперії.

Значна частина поміщиків у пореформений період не змогла пристосуватися до нових умов господарювання. Упродовж 1877—1905 рр. поміщики продали переважно заможним селянам майже третину своїх земель. Деякі створили у своїх маєтках ефективні багатогалузеві господарства, що були засновані на вільнонайманій праці.

Провідна роль у сільському господарстві Наддніпрянської України належала товарному зерновому виробництву. На початку XX ст. в краї збирали понад 75 % від загального обсягу озимої пшениці в Російській імперії. Зберігалася й поглиблювалася сформована в попереднє століття районна сільськогосподарська спеціалізація. На Півдні переважало товарне зернове господарство, на Правобережжі — товарне бурякове виробництво, на Лівобережжі й Слобожанщині — товарне бурякове виробництво та вирощування тютюну. Товарне тваринництво у структурі сільськогосподарського виробництва посідало досить незначне місце.


Кооперативний рух. Українські селяни, господарюючи в ринкових умовах, стикалися з багатьма складними проблемами — збут продукції, придбання техніки, отримання позик у банках тощо. Для багатьох із них самостійне розв’язання цих проблем було надзвичайно складним процесом. Селяни, а також міське населення — дрібні ремісники й робітники — за допомогою українських громадських діячів об’єднувалися в різноманітні кооперативи — споживчі, виробничі, кредитні тощо. У тогочасних політичних умовах кооперативний рух для українців

став засобом захисту їх соціально-економічних інтересів, сприяв формуванню вмінь брати участь у діяльності самоврядних економічних організацій, був школою підготовки майбутніх громадських діячів.

Після «мертвого періоду» в розвитку кооперативного руху в Наддніпрянській Україні багато зусиль для заснування нових кооперативів доклав «артільний батько» Микола Левитський (1859—1936). Ще в 1887 р. він організовував перші легально зареєстровані хліборобські спілки (артілі) в краї, а також перші виробничі артілі в містах. Поширенню кооперативного руху сприяли численні статті М. ле-витського про кооперацію та видана в 1901 р. брошура «Спілкова умова для хліборобських спілок». У 1905 р. в Полтавській, Київській та Подільській губерніях діяла найбільша в Російській імперії кількість споживчих кооперативів.

Збільшення числа кооперативів обумовлювало необхідність створення кооперативних спілок. У 1901 р. виник Союз кредитової кооперації в Бердянську, у 1908 р. — Союз споживчої кооперації в Києві, у 1910 р. — Союз споживчої кооперації у Вінниці. Однак у 1913 р. влада, намагаючись підпорядкувати українську кооперацію та долучити її до системи російської кооперації, примусила ці спілки ліквідуватися. Упродовж 1900—1914 рр. кількість кооперативів у Наддніпрянській Україні постійно зростала. У 1900 р. тут діяло 450, у 1905 р. — 820, у 1910 р. — 2100 кооперативів усіх видів. У 1914 р. в селах і містах діяло 3020 споживчих і 2477 кредитових кооперативів. За цим показником Наддніпрянська Україна посідала перше місце в Російській імперії.

Зміни в становищі населення. Розгортання процесу індустріалізації на українських землях викликало чимало змін. Провідні позиції поміщиків-землевласників у суспільстві послабилися. Своє становище зберігали переважно ті, хто створював товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, переробні підприємства, вкладав кошти (купував акції) у банки, заводи тощо. На Правобережжі такими були родини Бобринських, Потоцьких, Браницьких.

Усе більшими ставали вплив і значення буржуазії. Серед відомих представників тогочасної української буржуазії були родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Симиренків та інші.

У зв’язку з розвитком промисловості відбувалося зростання кількості робітників. У промисловості Наддніпрянщини в 1910 р. було зайнято 475 тис. робітників. Найбільшими центрами стали Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь.

Становище промислових робітників Наддніпрянщини було важким. Робочий день тривав 12—14,5 години на добу. Значного поширення набула наднормова праця. Переважна більшість підприємств працювала за відсутності техніки безпеки, що призводило до численних нещасних випадків. Заробітна плата не забезпечувала прожиткового мінімуму більшості робітників. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої промисловості. Підприємці також зменшували зарплату робітників за рахунок штрафів. Нестерпними залишалися житлово-побутові умови робітників. У 1913 р. щонайменше 70 % гірників Криворізького залізорудного басейну жили в бараках.

Поширення ринкових відносин у сільському господарстві призвело до різкого розшарування українського селянства. Заможне селянство, як уже зазначалося, становило лише 5—8 % сільського населення, а біднота — 80 %. Через нестачу землі й демографічний вибух другої половини XIX ст. в 1860—1910 рр. сільське населення в Наддніпрянщині збільшилося на 86 %, а площа їхніх земель — лише на 32 %. Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн осіб. Це обумовило посилення трудової еміграції селян. Напередодні Першої світової війни селяни-переселенці з Наддніпрянщини найбільші громади утворили в Нижньому Поволжі (400 тис. осіб), Казахстані та Середній Азії (790 тис. осіб), на Далекому Сході (460 тис. осіб). Ці регіони компактного проживання українців отримали назву Сірий та Зелений клин.

Українські промисловці-меценати. Кінець XIX — початок XX ст. називають «золотою добою» українського меценатства. Завдяки меценатам відбулася активізація суспільно-культурної діяльності українських діячів. Розширилось і поле діяльності меценатів.

