mozok.click » Історія України » Громадівський рух 1860-х - початку 1870-х років
Інформація про новину
  • Переглядів: 645
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 19:04
25-01-2018, 19:04

Громадівський рух 1860-х - початку 1870-х років

Категорія: Історія України

Громада — це об’єднання людей, що ставить перед собою певні спільні завдання. Чи можете ви назвати свій клас громадою?

1. Зародження громадівського руху

На межі 1850-1860-х років в Україні з новою силою завирувало національне громадське життя, яке отримало назву громадівський рух. Засновниками руху стали члени Кирило-Мефодіївського братства. Відбувши покарання, наприкінці 1850-х років вони почали збиратися в Петербурзі, де, на відміну від провінцій, поліцейський режим трохи пом’якшав. У північній російській столиці знову зустрілися Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Білозерський та інші українські діячі. У другій половині 1858 р. вони заснували українське товариство «Громада». Нове товариство значно відійшло від тих завдань, які ставило перед собою Кирило-Ме-фодіївське братство. Громадівці відмовилися від широких і неосяжних політичних планів і мрій. Усю свою енергію вони спрямували на відродження народної свідомості, яка, за висловом М. Костомарова, «помирала під московським батогом і санкт-петербурзьким багнетом».

Історичний факт

В урядових колах громадівців називали українофілами з певним зневажливим відтінком. Невдовзі, переконані у своїй правоті, діячі українського руху почали називати себе українофілами з відтінком самоповаги.

Найдієвішим засобом відродження свідомості громадівці вважали розвиток освіти й видавничої справи. Громада отримала в розпорядження власну друкарню П. Куліша, фінансовану поміщиками-патріотами Василем Тарновським і Григорієм Галаганом. Тут було видано серію книжок «Сільська бібліотека» та близько 40 невеличких дешевих книжок-«метеликів». Протягом 1861-1862 рр. виходив друком часопис «Основа», авторами якого стали Т. Шевченко, М. Костомаров, Марко Вовчок, М. Максимович, Л. Глібов, С. Руданський, О. Лазаревський, Т. Рильський та багато інших. М. Костомаров надрукував наукову працю «Дві руські народності», у якій обґрунтовано доводив окремішність українського народу, культури та світогляду. П. Житецький вступив у полеміку з російськими публіцистами, що заперечували українську літературу.

Громадівський рух — національний громадський рух в Україні наприкінці 1850-1890-х років, зосереджений на розвитку української науки, освіти та культури.

Віддаленість Петербурга від України ускладнювала поширення літератури серед народу. Тому в 1863 р. М. Костомаров звернувся до всіх українських громад із закликом збирати гроші на відкриття видавництв в Україні. «Сором не дати своєї копійчини, — писав учений, — на святе діло. Коли б спромогтися на книжки, а там пішла б складчина на школи». Як бачимо, видавничу справу громадівці розглядали як початок національного відродження. Вони працювали на майбутнє України. Адже, як свідчив історичний досвід, народна книжка й народна освіта —

це ті підвалини, на яких вибудовується національна самосвідомість і прагнення створити власну державу.

Історичне джерело

Працюючи на культурно-освітній ниві, петербурзькі громадівці не відмовлялися від ідеї української держави. М. Костомаров у листі до редакції російської революційної газети «Колокол» писав: «У майбутньому Слов’янському союзі, у який ми віримо та якого сподіваємося, наша Південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою зі збереженням єдності [з Росією], заснованої не на згубній, мертвій централізації, а на ясній свідомості рівноправності та своєї власної користі... Нехай же ні росіяни, ні поляки не вважають своїми землі, заселені нашим народом».

Після виходу у світ перших номерів «Основи», на неї посипалися звинувачення в «українському сепаратизмі». Через рік часопис було закрито, а в 1863 р. припинила діяльність петербурзька «Громада».



2. Хлопомани

Наприкінці 1850-х років на Правобережній Україні під впливом західноєвропейських ідей серед студентів Київського університету сформувалася народницько-культурницька течія хлопоманів. Члени течії належали до польських чи спо-лонізованих українських шляхетських родин. Під впливом ідей народності вони почали віддалятися від польського шляхетського стану й намагалися зблизитися з українським селянством. Усвідомивши, що варто служити народові, серед якого живеш, молоді люди відійшли від польського руху, приймали православ’я, розмовляли й писали українською, одягалися в народний одяг, родичалися із селянами й навіть одружувалися із селянками. У такий спосіб хлопомани підкреслювали, що вони, на відміну від російської держави, визнають існування українського народу.

За прихильність до селян (польськ. — хлопів) за рухом закріпилася назва хлопоманство. Серед його засновників були економіст Т. Рильський, етнограф Б. Познанський, мовознавці К. Михальчук і П. Житецький, етнограф і фольклорист П. Чубинський та ін. Навколо них на початку 1860-х років гуртувалося 200-300 молодих людей.

