mozok.click » Історія України » Політизація українського національного руху
Інформація про новину
  • Переглядів: 1516
  • Автор: admin
  • Дата: 25-01-2018, 19:11
25-01-2018, 19:11

Політизація українського національного руху

Категорія: Історія України

Поміркуйте, у чому полягає різниця між народом (нацією культурною) і власне нацією (нацією політичною).

Політизація українського національного руху — історичний процес переходу українського руху до національного відродження, у ході якого українська громадськість усе частіше вдавалася до масових громадсько-політичних дій, формування політичних партій, використання парламентських інструментів у боротьбі за інтереси українського народу.

1. Перші прояви політизації суспільного життя в Україні

На межі ХІХ-ХХ ст. український національний рух перейшов до третього — політичного етапу, у ході якого народи перетворюються на нації. Політизації руху на Наддніпрянщині сприяли не тільки приклад Європи та Західної

України, а й відверті прояви імперського гноблення, яким не можна було протистояти лише науковою та культурницькою діяльністю.

До політичних виступів вдалася насамперед студентська молодь, яка протестувала проти гнобительської політики царату й домагалася розширення своїх прав. Царська влада відповіла репресіями. У січні 1901 р. в солдати віддали понад 180 студентів Київського університету. Молодь відреагувала на це загальним студентським страйком у Києві, Харкові й Одесі.

До політичної боротьби дедалі активніше долучалася ліберальна інтелігенція. Використовуючи земську трибуну, вона вимагала демократичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, прийняття конституції, розширення прав земств. У 1904 р. більшість українських земств узяла участь у всеросійській «бенкетній кампанії» з приводу 40-річчя судової реформи. Активісти земств проголошували промови про необхідність проведення політичних реформ, прийняття конституції, яка обмежила б свавілля царської бюрократії.



Імперські переслідування надавали політичного забарвлення й культурницьким акціям української інтелігенції. Так, у 1903 р. українську громадськість обурила заборона уряду виголошувати доповіді й промови українською мовою на ХІІ археологічному з’їзді в Харкові та відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. У відповідь на цю заборону Україною поширився рух на підтримку української мови. Декілька земств і міських дум затвердили постанови про потребу запровадження в школах навчання українською мовою. На захист української музики й літератури виступили учасники ювілеїв творчості М. Лисенка й І. Не-чуя-Левицького. Проукраїнські рішення приймали з’їзди агрономів, театральних діячів, техніків та ін. Громадяни складали й тисячами підписували петиції про скасування утисків українського слова.

Історичне джерело

Українців підтримувала міжнародна спільнота. На сторінках віденського часопису «Слов’янський огляд» італійський професор М. Рапісарді писав: «Указ 1876 р. — це ляпас цивілізації!»

Щасливої долі бажав українцям німецький письменник Фр. Опенгеймер. «Народ, який бореться за свою мову й окремішність, бореться водночас за культуру й щастя всього людства. Тож нехай вам, українці, світить у вашій борні зоря щастя!»

Російський уряд усвідомив, що має справу з широким громадським рухом, і пішов на перші поступки. Святійший Синод через 40 років нарешті дав дозвіл на видання українського перекладу Євангелія. Наприкінці 1904 р. Рада міністрів обмірковувала скасування заборони на українське слово. Цю ідею підтримали Харківський і Київський університети, демократично налаштована інтелігенція багатьох міст України, Російська академія наук. Російські мовознавці довели, що українці мають право послуговуватися рідною мовою.


2. Створення політичних партій на Наддніпрянщині

Наслідком політизації українського руху стало створення політичних партій. Першою в Східній Україні виникла Революційна українська партія (РУП).

її створили на основі харківської студентської громади 29 січня 1900 р. сини провідних громадівців-культурників — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Левко Мацієвич із товаришами. Спочатку за програму партії правила брошура «Самостійна Україна» М. Міхновського — відомого учасника українського студентського руху 1890-х років, одного із засновників «Братерства тарасівців». Найближчою метою партії проголошувалося відновлення державних прав України, які належать їй за Переяславсько-Московською угодою. Метою діяльності партії М. Міхновський вважав утілення ідеї соборності: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ».

Ідеї партії підтримали студенти та молоді інтелігенти, які належали до різних груп українофілів, що представляли різні політичні напрями — від радикально-національного до соціалістичного. Дві третини членів РУП були молодшими 25 років, а 90 % не досягнули 30-річчя.

Протягом перших трьох років свого існування партія створила мережу добре законспірованих місцевих організацій у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, сформувала центральний комітет у Києві та зарубіжний комітет у Львові й Чернівцях. Партія проголосила себе виразником інтересів селянства. Основним напрямом діяльності РУП стала інтенсивна політична пропаганда серед українських селян, робітників, студентів та інтелігенції. Протягом 1900-1905 рр. РУП нелегально видавала газети «Гасло», «Праця», «Селянин», опублікувала 38 брошур загальним накладом майже 200 тис. примірників.

