mozok.click » Українська література » Марко Вовчок - "Інститутка"читати онлайн скорочено, короткий зміст, аналіз твору, критика
Інформація про новину
  • Переглядів: 12281
  • Автор: admin
  • Дата: 18-01-2018, 11:37
18-01-2018, 11:37

Марко Вовчок - "Інститутка"читати онлайн скорочено, короткий зміст, аналіз твору, критика

Категорія: Українська література

1. Розгляньте репродукції картин і дайте відповіді на запитання.

A. Які деталі свідчать про те, що зображено людей у побуті ХІХ ст.? Б. Яке враження справляють на вас жінки, зображені на картинах?

B. Чи наявний мотив соціальної нерівності в цих роботах? Якщо так, то в чому він виявляється?

2. Прочитайте життєпис Марка Вовчка й стисло перекажіть його.

Марко Вовчок (справжнє прізвище, ім’я та по батькові Марія Олександрівна Вілінська) народилася 22 грудня 1833р. в с. Єкатерининському Орловської губернії (Росія) у родині збіднілого дворянина. Батько Марії помер, коли вона була ще зовсім маленькою. Мати одружилася з поміщиком, який жорстоко ставився до своїх кріпаків (спогади про нього та його поводження з людьми стануть у майбутньому матеріалом для деяких художніх творів письменниці).

Дівчина запам’ятала науку матері: «Не знатимеш хоч кілька мов, не вважай себе культурною людиною». Марія навчалася в жіночому пансіоні в Харкові, потім повернулася в Орел, де виховувала тітчиних дітей. Саме тут, в Орлі, вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком (етнографом і фольклористом) Опанасом Марко-вичем, який був засланий у це місто за участь у Кирило-Мефодіїв-ському братстві.

У 1851 р. Марія одружилася з О. Марковичем і виїхала в Україну, де, досліджуючи разом із чоловіком фольклор, вивчила українську мову, яку чула з дитинства у своєму домі (її мати любила народні пісні й часто їх співала). Студіюючи фольклор в українських селах, Марія засвоювала народні звичаї, обряди, побут. Страждання українських селян стали її власними, майбутня письменниця усвідомлювала, що треба якось протидіяти рабству в закріпаченій Україні. Вона почала писати твори. Літературна діяльність письменниці веде відлік від 1856 р. Вона пише під прибраним ім’ям Марко Вовчок.

У 1857 р. в Петербурзі побачила світ збірка «Народні оповідання» Марка Вовчка, твори молодої письменниці набувають великої популярності. Через два роки вона з чоловіком переїздить до російської столиці. У Петербурзі Марко Вовчок стає окрасою гурту українських культурних діячів.

Захворівши, у 1859 р. Марко Вовчок лікується в Німеччині, де знайомиться з ученими Д. Менделєєвим та І. Сєченовим. Потім письменниця їде до Лондона, де спілкується з представниками передової російської інтелігенції, вирушає на лікування до Італії, де зміцнює своє здоров’я, набирається вражень і натхнення на творчість. У західноєвропейських країнах вона спілкувалася з О. Герценом, І. Тургенєвим, Л. Толстим, брала участь в організації матеріалів і поширенні герценівського «Колокола».

Пізніше із сином Богданом Марко Вовчок переїздить до Парижа, де проводить кілька років (1860-1866). Знання французької мови відкрили великі можливості для письменницької діяльності Марка Вовчка у Франції: вона пише, перекладає, до речі, деякі твори з її «Народних оповідань» настільки полюбилися парижанам, що витримали по декілька перевидань, зокрема повість-казку «Маруся» видавали 20 (!) разів. Вона була нагороджена премією Французької академії й стала класичним твором дитячої літератури.

Саме у Франції письменницю застала звістка про передчасну смерть Т. Шевченка, який називав Марка Вовчка своєю «донею», а себе — її «хрещеним батьком». Промовистими є рядки з вірша Т. Шевченка «Марку Вовчку»:

Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. (...)

За кордоном Марко Вовчок прожила 8 років, потім повернулася до Петербурга, де провела наступні 10 років. Тут були видані (у журналі «Отечественньїе записки») найкращі її романи російською

мовою: «Живая душа», «Теплое гнездьшко» та ін. У ці роки письменниця редагує журнал «Переводи лучших иностранньїх писателей», сама перекладає твори Ж. Верна, Ч. Дарвіна, Г. К. Андерсена, П. Брема.

