mozok.click » Світова література » Михайло Юрійович Лєрмонтов: російський поет, прозаїк та драматург — «пророк» своєї епохи
Інформація про новину
  • Переглядів: 497
  • Автор: admin
  • Дата: 21-01-2018, 10:05
21-01-2018, 10:05

Михайло Юрійович Лєрмонтов: російський поет, прозаїк та драматург — «пророк» своєї епохи

Категорія: Світова література

Я не знаю мови кращої, ніж у Лєрмонтова. Я б так зробив: узяв його розповідь і розбирав би, як розбирають у школах,— за реченнями, частинами речення... Так би і вчився писати.

А. П. Чехов

1. Розкажіть про першу «зустріч» з М. Ю. Лермонтовим і його поезією. Які твори Лермонтова вам добре відомі?

2. Пушкін і Лермонтов: які сторінки їхніх творів вам здаються близькими, у яких — більше відмінностей, ніж подібного?

3. Чи є у М. Ю. Лермонтова вірші, співзвучні пушкінським?

4. Як ви розумієте вислів А. П. Чехова? Чи згодні з його думкою?

«Виняткова особливість Лермонтова полягала в тому, що в ньому поєднувалося глибоке розуміння життя з величезним тяжінням до надчуттєвого світу. В історії поезії навряд чи знайдеться подібний темперамент. Немає іншого поета, який би так відверто вважав небо своєю батьківщиною, а землю своїм вигнанням... Він був сильний, пристрасний, рішучий, із ясним і гострим розумом, озброєний чарівним пензлем, дивився глибоко в сучасність, з отрутою іронії на вустах,— і тому притаманна Лермонто-ву невідворотна потреба у визнанні іншого світу сповнює усю його поезію чарівливості дивної, божественної таємниці»,— писав дослідник його творчості С. Андрєєвський.

Незважаючи на дуже коротке життя, Михайло Лермонтов залишив нащадкам чимало чудових творів, що становлять золотий фонд літературної класики.



Життєвий і творчий шлях Михайла Лєрмонтова

Михайло Юрійович Лєрмонтов народився 3 (15) жовтня 1814 року в родині армійського капітана Ю. П. Лєрмонтова, рід якого бере свій початок від шотландського поета Томаса Лермон-та, і М. М. Арсеньєвої. Коли Михайликові виповнилося три роки, його мати померла. Ця трагедія і подальша сварка бабусі з батьком, природно, наклали відбиток на формування особистості майбутнього поета.

Тяганина за юного Лермонтова між бабусею і батьком тривала до повноліття юнака. Бабуся незмінно брала гору в цих домаганнях, і, зрештою, Юрій Петрович був змушений поступитися. Дитинство Лермонтова, незважаючи на те, що ріс він без батьків, було щасливим. Після смерті дочки вся любов Єлизавети Олексіївни зосередилася на онукові. Мішель вільно володів французькою, німецькою та англійською мовами, читав латиною, його навчали малювання і ліплення, гри на скрипці та фортепіано. На освіту онука Єлизавета Олексіївна не шкодувала коштів. Численні гувернери, вихователі та бонни оточували Лермонтова змалку. Коли Мішелю виповнилося 11 років, Єлизавета Олексіївна, турбуючись про слабке здоров’я онука, повезла його на Кавказ, який справив на майбутнього поета величезне враження.

1827 року разом з бабусею Михайло переїжджає до Москви та вступає до благородного пансіону при Московському університеті. Як і більшість вихованців пансіону, подальшу освіту він здобуває у стінах університету — спочатку на морально-політичному відділенні, а потім на словесному. Лермонтов із захопленням читає Байрона та Пушкіна.

1828-1829 рр. Лермонтов написав кілька байронічних поем: «Корсар»,

«Злочинець», «Олег» і «Два брати». Для цих поем, як і для байронічної поеми загалом, характерною є центральна постать героя — сильної, вольової особистості, сповненої титанічних пристрастей, що перебуває у стані війни із суспільством. неодмінний мотив у такій поемі — трагічне кохання. Очищувальна при цьому роль страждання — важлива художня ідея, яку М. Ю. Лермонтов розвине у своїй пізній творчості. Із формуванням типу байронічного героя пов’язана й тема богоборства:

1829 р. письменник задумує поему «Демон», над якою працюватиме майже до кінця життя.

1832 року Лермонтов покинув університет, плануючи продовжити освіту в столиці.

Проте в Петербурзькому університеті йому відмовилися зарахувати прослухані у Москві дисципліни. Щоби не розпочинати навчання наново, Лер-монтов не без вагань пристав до поради рідних та обрав військовий шлях. 4 листопада 1832 року він склав іспити у Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, яку закінчив 1835 p., ставши корнетом у лейб-гвардії гусарського полку. Того самого року вийшла друком поема М. Ю. Лермонтова «Хаджі-Абрек». Письменник віддав у цензуру першу редакцію драми «Маскарад», розпочав роботу над поемами «Сашка» та «Боярин Орша», романом «Княгиня Ліговська».

Драму «Маскарад» (1835-1836) М. Ю. Лермонтов уважав своїм найвизначнішим твором, гідним оприлюднення. За гостротою конфлікту та частково за жанром «Маскарад» був близький до французької мелодрами та романтичної драми (В. Гюґо, А. Дюма).

У Петербурзі 1835-1836 pp. М. Ю. Лермонтов почав зближуватися з літераторами, проте з О. Пушкіним він ще не був знайомий. Звістка про загибель О. Пушкіна приголомшила молодого письменника, і наступного дня він пише вірш «На смерть поета», а за тиждень — заключні 16 рядків цього вірша, який одразу зробив його відомим.

Проте саме останні рядки твору, що містять різкі випади проти вищого світу, звернули на себе увагу імператора Миколи I. При дворі вірш сприйняли як «заклик до революції». Наслідки були передбачувані: 18 лютого Лермонтова заарештували й незабаром перевели в чині прапорщика Нижньогородського драгунського полку на Кавказ.

Заслання тривало до самої осені. Але сам Лєрмонтов уважав, що воно пішло йому тільки на користь.

Кавказькі теми й образи здобули широке відображення не лише в ліриці і поемах, романі «Герой нашого часу» (1838-1840), а й у численних замальовках та картинах М. Ю. Лермонтова.

Кавказьке заслання поета було скорочене завдяки клопотанням бабусі та впливових знайомих. Уже наступного 1838 р. він повернувся до Петербурга.

Там Лермонтов провів три з половиною роки. Це були роки його літературної слави. його вважали справжнім спадкоємцем Пушкіна.

М. ю. Лермонтов зблизився з редакцією журналу «Вітчизняні записки», який видавав А. Краєвський, і поступово долучився до середовища петербурзьких літераторів. Він одразу ж потрапив у пушкінське літературне коло, опублікував у «Сучаснику» поеми «Бородіно» і «Тамбовська скарбничиха».

Відвідує поетичні вечори, зустрічається з І. Тургенєвим, В. Бєлінським. Вірші Лермонтова почали регулярно з’являтися в пресі. Неабиякий успіх мала історична поема «Пісня про царя Івана Васильовича...».