Натхненником хлопоманів став історик Володимир Антонович (1834-1908), який визначив програму руху. Він закінчив медичний та історико-філологічний факультети Київського університету. Під впливом ідей французьких просвітників і німецьких романтиків вступив у гострий конфлікт з поглядами польського шляхетського оточення, у якому зростав. Юнак болісно сприймав колонізаторське ставлення польської шляхти до українського селянства. Він переконував, що «жити серед народу й не злитися з ним, не пройнятися його національними інтересами — значить бути дармоїдами, паразитами», і закликав спольщених шляхтичів визнати себе українцями. Польські поміщики написали на нього понад 40 доносів, поширювали чутки, що в Києві діють злочинці, які закликають вирізати всіх панів-шляхтичів. Зрештою, польські лідери викликали В. Антоновича на «шляхетський» суд, який закінчився безрезультатно.

Щоб припинити всілякі чутки щодо себе й друзів, В. Антонович у часописі «Основа» опублікував статтю «Моя сповідь». Він відкинув звинувачення в зраді польського громадянства й заявив, що польська шляхта стоїть в Україні перед вибором: або залишитися зайдами-паразитами, гнобителями українського народу, або повернутися до народності своїх предків і працювати на користь народу. «Я вибрав друге та сподіваюся, що працею й любов’ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином свого народу, бо я готовий все розділити з ним». Ці слова відображають життєву позицію В. Антоновича.


3. Київська «Громада», громадівський рух у Наддніпрянщині

Обравши українську долю, натхненні ідеями петербурзької «Громади», хло-помани на чолі з В. Антоновичем 1859 р. заснували київську «Громаду». Того ж року виникла «Громада» в Полтаві, згодом — у Харкові, Одесі, Чернігові, Єли-саветграді. Постійного членства, програми й статутів громади не мали. У них об’єднувалися по кілька десятків (у Києві майже 300 осіб) викладачів, студентів, діячів науки й культури.

Першочерговою справою громадівці вважали освіту, завдяки якій «народ усвідомить власні потреби й зуміє задовольнити їх». Уже в 1859 р. вони розпочали створення недільних шкіл і бібліотек. Школи призначалися для ремісничої молоді, неписьменних міщан і робітників. Навчання здійснювалось українською мовою в приміщеннях шкіл, гімназій і навіть у Київському університеті. У Наддніпрянщині було відкрито понад сотню недільних шкіл. Учителями працювали здебільшого студенти й гімназисти. Тоді ж було надруковано популярні брошури, словники, підручники для початкового навчання, зокрема «Буквар південноруський» Т. Шевченка, «Граматику» П. Куліша, «Арифметику» О. Кониського. Духовне піднесення сприяло активній купівлі книжок-«метеликів» на господарську, історичну, літературну, фольклорну та релігійну тематику. На межі 1850-1860-х років в Україні продавали набагато більше народних видань, ніж у Росії.

Члени громад читали міщанам «Кобзаря», твори інших письменників, іноді організовували лекції, створювали народні театри. Водночас громадівці проводили етнографічні експедиції, вели культурно-просвітні бесіди із селянами Волині, Поділля, Київщини, Катеринославщини та Херсонщини.

Усе це спричинило помітне піднесення в настроях громадянства.

4. Наступ імперської реакції

Занепокоєний діяльністю громад, разом з російськими й польськими шовіністами, які старанно писали доноси, царський уряд перейшов у наступ на грома-

дівців. їх заарештовували під час просвітницької роботи, викликали до поліції та проводили принизливі допити.

Щоб захиститися від таємних доносів, В. Антонович із друзями опублікували в пресі заяву. Громадівці заявляли, що молодь не виступає проти релігії, родинного затишку, приватної власності, не підбурює селян проти панів, не планує відокремлення України від Росії. «Подібні заяви, — стверджували вони, — є наклепом малорозвиненого провінційного дворянства на громадівську молодь», яка опікується культурним розвитком народу.

Проте імперська каральна машина не збиралася давати задній хід, розуміючи, що культурно розвинутий народ поставить на порядок денний питання суспільного й політичного характеру. У жандармських донесеннях у Петербург зазначалося, що громадівці-українофіли «зближуються з простим народом, навчають його грамоти й поступово прищеплюють йому думку про колишню славу Малоросії та про принади волі саме з тією метою, щоб згодом, коли уми простого народу підкоряться їхньому впливу, діяти на шкоду монархії». У червні

1862 р. були закриті всі недільні школи, оскільки, як стверджувалось у царському наказі, ці заклади були відкриті «під впливом і за участі осіб, які мали на меті потрясіння держави» — Російської імперії.

5. Польське повстання 1863-1864 рр. та Україна

На розвиток громадівського руху суттєво вплинуло польське визвольне повстання 1863-1864 рр. проти панування царської Росії в Королівстві Польському, Литві, Білорусі та Правобережній Україні. Повстання розпочалося в січні

1863 р. нападами повстанських загонів на російські гарнізони. У Польщі тривала справжня партизанська війна. У травні повстання охопило Київську й Волинську губернії. На території Правобережної України було створено 20 повстанських загонів.