За чітку громадянську позицію Марка Вовчка починають переслідувати, а за повість «Кармелюк» її збиралися навіть притягнути до суду. Вона переживає душевне потрясіння, починає хворіти й покидає Петербург назавжди.

Після смерті чоловіка Марко Вовчок вийшла заміж за Михайла Лобача-Жученка.

Сім років письменниця жила серед чистої, неймовірної краси природи Богуславщини, що під Києвом. Тут вона збирала фольклор, займалася письменницькою діяльністю.

Кінець свого життя Марко Вовчок провела на Кавказі. Письменниця померла 10 серпня 1907 р. в Кабардино-Балкарії — у м. Нальчику, де й похована.

Маючи намір вивчити українську мову, славетний російський класик І. Тургенєв звернувся до Т. Шевченка, щоб той порекомендував, прозу якого українського письменника варто читати як зразок чистої літературної мови. Український класик відповів: «Марка Вовчка, бо він один знає нашу мову». Цей факт дуже красномовний.

У період, коли жила та творила Марко Вовчок, деякі жінки підписували свої твори чоловічим іменем, наприклад Жорж Санд. Марія Маркович (Марковичівна) узяла собі ім’я, похідне від прізвища чоловіка (Марко Вовчок), і, надрукувавши в Петербурзі «Народні оповідання», стала знаменитою.

3. Прочитайте повість Марка Вовчка «Інститутка».



 

ІНСТИТУТКА (1860)

Повість

(Скорочено)

Т. Г. Шевченку I

Люди дивуються, що я весела: надійся, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та вдайся... Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь

трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...

На десятоліттях взяли мене у двір. Стара пані була не що, сумирна собі, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! Не на умі. Увесь день на ґаночках; нічка йде — охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі й у неї... та треба ж колись і перестати. (...)

У старої пані не було роду, окрім мала собі внучечку, — у Києві обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... ін-сти-ту-ті... Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, — і попоплаче над ними, і посміється. Коли пише внучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати... Мати Божа! Увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємося! Панночка буде! (...)

II

Діждали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає: цілує, і милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає. (...)

— Якось-то жилося тобі, серденько, самій? — питає стара. — Ти мені не кажеш нічого.

— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

— Учили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

— От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!

— Голубочко моя!.. Звісно вже — чужі люди: обижали тебе дуже... Чому ж ти мені зараз сього не прописала?

— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються...

— Бідолашечко моя!.. Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?

— Ох, бабусечко! І морено, і мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, і десяте, і п’яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...

— Та нащось же вчаться люди, моє золото. От і наші панночки — на що вже бідота, та й ті верещать по-францюзькій.

— Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови й до музики добре і я бралася, до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока... Учися та й забудь! І тим, що учать, — нуда, і тим, що вчаться, — біда. Багацько часу пропало марно! (...) Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумалися, бабусю?

— Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти далі й усе позабуваєш?

— Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно вухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!

— А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: училася, та й не тямить!

— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналася, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу (...)

III

Панночка вибрала собі в прислуги Устину.

IV

Увечері кличуть: «Іди до панночки — розбирати».

Увійшла, а панночка стоїть перед дзеркалом і вже все зриває із себе.

— Де се бігала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене:

— Та хутче ж бо, хутче!

Кинулася на ліжко:

— Роззувай!.. А вмієш ти волосся завивати? — питає.

— Ні, не вмію.

— Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Іди собі!

Дівчата вже мене дожидають:

— А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко?

Що їм казати?

— Дурна я, — кажу, — дівчата, бо не вмію кіс ізвивати!..

V-VII

Панночці давно вже хотілося, щоб до неї гості приїздили. Усі в домі почали готуватися. Гостей понаїхало багато. Усі паничі біля неї тільки й в’ються, а вона, щаслива, ласкаво з ними говорить.

Потроху панночка робила все на свій лад: бабусі забороняла плести, бо перед гостями соромно, дівчат узагалі не милувала, поступово почала їх штурхати, а потім і бити.