До 1839 р. Лермонтов закінчив останню редакції поеми «Демон», 1839 р. створює поему «Мцирі». 1840 року виходить друком зібрання його віршів і роман «Герой нашого часу».

У лютому 1840 р. за дуель з Ернестом де Варантом, сином французького посла, Лермонтова було віддано до військового суду й згодом вислано на Кавказ до діючої армії. Як учасника тяжкого бою поблизу річки Валерік у Чечні його двічі представляли до нагород, але цар, не бажаючи полегшити долю поета, відхилив ці подання. У лютому 1841 р. Лермонтову дозволили коротку відпустку до столиці для побачення з Арсеньєвою, але невдовзі, сповнений похмурих передчуттів, він мусив знову вирушити до полку. В останні місяці життя поет створив свої найкращі вірші — «Батьківщина», «Бескет», «Суперечка», «Листок», «Ні, не тебе так палко я люблю.», «Пророк».

Повертаючися до полку, він затримався на лікуванні в П’ятигорську. Таємні недоброзичливці, що добре знали про ставлення до М. Ю. Лермонтова у вищих колах, сприяли розпалюванню

сварки між ним та колишнім однокашником М. С. Мартиновим і не запобігли дуелі, яка закінчилася вбивством поета. Сталося це 15 липня 1841 року.

М. Ю. Лермонтова було поховано на міському кладовищі у П’ятигорську. Згодом його перевезли в с. Тархани й поховали в сімейному склепі Арсеньєвих.

Розширюємо світогляд

«Маскарад» — єдина з п’яти п’єс Лермонтова, яку він мріяв побачити на театральній сцені, для чого тричі переписував текст, щоб отримати схвалення драматичної цензури. Однак цензори все одно визнали твір неприпустимим,

«зважаючи на непристойні нападки» на світське суспільство і «зухвалість проти дам вищої знаті». Лише через рік після смерті поета «Маскарад» опублікували (з цензорськими правками), а через два десятиліття було знято заборону на його постановку. Із другої половини XIX ст. п’єса стала складовою репертуару провідних театрів. Драма Лермонтова витримала випробування часом і ввійшла до золотого фонду російської класичної драматургії.


УС. М. Ю. Лермонтов з любов’ю ставився до України (називав «сумною вітчизною») і її народу (вірш «На світські окови»). Із його творчістю був добре знайомий Т. Шевченко (згадування в листах, щоденнику, вірш «Мені здається, я не знаю...»). І. Франко вважав Лермонтова корифеєм російської поезії. П’єси Лермонто-ва ставили в багатьох театрах України, а на мотиви його поезії було створено романси «Бескет» М. Жербіна, «О. О. Смирновій» Ф. Надененка, «Сонце» Б. Лятошинського, «Ні, не тебе так палко я люблю» Ю. Мейтуса, «Сумний я.» В. Косенка й ін. Перші українські переклади й переспіви віршів М. Ю. Лермонтова з’явилися в 1860-х рр. його твори перекладали М. Старицький, І. Франко, Олена Пчілка, П. Грабовський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, Г. Терещенко, В. Сосюра, Л. Первомайський, А. Малишко, Р. Лубківський, В. Колодій та ін.

Провідні мотиви лірики Лєрмонтова

• Жага свободи, боротьби («Вітрило», «В’язень», «Полонений лицар»);

• осмислення долі свого покоління («Дума»);

• розчарування, самотність, пошук гармонії у стосунках з навколишнім світом («У важку хвилину життя», «І нудно і сумно...», «Гірські вершини», «На дорогу йду я в самотині.»);

• високе призначення поета й поезії («Поет», «Пророк»);

• критика самодержавства й світського суспільства («Прощай, немита Росіє», «Смерть поета», «1 січня»);

• тема кохання («Я не принижуся перед тобою.»);

• тема народу та батьківщини («Батьківщина», «Бородіно»).

Особливості лермонтовського поетичного стилю

• Філософська заглибленість;

• гострокритичний і водночас песимістичний пафос.

Мотиви «світової скорботи» в ліриці М. Ю. Лермонтова

Художня самобутність лірики М. Ю. Лермонтова полягає в тому, що це «поезія думки», сповнена філософських роздумів про людину, суспільство, природу, буття. Для творів поета характерний глибокий психологізм, схильність до аналізу (навіть самоаналізу), прагнення збагнути місце людини в суспільстві, сповідальний характер лірики, трагічний пафос поезії.

Болісні переживання самотності, відчуття безплідності існування, мертва нудьга, пекуча й беззмінна, «як пломінь», печаль — ось основні риси ліричного героя М. Ю. Лермонтова. Поет зумів передати атмосферу свого часу, настрої своїх сучасників.

Улюбленими прийомами Лермонтова є контраст, антитеза (герой — юрба, життя — смерть, воля — неволя, духовне — нице), елементи сатири, іронії, сарказму та ін.

Провідний мотив лірики Лермонтова — це мотив самотності, «світової скорботи», на яку приречена людина, поєднаний із мотивом свободи. Доволі виразно це звучить у віршах «І нудно і сумно.» (1840) і «На дорогу йду я в самотині.» (1841).

«І нудно і сумно...»

1. Яким зображено ліричного героя? Схарактеризуйте його душевний стан.

2. Чого прагне герой?

3. У чому полягає конфлікт героя з навколишньою дійсністю?

4. Назвіть особливості побудови поезії.

5. Які засоби поетичного синтаксису використовує автор для відтворення напруженого стану героя?

6. Який художній прийом використовує автор? Наведіть приклади.

7. Знайдіть байронічні мотиви у вірші.

8. У чому полягає автобіграфічність цього вірша?

9. Як у змісті вірша відображено роздуми поета про сенс життя?

10. Якого висновку наприкінці твору доходить ліричний герой?

11. Чи можна цей твір вважати філософською лірикою?

12. Які художні засоби використав поет у словах «вогонь їх солодких недуг»?

1. Уважно попрацюйте над текстом вірша і знайдіть у ньому ознаки діалогу. Випишіть (підкресліть) слова, що належать оптимісту у роздвоєній свідомості поета («Бажання!», «Кохати», «Чи в себе заглянеш?», «Що пристрасті?»).

2. Яку роль відіграють повтори сполучника «і» («І нудно і сумно! — і нікому руку подать»; «І радість, і мука, і все це мінливе!»)? Чому поряд з нагромадженням питальних і окличних речень автор досить часто вживає три крапки?

3. Спробуйте пояснити часте вживання Лермонтовим тире. Яких стилістичних ознак це надає віршу?

Вірш «І нудно і сумно...» було написано, коли його авторові ще не виповнилося 26 років. Розвиток Лєрмонтова як особистості, а також його поетичний геній сприяли тому, що він, ще зовсім молодий, зумів створити справжній художній шедевр.

Вірш побудований у формі внутрішнього монологу, який фактично перетворюється на діалог двох половинок «Я» ліричного героя. Вчитавшись у рядки вірша, ми можемо чітко виокремити дві позиції людини у ставленні до сенсу життя. Перша позиція — це позиція оптиміста, який живе почуттями й емоціями та вірить у те, що в житті є багато принад. Поет виділяє чотири з них: бажання, кохання, самоаналіз, пристрасті. Але скептик, який покладається лише на холодний розум, усі ці людські задоволення заперечує, розкриває їхню марність, нещирість,

швидкоплинність, нездійсненність. А тому, зрештою, для нього життя — це «лиш жарт, де ані змісту, ані глузду немає».