Історичне джерело

Активну видавничу діяльність РУП відзначали й інші партії. Так, у газеті російських соціал-демократів «Іскра» 1903 р. зазначалося: «Як снігом, було засіяно їхніми виданнями Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верст на селянському возі, вивозили й розкидали насіння протесту українські революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відрізану від політичного життя країну. Селянин із великим зацікавленням узявся за кинуту йому літературу, його власною мовою писану».

Навесні 1902 р. понад 300 сіл Полтавської й Харківської губерній із населенням приблизно 160 тис. осіб охопила хвиля селянських повстань, спричинених неврожаєм 1901 р. Царський уряд одразу зробив висновок, що «заворушення» були наслідком «протиурядової пропаганди» і «поширення злочинних брошур малоросійською мовою».

Історичне джерело

У відозві страйкового селянського комітету Густинського повіту було написано: «Браття, не в Канаді й не в Бразилії наш хліб! Наша Канада й Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров’ю заливали, за яку батьки й діди буки брали».

Що глибше рупівці вивчали настрої селян, то актуальнішим ставало питання вибору між національно-визвольною й соціальною боротьбою. Чи повинна партія зосередити увагу на національних питаннях, коли селяни й робітники насамперед потребують демократичних прав і свобод (щоб мати змогу вільно висловлювати й захищати свої інтереси) і соціального визволення від нещадної експлуатації? Дедалі частіше партійці (навіть у газетних передовицях) стали називати РУП соціалістичною партією.

Створення Української народної партії. Тим часом М. Міхновський та його однодумці й надалі дотримувалися радикально-національних поглядів. Головним завданням українського політичного руху вони вважали національно-визвольну боротьбу, створення незалежної української держави й закликали інтелігенцію очолити українську націю в «боротьбі кривавій та нещадній... за волю України».

Навесні 1902 р. кілька членів РУП, зокрема брати М. і С. Шемети, О. Макаренко, М. Шаповал та ін., на чолі з М. Міхновським заснували Українську народну партію. її програмним документом стали «Десять заповідей УНП».

Проте активної діяльності ця партія не розгорнула. Вона видала одне число газети «Самостійна Україна» і декілька брошур. У роки реакції, після поразки Революції 1905—

1907 рр., партія припинила свою діяльність і відновила її лише навесні 1917 р.

Перетворення РУП на Українську соціал-демокра-тичну робітничу партію (УСДРП). Прихильність лідерів партії В. Винниченка, С. Петлюри, М. Порша до соціал-де-мократичного курсу зумовило відмову від програмної брошури М. Міхновського «Самостійна Україна». На з’їзді в грудні 1905 р. партія була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її головою був обраний Володимир Винниченко. Український со-ціал-демократичний рух розглядався в ухваленій програмі як знаряддя захисту культурних, економічних і соціальних інтересів українського народу в демократичній Росії, а політичною метою проголошувалося здобуття «автономії України з окремим представницьким зібранням (сеймом), котрому належить право законодавства у внутрішніх справах».

Партії українських лібералів. На хвилі загального політичного піднесення сформувалися дві нечисленні партії українських лібералів — наступників громадівців ХІХ ст. У 1904 р. було створено Українську демократичну

партію (УДП), яка виступала за демократичні свободи, перетворення Росії на конституційну монархію й надання Україні автономії.

Такі скромні завдання не задовольняли рішуче налаштованих інтелігентів. Тому на початку 1905 р. вони

створили Українську радикальну партію (УРП), що виступала за проведення глибоких соціальних і економічних реформ, зокрема націоналізацію — передавання поміщицької землі селянам і перетворення Російської імперії на федерацію вільних народів. Якщо федеративний устрій не забезпечить «справжньої автономії», УРП виступала за повне відокремлення від Росії. її лідери — Борис Грінченко, Федір Матушевський і Сергій Єфремов — активно займалися публіцистикою. Наприкінці 1905 р. партії об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Протягом 1905-1906 рр. партія видала у Львові й Петербурзі велику кількість політичної літератури. З наступом царату в 1907 р. УРДП припинила своє існування.

3. Самостійницька й автономістська течії в національному русі

Відповідно до вирішення питання про майбутній державний статус України, у національному русі сформувалися дві течії: автономістська й самостійницька. Ідея автономії була більш поширеною, вона стала дороговказом у програмах соціал-демократичних і ліберально-демократичних партій. На перше місце вони ставили розв’язання спільних для всіх народів імперії політичних і соціально-економічних завдань: ліквідації самодержавства, установлення парламентського ладу, децентралізації управління, проголошення демократичних свобод тощо. Національне питання вважали вторинним і пропонували вирішити його в рамках національно-територіальної автономії в складі єдиної демократизованої Росії.

Прихильники самостійницької течії, насамперед УНП, на перше місце ставили досягнення українством державної незалежності як найважливішої передумови здійснення соціалістичних перетворень. Вони були згодні й на національно-територіальну автономію, але тільки як перехідний етап на шляху до повної політичної незалежності України.

Представники самостійницької течії перебували в меншості, однак заслугою самостійницького руху було утвердження в суспільній свідомості ідеї самостійної української держави, утілення якої стало основною метою української нації у ХХ ст.