VIII

(...) Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як до Великодня. Сіла панночка зачісуватися... Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного в руку набрала, як мені довелося туманіти коло її русої коси!.. І така, й онака, і геть-пріч пішла, і знову сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, — аж я злякалася! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я у двері, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї — страшна така зробилася, що в мене й ноги захиталися. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу кричати — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже від холодної води прокинулася. Дивлюся: дівчата коло мене скупчилися, білі всі як крейда. Панночка на стільчику розкинулася, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у роті чорно.

— Що ти накоїла, ледащо! (...)

А панночку вмовляє:

— Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, Боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі. Буде-бо вже, буде! (...)

— А тобі, ледащице (знову свариться на мене), — а тобі буде!..

Та й не знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, — так пані тільки ногою мене совма-нула та зараз і звеліла дівчатам до хати віднести.

Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впали коло мене плачучи:

— Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати Божа! За що се над нами таке безголов’ячко?

ІХ-ХІ

Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи одужала.

Лежу сама, — усі на панщині, — лежу та все собі думаю: «Таке молоде, а таке немилосердне, Господи!» (...)

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.

— Іди, іди, хутенько йди, Усте!

— Куди йти?

— До панночки, до панії! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалувалася на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди ж бо, іди!

— Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!

— Я тебе доведу, голубко! (...)

Ледве я доплелася до будинку. На порозі стріла панночка.

— Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти не бачила й не чула.

Та кричить же то, Боже! Аж задихалася, штовхає мене, за рукав смикає... Годинонько ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик і пані не задлялася прилізти... Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі Богу, того не дознавали від неї, поки не вселилася панночка. (...) Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) — панночка біжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!» Чи хто заплаче: «Бабуню, діла не роблять, та ще й плачуть!» Та на всіх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає — молодий вік ізгадала!

Тільки й дишемо, було, як наїде гостей-паничів і трохи забуде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить по-пташиному, привітна, люба — і що то? — не пізнати!.. (...)

XII

Спізнався з панночкою полковий лікар і почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, — і на па-

нича не походив!.. А як з нею спізнався? Уже давненько панночки приїжджі переносили, що який-то вже там лікар полковий хороший: і брови йому чорні, й уста рум’яні, і станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь...

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старій:

— Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали (...).

— Моя дитино, нацокотали тії верхоумки скосирні, а ти віри пойняла... Велике диво — полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?

— Та нехай я тільки його побачу, бабуню! Чи справді він такий, як славлють (...).

От же як стара одмагалася! А внучечка як на пню стала: лікаря та й лікаря! (...)

XIII

Та вже й убралася того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

— Нащо нам та голь нещадима здалася!

Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.

Коли наїхали полкові, а лікаря немає. «Дякує, — кажуть, — за ласку, та немає в його часу ані години: недужих у його багато — лічить».

— І не силуйте його, — каже стара, — нехай лічить з Богом!

Панночка тільки почервоніла й уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпіли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає, і стогне, і кричить. Стара злякалася, плаче, по лікаря шле. А полковий зна-ющий, кажуть, та й живе ближче за всіх, — по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у ліжку, як мальована, — дожидає.

Приїхав він, подивився, розпитав. А вона ж то вже — і голівку хилить, і говорить, помісь співає. Побув яку годинку та й прощається: «Завтра навідаюся».

Стара пита в онучечки, онучечка задумалася, тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: «Що, як лікар? Показався як?», то вона стрепенулася: «Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний... І що він собі думає!»

Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. (...)

Стара пані тільки що головою в мур не б’ється, та нічого не врадить: «Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру!.. (...)»

Стара й годі, тільки охає.

XIV

Спустіло панське подвір’я; не тупочуть коні, не торохтять коляски. І панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує — усе сидить і думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна й убрана, і рум’яніє, як червона маківка. (...)

Цілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не відступає й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвох, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона внучечки.

Ото вже і сватає він панночку. Плаче стара й журиться тяжко:

— Я ж сподівалася тебе за князя віддати, за багача (...)

— Ох, Боже ж мій! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!

— Та хіба ж таки кращих за його немає? — не сміючи вже відмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знову стара.

— Для мене немає у світі кращого, немає й не буде!

Засумувала панночка, аж змарніла й зблідла. Стара зовсім скрутилася, не знає далі, на яку ступити. (...)