Цей лермонтовський вірш дуже вдало переклав українською мовою М. Терещенко. Перекладачеві вдалося зберегти весь зміст твору, його образну структуру й дуже точно відтворити стилістику Лермонтова.

Жанр вірша — елегія. Провідний мотив: самотність, «світова скорбота».

Художні засоби в елегії: епітети («найкращі хвилини», «солодких недуг»); риторичні питання («Чи варто даремно і вічно бажать?»); риторичні оклики («І нудно і сумно!»); антоніми («і радість, і мука»).

ТЛ. Елегія (грец. elegeia, elegos — «скарга») — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного змісту. Це вірш, у якому виражено настрої журби, туги, смутку, безнадії. Поширений у творчості сентименталістів та романтиків.

В елегії Лермонтова «І нудно і сумно...» ліричний герой страждає: він утратив віру в життя, його вже не приваблюють власні бажання, не розраджує кохання. Ліричний герой — песиміст, якого розчарувала невлаштованість життя. Важливо, що його зневіра зумовлена не відмовою від ідеалів та високих поривань, а втомою (він втомився їх шукати).

«На дорогу йду я в самотині...»

1. На які частини можна поділити цей вірш?

2. Який прийом покладено в основу композиції?

3. Які художні образи створює поет у цьому вірші?

4. Поміркуйте, яким постає у творі ліричний герой. Доберіть ключові слова для його характеристики.

5. Який прийом надає особливої мелодійності цьому віршу?

6. Який образ з’являється у фіналі твору? Як ви вважаєте, що він виражає?

7. Які мотиви, образи, характерні для Лермонтова, втілено в цьому творі?

8. Назвіть ключові слова цього вірша, зробіть висновок про головну думку твору.

1. Як відбився у вірші «На дорогу йду я в самотині...» життєвий і творчий шлях видатного письменника?

2. Назвіть твори М. Ю. Лермонтова, у яких наявні ознаки байронізму.

3. Яку подію із життя поета ви б назвали найяскравішою? Чому?

Вірш «На дорогу йду я в самотині...» Лєрмонтов написав трагічного для нього 1841 р.

За визначенням відомих критиків, цей вірш належить «до кращих творінь Лєрмонтова». Це чудовий взірець російської філософської лірики, у якому вміщено роздуми ліричного героя про сутність людського буття та про місце людини у всесвіті, а також розкрито космізм світосприйняття поета.

Поезія починається з опису природи. Це прекрасний, загадковий, таємничий нічний пейзаж. Ліричний герой зворушений величчю ночі, зачарований урочистою тишею і спокоєм, розлитим у природі.

Простими, неускладненими реченнями поет змальовує картину Всесвіту — землю, небо, людину, у якій панує гармонія та спокій. Цей настрій передається і нам, читачам. Ми бачимо сонну землю, пустелю, зорі, блакитне сяйво.

Та цей пейзаж не тільки зоровий, він ще й слуховий: панує тиша, пустеля слухає Бога, зорі між собою розмовляють. Як бачимо, на початку вірша поет співає гімн красі, гармонії вільної і могутньої природи, що не знає розладу і суперечностей.

Від нічного пейзажу, що потопає у блакитному сяйві, думка автора звертається до людського суспільства, у якому вирують пристрасті і душевні тривоги, а водночас — і до своїх сумних думок. Поету боляче й тяжко через те, що він не має душевного спокою та свободи, його душа поринула в журбу. Ліричного героя поглинає песимістичний настрій: «Мрією не тішусь я пустою». Але не тільки майбутнє видається поетові безперспективним. Він усвідомлює, що і за нікчемним минулим йому не варто шкодувати: «Днів не жаль, що більш не розцвітуть». Стомлений життям, герой вірша жадає лише тиші та спокою, він бажає забутися й заснути.

Та в душі ліричний герой усе-таки любить життя у всій його повноті — зі стражданнями і радощами. недарма в останній строфі з’являється образ дуба — символ вічного життя.

Поет подає узагальнений образ людини, не вдоволеної життям у недосконалому суспільстві, позбавленому гармонії, розмірковує про долю особистості, яка стає вигнанцем або добровільно

віддаляється від такого суспільства. Саме тому шлях ліричного героя вірша самотній і нелегкий.

Завершується цей невеличкий шедевр пейзажною замальовкою. Це картина бажаної гармонії людини й природи, у якій панує любов.

Останні дві строфи — вільний переспів вірша Г. Гейне з «Книги пісень».

Художні засоби у вірші: епітети («крем’яний путь»); метафори («Спить земля в промінні голубім...»); риторичні питання («Чом же серце з болю завмирає?»); інверсія («Мрією не тішусь я пустою»); анафора («Я жадаю волі та спокою! / Я б хотів забутись і заснуть!»).

1. Дослідіть ідейно-тематичну спорідненість, творче мислення й світосприймання Т Шевченка та М. Лермонтова.

2. З’ясуйте їхню літературну оригінальність, а також своєрідність

кожного з них; покажіть Т Шевченка та М. Лермонтова не лише

як творчі індивідуальності, а й як особистості.

«Герой нашого часу» — морально-психологічний роман. Особливості сюжету й композиції

Чим привернули вашу увагу перші сторінки роману? Чи можна їх назвати своєрідною передмовою?

Зв’язок твору з історичною та духовною атмосферою доби

Морально-психологічний роман «Герой нашого часу» — вершина творчості М. Ю. Лермонтова. Робота над цим твором тривала з 1838 до 1840 рр. «Герой нашого часу» разом із «Євгенієм Онєгіним» О. Пушкіна започаткував цілу низку образів «зайвих людей» покоління 1840-х рр.

Роман «Герой нашого часу» написано про долю покоління людей, характери яких формувалися в суворі часи після розгрому повстання декабристів 14 грудня 1825 року.

Під керівництвом членів «Північного товариства» на Сенатську площу в Петербурзі вийшло близько 3 тис. солдатів. Однак керівник повстання князь Трубецькой у призначений час не з’явився. Поки обирали нового ватажка, час було згаяно. Новообраний цар Микола І вивів на площу віддані йому війська, які розстріляли повстанців із гармат. У період з 29.12.1825 р. до 02.01.1826 р. офіцери «Південного товариства» підняли Чернігівський полк, що був розташований у Василькові (за 30 км від Києва). Це повстання також зазнало поразки. П’ятьох організаторів бунту

було засуджено до повішення, 579 осіб потрапили до в’язниці, з яких 100 відправили на каторгу до Сибіру.

Період реакції, що настав після придушення повстання декабристів, не зупинив розвитку громадської думки. Виникають різні течії реформування російської дійсності: слов’янофіли, західники, прихильники революційної перебудови суспільства. Діяльність гуртків свідчила про необхідність змін у російському суспільстві.