На стороні повсталих поляків воювало понад 500 українців, білорусів і росіян. Найвідомішим серед них був керівник військової організації «Земля і воля» підпоручник Андрій Потебня. У бою під Піщаною Скалою (нині територія Польщі) він загинув разом із кількома своїми товаришами. Проте масової підтримки польські повстанці від української національно свідомої громадськості не мали, бо проголосили гасло відновлення незалежної Польщі в кордонах 1772 р.

Майже 300 тис. селян добровільно боролися з польськими повстанцями. Підтримати це повстання для української інтелігенції означало боротися за заміну російського панування на польське, адже польські землевласники відверто зневажали й жорстоко експлуатували українське селянство.

До травня 1864 р. Росія за допомогою Австрії й Пруссії придушила повстання.

6. валуєвський циркуляр

З початком польсько-шляхетського визвольного повстання на початку 1863 р. наступ на громадівський рух посилився. Російські реакціонери здійняли галас з приводу «негайного приборкання» українського національного руху, поки він не призвів до українського визвольного повстання на кшталт польського.

Піком цієї істерії став циркуляр імперського міністра внутрішніх справ П. Ва-луєва, виданий 18 липня 1863 р. Розісланий в усі українські губернії, циркуляр заборонив використання української мови в шкільному навчанні, при друкуванні шкільних підручників, наукових, освітніх і релігійних книжок, оскільки «ніякого “малороссийского язика” не було, немає й бути не може», — запевняв міністр-шо-вініст.

Формальним приводом до появи Валуєвського циркуляра став поданий на розгляд цензури український переклад Ф. Морачевським Євангелія. Переклад схвалила Академія наук, однак Святійший Синод, шеф жандармів, міністр внутрішніх справ і київський генерал-губернатор визнали, що переклад докорінно перешкодить усім «дотеперішнім заходам уряду русифікувати українські краї», що українське Євангеліє становить «небезпеку для самої царської влади». Зрештою комісія вирішила: «визнати рукопис небезпечним і шкідливим». Так украй вороже російська світська й церковна влада зустріла природне право українського вченого донести Слово Боже до українців їхньою ж «дарованою Богом» мовою.

Одразу після засідання комісії міністр Валуєв розіслав свій циркуляр.

Документ дозволяв друкувати українською мовою лише твори красного письменства. Навчання ж українською мовою розцінювалося як політична пропаганда. Тих, хто брався за це, звинувачували «у сепаратистських задумах, ворожих Росії». Жандармерія провела арешти найактивніших громадівців і на певний час загальмувала розгортання українського культурно-національного руху.

На думку вченого

За висловом відомого історика української культури І. Огієнка, «на українську літературу, науку, культуру наклали важкі пута, а українську інтелігенцію відірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою».

7. Відновлення громадівського руху на початку 1870-х років

На початку 1870-х років режим самодержавства дещо пом’якшився, і київська «Громада» відновила діяльність. Вона отримала назву «Стара громада», бо до її складу ввійшли переважно громадівці 1860-х років — люди зрілого віку. 


Гурток об’єднував до 50 осіб — представників інтелектуальної еліти, людей із високим моральним авторитетом. Це були визначні вчені й письменники, зокрема: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький,

І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський.

«Стара громада» налагодила зв’язки з відновленими громадами в інших містах України. Як і раніше, організація не займалася політичною діяльністю, але перебувала в центрі громадського життя завдяки своїм членам, які працювали в установах земського й міського самоврядування. Саме через них «Стара громада» активно обстоювала інтереси українства. Лише представники молодшого покоління громадівців Б. Грінченко, О. Кониський та М. Драгоманов займали радикальнішу позицію й закликали рішучіше протистояти політичній та національній русифікації.

Історичний факт

Незважаючи на те, що царський уряд позбавив громадівців можливості займатися справою освіти, вони брали активну участь у відкритті в 1871 р. колегії Г Галагана й перетворили її на найкращий навчальний заклад Києва.

Першочергового значення «Стара громада» надавала розвитку культури й науки, які б допомогли створити надійний фундамент для майбутньої відродженої України. У січні 1873 р. частина старогромадівців увійшла до складу Історичного товариства Нестора Літописця, створеного на базі історико-філологічного факультету Київського університету.

Запитання та завдання

1. Дайте визначення понять «громадівці», «українофіли», «хлопомани», «книжка-„метелик”». Які з цих понять різні суспільні сили витлумачували по-різному?

2. Визначте роль, яку відіграли члени Кирило-Мефодіївського братства в зародженні громадівського руху.

3. Як польське повстання 1863-1864 рр. позначилося на українському національному рухові?

4. Розкрийте сенс духовного переродження, яке відбувалось у свідомості хло-поманів.

5. Охарактеризуйте зміст діяльності київської «Громади» та всього громадівського руху на Наддніпрянщині на межі 1850-1860-х і на початку 1870-х років.

6. Розкрийте зміст політики, яку характеризує Валуєвський циркуляр.

7. Порівняйте завдання, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства та громад. Як би ви оцінили їхню роль у розгортанні українського національного руху?

8. Поміркуйте, чому для Російської імперії була небезпечною література, видана українською мовою.

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^