Молодий став помічати, турбується:

— Що таке? Чого смутна?

— Та я не смутная...

— Скажи мені всю правдоньку, скажи! — просить, у руку її цілує.

— Поберемося, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Убого!

— От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

— Бач, ти об мені й не думаєш! — одмовля йому. — А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитися: «От живуть-бідують!»

— Серденько моє, що ж мені, бідному, у світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху... Що ж я вдію? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!

І почнуть отак обоє собі журитися.

XV

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусідок, допитуються:

— Чи правда, що тая гординя та в тебе закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає? (...)

— Уважайте самі, — одказує панночка всміхаючись.

Та й почне перед панночками наругу на його зводити.

— Слухайте, — каже до його, — їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поспішіть, щоб я не гнівалася!

Він зараз їде, купує там, що казано.

— Боже мій! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та замініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде він, міняє.

Або так. Хоче він води напитися, а вона:

— Не пийте, не пийте!

— Чому?

— Я не хочу! Не пийте!

— Та коли ж я хочу пити!

— А я не хочу! Чуєте? Не хочу! (...)

Панночки приїжджі дивуються:

— Ото! Чи хто сподівавсь од його такого кохання! І що ти робила? Як ти Бога просила?

Наша панночка тільки всміхається.

Питають, що він їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити й атласи, що від старої панії має, та хвалиться:

— Це він мене обдарував! (...)

Стара тим часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є. (...)

— Справді? — покрикне панночка. — (...) Ах, Боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нічим гаразд хвалитися. А все ж хутір! Усе ж держава!

Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!

XVI

На Різдво їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилася до самого світу.

Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:

— Що се я поробила! (...) Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!

Стара тим і заручинам не рада, та втішає внучечку, умовляє:

— Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі!

— Чому Господь не дав йому панства-багатства! — викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.

— Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша від усіх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, усе твоє.

Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:

— Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, із серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна матінко! (...) Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

— Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки міркую: зостанусь я тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти в хуторі хазяйствуй. (...)

— Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на світ одродили!

— То будь же в мене веселенька, не плач...

— Не буду плакати, бабуню, не буду!

Тільки що жених на поріг, панночка до його:

— Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!

Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись:

— Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохалися... Пам’ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, як, було, з тобою походжаємо, говоримо?

А вона йому:

— Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!

Молодий аж іздригнувся та дивиться на неї, ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило...

— Що ж? — питає панночка. — Чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочеш зо мною хазяйнувати?

І бере його за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся:

— Ти ж моя, — каже, — хазяєчко кохана!


XVII

Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, купує, крає, складує... Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці — смерть!

На весілля панів, паній понаїздило — гуде в будинку, як у вулені. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: «Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, і се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!» (...) Ледве вже ми їх збулися. (...)

XVIII-XL

Панночка з лікарем переїхали на хутір. Її дратувала простота оздоблення й меблів у будинку. Дізналася, що в хаті порядкує бабуся. На господарстві були візник Назар, його дружина Катря (вони мали маленьку дитину). Також працював тут парубок Прокіп, якому відразу сподобалася Устина.

Життя на хуторі ставало все важчим. Устина з Прокопом покохали одне одного. У Катерини захворіла дитина, але пані не дозволяла їй дивитися за дочкою. Згодом хворе дитя померло. Убиту горем Катерину пані прогнала на панщину. Стала вона зовсім навісна, а потім вчинила самогубство — утопилася. Спохмурнів Назар, але тримався. Замість Катрі з міста взяли куховара-москаля, якому вдавалося догодити хазяйці. Стара пані померла. У панночки й лікаря народився син, за кума вони взяли полковника.

XLI

Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилося...

Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тієї гілки, то з-за тієї. Трохи вже й притомилася бабуся — сіла одпочити.

— От уже й літечко красне минулося! — промовила. — Сонечко ще світить, та вже не гріє.

Сеє кажучи, роздивляється навкруги.

— Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора з-за тину визирає? — питає мене.

Я гляну — аж справді, коло тину купка діток.

— А що, дітки? — питає бабуся. — Чого прийшли, мої соколята?

Малі мовчать і тільки оком закидають у коші з яблуками.

— Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже їм бабуся.

Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя... Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно, діти. Коли се зненацька як гримне пані:

— А то що?