ТЛ. Морально-психологічний роман — різновид реалістичного роману, у якому основну увагу зосереджено на розв’язанні порушених письменником моральних проблем, що сприяє глибокому психологічному аналізу дій та вчинків героїв. Прикладом цього жанрового різновиду можуть слугувати романи Ш. де Лакло «Небезпечні зв’язки», Ж.-К. Гюїс-манса «Навпаки», М. Лермонтова «Герой нашого часу».

Людина і доля, мета і смисл життя людини, аналіз, «діалектика душі» людини — усе це в центрі уваги авторів психологічних романів, які були поширеними в ХІХ ст. В умовах створення «Героя нашого часу» усвідомлення особистістю своєї людської гідності, свого права на самопізнання й самовираження набувало значення не лише літературного, а й політичного.

Посилена увага до психологічного розкриття внутрішнього світу людини допомогла Лермонтову по-новому поставити питання про моральну відповідальність особистості за свої вчинки, за обрання життєвого шляху, за свою долю і за долю тих людей, які зустрілися йому на життєвому шляху. Це проблеми не лише психологічні, а й морально-філософські.

Фабула — хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі; канва, схема розвитку життєвих подій, подана в художньому творі в певній послідовності. Фабула — чинник сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі.

Елементи фабули: колізія, інтрига, перипетія, експозиція, зав’язка, кульмінація, розв’язка, пролог, епілог.

Деякі літературознавці хронологічну послідовність подій називають фабулою, а їхнє художнє розташування — сюжетом.

Композиція літературного твору — це побудова, розташування, взаємозв’язок усіх його частин, образів, епізодів, сцен.

Особливості розвитку сюжету й композиції в романі «Герой нашого часу»

Письменник ретельно обмірковує послідовність епізодів, систему образів у їхньому взаємозв’язку, спосіб оповіді: від автора (оповідача) або від імені героя. Іноді автор, утілюючи свій задум, порушує хронологічну послідовність подій, вільно використовує категорію художнього часу, переноситься з теперішнього у минуле, знову повертається в теперішнє і т. ін. Така композиція називається ретроспективною.

«Герой нашого часу» написано у формі журналу, дорожніх записок. Назва роману («Герой нашого часу») і прізвище головного героя прозоро натякає на те, що поет нового (порівняно з пушкін-ським) покоління претендував створити образ нового героя (Печора — річка на півночі Росії, так само як і Онєга). Історію розчарованої печорінської душі викладено у сповідальних записках героя з усією нещадністю самоаналізу. Печорін безстрашно говорить і про свої ідеалістичні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності.

Гвардійський офіцер Печорін прибуває до місця свого призначення. Дорогою він заїжджає в Тамань (повість «Тамань»), звідти — у П’ятигорськ (повість «Княжна Мері»). За дуель із Груш-ницьким Печоріна висилають служити до далекої фортеці, де відбуваються події, про які в повісті «Бела» розповідає добре знайомий з Печоріним штабс-капітан Максим Максимович. Епізодом з цього періоду життя Печоріна є повість «Фаталіст» — частина щоденника («Журналу Печоріна») головного героя твору. Минає кілька років. Печорін іде у відставку та вирушає до Персії. Дорогою туди він востаннє зустрічається з Максимом Максимовичем (повість «Максим Максимович»).

У романі Лермонтова ці повісті розташовані в іншій послідовності. Розпочинає роман повість «Бела», потім — «Максим Максимович», далі — «Тамань» і «Княжна Мері», завершується роман повістю «Фаталіст».

Така послідовність переслідує мету, яка випливала з ідейного задуму,— ширше та глибше розкрити складну особистість Печоріна. Автор писав: «Історія душі людської, хоча б найдрібнішої душі, є чи не найцікавішою і найкориснішою, ніж історія цілого народу...» У трьох перших частинах оповідь іде від імені Максима Максимовича й автора, у трьох останніх — від імені самого

Печоріна. Звістка про смерть героя припадає на середину роману. Вона забарвлює наше сприйняття того, що відбувається, в інші, трагічні тони.

Завдяки такій композиції автор максимально зацікавлює читача: спочатку зображує героя таким, яким він є, а потім висвітлює події, які вплинули на формування його особистості. Поєднання зовнішнього та внутрішнього сюжетів (події та психологія героя) спрямовано на те, щоб краще, глибше розкрити характер Печорі-на, з’ясувати причини виникнення таких типів людей.

Схема роману «Герой нашого часу»

1. Чому роман М. Лєрмонтова «Герой нашого часу» вважають морально-психологічним?

2. Що таке фабула? У чому її відмінність від сюжету?

3. Дайте визначення поняття композиція літературного твору.

4. Як називається композиція, коли автор із теперішнього часу повертається в минуле?

5. Назвіть ознаки морально-психологічного, філософського романів.

6. Чому автор звернувся саме до такої форми побудови твору?

7. З якою метою використано порушення хронології оповіді?

8. Прочитайте два останніх абзаци передмови до роману. Як пояснює автор назву твору? У чому вбачає свою мету?

9. Хто в романі виконує роль оповідача?

10. З якою метою оповідь ведеться від імені кількох осіб?

11. Визначте місце Печоріна серед інших персонажів. У чому полягає його життєва позиція?

1. Як впливає особливість побудови роману «Герой нашого часу» на розкриття внутрішнього світу головного героя?

2. Як ви вважаєте, чому роман називається «Герой нашого часу»? Наскільки відокремлює себе автор від покоління, недоліки якого викриває?

3. Які риси вказують на реалістичність твору Лермонтова?

«Герой нашого часу». Складність образу Печоріна, його духовна трагедія (повісті «Бела», «Максим Максимович», «Тамань»)

1. Як ви розумієте назву твору М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»?

2. Як ви вважаєте, чи випадково відмовився Лермонтов від хронологічного принципу розташування повістей, із яких побудовано роман, від порядку їхньої первісної публікації?

Автор ставить перед собою завдання розкрити «історію душі людської», про що й пише в передмові до «Журналу Печоріна». його увагу звернено на розкриття складного й суперечливого характеру головного героя. Зміна оповідачів у романі дозволяє читачеві побачити героя ніби з трьох точок зору.

Такий розподіл ролей між оповідачами не випадковий: все починається із зовнішнього, осудливого й не дуже проникливого погляду Максима Максимовича, потім іде максимально об’єктивна оцінка мандрівного офіцера. І, нарешті, останнє слово за самим Печоріним — його щира й трагічна сповідь.

Максим Максимович (розповідає про Печоріна в повісті «Бела»)

Офіцер, який мандрує (автор роману)

Печорін

Цей людський тип характерний для Росії першої половини XIX ст.: це людина честі, військового обов’язку, дисципліни. Він простодушний, добрий, щирий

Освічений офіцер, який вже дещо знає про таку дивну людину, як Печо-рін. Свої спостереження й висновки будує з урахуванням того, що йому відомо про дивацтва й суперечності характеру героя. За рівнем офіцер і Печорін набагато ближчі, тому деякі речі, незрозумілі Максимові Максимовичу, він може пояснити

Людина розмірковує про сенс життя, про власне призначення, намагається зрозуміти суперечливість свого характеру, Печорін сам себе і судить, і карає

Максим Максимович (розповідає про Печоріна в повісті «Бела»)

Офіцер, який мандрує (автор роману)

Печорін

Яким представлений герой

З розповіді Максима Максимовича Печорін постає перед читачем як таємнича, загадкова людина, якої не можна зрозуміти і вчинки якої не можна пояснити.