Ідею автономії України в складі демократизованої Росії відстоювали РУП (з 1903 р.), УСДРП, УДП, УРП, УДРП. На ідеї самостійної української держави наполягали РУП (до 1903 р.), УНП.

Автономізм — система поглядів представників автономістської течії українського національного руху, що передбачала першочергове розв’язання соціально-економічних питань усіх народів Російської імперії, а потім вирішення українського національного питання в межах національно-територіальної автономії, що здійснюється відповідно до загальноросійських законів.


4. проблеми становлення й консолідації української нації

Хоча політизація суспільного життя працювала на консолідацію української нації, на цьому шляху поставало чимало перешкод, основна з яких — відсутність власної держави. Імперські уряди Росії й Австро-Угорщини вели українство до

втрати самобутності й перешкоджали його згуртуванню та національному самоусвідомленню.

Імперська політика денаціоналізації українців утілювалася насамперед в освітній політиці. На початку ХХ ст. три чверті українців були неписьменними.

Історичний факт

За рівнем освіти на межі ХІХ-ХХ ст. Україна посідала одне з останніх місць у Європі, випереджаючи лише Румунію, Сербію та Португалію.

Неосвіченість перешкоджала вихованню патріотизму й самоповаги. Вона обмежувала інтереси людей вузькими рамками сім’ї й громади, турботами примітивного виробництва. Формуванню нації заважала й відсутність української книжки. Видання книжок — найефективніший засіб передавання ідей від провідників нації до народу — теж перебувало в руках імперської влади, яка забороняла українську книжку, газету, часопис, брошуру, а якщо й дозволяла, то неодмінно цензурувала їхній зміст.

Перешкодою було й постійне стеження за «станом умів» української інтелігенції, яка була здатна й покликана історією згуртувати націю, розвивати її культуру. На шляху тих, хто намагався берегти й захищати свою національну самобутність, влада створювала різноманітні перешкоди, формувала навколо них атмосферу підозр, зневаги й цькування. Тому українські інтелігенти мусили приховувати своє національно-культурне єство.

Історичне джерело

Українська письменниця Олена Пчілка згадувала, що її родина завжди спілкувалася українською, однак у присутності чужих розмовляла російською мовою: «Що більше ми підростали, то більше вимагала того Московщина. Хоча ніхто нам не казав “цурайся свого, кидай рідну мову”, але це само собою розумілося. “У гостях”, “при гостях” треба було говорити “по-московському”».

Розвиток української нації стримувало й те, що серед буржуазії українців було обмаль. У торгівлі й виробництві панував іноземний європейський і російський колоніальний капітал. Окремі представники української буржуазії не могли відіграти роль основної опори національного руху, як це робили європейські буржуа у власних країнах.

Розвиток нації потребував опори на місто, яке веде за собою село завдяки вченим, митцям, підприємцям, освітянам, видавництвам, театрам і бібліотекам — усьому тому, що з народу творить націю. Проте серед міських жителів українці становили лише 16 %.

Перешкодою на шляху консолідації української нації була й нечисельність української інтелігенції. У всіх країнах світу інтелігенція відіграє роль творця й поширювача національної свідомості. Унаслідок імперського панування в Україні ця верства була надто нечисленною, а тому й не могла вирішувати масштабні історичні завдання з консолідації нації, які успішно вирішувала інтелігенція інших європейських народів.

Історичний факт

Згідно з переписом 1897 р., лише 16 % юристів, 25 % учителів, майже 10 % письменників і художників в Україні були українцями. А загалом з усіх мешканців, зайнятих розумовою працею, українці становили лише третину.

Імперський тиск на інтелігенцію спричинив «хворобу малоросійства» — «хворобу бездержавності», як її визначав учений В. Липинський. Малороси втрачали історичну пам’ять і зрікалися навіть думок про свою державність, старанно служили імперії, поширювали її міфи у своєму середовищі. Вони зневажали культуру й самобутність власного народу.

Гальмом консолідації нації були імперські кордони, що ускладнювали економічні й культурні зв’язки між західно- та східноукраїнськими землями. Згубно позначилися й церковна роз’єднаність і відсутність сильної української церкви — вихователя моралі й національної самосвідомості найширших верств. Як виявилося, ці перешкоди стали фатальними для українського визвольного руху 1917-1921 рр.

Запитання та завдання

1. Охарактеризуйте суспільні верстви та їхні справи в процесі політизації українського національного руху на початку ХХ ст.

2. Визначте суспільні проблеми, що перешкоджали консолідації української нації.

3. Розкрийте еволюцію поглядів РУП, що зумовило її перетворення на УСДРП.

4. Заповніть у робочому зошиті таблицю «Партії Наддніпрянщини на початку ХХ ст.».

5. Порівняйте погляди представників самостійницької й автономістської течій.

6. Охарактеризуйте способи, якими Російська імперія стримувала розвиток національної свідомості українців, консолідації української нації.

7. Яку роль відіграють буржуазія та інтелігенція в становленні нації?

8. Чим небезпечна для української нації проблема малоросійства?

 

Це матеріал з підручника Історія України 9 клас Струкевич

 






^