Перелякалися діти. Котрі в плач, а хто в ноги — тільки залопотіло. І в мене серце заколотилося.

Бабуся спокійненько відповіщає:

— Се, — каже, — я по яблучку діткам дала.

— Ти дала? Ти сміла? — заверещить пані (сама аж труситься). — Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!

— Я — злодійка?! — вимовила стара... Зблідла, як хустка, й очі їй засяли, і сльози покотилися.

— Більше красти не будеш! — кричить пані. — Я тебе давненько пристерігаю, аж от коли піймалася... Панські яблука роздавати!

— Не крала я зроду-віку мого, пані, — одмовляє стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить. — Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало? (...)

Хруснули віти. З-за зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його благаю.

— Злодійка! Злодійка! — картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару, і штовхає.

— Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізві-кувала чесно, пані!

— Ти ще зо мною заходиш?

Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!

Захиталася стара: я кинулася до неї; пані — до мене; мій чоловік — до панії.

— Спасибі, моя дитино, — промовляє до мене бабуся. — Не турбуйся, не гніви панії.

А пані вже вчепилась у мої коси.

— Годі, пані, годі! — гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. — Цього вже не буде! Годі!

А пані в гніві, у диві великому, тільки викрикує:

— Що? Як? Га? (...)

Тоді вона в крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.

— Що се?

Мій чоловік випустив тоді панію з рук.

— От твої щирії душі! — ледве промовила пані. — Дякую тобі!.. Та чого ж ти мовчиш? — скрикнула ще голосніше. — Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш!

— Що се поробилося? — питає пан на всі сторони у великій тривозі.

Пані й почала: й обікрала її стара, і всі хотіли її душі, — такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже й пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка.

— Розбишака!

— Не підходьте, пане, не підходьте! — озвався мій понуро.

— Е, бачу, — каже пан, — тобі тут місця мало. Постой же: розби-шатимешся в москалях — скільки хотя!

Пані аж верещить:

— У москалі його, у москалі!.. Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!

— Візьміть його! — крикнув пан на людей. — Зв’яжіть йому руки!

Прокіп не пручався, сам руки простяг, ще й усміхнувся.

А Назар під той гук до мене:

— Чого злякалася? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще, не знаю...

XLII

Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають, Назар запрягає коні під пана.

Довго думав мій чоловік, далі каже:

— Устино! Сядь коло мене!

— Що ти починив, мій голубе! Що ти сподіяв! — говорю йому.

— А що я сподіяв? Будеш вільна, от що! Будеш вільна, Устино!

— Воля, — кажу, — та без тебе! (...)

— На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.

Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, у чім була, схопилася до його на візок. Стара мене благословляє та його:

— Нехай вам Мати Божа допомагає, діти! — А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.

Помчали нас. Як то ще пані не схаменулася про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б! (...)

Під’їжджаємо до міста. Пан закурів коло нас і випередив. В’їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали.

Випустив Прокіп мою руку:

— Усте, не журися.

Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.

— Не вдавайсь у тугу, — каже Назар. — Біс біду перебуде: одна мине — десять буде. (...)

Коли виводять мого чоловіка... Боже мій, світе мій! Серце в мене завмерло; а він веселий, як на Великдень... (...)

XLIII-XLVI

У місті Устя працювала в наймах, жила в однієї вдови. Прокопа муштрував старий понурий москаль. Навесні москалів відправили в похід. Перед тим молоді попрощалися на хуторі з бабусею, яка була їм ніби за матір. Назар з хутора втік.

XLVII

Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.

— Не суши себе слізьми, серденько! — приказував. — Я вернуся... сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю... Що яка ти, службо, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара немає й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров’ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла — зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки — і року добуду. Якось розва

жить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв’язані руки мої. «Це лихо дочасне; не вічне!» — думаю.

То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й Бог забуде! Він чоловік мій, і добродій мій. Поздоров його, Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюся — байдуже мені, що є ті пани у світі!


4. Опрацюйте літературно-критичний матеріал до повісті.