«Є ж, далебі, такі люді, яким на роду написано, що з ними мають траплятися різні незвичайні речі!»

Уперше на сторінках роману виписано психологічний портрет героя. Печоріну надано живі риси, автор намагається пояснити деякі вчинки Печоріна. Загадковість і абстрактність образу поступаються місцем конкретності й реалістичності.

«Всі ці уваги спали мені на думку, можливо, лише тому, що я знав деякі подробиці його життя, і, можливо, на іншого вигляд його справив би зовсім інше враження...»

Трагічна сповідь героя.

«Історія душі людської, хоча б найдрібнішої душі, чи не цікавіша й не корисніша за історію цілого народу, особливо коли вона — наслідок спостережень розуму зрілого над самим собою і коли її писано без честолюбного бажання викликати співчуття чи подив»

Повісті «Бела», «Максим Максимович», «Тамань»

Композиція роману підпорядкована логіці розкриття образу головного героя. У першій частині ми бачимо Печоріна очима Максима Максимовича. Ця людина щиро прив’язана до Печоріна, але духовно йому чужа. їх розділяє не тільки різниця в соціальному статусі й вік.

Вони — люди принципово різних типів свідомості і діти різних епох. Для штабс-капітана, старого кавказця, його молодий приятель — явище чужорідне, дивне й незрозуміле. Тому в оповіді Максим Максимовича Печорін постає як людина загадкова, таємнича.

Один із найважливіших героїв роману М. Лермонтова «Герой нашого часу», Максим Максимович, не випадково обраний першим оповідачем. його

образ — один із найцікавіших у романі, тому що цей людський тип характерний для Росії першої половини XIX ст. Це чуйна натура, що надовго зберігає свою прихильність. Як і решта героїв, він дозволяє нам глибше зрозуміти образ головного героя роману — Печоріна.

Отже, вклавши розповідь про історію Печоріна в уста «старого кавказця» Максима Максимовича, Лермонтов відтінив трагічну спустошеність душі Печоріна і водночас протиставив йому цілісний характер російської людини, здатної на розуміння та співчуття до інших. Однак це не свідчить про чітке протиставлення цих персонажів як негативного й позитивного. У Максимі Максимовичу відображено російський характер з притаманною йому покірністю долі. Він сумлінно тягне лямку військової служби на Кавказі та не замислюється про мету свого існування. На противагу йому, Печорін охоплений духом протесту, що виражено в його презирстві й ненависті до людства загалом. І чим більше читач знайомиться з Печоріним, тим більше проймається до нього повагою і навіть симпатією.

Печорін приносить страждання й нещастя Максимові Максимовичу, Белі. Він намагається щиро кохати, поважати, дружити, але не знаходить у своїй душі сил для тривалого, постійного почуття. Кохання поступається місцем розчаруванню й охолодженню. Дружні стосунки — роздратуванню й утомі від постійної опіки.

Печоріна приваблює цілісність, сила й природність почуттів гірської «дикунки», черкешенки. Любов до Бели — це не примха з боку Печоріна. Спроба повернутися у світ щирих почуттів, намагання наблизитися до людини іншої віри, іншого способу життя, пізнати Белу ближче, знайти якусь гармонійну рівновагу у стосунках із нею закінчується трагічно. Печорін — людина, що живе «з цікавості», зізнаючись:

«Усе моє життя було лише низкою сумних і невдалих заперечень серцю або розуму».

Історію розчарованої печо-рінської душі викладено в записках героя з усією нещадністю самоаналізу; будучи одночасно і автором, і героєм «Журналу...», Печорін безстрашно говорить і про свої ідеальні

поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості. Але цього мало для створення об’ємного образу; Лєрмонтов уводить у розповідь інших оповідачів не «печорінського» типу — Максима Максимовича, мандрівного офіцера. Зрештою, у щоденнику Печоріна наведено й інші відгуки про нього: Віри, княжни Мері, Грушницького, доктора Вернера.

Найбільш важливими в цьому плані є повісті «Бела» і «Та-мань». Перша, з якої й починається весь роман, дає нам лише загальне уявлення про героя, оскільки оповідь ведеться від імені Максима Максимовича — людини неосвіченої і нездатної до глибокого аналізу, а у другій (повість «Тамань» — це третя повість у романі) події викладає вже сам герой, тобто перед читачем постає внутрішній світ героя.

Думка познайомити Печоріна з Белою належить Максимові Максимовичу. Щиро співчуваючи «тоненькому, біленькому» офіцерові «з великими дивацтвами», Максим Максимович хоче його розважити й веде на весілля до князя. Сам того не усвідомлюючи, він підказує Печоріну спосіб викрадення Бели.

Становище Бели по-справжньому трагічне. Хоча їй присвячено цілу повість у романі, автор звертає на неї увагу хіба що як на красиву «річ»: «І справді, вона була вродлива: висока, тоненька, очі чорні, як у гірської сарни, так і заглядали вам у душу. Пе-чорін у задумі не зводив з неї очей, і вона частенько спідлоба на нього поглядала...». Печорін своєю примхою, навіяною йому Максимом Максимовичем, вирвав її зі звичного життя. Коли ж вона покохала його і цим свідомо порвала з минулим, він охолов до неї: «Любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані; неуцтво і простосердність однієї так само набридають, як і кокетування другої». Печорін готовий на рішучі кроки заради своєї примхи, незважаючи на наслідки його дій для інших. Він опосередковано винен у смерті Бели, яка здатна на велике палке кохання, але не належить до кола Печоріна, тому перспектив для розвитку їхнього кохання немає.

Герой дуже болісно переживає загибель черкешенки, хоча й не хоче цього показати.

У повісті «Тамань» починає вимальовуватися внутрішній образ Печоріна. З «Тамані» ми ще не можемо скласти уявлення про його життєву філософію, але вже починаємо розуміти, що це за характер. У цій главі проявляється потреба героя в яскравих життєвих враженнях, нестандартних ситуаціях. Печорін вдався до небезпечної авантюри з однією лише метою — «дістати ключ до цієї загадки». У зв’язку з цим у ньому проявилося багато позитивних

якостей: сила, воля, зібраність, відвага та рішучість. Але ці якості він розтрачує абсолютно безцільно.

Печорін зовсім не думає про тих, хто поряд. Він дбає лише про свої інтереси та розваги. Щойно він відчуває наближення якоїсь таємниці, одразу ж забуває про обережність і стрімко рухається назустріч викриттям. Тому часто герой перекручує або навіть ламає долі інших людей, втручаючись у їхні долі із цікавості. Коли таємницю цих людей розкрито, оголено й безцільність рішучих дій Печоріна. І знову нудьга, байдужість, розчарування...