Меценати пропагували свої надбання, поширювали наукові знання, утворювали благодійні фонди. Наприклад, Богдан Ханенко передав до бібліотеки Київського Товариства охорони пам’ятників старовини і мистецтва шість томів власних «Старожитностей Придніпров’я». Крім того, йому належала ключова роль у заснуванні Київського художньо-промислового і наукового музею, відкритого в 1904 р. Зараз колекція Ханенків представлена в Державному музеї західного і східного мистецтва (Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків).

Багато уваги доброчинності присвятила родина Терещенків. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

Досить популярним ставало «садове» меценатство. Власники родових маєтків збирали предмети декоративно-прикладного мистецтва, картини, скульптури, бібліотеки. Самі ж садиби були шедеврами садово-паркового й архітектурного мистецтва. Митці зустрічалися і творили в маєтках Тарновських (Качанівка та Мотовилівка), Миколи Кондратьє-ва (Низи), княгині Наталії Яшвіль (Сунки та Княгиніно) тощо.

Василь Тарновський (молодший) був щедрим меценатом українських культурних надбань: зокрема, допомагав часопису «Київська старовина» в 90-х рр. ХІХ ст. і Київському історичному музею. у його садибі Качанівці збиралися видатні діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, Марко Вовчок, російські живописці І. Рєпін, М. Ге та інші. В. тарновський зібрав велику колекцію козацько-гетьманської музейної та архівної старовини і створив унікальну збірку шевченкіани. Він видав альбом із фотографіями офортів т. Шевченка, каталог своїх музейних колекцій, альбом гетьманів («Історичні діячі Південно-Західної Росії», автори В. Антонович і В. Бец).

Лазар Бродський — український підприємець, цукровий магнат, меценат. На його кошти утримувалися єврейська лікарня в Києві, заклади єврейської освіти. також він фінансував будівництво установ загальноміського значення — Бактеріологічного інституту, Бессарабського критого ринку, підтримував розвиток трамвайного сполучення в місті. саме коштом Л. Бродського була збудована найбільша в Києві Хоральна синагога.

Зростала допомога школам, лікарням. Крім того, поширювалося соціальне благодійництво. Меценати піклувалися про жебраків, безпритульних, хворих тощо. Розширились і шляхи передачі коштів на благо закладів освіти. Це були духовні заповіти, стипендіальні фонди, пожертвування благодійним організаціям і земствам.

Талановитого інженера і вченого Василя Симиренка більше шанували за кордоном. На Батьківщині він був відомий тільки вузькому колу української інтелігенції. І мало хто знав, що 10 % від своїх статків цукровар постійно віддавав на розвиток вітчизняної культури. На його кошти було видано кілька великих накладів «Кобзаря» т. Шевченка, твори П. Чубинського, М. Драгоманова, М. Коцюбинського. Він підтримував Наукове товариство ім. т. Шевченка у Львові, громадське зібрання «Родина», товариство допомоги культурі та науці. В. симиренко фінансував періодичні видання «Київська старовина», «Рада» тощо, дарував кошти на будівництво друкарень. При цьому він всіляко уникав слави мецената.

У цей час активну участь у благодійності брали й жінки. Вони виступали опікунами освітніх закладів або головами благодійних товариств. У цьому напрямку уславилася Христина Алчевська, яка стала організатором народної освіти. Багаті спадкоємиці М. Браницька та А. Гав-риленкова збудували у своїх маєтках храми, церковно-парафіяльні школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків були членами Ради київського відділу кураторства імператриці Марії Федорівни щодо глухонімих.

Чимало зробили меценати і благодійники для розбудови міст, де вони жили або тримали свої маєтки, заводи, фабрики.

Висновки. За рівнем розвитку провідних галузей, концентрації виробництва та монополізації промисловість Наддніпрянщини на початку ХХ ст. посідала одне з перших місць у Російській імперії. Незважаючи на деякі успіхи, українські землі залишалися краєм із відсталим сільським господарством, де недостатньо застосовувалися сучасні знаряддя праці й сільськогосподарська техніка.

• Український кооперативний рух на початку XX ст. зберігав високі темпи розвитку, набуваючи нових організаційних форм.

• Розгортання індустріалізації спричинило зміни в соціальній структурі українського суспільства й становищі основних верств населення.

• Наприкінці XIX — на початку XX ст. помітним явищем суспільного і культурного життя українських земель стали меценатство і благодійництво. Завдяки значним пожертвуванням родин Терещенків, Си-миренків, Ханенків, Алчевських, Тарновських, Бродських та інших на новий рівень вий-шли українська культура і український національний рух, розвивалися міста.

Запитання та завдання

I. Що таке концентрація виробництва? 2. Яка форма монополістичних об'єднань переважала в промисловості Наддніпрянщини? 3. у якому регіоні Наддніпрянщини переважало товарне зернове господарство? 4. Хто є засновником кооперативного руху в Наддніпрянщині? 5. Назвіть імена відомих представників тогочасної української буржуазії. Хто з них уславився меценатською діяльністю? 6. Якими були характерні риси розвитку промисловості на українських землях? 7. Охарактеризуйте розвиток сільського господарства в тогочасній Наддніпрянській україні. 8. Яку роль у розвитку українського економічного життя відігравав кооперативний рух?

9. Охарактеризуйте зміни в суспільному житті українських земель, спричинені розгортанням індустріалізації. 10. Визначте наслідки економічної кризи 1900— 1903 рр. для економіки Наддніпрянщини.

II. Визначте, які проблеми були найважливішими для соціально-економічного розвитку українських земель на початку XX ст. Якими шляхами їх було можливо розв'язати? 12. Обговоріть у групах, що стало причиною розквіту меценатства і благодійництва наприкінці XIX — на початку XX ст.






^