Історія написання та видання повісті. Повість «Інститутка» Марко Вовчок почала писати в Немирові на Вінниччині, продовжила в Петербурзі, а завершила в Парижі. Свій найкращий твір про закрі-пачене село вона присвятила Т. Шевченку. У листі до одного критика в 1859 р. І. Тургенєв писав, що повість Марка Вовчка «Інститутка» викликала в нього «цілковите захоплення», адже «такої свіжості й сили ще, здається, не було — і все це росте саме із землі, як деревце».

Тема, життєва основа змісту. У повісті змальована доля українського села напередодні ліквідації кріпацтва. Тема твору — зображення тяжкого становища кріпаків і наростання стихійного протесту проти кріпацтва, перші прояви непокори поміщикам, протиставлення моралі панів і трудового народу. Один із сучасників Марка Вовчка згадував, що «у ті роки вся освічена Росія читала повісті Марка Вовчка й ридала над долею її героїнь-селя-нок». І. Франко вважав, що цей твір проникає «найглибше в суть кріпосницького лихоліття».

Композиція, сюжет повісті «Інститутка». Композиція повісті «Інститутка» проста. Сюжет розгортається послідовно. Розглянемо елементи сюжету твору за таблицею.

Елементи сюжету повісті

Елемент сюжету

Події

Експозиція

знайомство з героями, вдача Устини

Зав’язка

приїзд панночки з міста, Устину обрали покоївкою

Розвиток дії

стосунки панночки з кріпаками, деспотизм молодої пані, одруження інститутки, переїзд подружжя на хутір

Кульмінація

панночка намагається побити Устину, за неї заступається Прокіп

Розв’язка

Прокопа віддають у рекрути, Устина переходить у місто наймичкою

Характеристика персонажів. Марко Вовчок використовує в повісті «Інститутка» увесь письменницький арсенал творення образів: прямі авторські розповіді, самоаналіз героїв, зовнішнє мовлення (діалог), внутрішні монологи, непрямі характеристики, наскрізну психологічну деталь.

Персонажі чітко поділяються на дві групи, які протиставляються у творі: пани (панночка, бабуся інститутки; полковий лікар, майбутній чоловік інститутки) і кріпаки (Устина, Прокіп, бабуся-служниця, Назар, Катря).

Упродовж усього твору протиставляються два головні персонажі, дві життєві позиції, два способи життя: Устина й молода панночка. Розглянемо їхні характеристики в порівняльній таблиці.

Порівняльна характеристика головних героїнь

Інститутка

Устина

Закінчила інститут шляхетних панянок, але головні предмети вважає непотрібною дурницею («Нащо мені те знати, як по небі зорі ходять»).

Неграмотна, проте знає народну мудрість («Було мене й б’ють — не здержу серця, заплачу, а роздумаюся трохи — сміюся»), має природний розум.

Вродлива («І що ж то за хороша з лиця була! Здається, і не змалювати такої кралі»), проте зовнішня краса не відповідає внутрішній суті; духовне убозтво інститутки.

Душа відкрита до всього прекрасного, лагідна, життєрадісна, поетична натура («Я весела... Весело бачити степ, поля красні»).

Фальш, дволикість натури, сповідує подвійні стандарти, уміє викрутитися.

Відверта, проста, покірна панам, терпляче зносить знущання вередливої панночки.

Обмеженість інтересів, має панські потреби: бенкети, «по новій моді убратись».

Невибаглива до побуту.

Примхлива, до сільських дівчат ставиться з презирством, як до худоби (Устину «щипає, і штрикає, і гребінцем скородить, і шпильками коле, і водою заливає, та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче»).

Має добре серце, прощає образи (після того, як панночка душила дівчину, подумала: «Таке молоде, а таке немилосердне, Господи!»).

Жорстока, свавільна, люта (не дає дозволу на одруження Устини й Прокопа).

Спостережлива, близько бере до серця страждання інших кріпаків.

Інститутка

Устина

Кохає з розрахунку: над бідним лікарем знущалася, а коли дізналася, що він має маєток, ставиться привітно; «любила якось чудно, не по-людськи».

Глибина й щирість почуття кохання («чую, наче в мене крила вирос-та-ють»).

У маєтку все перевернула на свій лад (відлучила стару пані від роботи; змусила всіх дівчат працювати; лає, штовхає, б’є прислугу).

Працьовита, любить дітей.

Мова поміщиці груба, лайлива (вона лепече, дзвякотить, «ляскотить по-пташиному»).