У перших трьох повістях («Бела», «Максим Максимович», «Та-мань») описано лише вчинки героя. Лермонтов демонструє приклади печорінської байдужості, жорстокості до людей, показаних або як жертви його пристрастей (Бела), або як жертви його холодного розрахунку (бідні контрабандисти). Мимоволі напрошується висновок, що ключовими рушіями дій Печоріна є влада та егоїзм: «Що мені, мандрівному офіцеру, до радощів і лих людських?» Але не все так просто. Зовсім не такий простий внутрішній світ героя.

Перед нами водночас совіслива та вразлива людина, що глибоко страждає.

1. Як у першому портреті Печоріна, зображеному Максимом Максимовичем, розкрито суперечливість характеру героя — мандрівного офіцера?

2. Чому історія Бели, що сталася в минулому, постійно переривається оцінними репліками Максима Максимовича та автора, що лунають у їхньому теперішньому?

3. Чому в історії з Белою Печорін не вважав себе винним?

4. Як виявляється суперечливість характеру Печоріна після смерті Бели? Які художні деталі це підкреслюють?

5. З якою метою в цю главу введено описи кавказької природи?

6. Яке враження справила на вас перша історія з життя Печоріна?

7. Які риси його характеру здаються вам негативними? Які деталі тексту 1-2-ї глав підкреслюють його позитивні якості?

8. Який художній сенс у тому, що в главі «Тамань» оповідачем є власне герой?

9. Що здивувало Печоріна (повість «Тамань»)?

10. Навіщо йому потрібно було дістати «ключ» загадки контрабандистів?

11. Прочитайте портрет дівчини-ундіни. Які оцінки дає їй Печорін і як це характеризує його особисто?

12. Проаналізуйте епізод сутички Печоріна з дівчиною в човні. Дайте оцінку поведінці Печоріна в цій сцені.

13. Чому Печорін називає контрабандистів «чесними»? Чому йому

сумно наприкінці їхньої історії? Що це прояснює в його характері?

14. Яку позицію Печоріна стосовно тих, хто поряд, підкреслює автор?

1. Прочитайте опис зовнішності Печоріна. Доведіть, що це психологічний портрет.

2. Чому другий портрет Печоріна ми бачимо очима автора?

3. Порівняйте Печоріна на попередніх сторінках роману і в повісті

«Тамань». У чому ви бачите відмінність і чим її можна пояснити?

Печорін — «герой свого часу»

(повісті «Княжна Мері», «Фаталіст»)

Чим відрізняється Печорін у повістях «Бела» і «Максим Максимович» від Печоріна в «Тамані»? Які якості він утратив?

Найбільша за розміром складова роману — повість «Княжна Мері». Письменник використовує форму журналу, щоденника для того, щоб відкрити читачеві характер головного героя, усю його суперечливість і складність. Про події розповідає головний учасник, що перебуває в центрі подій. Він не виправдовується і не звинувачує нікого, а розкриває свою душу.

Як і Пушкін («Постріл» і «Пікова дама»), Лермонтов продовжує розробляти тему гравця, який випробовує долю.

Авторові цікаво зрозуміти: чи існує фатум, і якщо так, то наскільки самостійна особистість? Чому ж доля героя така трагічна? Відповіддю на це питання є остання повість «Фаталіст», що знову повертає розповідь у фортецю, у якій і починалася історія з Белою. Тут автор порушує вже проблеми не стільки психологічні, скільки філософські й моральні. Отже, у творі вимальовується кільцева композиція, характерна для лермонтовських повістей: повернення на круги своя означає безвихідь філософських пошуків головного героя і приреченість у його долі.

Розширюємо світогляд

Фаталізм (у перекладі з латин. «зумовлене долею») — віра в нібито наперед визначену, невідворотну долю, у фатум.

Відповідно до думки прихильників цього світогляду, будь-яка дія, що відбувається у світі, є частиною якогось сценарію, на який неможливо вплинути.

Калейдоскоп цікавого

Багато персонажів повісті «Княжна Мері», за свідченням мемуаристів, мали своїх прототипів. Загальновизнаним прототипом Грушницького був Микола Петрович Колю-бакін — запальний, фертикуватий і завзятий дуелянт. Поранення в ногу під час експедиції стало приводом для поїздки на води, де й відбулася його зустріч із Лермонтовим. Не виключено, що в Грушницькому відбилися і якісь риси М. С. Мартинова, у минулому товариша Лермонтова по Школі гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, а пізніше — учасника фатальної дуелі, що сталася в липні. Прообразом Віри, вочевидь, стала В. О. Лопухіна-Бахметєва. А ось щодо прототипу княжни Мері немає одностайної думки. Одні називали ім’я Н. С. Мартинової, сестри М. С. Мартинова, інші — К. А. Клінберг, п’ятигорської знайомої Лермонтова. Лікаря Вернера списано з медика штабу кавказьких військ у Ставрополі М. В. Майєра, Вулича — з кінногвардійця В. В. Вулича.

Прообразом Печоріна, як переконливо довела Е. Г. Герштейн, був товариш поета Андрій Павлович Шувалов. «Він дуже подобався жінкам завдяки контрасту між його зовнішністю, що здавалася ніжною і тендітною, його низьким приємним голосом, з одного боку, і надзвичайною силою, яку приховувала ця тендітна оболонка,— з іншого»,— так описує Шувалова сучасник.

1. Навіщо Печорін домагався любові Мері?

2. Як зрозуміти його твердження: «А що таке щастя? Насичена гордість»? Чи послідовний Печорін у дотриманні цієї життєвої позиції?

3. Які погляди Печоріна на дружбу? Як це виявляється в його стосунках з іншими людьми?

4. Як Печоріна характеризують його взаємини з Вернером і Груш -ницьким?

5. Чому з усіх жінок Печорін виокремлював Віру? Знайдіть пояснення цьому в щоденникових записах від 16 і 23 травня.

6. Прочитайте епізод переправи Печоріна і Мері через гірську річку (запис від 12 червня).

7. Як у розмові Мері з Печоріним розкривається розум і неординар-ність її характеру?

8. Прочитайте запис від 14 червня. Як Печорін пояснює зміни в самому собі і як це його характеризує?

9. Прочитайте внутрішній монолог Печоріна перед дуеллю (запис від 16 червня). Чи щирий Печорін у цьому визнанні, чи він лукавить навіть перед самим собою?

10. Чому розповідь про дуель автор дає у спогадах Печоріна (через півтора місяця у фортеці)?

11. Як поводиться Печорін під час дуелі? Що позитивного і що негативного підкреслює автор у його образі? Які почуття викликає герой — співчуття чи осуд?

12. Як проявляється майстерність Лермонтова в зображенні життя та психології людей у цьому епізоді?

Повість «Княжна Мері» — це майже щоденний літопис життя Печоріна. Він пише про свої думки, почуття, поведінку та вчинки. Він шукає самобутні, природні й глибокі натури, досліджує, аналізує їх так само, як досліджує власну душу. Скрізь, де з’являється Печорін, він не просто ускладнює життя людей, а й додає до нього свою неприкаяність, безпритульність. Зіштовхуючи людей одне з одним, він змушує їх розкриватися повною мірою: любити, ненавидіти, страждати. У цих людях, у їхніх душах і долях прагне Печорін розгадати їхнє справжнє призначення. Пейзажні замальовки природи Кавказу свідчать про здатність Печоріна захоплюватися прекрасним, про його високу внутрішню культуру та розвинені естетичні почуття.

Печорін одразу ж виокремлює княжну Мері з натовпу світських красунь. Мері скромна, добра й розумна. її вчинки та почуття благородні, у неї «немає нічого такого, що б виключало повагу». Розумний Печорін, досконало опанувавши закони життя аристократичних кіл, розуміє, що шанувальники Мері можуть зіграти з ним злий жарт. Бунтівливий, охоплений нудьгою, він охоче йде назустріч пригодам.

Забувши про аристократичну гордість, Мері потягнулася до сильної особистості. Зачарована силою духу Печоріна, вона полюбила його, але не зрозуміла його бунтівливої, суперечливої душі.

В описі трагічної сцени прощання Печоріна з Мері немає ані докорів, ані істеричних ридань, проте драму молодої душі передано з приголомшливою силою. Щиросердне зізнання Мері прискорило її розрив з Печоріним, який понад усе боявся втратити свою незалежність.

В історії з Мері, як і в інших драматичних епізодах роману, Печорін постає водночас і жорстоким мучителем, і людиною, що

глибоко страждає. йому властиві живі поривання серця й справжня людяність. Вигляд змученої Мері викликає в ньому гостре почуття жалю. «Це ставало нестерпно: ще хвилина — і я впав би до ніг її»,— зізнається герой.

Княжна Мері, як і Бела,— це лише епізоди в житті Печоріна, але, як виявляється, у його житті була жінка — Віра, яку він по-своєму кохав уже багато років і яка щиро кохала його. Після зустрічі з нею у гроті він записав у щоденнику: «Серце моє болісно стисло-ся, як після першої розлуки. О, як я зрадів цьому почуттю!». йому потрібна близька людина. Лише з Вірою він міг бути самим собою, не грати «комедії», адже Віра — єдина жінка, яка зрозуміла Печоріна з його «мізерними слабкостями, дурними пристрастями».

ЛК. Усі, хто знав М. Врубеля за життя, хто писав про його творчість, бачили глибокий зв’язок художника з творчістю видатного російського поета М. Ю. Лермонтова. Лер-монтов був улюбленим поетом Врубеля все життя. Він знав багато його віршів напам’ять, читав їх друзям і близьким. Подібно до Лермонтова, Врубель рано відчув свою обраність, мріяв про славу й визнання. Поет мав на художника особливий вплив.

Розгляньте ілюстрації М. Врубеля до роману М. Лермонтова «Герой нашого часу» — «Княжна Мері і Грушницький», «Дуель Печоріна з Грушницьким». Які епізоди зображено на ілюстраціях? Які почуття персонажів роману передав художник? Підтвердьте свою думку цитатами.

Повість «Фаталіст» завершує роман Лєрмонтова «Герой нашого часу». Прикметно, що вона є останньою і в «Журналі Печорі-на». Хронологічно події в цьому розділі відбуваються вже після того, як Печорін побував у Тамані, П’ятигорську й Кисловодську, після епізоду з Белою, але перед зустріччю героя з Максимом Максимовичем у Владикавказі. У «Фаталісті» Печорін намагається розв’язати найскладніше для нього питання: наскільки людина вільна розпоряджатися своєю долею? Відповідь на це питання зможе пояснити Печоріну його власну душу й долю, а також розкриє найважливіший момент — авторське трактування образу. Ми зрозуміємо, ким, на думку Лермонтова, є Печорін: жертвою чи переможцем.

1. Як ставиться до зумовленості долі Вулича? Печорін? автор? Чиє ставлення неоднозначне й чому?

2. Навіщо Лермонтов уводить у розповідь думку про те, що Печорін відчував швидку загибель Вулича?

3. Хто з героїв шукає смерті — Вулич чи Печорін? Чому?

4. Як характеризує Печоріна його бажання випробувати долю? Які риси його характеру виявляються в сцені захоплення п’яного козака?

5. Кого з героїв стосується назва розділу? У чому полягає її художнє значення?

1. Доведіть, що глава «Фаталіст» — це філософський твір.

2. Чи можна вважати кінцівку роману похмурою, безнадійною? Аргументуйте свою думку.

Заключна глава «Фаталіст», на перший погляд, здається зайвою, випадає із закономірного розвитку роману. Але насправді у «Фаталісті» міститься найважливіша думка оповіді, до якої поступово вів нас автор. Печорін переходить від самооцінки до роздумів про своє покоління.

Це «останній акорд» у створенні образу Печоріна (а саме з цим пов’язані особливості композиції роману). Герой роману розмірковує про головне питання буття, про призначення людини й віру.

Повість починається з філософської суперечки Печоріна з Ву-личем про приреченість людського життя. Вулич — прихильник фаталізму. Цю суперечку перевіряють трьома прикладами, трьома смертельними герцями з долею: спробою Вулича вбити себе пострілом у скроню, що закінчилася невдачею; випадковим вбивством Вулича на вулиці п’яним козаком; відважним кидком Пе-чоріна на козака-вбивцю.

Особливого значення набувають роздуми Печоріна про долю свого покоління — про втрату віри й марні пошуки «високого призначення». Роздум «під зорями» — вельми значущий для лер-монтовської лірики символ небесного, прекрасного і зазвичай недосяжного. Розмова про покоління переноситься у філософський план, набуває цілісності й логіки світогляду.

«Дзеркальний епізод» (із п’яним козаком) — спроба Печоріна випробувати долю. Важливо, що, попри всю схожість мети, ситуація зовсім інша: Вулич грає; Печорін, вступаючи в гру з долею, допомагає зловити злочинця.

Проблему фаталізму так і не розв’язано остаточно, і міркування Печоріна відображають ще одну важливу рису покоління — сумнів.

Повість «Фаталіст» має відмінне від решти повістей значення для композиції. Тут ми не дізнаємося нічого нового про героя. Автор підбиває підсумок міркувань і думок Печоріна.

Завдяки такій композиції у фіналі роману починають проступати світлі мотиви. Світло пробивається, коли в повісті «Фаталіст» герой намагається розв’язати головне питання — про призначення людини в житті, долю якої визначає божественна або власна воля. Зрештою в читачів залишається враження драматичності людської долі, у якій завжди присутні боротьба, злети й падіння.

Отже, філософський розділ «Фаталіст» відіграє в романі роль своєрідного епілогу. Завдяки особливій композиції роману він закінчується не смертю героя, про яку було повідомлено в середині твору, а показом Печоріна в момент виходу з трагічного стану бездіяльності й приреченості. Тут уперше герой, роззброюючи п’яного козака, який вбив Вулича і є небезпечним для інших, чинить так для загального добра, а не щоби позбутися нудьги. Крім того, Печорін тут не пов’язаний із жодними «порожніми пристрастями»: теми кохання у «Фаталісті» немає зовсім.

На перший план виведено головну проблему — можливостей людини, яку взято в найзагальнішому плані. Саме це й дозволяє закінчити на мажорній ноті, здавалося б, «сумну думу» про покоління 1830-х рр.