Неписьменна селянка тонко відчуває, сприймає, опоетизовує природу («Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко»).

Аристократка за походженням, але залишається експлуататоркою.

Внутрішній аристократизм духу кріпачки.

У повісті «Інститутка» зображено два покоління панів і два покоління кріпаків. Поміщиця-внучка значно жорстокіша й більш свавільна, аніж стара пані. В образі інститутки узагальнено найхарактерніші риси поміщика-експлуататора, породженого кріпосницькою системою. Це типовий образ поміщиці, характерний для цієї епохи.

Образом чоловіка інститутки Марко Вовчок спростовує віру народу в «доброго пана». Лікар показний, освічений, добріший за жінку, але підкоряється жорстокій та владній дружині й загалом кріпосницьким порядкам.

Молодше покоління кріпаків, на відміну від терплячої бабусі-кріпачки, протидіє панським знущанням, висловлює протест проти нелюдських умов існування. Це свідчить про наростання антикріпосницьких настроїв у суспільстві, бо межа терпіння народу дійшла до критичної точки.

Симпатії головної героїні на боці волелюбного Назара й рішучого Прокопа. Після історії в саду Прокопа віддали в солдати за те, що він заступився за Устину. Вона покидає поміщицький маєток і їде в місто з чоловіком, працює там наймичкою.

Основна думка повісті «Інститутка». У повісті виражено ідею непереборного прагнення людини до волі, палке бажання кріпаків вирватися з-під влади поміщиків. Провідним мотивом у творі є думка Устини: «Любо на волі дихнути!»

Письменниця засуджує свавілля кріпосників, захоплюється типами з народу, їхньою моральною вищістю над звироднілою панівною верхівкою кріпосницького суспільства. Повістю «Інститутка» Марко Вовчок переконливо довела, що скасування ганебного кріпосного ладу в Російській імперії — основне завдання доби.

За словами І. Франка, повість Марка Вовчка «Інститутка» справедливо «належить до найкращих перлів нашої літератури».

Мова твору. Професійні критики відзначали високий художній рівень творів Марка Вовчка. Плавна, пісенна оповідь, невеликі та динамічні діалоги сприяють послідовному розвитку подій. У повісті небагато пейзажів, вони стислі, але запам’ятовуються через ліризм, ритмічну мелодійність, що підкреслює душевний стан героїв («Тихого та ясного ранку виїздили ми із села, а мороз аж тріщить. Іній запушив верби; біліли віти й сяяли проти сонця»). Мова повісті насичена афоризмами оптимістичного характеру («Дознає неборак, почім ківш лиха!»; «Наїде їх силечка одна»; «Засміявся — зубів у нього незліченно, а білі ті зуби, білі як сметана»).

Улюблений засіб художньої виразності в повісті — порівняння, є тут чимало метафор, народних епітетів, синонімічних повторень слів, звертань фольклорного походження (серце, голубочко, хорошая, вродливая, дитино моя, Господи мій милостивий). Усе це сприяло утвердженню Марком Вовчком так званої народної прози в українській літературі.

5.

Законспектуйте в робочий зошит відомості з теорії літератури.

Як вам уже відомо, повість — великий епічний прозовий твір із розгорнутим сюжетом і чималою кількістю персонажів, але найбільшу увагу приділено головному героєві, життя якого змальовано протягом тривалого періоду, тому сюжет повісті найчастіше однолінійний. Жанру повісті властиві розгорнуті пейзажі, детальні портретні описи, інтер’єр. Тут наявні також роздуми й переживання персонажів, які зумовлюють їхні дії та вчинки.

«Інститутка» Марка Вовчка — перша в українській літературі соціально-реалістична повість: у ній розкривається взаємодія персонажів із побутовими й суспільними обставинами, реалістично, тобто правдиво, відтворено світогляд людини, її інтереси та прагнення.

Реалізм — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Якщо романтики ідеалізують героя, то реалісти зображають його таким, яким він є насправді.

Літературний характер — це образ людини, відтворений у художній формі. Літературному характерові властиві загальні риси, які об’єднують його з іншими персонажами, та індивідуальні особливості поведінки, котрі роблять його самобутнім, неподібним до інших. Такі загальні риси літературного характеру називають типовими. У художньому творі характери діють у певних обставинах, які часто є типовими.

«Інститутка» за жанром — соціально-побутова повість, у якій зображено непримиренність кріпаків і кріпосників, засуджено кріпосницький лад як велике соціальне зло. Соціальний конфлікт показано на тлі життя та побуту кріпаків і поміщиків. Письменниця розвинула свій улюблений художній прийом зображення — розповідь від першої особи, що робить тіснішим зв’язок між твором і читачем. Марко Вовчок посилює психологізм зображення персонажів, адже розповідь від імені героїні дала можливість розкрити зсередини внутрішній світ простої людини. І. Франко писав, що «дійсної вагомості оповіданням Марка Вовчка надають майстерні описи душевних і поетичних станів людини, особливо ж — її глибоке проникнення в таїни жіночої душі».

6.

Виконайте завдання.

1. За жанром твір Марка Вовчка «Інститутка» — це А психологічний роман

Б сентиментальна повість В соціально-побутова повість Г соціально-побутове оповідання

2. Повість «Інститутка» Марко Вовчок присвятила А Опанасові Марковичу

Б Пантелеймонові Кулішу В Тарасу Шевченкові Г Іванові Тургенєву

3. Прочитайте уривок із повісті «Інститутка»: «Сиротою зросла... при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, — забували... чи не голодна, чи жива».

У ньому йдеться про А бабусю-служницю Б Катрю В Устину Г інститутку

4. В уривку з повісті Стоока наче вона була, усе бачила, усюди, як та ящірка, по хутору звивалася, і Бог її знає, що в їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить наявні всі названі художні засоби, КРІМ

А порівняння Б епітета В гіперболи Г алегорії

5. Установіть відповідність.

Елемент сюжету

Подія

1 експозиція

2 зав’язка

3 кульмінація

4 розв’язка

А приїзд панночки з міста Б знайомство з героями В одруження інститутки Г панночка намагається побити Устину, за неї заступається Прокіп

Д Прокопа віддають у рекрути

6. Установіть відповідність.

Героїня

Репліка

1 панночка

2 Устина

3 Катря

4 стара пані

А ...Її листи щодня вичитує, і попоплаче над ними, і посміється.

Б ...Се я тільки вам призналася, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються... Я зо всього викручусь.

В ...Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги від неї я не натерплюся.

Г .. .Хоч і говорить, і жартує, а здається, усе чогось сумна й неспокійна.

Д А що, пташечко, при молодій панії давненько служиш?

7. Перекажіть найцікавіші епізоди з життя Марка Вовчка.

8. Чому, на вашу думку, Т. Шевченко назвав Марка Вовчка «кротким

пророком»?

9. Розтлумачте жанрові визначення «Інститутки» — соціально-реалістична, соціально-побутова повість.

10. Назвіть ознаки реалізму як літературного напряму.

11. Розкажіть історію написання та видання повісті Марка Вовчка «Інститутка».

12. Розкрийте тему та життєву основу змісту твору.

13. Визначте основну думку повісті «Інститутка».

14. У чому полягають особливості композиції повісті?

15. Охарактеризуйте позасюжетні елементи твору.

16. Розкажіть, як групуються персонажі в повісті.

17. Охарактеризуйте стару пані та чоловіка інститутки.

18. Якими постають у повісті кріпаки — Прокіп, бабуся-служниця, Назар, Катря?

19. Чому, на вашу думку, твір дістав назву не «Устина», не «Панночка», а саме «Інститутка»?

20. Охарактеризуйте мову персонажів як засіб характеротворення.

21. Хто оповідач у повісті? Поміркуйте, як змінилося б сприйняття твору, якби оповідачем була інститутка.

22. Проведіть дослідження тексту повісті «Інститутка» на тему «Роль порівнянь у художній майстерності письменниці».

23. Прочитайте за ролями кілька глав повісті Марка Вовчка «Інститутка».

24. Візьміть участь у дискусії на тему «Внутрішній аристократизм духу кріпачки переважив аристократизм кріпосника за походженням».

7. Виконайте домашнє завдання.

Доберіть заголовок до кожної глави повісті й запишіть у робочий зошит.

 

Це матеріал з підручника Українська література 9 клас Авраменко

 






^