Запам’ятайте! Творчість Михайла Юрійовича Лєрмонтова — духовного спадкоємця О. С. Пушкіна — одна з найвищих вершин російської та світової літератури. Лірика поета поруч із ранньою творчістю Пушкіна визначила злет російського романтизму. Про що б не писав Лермонтов — про далеке минуле чи про кохання і дружбу, про пошуки сенсу буття,— його ідеї й образи завжди насичені почуттями патріотизму й волелюбності. Мотиви свободи і трагічної самотності в поезії Лєрмонтова втілено так сильно і в такій загостреній формі, як у жодного з російських поетів.

Усвідомте, що М. Лермонтов досліджує складний духовний світ людини. Творчість поета наскрізь пронизана глибокими почуттями. Ключові слова до його світорозуміння слід шукати в поняттях «особистість» і «доля». Ліричний герой невід’ємний від автора.

1. Згадайте, які риси притаманні байронічному герою. Чи можна вважати Печоріна байронічним героєм?

2. Як ви вважаєте, чому Лермонтов називає Печоріна героєм свого часу? Яке значення він вкладає у слово герой? Аргументуйте свою думку.

Прізвище Печорін походить від назви річки Печори, що розташована на північ від річки Онєги. Чи є щось спільне між Онєгіним та Печоріним? Складіть порівняльну характеристику персонажів.


 

Підсумуємо знання з теми

1. Яким ви уявили ліричного героя віршів Пушкіна? Наскільки притаманні йому риси романтичного героя?

2. Визначте елементи романтизму в ліриці О. С. Пушкіна.

3. Якою постає перед сучасним читачем інтимна лірика Пушкіна?

4. Підготуйте відповідь на запитання: «У чому вбачає Пушкін призначення поета і як він обґрунтовує у віршах своє право на безсмертя»?

5. Які мотиви звучать у філософській ліриці Пушкіна? У чому полягає її художня своєрідність?

6. Чому критик стверджує, що кохання у Пушкіна — «це не просто почуття людини, але почуття людини-митця»?

7. У чому полягає своєрідність композиції вірша «Я пам’ятаю дивну мить...»?

8. Чи вважаєте ви, що роман О. Пушкіна «Євгеній Онєгін» — це гімн коханню?

9. Доберіть ключові слова для характеристики ліричного героя віршів М. Лермонтова. Обґрунтуйте свій вибір.

10. Як мотиви поезії, на вашу думку, пов’язані з життям М. Ю. Лермонтова?

11. Які ознаки романтизму наявні у прочитаних вами поезіях М. Ю. Лермонтова? Що пов’язує лермонтовські вірші з творчістю Дж. Н. Ґ. Байрона?

12. Наскільки романтизм вплинув на поезію Лермонтова? Аргументуйте свою відповідь.

Проаналізуйте!

1. Чим, на вашу думку, відрізняється ліричний герой поезій М. Лермонтова від ліричного героя віршів О. Пушкіна? Що в них спільного?

2. Останнім часом дедалі частіше згадують крилату фразу, сказану 1859 р. Аполлоном Григор’євим, одним з провідних літературних критиків XIX ст.: «Пушкін — наше все: Пушкін — представник усього нашого душевного, особливого, такого, що залишається нашим душевним, особливим після всіх зіткнень з чужим, з ін -шим світом...» Що це означає — «все»? Спробуйте відповісти на це питання.

Створіть!

Уявіть, що ви — письменник-реаліст. Вам необхідно створити невеличкий реалістичний твір-оповідання, пам’ятаючи про його ознаки: зображення типових характерів за типових обставин, увага до проблем взаємодії людини й середовища, перенесення уваги на соціальну сферу. Оберіть найважливішу, на вашу думку, тему сучасності. Анонсуйте власний твір.

Літературний ринг

1. Ознайомтеся з різними думками щодо особистості М. Ю. Лермонтова. Наскільки згодні ви із твердженням, що критичний погляд на поета — погляд зазвичай необ’єктивний?

Літературознавець І. Л. Андроні-ков, що ґрунтовно вивчав творчість М. Лермонтова, зазначав: «Щоразу, як вимовляєш ім’я Лермонтова, думаєш, що це один із найгеніальніших людей, які колись народжувалися на землі»

«Більша частина сучасників Лермонтова, навіть дехто з осіб, пов’язаних з ним спорідненістю і приязню, кажуть про поета як про істоту жовчну, незграбну, зіпсовану і таку, що має чудернацькі примхи»

2. Проведіть міні-дослідження за темою «Поезія Лєрмонтова про особистість поета».

3. Поміркуйте, чи можна вважати бездоганним учинок головної героїні «Євгенія Онєгіна» Тетяни — заміжжя без кохання?

Авторитетна думка літературознавця

Прочитайте та прокоментуйте висловлювання відомих літературознавців, спираючись на свій досвід прочитання пушкін-ських та лермонтовських творів.

«Пушкін чесний, і в ньому людина дорівнює поетові» (С. Ше-вирьов, критик, поет XIX ст.). «Читаючи Пушкіна, можна чудовим чином виховати в собі людину» (В. Бєлінський, критик XIX ст.)

• Ф. Боденштедт, один із перекладачів Михайла Юрійовича, зауважив, що хоча той був «суб’єктивним поетом, він умів бути і об’єктивним», а тому «має те спільне з видатними письменниками всіх часів, що творіння його правдиво відображають його час із усіма його добрими і поганими рисами»

Беручи до уваги наведені свідчення, чи вважаєте ви, що поезія Пушкіна та Лермонтова актуальна сьогодні?

XIX ст. — один із найцікавіших періодів у історії світової літератури. його по праву зараховують до золотого фонду світового мистецтва. Панівні естетичні принципи встигали кілька разів трансформуватися протягом життя одного покоління. Але простежується певна закономірність, зокрема провідна роль двох літературних напрямів: романтизму й реалізму.

О. С. Пушкін належить до тих письменників, чий творчий шлях розвивався під знаком різних художніх напрямів. Ранній Пушкін — романтик, у його творах можна навіть виявити деякий вплив сентименталізму. Водночас його вважають родоначальником російського реалізму. його роман у віршах «Євгеній Онєгін» названо «енциклопедією російського життя».

М. Ю. Лермонтов, як і його видатний попередник, у своїй творчості поєднав романтизм і реалізм. Поезія романтичної самотності й протистояння світові знайшла відображення в поемах «Мцирі» й «Демон». Вершиною лермонтовського реалізму вважають роман «Герой нашого часу».

Ваша книжкова полиця

Лірика О. С. Пушкіна / переклад з рос. ; передмова М. Рильського. — К. : Дніпро, 1969. — 216 с. — (Перлини світової лірики).

Лєрмонтов Михайло. Вибрана поезія / переклад з рос. ; післямова В. Богуславської. — К. : Дух і літера, 2009.

О. С. Пушкін. Вибране. — К. : Школа, 2009. — 336 с. — (Бібліотека шкільної класики).

 

 

Це матеріал з підручника Зарубіжна література 9 клас Паращич

 






^